Екологічні аспекти потенціалу географічної науки

Йдеться про необхідність створення науково-методологічної бази для розв’язання завдань прогнозування й управління діяльністю людини в біосфері. Серед регулятивів нового стилю мислення виділяється принцип, який вимагає “мислити глобально, діяти локально”.

Бурхливі зміни в соціально-економічній сфері, повернення до загальнолюдських цінностей не просто поставили перед сучасною наукою й технікою нові завдання, а й показали, що збереження їх у колишньому стані досить проблематичне. Відповіддю на цю ситуацію є організаційно-економічні процеси, радикальні зрушення, що намітилися в управлінні науково-технічною діяльністю, й помітна орієнтація на вимоги життя в системі підготовки професійних кадрів. У структурах нового мислення виникають інтегративні формування, що долають відчуженість природничих і гуманітарних, технічних і соціальних наук, в основі яких закладене створення сучасної стратегії розвитку науки, техніки, технології, виробництва, соціально-економічних відносин, охорони здоров’я й культури.

Виникає потреба в поєднанні, сполученні, гармонізації знань. Сполученість знань як міждисциплінарна проблема, окрім змістовного, має ще й методологічний аспект.

У процесі звернення до реальних екологічних питань з’ясувались недостатність знань та їх якісна одномірність. Сучасний рівень природно-наукових знань не забезпечує створення науково-методологічної бази для розв’язання завдань прогнозування й управління діяльністю людини в біосфері.

Проте причина цього – не лише в безпосередній відсутності необхідних знань, а й у недостатньому розвитку цих уявлень знання. У розмаїтті окреслення суспільством уявлень про знання виділяється тлумачення його як особливого результату процесу пізнання дійсності. Цей підхід, наприклад, має місце у “Філософському енциклопедичному словнику”, де зазначається, що „знання – вивірений суспільно-історичною практикою та підтверджений логікою результат процесу пізнання дійсності, адекватне її відображення у свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій”.

Певною мірою доповнюючими виступають комунікативні тлумачення, де стверджується, що знання, в тому числі й наукове, „ґрунтується як на інтерсуб’єктивній солідарності, так і на об’єктивності… І що ця солідарність чи інтерсуб’єктність, котрі притаманні людству, невіддільні від наших (у решті потенційно) об’єктивних відносин з природою”.

Разом з цим у цих домінуючих уявленнях випадає ключова ланка тлумачення знання як продукту суспільної матеріальної та духовної діяльності людей. Перехід до нових методологічних схем потребує саме такого бачення проблеми знання. Екологічні мотиви висвітлюють важливий аспект проблеми, що залишався тривалий час в тіні, пов’язаний з обґрунтуванням найпродуктивнішої діяльності й утвердженням статусу її науковості в сучасних умовах”.

Поняття науковості, що розвивається на дисциплінарній основі, розкривається у взаємозв’язку відношень: “чуттєве-раціональне”, “емпіричне-теоретичне”, “технологічне-соціальне”, котрі є визначальними в галузях, які до останнього часу вважалися якісно відмінними. Саме становлення цих фундаментальних відношень і відповідних їм методів зумовлене активністю суб’єкта, що розвивається, закономірностями матеріально-історичної практики, сформованим потенціалом науки, техніки, технології.

Питання, що виникають перед дослідниками, ґрунтуються не тільки на масштабному баченні самих проблем, а й на розумінні особливостей їхнього розвитку, еволюції. А це означає: дисциплінарне, дискретне за своєю суттю, відношення до явища, що вивчається, вичерпує себе й потребує системного осмислення структур і схем діяльності.

Які сфери діяльності вимагають системного сполучення та який спектр першочергових завдань у цьому напрямі?

Відношення, що ми визначили як фундаментальні, досить глибоко досліджені в філософській літературі, а от сфери їхньої дії іноді ототожнюють, бо розрізнення пізнання, дослідження й перетворення здійснюється на основі певного критерію. Водночас теоретичне осмислення закономірностей, котрі діють у цих сферах, відбувається в межах теорії пізнання, методології науки й теорії діяльності, що перебуває у стадії становлення.

Ступінь відособленості цих поняттєвих груп добре відомий, а от характер їх взаємозв’язку, співвідношення, виключності вивчений (через різні обставини) поки що поверхово. Становить інтерес визначення орієнтації поняттєвих мереж. Поняттєвий апарат сфери пізнавальної діяльності, незалежно від конкретних умов і способів формування, складає ланцюжок, крайні ланки якого утворюють поле „відчуття… знання”.

Декілька слів слід сказати про сферу дослідження, що в багатьох випадках ототожнюється з пізнанням. Процес пізнання, його закономірності, умови, критерії й т. п. Осмислюються й теоретично реконструюються в філософських системах у межах теорії пізнання.

Поняттєвий ряд, співвіднесений зі сферою дослідження, сформувався в процесі рефлексії над процесами діяльності в ході пошуку її оптимальних структур. Цей ряд охоплює сферу знання в специфічних його формах, взаємозв’язках і взаємних переходах. Напрацьовані на сьогодні поняття утворюють поняттєву групу в межах “чинник … принцип”.

Безумовно, критерії оптимізації в руслі методологічного підходу мають, насамперед, внутрішній дисциплінарний характер, що значною мірою обмежує сферу застосування отриманих результатів.

Досягнення та можливості науки, техніки й технології, запропоновані в соціальній галузі, насамперед у матеріальному виробництві, потребують цільової орієнтації, котра досягається при врахуванні детермінуючих чинників. Програмно-цільовий підхід до діяльності ефективний настільки, наскільки оптимально визначені перетворення фрагментів дійсності: природних ресурсів, суспільних відносин, інтелектуально-наукового потенціалу.

Які ж особливості поняттєвого ряду, що складається в сфері перетворення ? Насамперед, у робочому порядку можна вилучити основний напрям становлення досліджуваного ланцюга. У структурі діяльності, яка розгортається, виділяються дві ланки поняттєвого ланцюга, що у відособленому вигляді давно привернули увагу дослідників. А ось ряд „ідея…мета” ставить немало питань як у практичному, гносеологічному, так і в теоретичному плані.

Стосовно поняттєвого апарату сфери перетворення можна зробити декілька попередніх зауважень. По-перше, він знаходиться в стадії формування й належного відособлення ще не отримав. Взагалі, це сфера скоріше розладу науки, ніж її консолідації. Соціологія, психологія, еврилогія, системотехніка, теорія алгоритмів претендують на монопольний вплив у цій сфері. По-друге, заповнення поняттєвого ряду відбулося лише частково, в деяких випадках щодо конкретного явища спостерігаються плюралізм значень, різноманіття поняттєво-концептуальних схем. І, нарешті, по-третє, питання про субординацію, рангування понять цього ряду вирішується на підставі зовнішніх критеріїв, пошук яких має поки що емпіричний характер.

Актуальним у даній ситуації є пошук умов і способів гармонізації поняттєвих рядів, що склалися, тобто осмислення та використання таких результатів, які б дали змогу поєднати раціональні алгоритмічні й технологічні аспекти продуктивної діяльності з її психологічним, світоглядним, культурологічним фоном.

Сама постановка такого завдання, а тим більше його розв’язання, передбачають вихід за межі методологічної традиції, звернення до нових методологічних схем.

Як здійснюється цей перехід і в чому особливості механізму, що створюється?

Пошуки теорії соціального прогресу та цілеспрямованого перетворення дійсності становлять чи не найважливішу проблематику суспільної свідомості, в якій відображаються глобальні сторони життя суспільства як історичного процесу.

Закономірності розвитку суспільної практики визначаються характером становлення, усвідомлення та задоволення об’єктивних потреб існування людини. Проте саме існування не ототожнюється з плином подій, фактів, дій, а становить складний процес цілеспрямованої реалізації потенціалу суспільства.

Взагалі, можна стверджувати, що на сучасному етапі розвитку суспільства систематично виникають екстремальні ситуації, в ході розв’язання яких виявляються неспроможними традиційні способи організації діяльності та форми синтезу знань. Установка на тривалі процедури втілення інновацій і перекваліфікації кадрів безглузда в умовах екстремальної ситуації. Об’єктивно виникає нагальна потреба в швидкій реалізації потенціалу науки.

У ході практичного розкриття потенціалу суспільства з’ясовуються конкретні особливості цього процесу, що випливають зі специфіки екстремальних ситуацій. У залежності від джерела та способу розгортання їх можна класифікувати таким чином: стихійні лиха, промислово-виробничі аварії, екологічні катастрофи, технологічний комплекс, космічні впливи, соціальні потрясіння.

Діяльність, в яку лавино подібно втягуються численні маси людей, здійснюється на основі нестандартного, нового мислення, що відсуває на задній план амбіції й авторитети. На передній план виходять уміння й концепції, котрі допомагають оптимально розв’язувати складні проблеми, що найчастіше означає наявність досвіду реалізації наукового, технологічного, кадрового потенціалу.

Серед регулятивів нового стилю мислення, що формуються, можна відзначити принцип Р. Дюбо, який вимагає “мислити глобально, діяти локально”. У річищі цієї тенденції слід розглянути, на яке розуміння потенціалу має орієнтуватися дослідник в умовах екстремальної ситуації. Відомий вчений Г.М. Добров ототожнював доленосну функцію суспільного організму кадрів, могутньої матеріально-технічної бази, постійно поновлюваної інформованості, оптимізованої мережі організацій науки та наукового обслуговування. У цілому таке справедливе, структурне за своєю суттю, розуміння наукового потенціалу стосується емпіричних нашарувань проблеми. Цей підхід закріплюється в річищі тенденції диференціації, де виділяються науково-технічний та інформаційно-технологічний потенціали.

Із точки зору розв’язання екологічних питань потрібна інша концепція потенціалу, котра ґрунтувалася б на теоретичному, тобто інтегративному розумінні проблеми. Один із важливих кроків у цьому напрямі зроблено. Принциповим моментом, на якому наголошує дослідник, є таке бачення проблеми в процесі її теоретичного осмислення, в якому вона постає у формі статусу потенціалу науки.

У ході світоглядно-методологічного, соціокультурного й аксіомологічного аналізів створені передумови для послідовного розв’язання складних проблем, і насамперед екологічних. У процесі усвідомлення конкретних завдань виникає потреба визначення змісту поняття потенціалу науки та знання його структури.

На нашу думку, потенціал науки – це, передусім, підготовлена рівнем попередньої практики, цілеспрямовано зумовлена загальнолюдськими цінностями система майбутньої діяльності, що характеризується здатністю конструктивного розв’язання завдань науково-технічного прогресу, в основі якої лежить єдність наукового знання, соціальних пріоритетів і здорового глузду.

Для того, щоб потенціал науки не тільки усвідомлювався в усій глибині своїх зв’язків, а й утілювався в рух нашарувань продуктивної діяльності, слід усвідомлювати співвідношення його різних рівнів: світоглядного, методологічного, гносеологічного, діяльного, соціокультурного та логічного. Звісно, існують засоби, що дають змогу виразити своєрідність кожного рівня й водночас демонструють їх взаємозв’язок. Одним із них є поняттєвий апарат. У його структурно мережових утвореннях можна виділити вузлові зв’язки, що розкривають зміст потенціалу науки. Такими зв’язками виступають базові категоріальні відношення, котрі визначають орієнтацію того чи іншого рівня потенціалу науки. Ось найважливіші з цих відношень на сучасному етапі розвитку: „знання – пріоритети”, „здоровий глузд – ідеал”, „пізнане – непізнане”, „цілі – цінності”, „можливе – неможливе” тощо.

Розбіжності між стандартною та надзвичайною ситуаціями мають не лише змістовно-діяльний характер, а й відмінності на методологічному рівні. Діяльність у стандартних ситуаціях ґрунтується на методологічних принципах, що утворюють зовнішню загальну методологію. Водночас дії спираються на внутрішні евристичні схеми. Співвідношення зовнішнього та внутрішнього в методології породжує ряд проблем, без осмислення яких виникають серйозні труднощі в організації й реалізації діяльності людей. Перша проблема пов’язана з демаркацією внутрішньої схеми та зовнішньої загальної методології. Абсолютизація першої сторони веде до методологічного анархізму, другої – до застійних явищ у пізнанні та діяльності, на яких процвітає технократичний догматизм.

Друга проблема полягає в пошуках засобів руху від внутрішньої евристичної схеми до загальної методології. Із цією метою переосмислюється роль наукових теорій у пізнанні, уточнюються можливості наукової картини світу й стилю мислення. Проте суто методологічні засоби подолання суперечностей не тільки виявляються недостатніми, а й породжують своєрідну технократичну методологію.

Третя проблема – реалізація можливостей загальної методології за асиміляцією внутрішньої евристичної схеми. Основу цього підходу становить ідея наступності, повного використання можливостей наявного стилю мислення. Безліч підходів і напрямів дослідження не тільки просуває передній край науково-технічного прогресу, а й стає передумовою методологічного плюралізму. І все ж вихідна методологічна суперечність детермінує якісне зрушення в теоретичній свідомості наукової громадськості. У чому полягає це радикальне зрушення в методології? Як відомо, суть методологічної концепції базується на філософській системі, що є методологічним принципом, що вказує на загальний напрям наукових досліджень, а не на якісь здобуті філософією остаточні істини, з якими природознавство має узгоджувати свій зміст.

Зміст радикальних змін полягає в тому, що нові методологічні принципи як підстава інноваційних методологічних схем формуються в опосередкованому середовищі, зумовленому загальнолюдськими цінностями та науково-інтелектуальним потенціалом суспільства.

Таким чином, не природне „проростання” методологічних принципів із методологічної схеми в підстави діяльності, й не послідовне підведення методологічних підвалин під схеми діяльності, а процес запліднення цілей у контексті цінностей і пріоритетів.

І якщо роль цінностей у пізнанні та суспільній практиці досить глибоко усвідомлена науковою громадськістю, то стосовно потенціалу цього сказати не можна. Звернення до науково-інтелектуального потенціалу віддзеркалює той ракурс проблеми, котрий тривалий час як самоочевидний залишався не розробленим. Питання конструктивності та гуманістичності, технологічності й екологічності, економічності й інтелектуальності виявляються нерозривно поєднаними у відповідальності за майбутнє, за прогрес.

У науково-інтелектуальному потенціалі під впливом цінностей переплітаються знання, технологія й досвід. І головне завдання полягає не в їх роз’єднанні, а в ґрунтовному об’єднанні при висуненні цілей і розв’язанні конкретних завдань.

В умовах сучасності здоровий глузд науки не тільки розширює свої межі за рахунок технології, а й включає в себе ціннісні аспекти її становлення й методологічні орієнтири майбутнього розвитку соціокультурних систем.

Однією з особливостей нового методологічного співвідношення є та, що в процесі розв’язання стандартних і екстремальних завдань відбулась істотна зміна його місця й ролі в наукових дослідженнях. Це окреслюється, насамперед, у попередньому методологічному обґрунтуванні діяльності, виробленні спектру теоретичних моделей і оптимальній емпіричній інтерпретації. Таким чином, при розв’язанні безлічі стандартних та екстремальних ситуацій відбувається “обернення” методологічного підходу, пов’язане з радикальними змінами в конструктивно-інтелектуальній діяльності, що становить основу сучасного стилю наукового мислення й діяльності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.