Критерії прийнятності заяв до ЄСПЛ.

Критерії прийнятності заяви до розгляду Європейським судом з прав людини

Згідно із ст. 34 Конвенції, Європейський суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від порушень однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених в Конвенції або Протоколах до неї (індивідуальні заяви). Крім того, відповідно до ст. 33, будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та Протоколів до неї, яке, на її думку, було допущене іншою Високою Договірною Стороною (міждержавні справи).

Після того, як заява зареєстрована Секретаріатом Суду та виконані всі пов'язані з цим процедурні вимоги (докладніше див. розд. 15.19 цього Довідника), розпочинається етап розгляду заяви з точки зору дотримання умов прийнятності цієї заяви для вирішення за суттю порушених у ній питань.

За офіційними даними статистики, у різні періоди і стосовно різних держав неприйнятними визнавалось від 90 до 95 і навіть 98 відсотків заяв. Україна за цим показником посідає одне з чільних місць, тому нехтування питаннями прийнятності при поданні заяви до Європейського суду є неприпустимим. Навіть ретельно побудована, бездоганно аргументована правова позиція по суті справи може виявитися безперспективною, якщо не буде юридично забезпечено прийнятність заяви. Цілком зрозуміло, що така особливість Страсбурзької юстиції є дещо незвичною для українських юристів, і це слугує джерелом помилок при підготовці заяв до Європейського суду.

Умови прийнятності заяви сформульовані у Конвенції таким чином:

• Суд, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, може взяти справу до розгляду лише після вичерпання всіх національних засобів правового захисту;

• Суд може взяти справу до розгляду лише впродовж шести місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні;

• Суд не розглядатиме індивідуальну заяву, якщо вона є анонімною, або за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом, або вже подана на розгляд до іншого органу міжнародного розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить нової інформації;

• Суд оголошує неприйнятною будь-яку заяву, якщо він вважає, що ця заява є не узгодженою з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необгрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви;

• Відповідно до змін, внесених у Конвенцію Протоколом № 14, Суд також оголошує неприйнятною будь-яку заяву, якщо він вважає, що заявник не зазнав суттєвої шкоди, — але тільки в тому випадку, коли повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд ще не розглянув належним чином.

Якщо компетентний орган Суду визнав, що заява не відповідає критеріям прийнятності, про це приймається відповідне рішення, яке оскарженню не підлягає. Це рішення надсилається заявникові до відома. Відповідно до Протоколу № 14, змінилася процедура та компетенція органів Суду стосовно прийняття рішень щодо прийнятності; запроваджено нову інстанцію — суддя, що діє одноособово.

Далі більш докладно розглядаються два найбільш застосовні критерії прийнятності, передбачені п. 1 ст. 35, але слід пам'ятати, що всі умови прийнятності мають однакову юридичну вагу: достатньо встановлення невідповідності заяви хоча б одному з них, щоб заяву було визнано неприйнятною.

Вичерпання національних засобів захисту. Згідно з усталеною практикою Суду, норма п. 1 ст. 35 Конвенції про вичерпання національних засобів правового захисту полягає в тому, щоб надати державам можливість не допустити порушення або виправити порушення, про які стверджує заявник, ще до того, як заяву про ці порушення буде подано до Суду.

Правова система кожної держави має свої особливості, але Судом вироблені універсальні правила, за якими і належить визначати обсяг необхідних для забезпечення вичерпання внутрішніх правових засобів. Стосовно України, за загальним правилом, заявник має пройти три судові інстанції—першу, апеляційну та касаційну— і отримати у підсумку остаточне рішення, яке подальшому оскарженню не підлягає. Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокурори різних рівнів тощо не є тими органами (посадовими особами), які вправі вирішувати справи по суті, отже, звернення до них не вважається необхідним. Зокрема, щодо оскарження до прокуратури вищого рівня, Суд встановив, що цей засіб юридичного захисту не може розглядатись як «ефективний» та «доступний» для цілей ст. 35 Конвенції, оскільки статус прокурора в національному праві та його участь в кримінальному провадженні проти заявника не надають відповідних гарантій незалежного та безстороннього розгляду скарг заявника (див. рішення у справі Меріт проти України, 2004 р.).

Заявник повинен вичерпати засоби захисту саме того права, яке він має намір захищати в Європейському суді. При цьому заявникові не обов'язково посилатися на відповідну статтю Конвенції, коли він звертається до національного органу, але право, яке він захищає внутрішніми правовими засобами, має за змістом співпадати з конвенційним правом, що згодом захищатиметься у Суді з прав людини.

Європейський суд неодноразово підкреслював, що вичерпаними мають бути лише ті засоби правового захисту, які є ефективними. На Уряд, який стверджує про невичерпання засобів правового захисту, покладається обов'язок переконати Суд у тому, що цей засіб захисту був ефективним і наявним, як теоретично, так і практично у відповідний час. Якщо Урядові це вдалося, тоді заявник має довести, шо засіб правового захисту, запропонований Урядом, був фактично вичерпаний, або що з якихось підстав він є неадекватним і неефективним за конкретних обставин справи, або що існують особливі обставини, які звільняють його від дотримання цієї вимоги (див. рішення у справах Данкевич проти України, 2003 р.; Меріт проти України, 2004 р., та ін.).

Суд неодноразово наголошував, що при застосуванні цієї норми слід належним чином враховувати ситуацію, тобто ст. 35 слід застосовувати з певною мірою гнучкості та без надмірного формалізму. Норма про вичерпання національних засобів правового захисту не с абсолютною і не може застосовуватися автоматично; при розгляді питання, чи було дотримано цю вимогу, важливо брати до уваги конкретні обставини справи. Це, зокрема, означає, що Суд реалістично враховує не просто існування формальних засобів правового захисту в правовій системі певної держави, а й загальний правовий та політичний контекст, у якому вони функціонують, а також особисті обставини справи самого заявника (див. рішення у справі Акдівар та інші проти Туреччини, 1996 р.). Виходячи з цього, Суд, з огляду на обставини конкретної справи, з'ясовує, «чи зробив заявник усе, що можна було розумно від нього очікувати, для вичерпання національних засобів правового захисту» (Меріт проти України).

Слід також розрізняти екстраординарні процедури, процедури поновлення провадження у справі і процедури оскарження судового рішення. Конвенція не гарантує права на відновлення провадження у конкретній справі. Також заявник зазвичай не зобов'язаний використовувати екстраординарний засіб захисту з метою дотримання правила про вичерпання, відповідно до п. 1 ст. 35 Конвенції (див. рішення Кучеренко проти України, Півень проти України, Козак проти України та ін.).

Шестимісячний термін. Відповідно до п. 1 ст. 35 Конвенції, Суд може брати справу до розгляду «впродовж шести місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні». Перебіг шестимісячного терміну, за загальним правилом, переривається отриманням первинного повідомлення від заявника, в якому той висловлює намір подати заяву та хоча б у загальних рисах визначає сутність своїх претензій до держави — відповідача. Перебіг шестимісячного терміну щодо заяв стосовно порушень, про які не йшлося в першому зверненні, не зупиняється і діє до дати, коли така заява вперше потрапить до Суду. Що мається на увазі? В одному з рішень Суд розглянув таку ситуацію: заявник у своєму першому листі до Суду скаржився здебільшого на несправедливість кримінального провадження, порушеного проти нього. Саме це і було, власне, предметом його первинного звернення. Проте заявник також зазначав, що його тримали під вартою значний період часу, протягом якого державні органи не розглядали його справу з належною сумлінністю. На думку Суду, таке твердження цілком може вважатися демонстрацією наміру подати в подальшому скаргу щодо тривалості тримання під вартою, яка має розглядатися за п. З ст. 5 Конвенції, і, таким чином, перериває перебіг шестимісячного строку.

Визначення початкового моменту перебігу шестимісячного терміну має першочергове практичне значення. Суд відмовився від суто формального підходу на користь ретельного дослідження реальних можливостей заявника захистити своє право. За загальним правилом, шестимісячний термін починається тоді, коли заявник отримує можливість ознайомитись із остаточним рішенням у своїй справі. Найочевидніший варіант —отримання копії судового рішення, але у деяких справах Суд визнавав початком цього терміну той момент, коли відповідне рішення ставало доступним для ознайомлення (в канцелярії суду, в електронному вигляді тощо) і заявникові було про це відомо.

Шестимісячний строк за виключних обставин може поновлюватись.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.