Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Політична стабільність режиму України впродовж 2000- 2011 рр.

Трансформація політичного режиму несе зміни у політичній системі, що зумовлює коливання політичної стабільності у країні. Оскільки загалом стабільність політичного режиму свідчить про здатність уникати перетворень, тобто означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Тому передусім звернемо увагу на формальні і неформальні правила, що визначають взаємодію в центрі політичної влади (горизонтальні відносини) та їх відносини з рештою суспільства (вертикальні відносини)[36].

Використовуючи підхід Х. Лінца та формулу концентрації для визначення політичної стабільності, ми склали таблицю, в котрій відобразили рівень політичної стабільності за останні 10 років, перевівши якісні показники у кількісні та за допомогою формули концентрації визначили індекс політичної стабільності. У зв’язку з обмеженою кількістю емпіричних даних, для обрахунку ІСР були використані дані за різні місяці.

(детальну таблицю див. Додаток 1).

жовтень 2005 лютий грудень жовтень лютий лютий грудень
Україна 0,75 0,77 0,79 0,78 0,77 0,775 0,76 0,757 0,78 0,78 0,766

 

Табл. 2.1. ІСР України з урахуванням горизонтальних загроз.

 

Ось як виглядає динаміка ІСР протягом останніх десяти років.

 

Рис. 2.1. ІСР для України з урахуванням горизонтальних загроз.

 

З графіка видно, що протягом останніх десяти років стабільність режиму України незалежно від того, хто був при владі, була досить хиткою. Індекс стабільності режиму коливається в межах 0,75-0,79. За період президентства Л. Кучми впродовж 1999-2004 рр. було змінено 4 Уряди. Найбільш тривалішим був Уряд на чолі В. Януковича (керував з 21 листопада 2001 р. по 5 січня 2005 р.). Вбивство Гонгадзе, плутанина довкола цієї справи, скандали навколо продажу зброї значно підривали легітимність влади. З 2001 року в Україні стає очевидним внутрішньоелітний розкол. Цей розкол уже не міг бути подоланий адміністративними заходами. Політична та соціальна підтримка правлячого режиму всередині держави постійно зменшується. Фактично на початку 2000-х років від «партії влади» відійшла частина впливових олігархів. Наростає внутріпартійна боротьба за можливість політично та адміністративно контролювати конкуренцію на економічному ринку, в тому числі приватизацію стратегічно важливих об’єктів державної власності, контролювати лояльність громадян[37]. Як наслідок – у суспільстві всередині грудня 2000 року зростає незадоволення, що виливається в акції «Україна без Кучми», які продовжуються і на початку 2001 року.

17 квітня 2001 р. вперше за весь час незалежності України Верховна Рада заслухала звіт Кабінету міністрів про хід виконання програми діяльності уряду. Верховна Рада визнала роботу Кабінету міністрів незадовільною і 26 квітня більшістю голосів проголосувала за резолюцію недовіри Кабінету міністрів на чолі з В. Ющенком. 28 квітня Президент підписав Указ про відставку уряду. Крім того, у владі відбуваються і інші кадрові переміни. Зокрема, у відставку було відправлено голову СБУ Л. Деркача та міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка.

Події «Помаранчевої революції» кінця 2004 року дещо змінили вектор розвитку держави. Ситуація загострилась, про що свідчать значення показників ІСР у 2004 – поч. 2005 рр. (0,77 та 0,79 відповідно). Можливість почати реальні реформи у всіх областях суспільних відносин, що відкривалася після зміни влади, надалі була втрачена. Причиною стала глибока фрагментація еліт. Проведення чергових парламентських виборів 26 березня 2006 зумовили зниження показника з 0,79 до 0,77.

Прагнення отримати перемогу (пост президента з посиленими повноваженнями) здавалося вищою за ціну участі в конфлікті. Можливість використання ресурсів (загальнонаціонального багатства) в цій боротьбі не обмежена ні формальними, ні неформальними правилами. Результати гострого суперництва еліт виявилися в кінці 2008 р., коли вже на початку світової рецесії, Україна опинилася серед країн найбільш потерпілих від кризи[38]. Причиною загострення боротьби стали нечіткість розподілу повноважень між Президентом та виконавчою гілкою влади, що ще більше зросла після проведення конституційних змін у 2004 році[39].

Політичні зміни у 2004 році призвели не лише до перебудови влади, а й спричинили глибокі зміни у законодавчій сфері. Внесення конституційних поправок під № 2222-IV, змінили президентсько-парламентську форму правління на парламентсько-президентську та значно обмежили повноваження Президента України В. Ющенка, що призвело до руйнації гегемоністської моделі консолідації неопатримоніального режиму, в якій президент відігравав роль домінуючого гравця. Разом з тим, у 2006 році змішана система виборів до ВР змінилась на пропорційну з закритими списками. Парламентський спосіб формування уряду правлячою партійною коаліцією відкривав можливість розвитку парламентаризму в Україні. Однак, у зв’язку з тим, що більшість політичних партій в Україні були ситуативними та випадковими політичними утвореннями, формування конституційної парламентської більшості було вкрай важким.

Хоча й зміна влади, спричинена помаранчевою революцією, створила враження, що в Україні розпочався процес, який за всіма ознаками нагадував процес демократизації, однак 2005-2008 роки стали роками розчарування і політичного хаосу: урядова криза вересня 2005 р., парламентсько-урядова криза січня 2006 р., загострення відносин з Росією з приводу поставок газу та контролю навігаційних об’єктів на південному узбережжі Криму, парламентська виборча кампанія 2006 р. – головні ознаки того, що Україна відчула значні політичні потрясіння. Причини цих збурень полягають у зміні політичного керівництва в Україні[40]. Політична стабільність в умовах таких протистоянь є вкрай низькою. На практиці нові конституційні положення посилили конфліктність, а не рівновагу у середовищі політичних акторів.

Важливими чинниками формування політичного режиму в період президентства В.Ющенка стали: відчутна залежність інституціональних змін від укорінених у «минулому» установок, стереотипів і правил життя; слабкість і високий рівень політичної поляризації національної еліти; висока конкуренція приватних інтересів за встановлення контролю над урядом; збереження кадрів колишньої системи на більшості ключових позицій адміністративного управління як на національному так і регіональному рівні; сформована наприкінці 1990-х років консолідація владних еліт навколо акторів-гегемонів; розквіт бюрократичної корупції, що реалізує механізми «захоплення держави»; пов’язаний із переліченими чинниками низький рівень довіри населення до здійснюваної політики, до нових інституцій і лідерів[41], відсутність державотворчої еліти та чіткої стратегічної програми розвитку держави. Перелічені чинники зумовили застій демократизації після «помаранчевої революції». Яскравим прикладом цього став провал проекту створення демократичної коаліції в 2006 році і формування уряду М. Азарова з представників команди Л. Кучми, що свідчить про збереження вказаної тенденції, а також про чергову паузу в процесі демократизації. А формально сформована коаліція на початку грудня 2008 року у складі «Блоку Юлії Тимошенко» (БЮТ), частини депутатів парламентської фракції «Нашої України – Народної Самооборони» (НУ-НС) і «Блоку В. Литвина» не сприяла ефективній і результативній роботі, а стала результатом внутрішньої боротьби між президентом В. Ющенко і прем’єром Ю. Тимошенко.

Демократичні процедури та інститути перетворилися на інструмент, які правляча еліта використовує для утримання влади та реалізації власних інтересів. Це означає, що ці інститути не діють, а створюють лише демократичний фасад, який еліта використовує для власної легітимації як в середині країни, так і за її межами. Практика неформальних «пактів», які використовувались протягом президентства В. Ющенка показала, що неформальні інститути домінували над формальними процедурами прийняття рішень. Перевага неформальних інститутів над формальними дозволяє говорити про утвердження «дефектної демократії» у постпомаранчевий період 2005-2009 рр. Як наслідок такої політичної дільності влади за часів В. Ющенка рівень стабільності режиму в країні склав 0,75. За даними соціологічного опитування, проведеного Українським центром політичних та економічних досліджень ім. О. Разумкова у жовтні 2009 року, рівень довіри до влади впав до 26,1%[42], а відсоток тих, хто вважав, що країна рухається в правильному напрямку склав всього 6,9%[43]. Крім того, рівень готовності до акцій протесту збільшився удвічі порівняно з 2008 роком і досяг 42,2%[44] (див. Додаток 1).

 

  груд.
Україна 20%[45] 19%[46] 34%[47] 28%[48] 31%[49] 26,6%[50] 42%[51] 26%[52] 52%[53]

Табл. 2.2. Рівень вертикальних загроз в Україні (готовності до акцій протесту).

Із таблиці 2 видно, що готовність до акцій протесту українців зростає. Однією з причин зростання протестного потенціалу, крім кризи політичної влади, є поляризація багатства й бідності, відсутність рівноваги соціальних інтересів у різних регіонах України зумовлюють дестабілізацію ситуації в країні. Саме децильний коефіцієнт свідчить про фактично відсутність середнього класу. Співвідношення рівня доходів між 10% найбагатших та 10% найбідніших сімей в Україні становило різницю у 25 разів при 3-9 в розвинутих країнах, що наочно демонструє різку диференціацію суспільства. Посилення податкового тиску на всі види економічної діяльності є наслідком втручання держави у приватну власність та заважає розвиватись малому та середньому бізнесу. Прикладом був Податковий майдан наприкінці 2010 р. Продовжується практика непрозорої приватизації, яка здійснюється в інтересах окремих фінансово-промислових груп всупереч загальнонаціональним. Діяльність виконавчої влади обмежується збільшенням соціальних виплат, поширенням пільг чи механічним підвищенням заробітних плат замість того, щоб створювати рівні умови для самореалізації та соціального просування економічно активного населення[54].

Ліквідація корупції стало лише популістським передвиборчим гаслом. За даними міжнародної організації Transparency International наша країна за рівнем корупції опустилася з 134 місця (2,4 бали з 10 можливих[55]) у 2010 році на 152 місце у 2011 із показником 2,3 бали, посівши місце між Азербайджаном, Росією, Білорусією, Нігерією, Угандою і Республікою Конго[56]. Порівняно із 2003 роком, коли Україна посідала 106 місце[57], відбулася тенденція до погіршення. У постреволюційний період в Україні не відбулося ані суттєвої боротьби з корупцією, ані створення належних умов для запобігання її виникненню. Про низьку ефективність боротьби з цим загальносуспільним явищем свідчать наступні статистичні дані: у 2008 році було зареєстровано 1910 випадків хабарництва (у 2007 – 2146). До судів було спрямовано 1376 кримінальних справ про хабарництво, 23 справи закрито. 11 червня 2009 року був прийнятий проект законів так званий «антикорупційний пакет», поданий Президентом до Парламенту. Хоча й Указом Президента від 28 грудня 2005 року було створено міжвідомчу комісію РНБО з комплексного вирішення проблем у сфері боротьби з корупцією та від 17 квітня 2008 року – Міжвідомчу робочу групу з питань протидії корупції та їх діяльність була лише формальна. На думку експертів, головними недоліками державної антикорупційної політики в Україні стали: декларативність більшості норм, низька виконавська дисципліна, неузгодженість та повільність дій органів влади[58].

Проте сам виборчий процес впродовж останніх 10 років покращився. Протягом 2000-2011 років в Україні відбулися суттєві зміни у напряму приведення національного виборчого законодавства до демократичних стандартів. Разом з цим тричі змінювалася виборча система. За результатами президентських виборів у 2004 році в новій редакції було прийнято Закон України «Про вибори народних депутатів України», який враховував як практичний досвід президентської виборчої кампанії, так і рекомендації Бюро демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ за результатами виборів глави держави. Вже у 2006 р. Верховний представник Європейського Союзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки Хав’єр Солана привітав український народ із проведенням 26 березня того ж року вільних і чесних виборів до Верховної Ради відповідно до міжнародних стандартів демократичних виборів[59]. Окрім того, було ухвалено Закон «Про державний реєстр виборців» (22.02.2007)[60]. А в 2006 році мажоритарна виборча система була замінена на пропорційну. Така система забезпечила пропорційне представництво основних політичних сил у парламенті, забезпечила краще структурування парламенту – формування фракцій і парламентської більшості. Однак уже у 2011 році було внесено нові зміни у виборчому законодавстві – таким чином відбувся перехід до змішаної системи[61].

У рейтингу економічної свободи Україна в 2010 році посіла 162 місце із 172 країн із показником 46,4[62]. Таким чином, Україна належить до групи країн з невільною економікою. З графіка можна побачити, що найбільше економічних свобод Україна мала у 2005 році.

Рис. 2.2. Динаміка зміни індексу економічної свободи в Україні з 2000-2011 рр. за результатами дослідження Heritage Foundation.

Політичний режим України впродовж 10 років залишався гібридним, хоча пропорції між авторитарними та дефектними елементами змінювались. Так, до 2004 року дослідники характеризують режим як неототалітарний (В. Полохало[63]), гібридна держава зі змагальним авторитаризмом (Т. Kuzio[64]), «неопатримоніальний режим» (О. Фісун[65]). Події, що склалися в постпомаранчевий період, зумовили формування гібридного політичного режиму, який за В. Меркелем та А. Круассаном можна визначити як «дефектна демократія»[66]. Підтвердженням цього є те, що політичний процес України відповідає одному з основних критеріїв перехідного стану – так званій подвійній невизначеності – правил та процедур політичної гри, а також її результатів. Діяльність української влади після Помаранчевої революції не тільки не реалізувала високі соціальні очікування, а й посилила соціальну диференціацію, що заважало формуванню громадянського суспільства. Внутрішньополітична нестабільність, слабкість політичних інститутів, зокрема низька дієвість політичної опозиції, неефективність інститутів громадянського суспільства – все це ознаки сформованого гібридного режиму. В Україні так і не відбулася інституціалізація демократичного режиму, не були сформовані демократичні політичні інститути, які сприяли б вирішенню соціально-економічних проблем. Демократія існувала за умовною формою, а не за суттю, а інститути громадянського суспільства використовувалися для легітимації непрозорих дій; визначальну роль у такій системі виконують клановість та корупція. Відтак, враховуючи незавершеність переходу і політичну дестабілізацію ситуації в країні, подальші перспективи розвитку України окреслювалися двома векторами: очікування «хвилі відкату» та продовження політичних криз, назрівання стагнації ліберально-демократичних перетворень або ж поступовий рух з інституційним оновленням до консолідованої демократії. Однак з приходом до влади Віктора Януковича у 2010 році, дослідники почали зазначати про поступове «скочування» України до авторитаризму. Як зазначають експерти, це є наслідком діяльності В. Януковича на посаді Президента України. Зокрема, спостерігається переслідування представників опозиції, згортання демократичних прав та свобод, концентрації влади в руках Президента та створення жорсткої виконавчої вертикалі, існування високого рівня корупції та ін[67].

Спираючись на емпіричні дані, ми показали, що показники стабільності політичного режиму є низькими. Це зумовлено наступними чинниками: наявністю внутрішніх конфліктів у владі та урядових криз; проведенням конституційних змін; економічною нестабільністю; посиленням відчуження владних структур від суспільства і зростанням недовіри до них; незадоволенням політикою регулювання доходів різних груп населення, що призводить до різкої поляризації та ін. Ці фактори можуть вплинути на падіння політичного режиму. Однак для цього необхідна достатня умова. На початку ми визначали, що цю умову наперед визначити неможливо.

 




Переглядів: 767

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.