Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Основні етапи етногенезу українського народу.

В історичній науці немає єдиної думки щодо етнічних коренів українського народу. Основні теорії:

1. Єдиної колиски. Українці разом з росіянами та білорусами сформувалися на основі єдиної східнослов’янської народності.

2. Автохтонна. Українці є місцевим слов’янським населенням (М.С. Грушевський).

3. Азіатська.Українці є нащадками кочових племен Азії.

4. Самобутності. На відміну від росіян та білорусів, українці не є слов’янським прийшлим населенням.

Першим етапом розвитку українського народу стало утворення етносу, як відносно стійкої групи людей, яка історично склалася на певній території, характеризується відносно стійкими особливостями мови, культури, побуту, має свою етнічну самосвідомість, виражену у самоназві і не схожа на інші етноси.

Другим етапом стало формування української народності, як перехідної ланки між етносом та нацією, яка характеризується посиленням етнічних особливостей та спрямуванням на утворення національної держави.

Третім етапом стало формування української нації, яке завершилося на п. ХХ ст. з утворенням української національної держави. Нація – це етнос, який створив свою державність.

Найбільш визнаною в українській історичній науці є теорія єдиної колиски, згідно якої українці є слов’янським населенням.

Основні теорії етногенезу слов’ян:

- дунайська теорія (С Соловйов,В. Ключевський) – за «Повістю минулих літ» батьківщина слов’ян – територія р. Дунай;

- вісло-дністровська теорія (Л. Нідерле) батьківщина слов’ян – ареал між Віслою і Дніпром, а центр слов’янських земель – Волинь;

- вісло-одерська концепція (Ю. Косташевський);

- дніпро-одерська теорія (Б. Рибаков);

- автохтонна теорія (М.С. Грушевський).

Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються в творах римських вчених І – II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея під назвою венеди (венети). Етнонім «слов’яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550–554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов’янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я).

Слов’яни, починаючи з V ст., вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 p., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне слов’янське нашестя призвело до того, що вже 577 p., слов’яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов’яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Візантійський імператор Константин Багрянородний так підсумовує наслідки слов’янської міграції: «Зіслов’янилась вся наша земля і стала варварською».

Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам. Південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям. Східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

Могутнім союзом племен були анти, які мешкали на північ від Чорного моря між Дністром і Дніпром. Вони займалися землеробством, скотарством, жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, мали укріплення, спільні для кількох поселень. Тогочасні автори підкреслюють, що анти були високі, дуже сильні і хоробрі люди. У IV ст. н.е. їх племена створили військово-політичний союз, який мав характер державного об’єднання. У «державі» антів відбувався перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального з елементами патріархального рабства. Розпочалося майнове розшарування суспільства. У них переважав демократичний лад; управляли загальні збори (віче), і всі найважливіші справи вирішувалися спільно. Однак у разі небезпеки вони обирали царя, авторитет якого визнавав весь народ. Одним із них був Бож, який у 380 р. н.е. організував союз для боротьби з готами. Але Бож із синами і сімдесятьма знатними людьми потрапив у полон до готів. Інший вождь – Мезамир очолив боротьбу проти аварів у 560 р. н.е.

Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України в VII –IX ст.

Соціально-економічна сфера.

- система господарювання східних слов’ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві;

- допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли;

- зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація;

- у ІV – VIIст. у східнослов’янських племен значного поширення набувають ремесла – залізодобувне та залізообробне (найрозвиненіше – ковальське, понад 30 назв), ювелірне, косторізне, гончарне та ін.;

- активізація торгівлі та виникнення і зростання кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін «градів»;

- розширення зовнішньої торгівлі (торговельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та ін.).

Сфера культури та побуту.

- слов’янські поселення мали площу 1 – 2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного;

- житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. – пічкою-кам’янкою;

- кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами.

Політична сфера.

Після розпаду антського союзу племен на території України, де розселилися східні слов’яни, утворилися 14 племінних об’єднань, розташування і назви яких відомі із літопису «Повість минулих літ»:

- словени – на півночі поблизу озера Ільмень;

- кривичі – на південь від них у верхів’ях Волги і Дніпра;

- в’ятичі – в басейні верхньої Оки;

- радимичі – на південний захід від них, над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа;

- дреговичі – на північ від річки Прип’ять, в Поліссі;

- деревляни – між Прип’яттю, Дніпром і Горинню;

- поляни – на південь від них, понад середнім Дніпром;

- сіверяни – на Лівобережжі, в басейні Десни та Сейма;

- уличі – між Дністром та Бугом;

- тиверці – між Дністром та Прутом;

- хорвати – у Прикарпатті (нинішня Галичина) і Закарпатті;

- дуліби, пізніше волиняни, бужани – у верхів’ях Західного Бугу (VI-VII ст.).

Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII– IX ст. набирає силу процес об’єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення – племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII–IX ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Французька придворна хроніка повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

Поляни стали центром консолідації східнослов’янських земель. Їх столицею був Київ, заснований у к. V – першій пол. VІ ст. Першими ж київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Дір і Аскольд, які правили у 30-50 рр. ІХ ст. до 882 р.

Тема2. Давньоруський період української історії (ІХ – ХІV ст.).

Основні поняття:союз племен,ранньофеодальна держава, князь, дружина, віче, норманська теорія, Хазарський каганат, феодальна роздробленість, вотчина, християнство, шестибожжя, язичництво, митрополія, усобиця, кочівники.

План:

1. Київська Русь (ІХ – ХІІ ст.):

а) утворення Київської Русі, перші князі;

б) розквіт Київської Русі;

в) занепад Русі, феодальна роздробленість, монголо-татарська навала.

2. Устрій Київської Русі.

3. Галицько-Волинське князівство ( ХІІ – ХІV ст.):

а) утворення Галицько-Волинського князівства;

б) розвиток ГВК за Данила Романовича та його нащадків.

4. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.