МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів Контакти
Тлумачний словник |
|
||
ПАРАДИГМАЛЬНИЙ ПРОСТІР СУЧАСНОЇ ЛІНГВІСТИКИ.Лекція №1 ЛІНГВОМЕТОДОЛОГІЯ. ПАРАДИГМАЛЬНИЙ ПРОСТІР СУЧАСНОЇ ЛІНГВІСТИКИ.
1)У ХХ столітті в центрі уваги мовознавчої спільноти постало поняття наукової парадигми. На початку XXI ст. у лінгвістичних студіях значно посилився лінгвофілософський компонент, що звичайно, як це було і на початку XX ст., зумовлене прагненням переглянути загальні підходи і принципи дослідження мови, визначитися стосовно її ролі в житті людини, соціумі, культурі; з’ясувати функціональну природу мови як семіотичної системи і, врешті-решт, упорядкувати й виробити відповідний новому парадигмальному просторові інструментарій її дослідження. Існує непослідовність у розмежуванні методології й галузевих аспектів дослідження мови, що створює підстави для приписування методологічної значущості семантиці, ономасіології, теорії комунікації, прагматиці тощо. З огляду на розуміння методології як сукупності процедур дослідження об’єкта її ототожнюють і з методом. Усе це зумовлює нагальну потребу виокремлення особливої галузі мовознавства – лінгвометодології, проблематика якої загалом не є новою. В американському мовознавстві на позначення дисципліни, що досліджує загально-філософські засади лінгвістики, використовується термін «Metalinguistics». Однак застосування цього терміна принаймні у славістичних студіях ускладнене його багатозначністю, оскільки він позначає й розділ лінгвістики, спрямований на вивчення метамов природних мов – універсальних формалізованих семіотичних кодів семантичного й синтаксичного опису; і розділ лінгвістики, який вивчає співвідношення мовної системи з іншими семіотичними системами певної культури (кодами мистецтва, фольклору, обрядів, ритуалів тощо); і комплекс дисциплін, об’єктом яких є екстралінгвальні аспекти функціонування мови (те саме, що й зовнішня лінгвістика). У Франції на позначення дисципліни, що вивчає методологічне підґрунтя мовознавчих теорій, застосовується термін «epistemologie». Лінгвістична епістемологія в цій країні сформувалася наприкінці 70-х p. p. XX ст. завдяки працям С. Ору. У 1978 р. було створено Товариство історії й епістемології наук про мову, а у 1979 р. вийшов перший номер журналу «Історія, епістемологія, мова», що стало «свідченням існування нової галузі, яка поєднує ерудицію історика-мовознавця з теоретичним осмисленням його науки» [Ору 2000]. Однак епістемологія в розумінні С. Ору та його колег більше нагадує лінгвоісторіографію, ніж лінгвометодологію (пор.: випуск трьох томів «Histoire des idees linguistiques» [1989; 1992; 2000], що присвячені історії граматики, компаративізму тощо). Лінгвометодологія кваліфікується нами як маргінальна галузь, адже вона проектується в загальну методологію – учення про способи пізнання й осмислення дійсності й формування внутрішнього рефлексивного досвіду людини, а також про дослідницькі настанови, принципи та процедури аналізу об’єктів різних наук. Отже, лінгвометодологіяспрямована на з ’ясування природи мови у співвідношенні зі свідомістю її носіїв, соціумом, культурою, дійсністю, комунікацією, процесами пізнання світу, а також на формування інструментарію, засад і способів опису й аналізу мови та її продуктів. Об’єктомлінгвометодології є системи трактування мови, мовлення, мовленнєвої діяльності, які грунтуються на світоглядних і пізнавальних настановах, способах, принципах і процедурах їхнього дослідження, що склалися в межах певних мовознавчих течій, шкіл, розвідок окремих лінгвістів. Предметомцієї галузі є пізнавальне спрямування й організація досліджень мови та її продуктів. Зважаючи на домінування в сучасних мовознавчих студіях терміна «парадигма», яким нерідко замінюють методологічну базу лінгвістичних досліджень, треба визначитися з відмінністю цих важливих понять. Наукова парадигма (від гр. paradeigma – приклад, зразок) також уживається в кількох значеннях, як-от: 1) способу пізнання й усвідомлення світу, що визначає загальні принципи дослідження об’єкта в різних науках; 2) представлення об’єкта науки в ракурсі понятійного апарату та процедур опису й аналізу певної течії, наукової школи (дескриптивістська, генеративна парадигма в мовознавстві); 3) зразка наукових уявлень і дій у певний період або на певній території (європейська, азіатська або західна, східна наукова парадигма; американська, європейська, радянська наукова парадигма і т. ін.). Поняття парадигми відоме ще з часів античності. Протягом багатьох століть воно використовувалося переважно на позначення зразка словозміни в метамові лінгвістичного опису. Іноді парадигмою називали приклад з історії, що слугував доказом чогось. У 1961 р. американський соціолог Т.Кун у книзі «Структура наукових революцій» висунув концепцію розвитку науки як процесу революційних перетворень, маючи на увазі природничі науки. Ці перетворення полягають у різкій зміні стилів наукового мислення, створенні нових категорійних ієрархій і методик аналізу об’єкта. Дослідник запропонував нове тлумачення терміна «парадигма» з атрибутом «наукова», зазначивши, що межа наукових знань зумовлюється загальною культурою соціуму, а наукова парадигма є визнаним усіма зразком наукових знань і дій у певний період, у відповідному суспільстві, які дають модель постановки проблем і їхнього розв’язання в науковій спільноті [1977, 31]. На його думку, парадигма є джерелом методів, проблемних ситуацій і стандартів вирішення, прийнятих на певному етапі розвитку. Приблизно в такому самому значенні термін «наукова парадигма» застосовується в наукознавстві, філософії, лінгвістиці тощо. За словами Ф. Березіна, поняття наукової парадигми було висунуте з метою забезпечення внутрішньої єдності різноманітних поглядів, гіпотез та ідей [2000, 9]. У цьому розумінні наукова парадигма зближується з методологією, хоч перша більш тяжіє до сцієнтистського аспекту, а друга – до гносеологічного, проте парадигма в науці може ґрунтуватися на кількох методологічних типах або допускати їх певний еклектизм. У лінгвістиці наукова парадигма набуває значення підходу до розгляду мови, сукупності принципів її дослідження, прийнятих у певній мовознавчій спільноті. В сучасній лінгвістиці наукова парадигма – це панівна на кожному етапі історії лінгвістичних учень система поглядів на мову, яка визначає предмет і принципи лінгвістичного дослідження відповідно до культурно-історичного й філософського контексту епохи.
2) Порівняльно-історична (генетична) наукова парадигма сформувала напрям мовознавства, якому належить розробка процедур реконструкції походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах формування. Важливим підґрунтям появи порівняльно-історичного мовознавства були перші спроби генеалогічної класифікації мов (Дж. Хікс, А. Кате, І. Скалігер та ін.) і розробки типологічної класифікації мов залежно від їхніх структурних, граматичних і функціональних рис безвідносно до генетичної спорідненості (на базі опозиції флективних і нефлективних мов Ф. Шлегеля її обґрунтував В. фон Гумбольдт), а також прагнення створити універсальну граматику. Основоположниками порівняльно-історичної наукової парадигми вважаються німецькі мовознавці Ф. Бопп, Я. Гримм, брати Ф. і А. Шлегелі, В. фон Гумбольдт, датчанин Р. Раск і російський дослідник О. Востоков. Структуралістська (таксономічна) наукова парадигма виникла наприкінці XIX ст. як альтернативна порівняльно-історичному мовознавству й була загалом спрямована на дослідження сучасного стану мови як системи із притаманними їй: 1) інваріантними елементами (фонемами, морфемами, лексемами, грамемами, реченнями), що в мовленні співвідносяться з їхніми регламентованими конкретними реалізаціями; 2) відношеннями між елементами (синтагматичними, парадигматичними й епідигматичними), упорядкованими в ієрархію мовних рівнів. Апологетами лінгвістичного структуралізму були Ф. де Соссюр (положення про дихотомію лінгвальної діяльності й необхідність створення двох лінгвістик (мови й мовлення), жорстке протиставлення діахронії та синхронії, виокремлення синтагматичних й асоціативних відношень у мовній системі, уведення поняття значимості, положення щодо довільності мовного знака і т. ін.) і російський лінгвіст І. Бодуен де Куртене (протиставлення мови in potentia мовленню в реалізації, розгляд мови як системи, розробка теорії фонеми, положення про психічний аспект фонеми, теза протиставлення й єдності фонетики й фонології, виділення морфеми й лексеми як інваріантів, розмежування синхронії й діахронії мови тощо). Головними принципами структуралістської наукової парадигми в лінгвістиці були системність, онтологічний дуалізм (існування інваріантів системи щодо сукупності їхніх реалізацій у мовленні на всіх рівнях), редукціонізм (обмеженість досліджень внутрішньою структурою мовної системи без урахування діяльності мовців у конкретних мовних ситуаціях), реляціонізм (абсолютизація відношень у мовній системі на противагу проблемам зв’язку мови й мислення, мови й суспільства, мови й комунікації, а також постулювання залежності мовного елемента від системи в цілому і його місця відносно інших елементів), опозитивність (визначення диференційного змісту елемента шляхом перевірки його протиставлень іншим елементам у парадигматичному класі або в синтагматичній послідовності), логіцизм (застосування реляційної логіки в семантиці й синтаксисі). Лінгвістичний структуралізм сприяв проникненню до мовознавства математичних методів дослідження (математичної логіки, теорії множин, топології, теорії графів, статистики, теорії ймовірностей). Функціональна (прагматична) наукова парадигма характеризується сприйняттям об’єкта в його взаємодії із середовищем як діяльності, функціонування системи. Функціоналізм у лінгвістиці забезпечує дослідження мови як діяльнішого, цілеспрямованого живого організму, представленого численними мовленнєвими продуктами у відповідних актах комунікації. Когнітивнанаукова парадигма в лінгвістиці характеризується спрямуванням на вивчення мови як засобу отримання, зберігання, обробки, переробки й використання знань, на дослідження способів концептуалізації й категоризації певною мовою світу дійсності та внутрішнього рефлексивного досвіду. Загалом когнітивна парадигма сформувалася на підставі когнітивної науки – «науки про знання та пізнання, про результати сприйняття світу та предметно-пізнавальної діяльності людей, накопичені у вигляді осмислених і приведених у систему даних, певним чином репрезентованих у нашій свідомості, які становлять основу ментальних, або когнітивних, процесів». В основі синергетичноїпарадигми в мовознавстві (від гр. synergeia – спільна дія, взаємодія) лежить кваліфікація мовної системи як складної, відкритої, нелінійної, еволюційної, що функціонує за рахунок взаємодії власних підсистем і взаємної детермінованості інших зовнішніх систем середовища (етносу, його культури, свідомості, соціуму) і перебуває у стані більшої чи меншої рівноваги (є нестійкою, нестабільною), маючи регуляторні механізми, які забезпечують динаміку, самоорганізацію та збереження цієї системи. Підґрунтям лінгвосинергетичних ідей можна вважати положення щодо мови-ергон й енергеї В. фон Гумбольдта, розробки синкретичних явищ у мовній системі І. Бодуеном де Куртене, концепцію слова як концентрованої енергії духу П. Флоренського, положення про хаотичність актуалізованої мови С. Булгакова, концепції асиметричності й умовності мовного знака Ф. де Соссюра, С. Карцевського, В. Скалічки тощо. Головними поняттями синергетики є самоорганізація як здатність системи до стабілізації деяких параметрів шляхом спрямованої впорядкованості її структури й функцій із метою протистояння ентропійним чинникам середовища; біфуркація – місце, де відбувається розгалуження шляхів еволюції системи; флуктуація – випадковості, ознаки хаосу, які перебувають у точках біфуркації й можуть визначити зміни системи у відповідному домінантному напрямку; атграктор як внутрішня тенденція до відносно стабільного стану системи.
Переглядів: 5269 |
Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google: |
© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове. |
|