Структурні прийоми в комунікаційних технологіях

В цьому параграфі розглянуто прийоми формування прихованого впливу на рівні структури, виявлено елементи, що продукують у свідомості реципієнта прихований вплив на рівні тексту. Мета такого підходу – створити модель аналізу, яка давала б змогу коригувати використовувані автором прийоми подачі думок і наявний прихований вплив згідно з вимогою якісного інформування.

Деякі підходи до розкриття суті поняття прихованого впливу з позиції структури твору, семантики і лексики викладено раніше [206]. Виходячи з аналізу публіцистичних текстів різних типів, створено методику аналізу твору, яка дає змогу виявити додаткові смислові компоненти на рівні структури.

“Формуючи й оцінюючи структуру, – зауважує М. Феллер, потрібно намагатися бачити твір в дії, бачити його в процесі читання, в його відношеннях зі свідомістю читача, враховуючи особливості сфери свідомості, до яких він звернений” [518, 72]. Розроблений в цій роботі підхід до тексту як інтерактивної сукупності взаємозв’язків різних рівнів передбачає врахування динаміки читача, а також особливостей формування умов, у яких сприймається текст (якщо ці умови формуються в самому тексті).

Для дослідження структурних прийомів створення прихованого впливу оптимальною видається позиція співвіднесення тематичних блоків (підтем) з головною темою твору (макротемою). Макротема, власне, і є “приводом висловлювання і його логічним підметом” [520, 289].

Основою формування прихованого впливу виступає соціальний досвід реципієнтів, що його в дослідженнях з комунікації прийнято називати фоновими знаннями. [61, 128]. Фонові знання – це інформаційний запас, який є основою будь-якої комунікації. Вони входять у пресупозицію, складаючи конкретні умови мовленнєвого акту і рівень інформованості учасників спілкування.

Для дослідження текстового впливу багато важить і факт актуалізації реципієнтом певної функціональної “сторони” тексту. Так, візит Президента до США (відповідно до соціального статусу отримувача цієї інформації та мовної ситуації) може сприйматися: в плані інформації (новий факт), у плані критики, у плані реклами тощо. Дослідження співвіднесеності декодованого матеріалу зі змістом тексту можна розкрити якісний бік інформування, тобто показати:

· наскільки інформування відповідає інтересам аудиторії;

· наскільки воно впливає на зміни соціальної поведінки.

Тут слід зауважити, що зміна соціальної поведінки, як правило, відбувається внаслідок сприймання реципієнтами імпліцитних елементів повідомлення. Оскільки характерною рисою імпліцитних компонентів висловлювання є потенційна неоднозначність їх інтерпретації, автор має застосувати певні засоби, які забезпечать адекватну реакцію реципієнта. Іншими словами, інформація, яка з тих чи інших причин не може бути подана у прямій формі, все ж дається з розрахунком на однозначність розшифрування її тими, кому вона адресована [308, 89–90]. Досліджуючи проблему виражальних засобів додаткового смислу, В. Шиприкевич наголошує на стилістичному характері вираження авторського підтексту, при цьому цей підтекст об’єктивується через авторські та читацькі асоціації [551, 15-20].

Структура тексту, як правило, організовується з урахуванням явищ пресупозиції та імплікації. Пресупозиція – це ті передумови, за яких забезпечується адекватність розуміння смислу речення [308, 44], а імплікація показує, наскільки вміщення наступного факту вмотивоване попереднім фактом.

Розрізнення імплікації і пресупозиції чітко формулює В. Звегінцев: для пресупозиції характерні такі відношення, коли А передбачає (пресупозиціює) Б. Тимчасом, як при імплікації А мотивує (імпліціює) Б [140, 87]. Отже, використання на рівні структури пресупозиції передбачає:

· звернення до фонових знань реципієнта;

· логічність розвитку структури.

Імплікація передбачає тридативні зв’язки між об’єктами – навіть коли один із них не виражений знаково, він чітко простежується із співвідношень смислового плану.

У тексті імплікація може відповідати явно вираженому (або домислюваному) зв’язку антицидента (а) і консеквента (б), тобто висловлювання може мати або обидва вербально виражених члени, або тільки один. В останньому випадку “імплікація є різновидом конструкції домислювання” [16, 83]. Використання імплікації в публіцистичному тексті передбачає активізацію уваги реципієнта до обраного об’єкта.

Якщо фонові знання реципієнта недостатні для розуміння тексту, його мозок сприйматиме інформацію відповідно до наявних стереотипів і установок, замінюючи відсутні знання існуючими. Варіантів прочитання тут безліч. Натомість, імплікація передбачає чітке спрямування реципієнта на попередньо мотивований об’єкт, що полегшує керування його мисленням, хай навіть лише на рівні спрямування такого мислення.

Імплікація на рівні структури передбачає логічне чи псевдологічне розгортання думки (адже текст може підводити читача не лише до логічного, а й до софістичного висновку). На рівні загальної комунікації використання імплікації з формальним (знаковим) вираженням тільки антицидента – досить продуктивний прийом формування чуток. Наприклад, текст закінчується таким висловлюванням: “...Подальше зростання впливу силовиків, залучення їх як засобу політичного впливу створює реальну загрозу переходу кількості у якість. А громадяни України навряд чи заслуговують на ще один експеримент над собою”. Антицидентом у цьому висловлюванні виступає словосполучення ще один експеримент, яке імплікує консеквент інші експерименти теж проводяться, причому такий консеквент репрезентується у свідомості реципієнта у вигляді потенційних чуток. Експлікація цього смислу може відбутися за умови адекватного декодування підтексту хоча б одним комунікатором. Оскільки в тексті консеквент не експліковано, то можна зробити висновок про наявність у ньому елементів прихованого впливу.

У структурі публіцистичного твору імплікація може виражатися і на рівні введення елементів, які Л. Кисельова називає ”символ-знак” і “сигнал-знак” [176, 11]. Такі елементи виступають знаками на різних рівнях, причому якщо "символ" апелює до загальнокультурного досвіду реципієнта, то "сигнал" передбачає скерування процесу сприймання через апеляцію до внутрішнього світу. На рівні семантичних характеристик такі знаки виступають згорнутими структурами, які передбачають дешифрування і розгортання у свідомості реципієнта з тим, щоб переключити сприймання в потрібне русло.

Наприклад, активно застосовуваний у сучасній публіцистиці спосіб формування додаткового впливу в заголовках має на меті активізувати асоціації реципієнта на основі семантичного розширення відомих стеретипних висловлювань: “Армія в законі” [495, 11] – таку назву має аналітичний матеріал, присвячений законодавчим проблемам української армії. Розширенні відбувається у напрямі: армія в законі ® злодій у законі. Компонент у законі тут виступає антицидентом, що не лише імплікує згорнуту структуру злочинність, а й асоціативно поширює цю структуру на макротему, еспліковану словом армія. Отже, відбувається мотивація ходу мислення в процесі сприймання тексту через вербально не виражений (на рівні структури) консеквент. Іншими словами, присутність такого знака (антицидента) мотивує напрям сприймання тексту, тобто диктує інтерпретацію представлених знаково фактів і зв’язків між ними (консеквент). Якщо такі знаки включено в текст, то це свідчить про формування прихованого впливу на рівні створення умов сприймання тексту реципієнтом.

Наведений приклад ілюструє введення елемента “сигнал-знак”. Якщо ж до тексту включено елемент “символ-знак”, то його інтерпретація активізує загальнокультурний шар соціального досвіду певного народу або (у разі використання наднаціональних символів) – загальнолюдського досвіду. Наприклад: у ліді до статті “Чи важко годувати свою армію?” використано біблійні образи Авеля і Каїна: “Історія людства – це історія суспільних конфліктів та воєн. Сьогодні уже годі шукати початок цьому неподобству: чи виводити його від Каїнової заздрості до Авеля, чи від не в міру захланного неандертальця, що спокусився тушею щойно забитого сусідом мамонта...” [542]. Як відомо, Авель – у біблійній міфології син Адама і Єви (пастух овець), убитий із заздрощів старшим братом Каїном – землеробом, унаслідок того, що Бог Яхве віддав перевагу дарам Авеля. Невинна жертва жорстокості [455, 12], а Каїн – старший син Адама і Єви – землероб. Убив із заздрощів брата Авеля – пастуха. Проклятий Богом за братовбивство і відзначений особливим знаком (“Каїнова печать”) [455, 524]. Символічні імена Авеля і Каїна є антицидентами згорнутої структури братовбивство із заздрощів (консеквент). Вони спрямовують думку читача до усвідомлення суспільної потреби в захисті, а відтак і в армії. Імпліцитна відповідь на запитання, сформульоване в заголовку, – ствердна, але концептуально ширша (армію годувати важко, але треба, бо суспільство потребує захисту, і лише армія, зрештою, може забезпечити мир). До речі, цю думку експліковано в останній фразі статті: “Генерали ж бо теж хочуть миру і добробуту, хоча й готуються до війни”)

У дослідженні виявлено деякі механізми прихованого впливу, спільні для художнього і публіцистичного текстів. Так, методика аналізу художніх текстів передбачає врахування імплікації як різновиду еліпсису – стилістичної фігури замовчування, яка у своїй основній функції “виступає в ролі сигналу незакінченості думки, недомовленості фраз, слів” [308, 100]. Оперування змістовими елементами твору (композиційною моделлю*) може виявлятися у створенні прихованого смислу через невідповідність форми вираження і змісту. В. Назарець [308, 87] називає такі форми невідповідності для художніх текстів:

- інформація у висловлюванні певного персонажа дається у прихованій формі стосовно одного або кількох персонажів, а читачеві розкривають її в авторському коментарі;

- прихована інформація не розкривається у супровідному авторському коментарі;

- замовчувана інформація, не розрахована на однозначність її сприйняття будь-ким (інформація всім і нікому).

Ці засоби створення додаткового смислу можуть використовуватись і в публіцистичних текстах. Проте заміть персонажа (а він у художньому тексті функціонально виступає образом) слід говорити про факт / факти.

Ще одним прийомом створення додаткового смислу в публіцистичному тексті на рівні структури виступають “смислові ножиці” [108, 259-260]. Суть його полягає у виникненні смислового “вакууму”, спричиненого тим, що смислові фокуси текстової діяльності партнерів під час їхнього знакового спілкування не збігаються. Наприклад:

· невідповідність мовних засобів, використаних у тексті, “мовним ресурсам” інтерпретаторів (так, однією з поширених вад сучасного публіцистичного викладу є невиправдане залучення іншомовних слів, термінології, абревіатур і складноскорочених слів абревіатурного типу тощо);

· невідповідність змістово-смилової структури тексту її мовленнєвому втіленню (порушення фактологічної, інформаційної, логіко-поняттєвої, експресивно-емоційної та інших структур твору);

· невідповідність організації індивідуальної свідомості автора і реципієнта, спричинена різною діяльнісною основою, особливостями психофізіології, неврахуванням соціального емоційного досвіду [405, 197].

На рівні структури тексту в дослідженні виділено два типи створення ситуацій прихованого впливу:

· через структурування інформації з урахуванням особливостей сприймання;

· через створення в тексті умов “потрібного” сприймання.

Найвиразніше на рівні структури прихований вплив виступає в публіцистичних творах агітаційного спрямування. Дослідження агітаційного стилю М. Феллером дають змогу класифікувати такий вплив як індуктивний. Думка читача йде від факту (і під його емоційним впливом) – до висновку. Використання різного фактичного матеріалу для періодичного повторення агітаційних настанов закріплює (згідно із законами логічної індукції) загальний висновок. Отже, система постійного створення нових фактів, які формують одну й ту саму тезу, виявляється, як правило, досить ефективною.

“Суперечність агітаційного стилю – суперечність між інформативністю та оцінністю. Суха інформативність так само не агітаційна, як і чиста експресивність,” – вважає М. Феллер [520, 291]. Варто зауважити, що така експресивність може використовуватися для створення рамки (тобто тих умов, в яких проходитиме сприймання наступних матеріалів чи фактів). Це може бути, наприклад, передова стаття, але передова вона лише функціонально, а не за жанровими ознаками, її експресивність поширюється на сприймання змісту всього видання.

Р. Іванченко, описуючи тексти, використовувані в рекламі, звертає увагу на зв’язаність / незв’язаність текстів (дискурсивність / недискурсивність) як характеристику структурного плану. Якщо до дискурсивних належать тексти художнього, публіцистичного, наукового стилів, то недискурсивні – це власне рекламні тексти, в яких “постійні складники, добре знані споживачем із попереднього досвіду, опускаються, але актуальні, власне інформативні – залишаються” [161, 120].

Фактично, недискурсивні тексти апелюють до фонових знань через активізацію в свідомості реципієнта згорнутих структур. Наприклад, заголовок “Хрущовки” та “панельки” надійно “підперті” проектами чергових рішень влади” [530] містить кілька згорнутих структур, змістового (хрущовки, панельки) та емоційного (підперті проектами, рішеня влади) плану. Декодуваня цих структур передбачає асоціативне поширення змісту і формування домінантної емоції сприймння тексту.

Апеляція до фонових знань може породжувати додаткові смисли, але сприймання тексту обов’язково йде у заданому автором напрямі, тобто в основі недискурсивності лежить імплікація. Формування в тексті консеквента, вираженого чи не вираженого вербально, приводить читача до запрограмованого консеквентом логічного або емоційного висновку.

Сприймання публіцистичного тексту зумовлено логічним підходом до організації інформації, і саме ця логічність дає реципієнтові змогу відтворити повний зміст повідомлення, декодуючи, “розгортаючи” структури змісту на основі фонових знань.

Розглядаючи види логічної послідовності тексту, К. Серажим виділяє такі основні ознаки кожного з них: “дедуктивна послідовність характеризується особливою жорсткістю та систематичністю, завдяки чому добре проглядається загальна схема взаємовідношень понять, місце і роль кожного елемента загалом, забезпечується висока доказовість та логічність викладу”; "… індуктивна послідовність широко використовується при емпіричному рівні пізнання … висновки та судження автора… мають обґрунтований і очевидний характер, легко розуміються і сприймаються…; тридуктивна послідовність елементів: рух викладу від причин до наслідків або навпаки … – допускає вільне залучення у текст емоційно-риторичних (художніх) структур" [426].

Різні типи логічної послідовності також можуть створювати додаткові смисли у творі. Виражаються ці типи через композицію (на рівні змісту) або через структуру (на рівні смислу). Розроблена в цій роботі методика векторного аналізу тексту (див. Розділ 3) дає змогу вичленувати і скоригувати представлені на рівні структури смислові нашарування, які створюють додатковий смисловий ефект і можуть бути декодовані реципієнтом.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.