Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






ПАРАДИГМАЛЬНИЙ ПРОСТІР СУЧАСНОЇ ЛІНГВІСТИКИ.

Лекція №1

ЛІНГВОМЕТОДОЛОГІЯ.

ПАРАДИГМАЛЬНИЙ ПРОСТІР СУЧАСНОЇ ЛІНГВІСТИКИ.

 

1)У ХХ столітті в центрі уваги мовознавчої спільноти постало поняття наукової парадигми. На початку XXI ст. у лінгвістичних студіях значно посилився лінгвофілософський компонент, що звичайно, як це було і на початку XX ст., зумовлене прагненням переглянути загальні підходи і принципи дослідження мови, визначитися стосовно її ролі в житті людини, соціумі, культурі; з’ясувати функціональну природу мови як семіотичної системи і, врешті-решт, упорядкувати й виробити відповідний новому парадигмальному просторові інструментарій її дослідження.

Існує непослідовність у розмежуванні методології й галузевих аспектів дослідження мови, що створює підстави для приписування методологічної значущості семантиці, ономасіології, теорії комунікації, прагматиці тощо. З огляду на розуміння методології як сукупності процедур дослідження об’єкта її ототожнюють і з методом.

Усе це зумовлює нагальну потребу виокремлення особливої галузі мовознавства – лінгвометодології, проблематика якої загалом не є новою. В американському мовознавстві на позначення дисципліни, що досліджує загально-філософські засади лінгвістики, використовується термін «Metalinguistics». Однак застосування цього терміна принаймні у славістичних студіях ускладнене його багатозначністю, оскільки він позначає й розділ лінгвістики, спрямований на вивчення метамов природних мов – універсальних формалізованих семіотичних кодів семантичного й синтаксичного опису; і розділ лінгвістики, який вивчає співвідношення мовної системи з іншими семіотичними системами певної культури (кодами мистецтва, фольклору, обрядів, ритуалів тощо); і комплекс дисциплін, об’єктом яких є екстралінгвальні аспекти функціонування мови (те саме, що й зовнішня лінгвістика). У Франції на позначення дисципліни, що вивчає методологічне підґрунтя мовознавчих теорій, застосовується термін «epistemologie». Лінгвістична епістемологія в цій країні сформувалася наприкінці 70-х p. p. XX ст. завдяки працям С. Ору. У 1978 р. було створено Товариство історії й епістемології наук про мову, а у 1979 р. вийшов перший номер журналу «Історія, епістемологія, мова», що стало «свідченням існування нової галузі, яка поєднує ерудицію історика-мовознавця з теоретичним осмисленням його науки» [Ору 2000]. Однак епістемологія в розумінні С. Ору та його колег більше нагадує лінгвоісторіографію, ніж лінгвометодологію (пор.: випуск трьох томів «Histoire des idees linguistiques» [1989; 1992; 2000], що присвячені історії граматики, компаративізму тощо).

Лінгвометодологія кваліфікується нами як маргінальна галузь, адже вона проектується в загальну методологіюучення про способи пізнання й осмислення дійсності й формування внутрішнього рефлексивного досвіду людини, а також про дослідницькі настанови, принципи та процедури аналізу об’єктів різних наук. Отже, лінгвометодологіяспрямована на з ’ясування природи мови у співвідношенні зі свідомістю її носіїв, соціумом, культурою, дійсністю, комунікацією, процесами пізнання світу, а також на формування інструментарію, засад і способів опису й аналізу мови та її продуктів.

Об’єктомлінгвометодології є системи трактування мови, мовлення, мовленнєвої діяльності, які грунтуються на світоглядних і пізнавальних настановах, способах, принципах і процедурах їхнього дослідження, що склалися в межах певних мовознавчих течій, шкіл, розвідок окремих лінгвістів. Предметомцієї галузі є пізнавальне спрямування й організація досліджень мови та її продуктів.

Зважаючи на домінування в сучасних мовознавчих студіях терміна «парадигма», яким нерідко замінюють методологічну базу лінгвістичних досліджень, треба визначитися з відмінністю цих важливих понять.

Наукова парадигма (від гр. paradeigma – приклад, зразок) також уживається в кількох значеннях, як-от: 1) способу пізнання й усвідомлення світу, що визначає загальні принципи дослідження об’єкта в різних науках; 2) представлення об’єкта науки в ракурсі понятійного апарату та процедур опису й аналізу певної течії, наукової школи (дескриптивістська, генеративна парадигма в мовознавстві); 3) зразка наукових уявлень і дій у певний період або на певній території (європейська, азіатська або західна, східна наукова парадигма; американська, європейська, радянська наукова парадигма і т. ін.). Поняття парадигми відоме ще з часів античності. Протягом багатьох століть воно використовувалося переважно на позначення зразка словозміни в метамові лінгвістичного опису. Іноді парадигмою називали приклад з історії, що слугував доказом чогось. У 1961 р. американський соціолог Т.Кун у книзі «Структура наукових революцій» висунув концепцію розвитку науки як процесу революційних перетворень, маючи на увазі природничі науки. Ці перетворення полягають у різкій зміні стилів наукового мислення, створенні нових категорійних ієрархій і методик аналізу об’єкта. Дослідник запропонував нове тлумачення терміна «парадигма» з атрибутом «наукова», зазначивши, що межа наукових знань зумовлюється загальною культурою соціуму, а наукова парадигма є визнаним усіма зразком наукових знань і дій у певний період, у відповідному суспільстві, які дають модель постановки проблем і їхнього розв’язання в науковій спільноті [1977, 31]. На його думку, парадигма є джерелом методів, проблемних ситуацій і стандартів вирішення, прийнятих на певному етапі розвитку. Приблизно в такому самому значенні термін «наукова парадигма» застосовується в наукознавстві, філософії, лінгвістиці тощо. За словами Ф. Березіна, поняття наукової парадигми було висунуте з метою забезпечення внутрішньої єдності різноманітних поглядів, гіпотез та ідей [2000, 9]. У цьому розумінні наукова парадигма зближується з методологією, хоч перша більш тяжіє до сцієнтистського аспекту, а друга – до гносеологічного, проте парадигма в науці може ґрунтуватися на кількох методологічних типах або допускати їх певний еклектизм.

У лінгвістиці наукова парадигма набуває значення підходу до розгляду мови, сукупності принципів її дослідження, прийнятих у певній мовознавчій спільноті. В сучасній лінгвістиці наукова парадигма – це панівна на кожному етапі історії лінгвістичних учень система поглядів на мову, яка визначає предмет і принципи лінгвістичного дослідження відповідно до культурно-історичного й філософського контексту епохи.

 

2) Порівняльно-історична (генетична) наукова парадигма сформувала напрям мовознавства, якому належить розробка процедур реконструкції походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах формування.

Важливим підґрунтям появи порівняльно-історичного мовознавства були перші спроби генеалогічної класифікації мов (Дж. Хікс, А. Кате, І. Скалігер та ін.) і розробки типологічної класифікації мов залежно від їхніх структурних, граматичних і функціональних рис безвідносно до генетичної спорідненості (на базі опозиції флективних і нефлективних мов Ф. Шлегеля її обґрунтував В. фон Гумбольдт), а також прагнення створити універсальну граматику.

Основоположниками порівняльно-історичної наукової парадигми вважаються німецькі мовознавці Ф. Бопп, Я. Гримм, брати Ф. і А. Шлегелі, В. фон Гумбольдт, датчанин Р. Раск і російський дослідник О. Востоков.

Структуралістська (таксономічна) наукова парадигма виникла наприкінці XIX ст. як альтернативна порівняльно-історичному мовознавству й була загалом спрямована на дослідження сучасного стану мови як системи із притаманними їй: 1) інваріантними елементами (фонемами, морфемами, лексемами, грамемами, реченнями), що в мовленні співвідносяться з їхніми регламентованими конкретними реалізаціями; 2) відношеннями між елементами (синтагматичними, парадигматичними й епідигматичними), упорядкованими в ієрархію мовних рівнів.

Апологетами лінгвістичного структуралізму були Ф. де Соссюр (положення про дихотомію лінгвальної діяльності й необхідність створення двох лінгвістик (мови й мовлення), жорстке протиставлення діахронії та синхронії, виокремлення синтагматичних й асоціативних відношень у мовній системі, уведення поняття значимості, положення щодо довільності мовного знака і т. ін.) і російський лінгвіст І. Бодуен де Куртене (протиставлення мови in potentia мовленню в реалізації, розгляд мови як системи, розробка теорії фонеми, положення про психічний аспект фонеми, теза протиставлення й єдності фонетики й фонології, виділення морфеми й лексеми як інваріантів, розмежування синхронії й діахронії мови тощо).

Головними принципами структуралістської наукової парадигми в лінгвістиці були системність, онтологічний дуалізм (існування інваріантів системи щодо сукупності їхніх реалізацій у мовленні на всіх рівнях), редукціонізм (обмеженість досліджень внутрішньою структурою мовної системи без урахування діяльності мовців у конкретних мовних ситуаціях), реляціонізм (абсолютизація відношень у мовній системі на противагу проблемам зв’язку мови й мислення, мови й суспільства, мови й комунікації, а також постулювання залежності мовного елемента від системи в цілому і його місця відносно інших елементів), опозитивність (визначення диференційного змісту елемента шляхом перевірки його протиставлень іншим елементам у парадигматичному класі або в синтагматичній послідовності), логіцизм (застосування реляційної логіки в семантиці й синтаксисі). Лінгвістичний структуралізм сприяв проникненню до мовознавства математичних методів дослідження (математичної логіки, теорії множин, топології, теорії графів, статистики, теорії ймовірностей).

Функціональна (прагматична) наукова парадигма характеризується сприйняттям об’єкта в його взаємодії із середовищем як діяльності, функціонування системи. Функціоналізм у лінгвістиці забезпечує дослідження мови як діяльнішого, цілеспрямованого живого організму, представленого численними мовленнєвими продуктами у відповідних актах комунікації.

Когнітивнанаукова парадигма в лінгвістиці характеризується спрямуванням на вивчення мови як засобу отримання, зберігання, обробки, переробки й використання знань, на дослідження способів концептуалізації й категоризації певною мовою світу дійсності та внутрішнього рефлексивного досвіду. Загалом когнітивна парадигма сформувалася на підставі когнітивної науки – «науки про знання та пізнання, про результати сприйняття світу та предметно-пізнавальної діяльності людей, накопичені у вигляді осмислених і приведених у систему даних, певним чином репрезентованих у нашій свідомості, які становлять основу ментальних, або когнітивних, процесів».

В основі синергетичноїпарадигми в мовознавстві (від гр. synergeia – спільна дія, взаємодія) лежить кваліфікація мовної системи як складної, відкритої, нелінійної, еволюційної, що функціонує за рахунок взаємодії власних підсистем і взаємної детермінованості інших зовнішніх систем середовища (етносу, його культури, свідомості, соціуму) і перебуває у стані більшої чи меншої рівноваги (є нестійкою, нестабільною), маючи регуляторні механізми, які забезпечують динаміку, самоорганізацію та збереження цієї системи. Підґрунтям лінгвосинергетичних ідей можна вважати положення щодо мови-ергон й енергеї В. фон Гумбольдта, розробки синкретичних явищ у мовній системі І. Бодуеном де Куртене, концепцію слова як концентрованої енергії духу П. Флоренського, положення про хаотичність актуалізованої мови С. Булгакова, концепції асиметричності й умовності мовного знака Ф. де Соссюра, С. Карцевського, В. Скалічки тощо.

Головними поняттями синергетики є самоорганізація як здатність системи до стабілізації деяких параметрів шляхом спрямованої впорядкованості її структури й функцій із метою протистояння ентропійним чинникам середовища; біфуркація – місце, де відбувається розгалуження шляхів еволюції системи; флуктуація – випадковості, ознаки хаосу, які перебувають у точках біфуркації й можуть визначити зміни системи у відповідному домінантному напрямку; атграктор як внутрішня тенденція до відносно стабільного стану системи.

 

 




Переглядів: 5269

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.