Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Основні правові позиції Європейського суду з прав людини

Стаття 3 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі Конвенція) містить положення, згідно з яким жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання.

Заборона катувань чи інших видів нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, виступає правом і, одночасно, гарантією таких невід'ємних прав людини, якими є право на життя, свободу та особисту недоторканість, право на повагу честі й гідності.

Враховуючи значення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі Конвенція) для забезпечення нормального існування особистості та суспільства, Європейський Суд з прав людини (далі Суд) неодноразово наголошував на тому, що дана стаття охороняє одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства, що ця норма має загальне міжнародне визнання. Суд зазначає, що заборона катувань є «абсолютною, незалежно від попередньої поведінки потерпілого» [69, п. 79], і що «потреби слідства не можуть вести до обмеження захисту фізичного стану людини» [75, п. 111].

«Навіть за наявності найбільш скрутних обставин, якими є боротьба проти організованого тероризму або злочинності, Конвенція абсолютно чітко забороняє катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. На відміну від більшості основних положень Конвенції та її Протоколів № 1 та 4, стаття 3 не передбачає жодних винятків, і можливість відступу від її вимог не дозволяється статтею 15 навіть у разі суспільної небезпеки, яка ставить під загрозу життя нації» [11, п. 62].

Встановлюючи абсолютну заборону, стаття 3 Конвенції не дає відповіді на питання, що слід розуміти під поняттям “катування”, що таке “нелюдське поводження/ покарання” і чим є “поводження/ покарання, що принижує гідність”. Щоб з'ясувати сутність цих понять, необхідно звернутися до практики Суду. Останній неодноразово наголошував на тому, що, приймаючи рішення, він виходить з обставин конкретного випадку. Таким чином, абсолютна заборона, закріплена в статті 3 Конвенції, спирається на відносні критерії, які підлягають встановленню кожного разу при розгляді справи.

 

Порушення статті 3 і порушення прав, передбачених іншими статтями Конвенції.

Перш за все, спираючись на судову практику, спробуємо відокремити “погане поводження” (ill-treatment), тобто порушення статті 3 Конвенції, від інших порушень. Неохдіність розмежування обумволена тим, що майже кожне порушення прав людини містить елемент приниження людської гідності, і кожне – тягне для потерпілого негативні наслідки, фізичні та духовні страждання. Ряд скарг, поданих до Суду щодо порушення інших статей Конвенції, містить посилання на статтю 3. Вона вказується заявниками на тій підставі, що порушення інших положень Конвенції є, на їхню думку, “поганим поводженням”.

Розмежовуючи порушення статті 3 та інших статей Конвенції в ході розгляду справи, залежно від обставин, Суд може прийняти одне з таких рішень:

По-перше, він може визнати себе незобов'язаним розглядати питання щодо порушення статті 3, оскільки в подальшому заявники на цю статтю не посилалися. Таке рішення, наприклад, було прийняте у справі “Бельджуді проти Франції” (Beldjoudi v. France):

«При розгляді справи в Комісії заявники посилалися також на стат 3, 9 та 12. Надалі вони не посилалися на них у Суді, тому Суд не вважає себе зобов 'язаним розглядати ці питання» [17, п. 82][6].

Аналогічний висновок з приводу статті 3 міститься у рішенні по справі “Б. проти Франції” (B. v. France):

«У Комісії м-ль Б. стверджувала, що вона є потерпілою від нелюдського й такого, що принижує гідність, поводження в значенні статті 3. Однак, з тих пір вона не повторювала цієї скарги, тому Суд не вважає за необхідне розглядати це питання ех offiсіо» [16][7].

По-друге, Суд може визнати наявність порушення іншої статті, так званого основного порушення, і констатувати відсутність порушення статті 3 Конвенції. Приймаючи таке рішення, Суд вказує, що порушення не сягає “мінімального рівня жорстокості”, і потерпілі не зазнали страждань, які б дозволили кваліфікувати порушення їхніх прав як нелюдське поводження чи таке, що принижує гідність.

Зокрема, у справі “Боррехаб проти Нідерландів” (Borrehab v. Netherlands). Суд визнав наявність порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до особистого і сімейного життя), зазначивши, що «обставини справи не свідчать про те, що хто-небудь із заявників зазнав страждань тією мірою, яка відповідала б поняттю “нелюдського” або “такого, що принижує гідність поводження”» [19, п. 30][8].

Подібне рішення було прийнято у справі “Лопез Остра проти Іспанії” (Lopez Ostra v. Spanish): «Дійсно, умови, в яких заявниця та її родина були вимушені жити протягом кількох років, були дуже тяжкими, однак вони не підпадають під визначення нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження в розумінні статті 3 Конвенції» [44, п. 60][9].

У справі “Маркс проти Бельгії(Marckx v. Belgium) Суд вирішив, що «хоча розглянуті правові норми, можливо, містять певний аспект, який апелянти могли б відчувати як образливий, вони не утворюють поводження, що принижує гідність, тому не належить до сфери дії статті 3» [47, п. 66][10].

Нарешті, Суд може визнати факт порушення статті 3 Конвенції або як самостійного (основного) порушення, або як додаткового порушення, що супроводжує порушення іншої статті/ статей. Наприклад, у справі “Кіпр проти Туреччини” Суд дійшов висновку, що «сукупність порушень низки прав за Конвенцією може складати погане поводження в значенні статті 3» [24, п. 245].

Розглядаючи питання щодо порушення статті 3 Конвенції, Суд спирається на доктрину “мінімального рівня жорстокості”. Сутність цієї доктрини може бути зведена до такого: щоб підпадати під дію статті 3, “погане” поводження має досягти мінімального рівня жорстокості [30, п. 162].

Встановлення “рівня жорстокості” має значення, по-перше, при визначенні факту порушення статті 3 внаслідок порушення інших статей Конвенції; по-друге, при розмежуванні насилля, яке має бути засуджене як з моральної точки зору, так і відповідно до внутрішнього права держав, яке, однак, не підпадає під дію статті 3, від насильства, що цю статтю порушує.

Нарешті, доктрина “мінімального рівня жорстокості” застосовується при відокремленні катувань від нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження й покарання.

Порушення статті 3 Конвенції та правомірне застосування сили

Порушення статті 3 Конвенції – це, як правило, насильницькі дії. Однак, далеко не кожний акт насильства є порушенням зазначеної статті: певні страждання фізичного або морального характеру можуть складати необхідний елемент законних дій або бути обумовлені об'єктивною необхідністю.

Розглянемо в світлі статті 3 Конвенції такі прояви насильства як, зокрема, затримання, слідчі дії, тримання під вартою та відбуття покарання[11].

Затримання та слідчі дії. Затримання та деякі слідчі дії (наприклад, обшук) необхідно передбачають застосування сили. Застосування сили буде правомірним, якщо воно було адекватним ситуації.

Звернемося до практики Суду. Розглядаючи дії поліцейських органів під час затримання у справі “Ренайнен проти Франції” (Raninen v. France), Суд дійшов висновку, що положення статті 3 не були порушені:

«Суд дотримується погляду, що одягання наручників зазвичай не становить порушення статті 3 Конвенції, коли цей захід було вжито у межах законного арешту та тримання під вартою і коли він не супроводжувався використанням сили або публічним приниженням, що перевищує межі необхідності за даних обставин. У цьому значенні важливо, зокрема, встановити, чи наявні причини вважати, що зазначена особа протидіятиме арешту або спробує заподіяти шкоду чи тиск на свідків» [64, п. 56].

У справі “Рехбок проти Словенії” (Rehbock v. Slovenia) Суд визнав порушення статті 3 оскільки, виходячи з обставин справи, тілесні ушкодження, спричиненні апелянту, були розцінені як надмірне і невиправдане насильство [65, п. 76][12].

Рішення у справі “Клаас проти Німеччини” (Klaas v. Germany) містить протилежний висновок:

«Пошкодження, одержані заявницею, узгоджуються з її версією подій, і з версією поліції. Однак національні суди винесли рішення не на її користь. Зокрема, було зроблено висновок, що заявниця могла нанести ушкодження сама собі під час протидії арешту і що працівники, які її арештовували, не використовували надмірної сили. Такий висновок ґрунтується на вивченні матеріалів справи, показань свідків та досліджень їхньої достовірності. Під час процедури в Страсбурзі не було додано жодних матеріалів, які могли б поставити під сумнів обґрунтованість висновків національних судів і додати ваги твердженням заявниці перед Комісією і Судом» [37, п. 39][13].

Як свідчить судова практика, Суд, вирішуючи питання щодо застосування сили в контексті статті 3 Конвенції, враховує мету, межі та порядок застосування сили. Інакше кажучи, з точки зору Суду, щоб бути правомірним, застосування сили має, по-перше, переслідувати законні цілі (бути законним і обґрунтованим); по-друге, відповідати вимозі співрозмірності (бути адекватним і пропорційним).

Крім того, правомірність визначається способом і порядком застосування сили. Наприклад, у справі “Іванчук проти Польщі” (Ivanchuk v. Poland) Суд визнав обшук роздягненого догола затриманого поводженням, що принижує гідність, оскільки, по-перше, необхідність проведення такого заходу за даних обставин не була дійсно наявною, а по-друге, форма проведення обшуку була образливою [32, п. 58-59].

У справі “Валашинас проти Литви” (Valasinas v. Lithuania) принижуючим було визнано проведення обшуку затриманого у присутності особи іншої статі [78, п. 117].

Тримання під вартою. Приймаючи рішення у справах про порушення статті 3 щодо осіб, які тримаються під вартою. Суд виходить із принципу “презумпції протиправності насильства”, який міститься, зокрема) у рішенні по справі “Рібітч проти Австрії” (Ribitsch v. Austria):

«Суд підкреслює, що застосування будь-якої фізичної сили до заарештованої особи, якщо воно не було необхідно зумовлене їі власною поведінкою, принижує людську гідність і, в принципі, є порушенням статті 3 Конвенції» [67, п. 38][14].

Отже, у випадку застосування сили до заарештованої особи протиправність насильницьких дій презюмується. Суд констатує порушення статті 3, якщо дійде висновку, що застосована сили не співвідноситься з поведінкою особи, яка тримається під вартою. При цьому тягар доведення покладається на державу: органи влади мають навести переконливі докази на користь того, що застосування сили було необхідним, і що при цьому межі необхідності не були перевищені. Інакше кажучи, держава має довести відсутність з її боку порушення статті 3 Конвенції.

Покладаючи тягар доказування на державу. Суд виходить з того, що заарештована особа знаходиться під владою поліції, що вона є вразливою і незахищеною, отже, не може адекватно протидіяти примусу з боку поліцейських структур: «...особи в ув'язненні перебувають у вразливому положенні і органи влади несуть відповідальність за їхній захист» [35, п. 38].

Якщо до арешту особа не мала тілесних пошкоджень, а після звільнення такі пошкодження були виявленні, саме органи державної влади мають дати відповідні пояснення в Суді. Якщо вони не взмозі цього зробити, держава несе відповідальність за порушення статті 3 Конвенції. Такий підхід до вирішення проблеми чітко був сформульований Судом у справі “Томазі проти Франції” (Tomasi v. France):

«Уряд визнає, що не може дати пояснень з приводу походження тілесних пошкоджень, але, як на його думку, вони не є результатом жорстокого поводження із заявником... Суд спирається на такі вихідні положення. Перш за все. ніхто не стверджує, що сліди, виявлені на тілі заявника, могли з'явитися до арешту або пояснюватися тим, ідо він сам спричинив їх собі, або отримав при спробі втекти» [75, п. 109-110][15].

Показовою в цьому відношенні є думка судді де Меєра:

«Було б прикро, якщо б рішення залишало враження що спричинення особі, яка тримається під вартою, ударів бцімто заборонено лише у тому випадку, коли вони перевищують певний “мінімум тяжкості”, зокрема, внаслідок їхньої “інтенсивності” або “значної кількості”. Будь-яке застосування сили щодо позбавленої волі особи, якщо це не викликано її власною поведінкою, спричиняє шкоду людській гідності, отже, має вважатися порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції» [75].

Кримінальне покарання. Окрему категорію справ щодо порушення статті 3 Конвенції складають справи, які стосуються кримінального покарання, його характеру, умов та порядку відбуття.

Стаття 1 Конвенції ООН проти катувань та інших, жорстоких або принижуючих гідність видів поводження і покарання містить застереження, згідно з яким у термін “катування” не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, є невід’ємними від цих санкцій чи викликаються ними випадково. Текст Європейської конвенції такого застереження не має, однак, практика Європейського Суду встановлює співвідношення, що існує між кримінальним покаранням як правомірним застосуванням сили, і покаранням, що складає порушення статті 3 Європейської конвенції:

«Суд, перш за все, визнає, що особа може бути принижена самим фактом кримінального засудження. Однак для цілей статті 3 така особа має бути принижена не просто засудженням, а й виконанням покарання, яке на неї покладене. У більшості випадків це може бути одним з ефектів судового вироку, що включає підпорядкування особи всупереч її волі вимогам карної системи...

Було б абсурдом вважати, що судове покарання взагалі, з огляду на його звичайний та майже неминучий елемент приниження, є “таким, що принижує” в значенні статті 3. Для цього мають бути встановлені інші критерії, оскільки в статті 3, при встановленні заборони “нелюдського” та “такого, що принижує гідність”, мається на увазі наявність відмінності між таким покаранням і покаранням взагалі. На думку Суду, для того, щоб покарання було таким, що принижує гідність, образа чи приниження мають досягти особливого рівня і мають у будь-якому разі відрізнятися від звичайного елемента приниження, зазначеного вище» [76, п. 30].

Вирішуючи питання щодо правомірності покарання в контексті статті 3 Конвенції, Суд використовує, як це неодноразово зазначалося в судовій практиці, “індивідуальний підхід”:

«Оцінка цього [правомірності покарання. – А. ч.] є, за природою речей, відносна – вона залежить від усіх обставин справи та, зокрема, від природи і контексту самого покарання, способу та методів його виконання» [76, п. 30].

Суд наголошує на тому, що заборона покарання, яке є нелюдським поводженням або принижує гідність, є абсолютною; ефективність покарання не може виправдати його застосування, якщо сутність покарання суперечить статті 3 Конвенції: «…що стосується переконання деякої частини громадян, що судове тілесне покарання стримує злочинців, слід зазначити, що покарання не втрачає свого принизливого характеру через переконання, що воно має бути, чи, власне, є ефективною пересторогою або допомагає контролю над злочинністю. На думку Суду, недозволеним є застосування покарань, які суперечать статті 3, який би застережливий ефект вони б не мали» [76, п. 30-31].

Отже, виключні повноваження держави щодо призначення покарання не є абсолютними, оскільки їх реалізація обмежується певними критеріями, що встановлені правом. Щоб бути правомірним, покарання має відповідати “принципу пропорційності” і не суперечити “стандартам цивілізованості”.

Наприклад, у справах “Т. та V. проти Великої Британії” (T. v. UK, V. v. UK)[16] Суд, серед іншого, вирішував питання, чи є порушенням статті 3 Конвенції притягнення до кримінальної відповідальності і покладеннякримінального покарання на особу, яка скоїла злочин у десятирічному віці.[72] Суд дійшов висновку, що у даному випадку стаття 3 порушена не була, оскільки кримінальне покарання саме по собі, попри вік засуджених, не є нелюдським або таким, що принижує гідність.

Аргументуючи своє рішення, Суд зазначив:

«Законодавство країн – членів Ради Європи не має загальної норми, яка б однозначно встановлювала мінімальний вік притягнення до кримінальної відповідальності: законодавство більшості країн передбачає таку відповідальність з певного віку, який є вищим від передбаченого законодавством Англії та Уельсу, однак в інших державах, таких як Кіпр, Ірландія, Ліхтенштейн, Швейцарія кримінальна відповідальність настає з більш молодого віку. Крім того, неможливо встановити жодної чіткої тенденції при розгляді відповідних міжнародних текстів і документів, наприклад, Конвенції ООН про права дитини.

Безумовно, Англія та Уельс належать до нечисленних європейських юрисдикцій, котрі зберігають низький вік кримінальної відповідальності, однак вік у десять років не є таким, що значно відрізняється від вікового критерію настання кримінальної відповідальності, який існує в інших країнах Європи.

Отже, притягнення до кримінальної відповідальності особи у віці десяти років і покладення на неї кримінального покарання, само по собі не порушує статтю 3 Конвенції» [72, п. 31].





Переглядів: 2658

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.