Утворення перших політичних партій в Наддніпрянській Україні. Федералістично-автономістська і самостійницька течії в українському національному русі в 1905 – 1916 рр.

Уже на початку ХХ ст. модерністичне в українському русі Наддніпрянщини брало верх. Підтвердженням цього стала його подальша політизація, що виявилася в утворенні й тут українських політичних партій. Перша масова національна партія в підросійській Україні – Революційна українська партія – була утворена в Харкові у 1900 р. Її ідейні засновники Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич та Б. Каменський змогли об’єднати під партійним прапором РУП представників колишніх українських громад та студентських гуртків, зокрема студентів, семінаристів, народних вчителів тощо. Нечисленні підпільні партійні групи діяли у Харкові, Києві, Ніжині, Полтаві та Катеринославі [3, с. 25].

Попередниками РУП були ліберальні кола «Громад» та студентські гуртки. Нова партія складалася із нечисленних законспірованих груп Харкова, Києва, Ніжина, Полтави та Катеринослава, що об’єднували в основному студентів, семінаристів, народних вчителів тощо. Тоді ж у надрах партії виникла програмна брошура «Самостійна Україна», написана М. Міхновським, який підкреслював: «Одна, єдина, нероздільна вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі» [34, с. 67].

Однак її радикально-націоналістичне гасло «Україна для Вкраїнців», яке передбачало рішучу боротьбу проти «ворогів-чужинців» [34, с. 71], не припало до душі більшості рупівців, які дотримувалися автономістсько-федералістичного кредо. Цей феномен можна пояснити як певними ідейними традиціями в українському національному русі, так і більш глибинними ментальними особливостями українців, що мали домінантний вплив за умов ще недостатньої зрілості й масовості національної ідеології.

Незабаром рупівці відмовилися від самостійницької програми з її гаслом «Україна для українців» і перейшли на автономістсько-федералістичні позиції. За цих обставин наприкінці 1901 – на початку 1902 р. напевно невипадково лише незначна частина рупівців на чолі з М. Міхновським відкололася і заснувала національно-самостійницьку Українську народну партію (1902–
1907 рр.) [33, с. 115 – 116].

Натомість це був не останній ідейний розкол. У наступному 1903 р. досить аморфна РУП зазнала нового удару, цього разу вже «зліва», коли партію покинуло ще одне нечисленне угруповання на чолі з Б. Ярошевським і заснувало Українську соціалістичну партію.

Втім ідейні розбіжності в середині партії не вщухли. Так, 12 січня 1905 р. група М. Меленевського проголосила утворення «Української соціал-демократичної спілки», яка стала обласною організацією РСДРП. Перейшовши в табір російської соціал-демократії, «Спілка» у травні 1905 р. отримала автономні права в рамках меншовицької фракції. У листопаді 1905 р. на чолі організації став обраний Головний комітет, куди увійшли
М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, Г. Долженко, П. Тучапський та ін. За умов розгортання Першої російської демократичної революції «Спілка» акцентувала на соціально-економічних, а не національних проблемах, що підвищило її популярність. Улітку 1907 р. «спілчанські» осередки об’єднували близько 6 тис. осіб [3, с. 26 – 29; 30, с. 128, 129].

У грудні 1905 р., під час апогею демократичної революції, зазнала остаточної трансформації РУП, яка в ході партійного з’їзду у Харкові була перетворена на Українську соціал-демократичну робітничу партію з виразно марксистським ідейним обличчям і дотримувалася автономістсько-ферералістичного кредо. В нову організацію увійшла значна частина рупівців. Засновниками УСДРП стали Д. Антонович, В. Винниченко, М. Порш,
С. Петлюра, М. Ткаченко та ін. Великі партійні комітети діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові. Соціальну основу партії склали україномовні робітники дрібних підприємств, майстерень, студенти, гімназисти, службовці, частково селяни. У 1905 р. УСДРП об’єднало 6 тис. членів, хоча в 1907 р. лави партії скоротилися вдвічі [3, с. 30].

З часом ідейні розбіжності наростали. 12 січня 1905 р. група М. Меленевського заявила про утворення «Української соціал-демократичної спілки», яка увійшла як обласна організація до РСДРП. У травні 1905 р. «Спілка» стала автономною організацією в межах меншовицької фракції. Вона вела роботу здебільшого серед сільського пролетаріату. Влітку 1907 р. вона налічувала близько 6 тис. осіб.

У грудні 1905 р. значна частина рупівців на з’їзді у Харкові перетворили РУП на УСДРП. Її засновниками стали М. Порш, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра, М. Ткаченко та ін. Партія стала мати виразно марксистський характер, стояла за демократичну республіку, автономію України. Великі партійні комітети діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові. ЦК діяв у Москві. У 1905 р. членів партії налічувалося 6 тис. членів, а в 1907 р. зменшилося до 3 тис. осіб. Основу партії склали україномовні робітники дрібних підприємств, майстерень, студенти, гімназисти, службовці, частково селяни.

У період першої демократичної революції почала виникати партія українських соціалістів-революціонерів. У 1905 – 1907 рр. окремі організації діяли у Києві, Харкові, хоча І з’їзд партії відбувся лише у квітні 1917 р.

Напередодні Першої демократичної революції в Росії, у 1904 р. були засновані дві українські ліберально-демократичні партії. О. Лотоцький,
Є. Чикаленко та В. Чеховський очолили Українську демократичну партію, а
Б. Грінченко та С. Єфремов – Українську радикальну партію. Логіка революційного процесу привела до об’єднання у грудні 1905 р. цих двох нечисленних політичних сил в єдину Українську демократично-радикальну партію, яка діяла до 1907 р. і виступала за автономію України у складі Росії [3, c.35-36].
Українські політичні партії не змогли провести мобілізацію всіх кадрових ресурсів для суспільно-політичної боротьби в період революції 1905–1907 рр., хоча дещо й активізували діяльність серед інтелігенції, робітників, селян та військових. Наприклад, серед керівників повстання на броненосці «Потьомкін» були рупівці, а не тільки більшовики й меншовики. Після маніфеста Миколи ІІ 17 жовтня 1905 р. українські політичні діячі почали започатковувати «Просвіти», українську пресу в Наддніпрянщині тощо [17, с. 152, 162, 163, 171; 5, с. 87].

Безперечно за тих історичних умов українському національному руху бракувало єдиного бачення українського проекту, не вистачало консолідації національно-демократичних сил. Хоча б частково поліпшити ситуацію мало Товариство українських поступовців, створене 1908 р. Очолюване М.Грушевським, С. Єфремовим Д. Дорошенком та Є. Чикаленком, ТУП координувало зусилля українського національного руху та утверджувало конституційні, автономістсько-федералістичні ідеї. Ідейні лідери об’єднання очолили парламентського політичного клубу «Українська думська громада», що діяла в рамках Державної думи Росії і складалася приблизно з 40 депутатів [3, с. 36 – 37; 5, с. 89].

Досліджуючи генезис українського націотворення зазначеного періоду, не можна не звернути увагу на два чинники, які відмітив І. Лисяк-Рудницький як такі, що мали «виключний вплив на українську справу». Це, по-перше, «зростаюче ослаблення царського самодержавства та розклад російської державної машини», або, кажучи іншими словами, системна криза російського самодержавства, що співпала з правлінням останнього імператора династії Романових Миколи ІІ, а, по-друге, «економічний розквіт підросійської України, її швидка індустріялізація та піднесення життєвого стандарту населення». Дійсно, зазначена друга обставина зумовлювала пожвавлення українського міського життя, що не могло не привести до формування його політичних складових [19, с. 184 ].

Хоча російський царизм був змушений вдатися до певних поступок на початку ХХ ст., найбільш яскравим втіленням яких став Маніфест Миколи ІІ від 17 жовтня 1905 р., імперська державна машина прагнула за будь-яких обставин хоча б загальмувати розвиток національного пробудження націй, в тому числі української. Тому процес утвердження національної ідентичності українців був надто складним і здійснювався всупереч офіційній державній політиці. Переконливо про це свідчив у своїх спогадах Микола Галаган, який відмічав: «Нам ніхто не допомагав нормально розвиватись й усвідомлювати себе національно; навпаки нас калічили в школах різні «патріоти», вбиваючи нам в голови «русскость». Ті нечисленні щасливчики із українських дітей, які уродились в родинах національно свідомих батьків, не можуть, мабуть, належно оцінити, яке велике щастя вони мали в своїм житті, коли їм не довелось іти кривулястими доріжками й плутаними стежечками, шукаючи шляху до усвідомлення себе національно» [4, с. 87].

Аналіз наукової літератури свідчить, що навіть найбільш розроблений, політичний аспект революції 1905 – 1907 рр. в Україні потребує подальшого теоретико-методологічного осмислення. Необхідне уточнення окремих аспектів типології політичних партій в Україні. Так, якщо А. І. Павко вважає УДП, УРП, УДРП партіями ліберально-демократичного напряму, то С. П. Донченко – ліберальними. Це свідчить, що на часі розробка більш чітких критеріїв ідеологічної класифікації політичних партій.

У 1904 р. були започатковані дві ліберально-демократичні партії – Українська демократична партія на чолі з О. Лотоцьким, Є. Чикаленком та В. Чеховським і Українська радикальна партія на чолі з Б. Грінченком та С. Єфремовим. Провідною серед ліберально-демократичних партій була Українська демократично-радикальна партія, яка виникла у грудні 1905 р. за рахунок об’єднання цих двох невеликих партій. УДРП виступала за автономію України у складі Росії, за ідейними засадами примикала до російських кадетів. У 1907 р. партія розпалася.

Українські політичні партії діяли в період революції 1905–1907 рр. серед інтелігенції, робітників та селян, військових. Так, повстання на броненосці «Потьомкін» очолили не тільки більшовики, меншовики, а й рупівці. У жовтневому політичному страйку 1905 р. створювалися коаліційні комітети, до складу яких поряд із більшовиками, есерами та меншовиками, входтлт представники РУП, «Спілки», Бунду. Те ж саме відбувалося в процесі виникнення Рад робітничих депутатів.

У 1908 р. для консолідації ліберально-демократичних сил М. Грушевський, С. Єфремов та Є. Чикаленко організували Товариство українських поступовців, яке служило координаційним осередком українського національного руху, дотримувалося конституційних, автономістсько-федералістичних засад. Лідери об’єднання керували парламентського політичного клубу «Українська думська громада».

За часів столипінської реакції діяльність українських партій пішла на спад. Наприклад, у 1909 р. остаточно розпалася «Спілка». Розпад охопив і УСДРП. У 1910 р. вони разом із українськими клубами, товариствами, бібліотеками і т. ін. були заборонені взагалі. За нового революційного піднесення у 1910 – 1914 рр. почалося пожвавлення роботи революційно-демократичних партій. У період Першої світової війни частина УСДРП згуртувалася навеоло журналу «Українське життя» (Москва) на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою і стояла на оборонницьких позиціях. Друга група на чолі з Д. Донцовим, А. Жуком та В. Дорошенком підтримувала Австро-Угорщину та Німеччину в лавах «Союзу визволення України», створеного у Львові 1914 р. СВУ виступала зас самостійну Україну під німецьким протекторатом. Третя незначна частину українських соціалістів підтримала більшовицьку тактику за перетворення війни імперіалістичної та громадянську.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.