Промова перед випускниками Стенфордського університету

Для мене велика честь бути з вами сьогодні на врученні дипломів одного з найкращих університетів світу. Я не закінчував інститутів, але сьогодні, я в якомусь розумінні наблизився до закінчення університету. Сьогодні, я хочу розповісти вам три історії з мого життя. І все. Нічого грандіозного. Просто три історії.

Перша історія – про з’єднання крапок.

Я покинув Reed College після перших 6 місяців навчання, але залишався там вільним слухачем ще близько 18 місяців, поки нарешті не пішов. Чому ж я кинув навчання?

Усе почалося ще до мого народження. Моя біологічна мати була молодою, незаміжньою аспіранткою і вирішила віддати мене на усиновлення. Вона наполягала на тому, щоб мене усиновили люди з вищою освітою, тому все йшло до того, що я мав бути усиновленим сім`єю юристів. Правда, за хвилю до того, як я з`явився на світ, вони вирішили, що хочуть дівчинку. Тому їм зателефонували вночі і запитали: “Зненацька народився хлопчик. Ви хочете його?”. Вони сказали: “Звичайно”. Потім моя біологічна мати довідалася, що моя прийомна мати – не випускниця коледжу, а мій батько ніколи не був випускником школи. Вона відмовилася підписати папери про усиновлення. І тільки кілька місяців потому поступилася, коли мої батьки пообіцяли їй, що я обов’язково піду в коледж.

Тож через17 років я пішов в коледж. Але я наївно вибрав коледж, що був майже таким же дорогим, як і Стенфорд, і всі накопичення моїх батьків були витрачені на оплату навчання. Через шість місяців я не бачив сенсу мого навчання. Я не знав, що я хочу робити у своєму житті, і не розумів, як коледж допоможе мені це усвідомити. І от, я просто витрачав гроші батьків, що вони збирали все життя. Тому я вирішив кинути коледж і сподівався, що усе якось влаштується. Спочатку я був наляканий, але, оглядаючись зараз назад, розумію, що це було кращим моїм рішенням за все життя. У ту хвилину, коли я кинув коледж, я міг перестати ходити на обов`язкові уроки, і відвідувати тільки ті, котрі здавалися цікавими.

Не все було так романтично. У мене не було кімнати в гуртожитку, тому я спав на підлозі в кімнатах друзів. Я здавав пляшки “Коли” по 5 центів, щоб купити їжу і ходив за 7 миль через усе місто, кожний недільний вечір, щоб раз на тиждень нормально поїсти в храмі кришнаїтів. Мені це подобалося. І багато з того, з чим я зіштовхувався, дотримуючись своєї цікавості й інтуїції, виявилося пізніше безцінним.

От вам приклад:

Reed College завжди пропонував кращі уроки по каліграфії. По всьому кампусу кожен постер, кожна мітка були написані каліграфічним почерком від руки. Оскільки я відрахувався, і не ходив на загальні уроки, я записався на уроки каліграфії. Я довідався про serif і sans serif, про різні відступи між комбінаціями букв, про те, що робить прекрасну каліграфію прекрасною. Вона була красивою, майстерно витонченою до такого рівня, що наука цього не змогла б зрозуміти.

Ніщо з цього не здавалося корисним для мого життя. Але десять років по тому, коли ми розробляли перший “Макінтош”, усе це придалося. І “Мак” став першим комп’ютером із красивою типографікою. Якби я не записався на той курс у коледжі, у “Маку” ніколи б не було кілька гарнітур і пропорційних шрифтів. Ну, а позаяк Windows просто скопіювали з Макінтош, швидше за все, у персональних комп’ютерів узагалі б їх не було. Якби я не відрахувався, я б ніколи не записався на той курс каліграфії і в комп’ютерів не було б такої чудової типографіки, як зараз.

Звичайно, не можна було з’єднати всі крапки воєдино тоді, коли я був у коледжі. Але через десять років все стало дуже, дуже зрозуміло.

Ще раз: ви не можете з’єднати крапки, дивлячись уперед. Ви можете з’єднати їх, лише оглядаючись в минуле. Тому вам доведеться довіритися тим крапкам, що ви як-небудь з`єднаєте в майбутньому. Вам доведеться на щось покластися: на свій характер, долю, життя, карму – що завгодно. Такий підхід ніколи не підводив мене і він змінив моє життя.

Моя друга історія – про любов і втрати.

Мені пощастило – я знайшов те, що я люблю робити досить рано. Woz (Steve Wozniak) і я заснували Apple у гаражі моїх батьків, коли мені було 20. Ми багато працювали, і через десять років Apple виросла з двох чоловік у гаражі до $2–мільярдної компанії з 4000 працівників. Ми випустили наше найкраще творіння – “Макінтош” роком раніше, і мені тільки виповнилося 30. І потім мене звільнили. Як вас можуть звільнити з компанії, яку ви заснували? Ну, в міру зростання Apple ми наймали талановитих людей, щоб допомагати мені керувати компанією, й у перші п’ять років усі йшло добре. Але потім наше бачення майбутнього стало розходитися і ми в кінцевому рахунку посварилися. Рада директорів була не на моєму боці. Тому в 30 років я був звільнений. Причому скандально. Те, що було сенсом усього мого життя, зникло. Це було жахливо.

Я не знав, що робити декілька місяців. Я почував, що я підвів старше покоління власників компанії, що я втратив естафетну паличку, коли мені її передавали. Я зустрічався з Девідом Паккардом і Бобом Нойсом і намагався вибачитися за те, що накоїв. Це було публічним провалом і я навіть думав про те, щоб утекти куди подалі. Але щось повільно стало прояснятися в мені – я усе ще любив те, що робив. Хід подій в Apple лише злегка все змінив. Я був відкинутий, але я любив. І, зрештою, я вирішив почати все спочатку.

Тоді я цього не розумів, але виявилося, що звільнення з Apple було кращим, що могло відбутися зі мною. Тягар успішної людини змінився легкодумством початківця, менш упевненого в чому-небудь. Я звільнився і увійшов в один із найбільш креативних періодів свого життя.

Впродовж наступних п’яти років я заснував компанію NeXT, іншу компанію, названу Pixar, і закохався в дивовижну жінку, що стала моєю дружиною. Pixar створив найперший комп’ютерний анімаційний фільм – “Toy Story” (“Історія іграшок”), і є тепер найуспішною анімаційною студією у світі. У дивовижному ході подій, Apple купила NeXT, я повернувся в Apple, і технологія, розроблена в NeXT стала серцем нинішнього відродження Apple. А Лорен і я стали чудовою сім'єю.

Я впевнений, що нічого з цього не трапилося б, якби мене не звільнили з Apple. Ліки були гіркими, але пацієнтові вони допомогли. Іноді життя б’є вас по голові цеглиною. Не втрачайте віри. Я переконаний, що єдина річ, що допомогла мені продовжувати було те, що я любив свою справу. Вам треба знайти те, що ви любите. І це так само вірно для роботи, як і для стосунків. Ваша робота заповнить велику частину життя і єдиний спосіб бути цілком задоволеним – робити те, що на вашу думку є великою справою. І єдиний спосіб робити велику справу – робити те, що ви любите. Якщо ви ще не знайшли своєї справи – шукайте. Не зупиняйтеся. Як це буває в коханні, ви довідаєтеся тоді, коли знайдете. І, як будь-які гарні стосунки, вони стають лише кращими з роками. Тому шукайте - поки не знайдете. Не зупиняйтеся.

Моя третя історія – про смерть.

Коли мені було 17, я прочитав цитату – щось на зразок цього: “Якщо ви живете кожний день так, ніби він останній, коли-небудь ви виявитеся праві.” Цитата справила на мене враження, і з того часу, вже 33 роки, я дивлюся в дзеркало щодня і запитую себе: “Якби сьогоднішній день був останнім у моєму житті, чи захотів би я робити те, що збираюся зробити сьогодні?”. І як тільки відповіддю було - “ні”, протягом декількох днів підряд, я розумів, що треба щось змінювати.

Пам’ять про те, що я незабаром помру – найважливіший інструмент, що допомагає мені приймати складні рішення в моєму житті. Тому що все інше – чужі думки, вся ця гордість, увесь цей страх позору або провалу, – усі ці речі падають перед обличчям смерті, залишаючи лише те, що дійсно важливо. Пам’ять про смерть – кращий спосіб уникнути думок про те, що вам є що втрачати. Ви вже голий. У вас більше немає причин не йти за покликом свого серця.

Біля року тому назад мені поставили діагноз: рак. Я отримав рентгенівський знімок в 7:30 ранку, і він ясно показував пухлину в підшлунковій залозі. Я навіть не знав, що таке підшлункова залоза. Лікарі сказали мені, що цей тип раку наразі не виліковний, і що мені залишилося жити не більше трьох - шести місяців. Мій лікар порадив піти додому і привести справи до ладу (що в лікарів означає: приготуватися до смерті). Це означає спробувати сказати своїм дітям те, що ти сказав би за наступні 10 років. Це означає переконатися в тім, що все завершено, підготувати родину, наскільки це можливо. Це означає - попрощатися.

Я жив з цим діагнозом весь день. Пізніше ввечері мені зробили біопсію – засунули в горло ендоскоп, пройшли через шлунок, встромили голку в підшлункову залозу і взяли кілька кліток з пухлини. Я був під наркозом, але моя дружина, яка там була, сказала, що коли лікарі подивилися клітки під мікроскопом, вони були в шоці, тому, що в мене виявилася дуже рідкісна форма раку підшлункової залози, яку можна вилікувати операцією. Мені зробили операцію, і тепер зі мною усе гаразд.

Смерть тоді підійшла до мене дуже близько, і сподіваюся, найближче на наступних декілька десятків років. Переживши це, я тепер можу сказати наступне з більшою впевненістю, ніж тоді, коли смерть була корисною, але чисто абстрактною концепцією.

Ніхто не хоче вмирати. Навіть люди, що хочуть потрапити до Раю, не хочуть помирати, щоб потрапити туди. І все ж, смерть – пункт призначення для усіх нас. Ніхто ніколи не зміг уникнути її. Так і повинно бути, тому що Смерть, напевно, найчудовніший винахід Життя. Вона – причина змін. Вона очищає старе, щоб відкрити дорогу новому. Зараз нове – це ви, але колись (не дуже і довго залишилося) – ви станете старими і вас видалять. Пробачте за такий драматизм, але це правда.

Ваш час обмежений, тому не витрачайте його, живучи чиїмсь чужим життям. Не попадайте в пастку догми, що говорить жити, керуючись думками інших людей. Не дозволяйте шумові чужих думок перебити ваш внутрішній голос. І найважливіше, майте хоробрість додержуватися свого серця й інтуїції. Вони якимсь чином уже знають те, ким ви хочете стати насправді. Все інше вторинне.

Коли я був молодий, я прочитав дивовижну публікацію The Whole Earth Catalog (“Каталог усієї Землі”), що була однією з біблій мого покоління. Її написав хлопець по імені Stewart Brand, що живе отут недалеко в Menlo Park. Це було наприкінці шістдесятих, до персональних комп’ютерів і настільних видавничих систем, тому вона була зроблена за допомогою друкарських машинок, ножниць і полароїдів. Щось начебто Google у паперовій формі, за 35 років до Google. Публікації були ідеалістичними і переповнені великими ідеями.

Steward і його команда зробили кілька випусків The Whole Earth Catalog і, зрештою, видали фінальний номер. Це було в середині 70–х і я був вашого віку. На останній сторінці обкладинки була фотографія дороги раннім ранком, типу тієї, на якій ви, можливо, ловили машини, якщо любите пригоди. Під нею були такі слова: “Залишайтеся голодними. Залишайтеся безрозсудними”. Це було їхнє прощальне послання. Залишайтеся голодними. Залишайтеся безрозсудними. І я завжди бажав собі цього. І тепер, коли ви закінчуєте інститут і починаєте заново, я бажаю цього вам.

Залишайтеся голодними. Залишайтеся безрозсудними.

Усім велике спасибі!

(http://poklykannja.com.ua/Stiv_Jobs)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.