Лекція 1

1 ознайомлення зі світовим дискурсом освітньої політики, зокрема його теоретико-методологічною складовою;

2 аналіз освітньої політики в контексті основних тенденцій сучасного суспільного розвитку (загальнонаціональний і міжнародний вимір);

3 здійснення аналітичного огляду освітньої політики в Україні за період незалежності;

4 аналіз стратегії державної освітньої політики в країнах Європейського Союзу та можливості їх застосування в Україні;

5 прогнозування науково обґрунтованих підходів модернізації вітчизняної світи у вимірах глобалізації, європейської інтеграції та національної самоідентифікації.

2. Розвиток освіти є одним із найскладніших, актуальних і фінансових проблем сучасного українського державотворення. Без належної освіти держава, народ і культура не мають майбутнього. І навпаки, ефективна освіта є саме тим імпульсом, який збуджує творчість, спонукає людину до дії, виховує спосіб життя, відповідний до цивілізаційних форм і способів його організації і здійснення. В останні роки ставлення держави до освіти змінилось. Розпочалось відшкодування минулих боргів перед вчителями. Збільшились видатки на видання підручників і навчальних посібників. Затверджена програма комп’ютеризації навчальних закладів тощо. Однак проблем у системі освіти не зменшилось. Загальна адаптація системи до потреб демократичних і ринкових перетворень, входження у світовий освітній простір відбувається все ще повільно. Відчуваються негативні залишки “радянської спадщини”. Соціально-економічні негаразди створюють комплекс суперечностей, які стримують реформу галузі, не дозволяють організувати її роботу належним чином. Усе це потребує осмислення і обґрунтування рекомендацій, які могли б бути впроваджені в практику освітянської діяльності.

У сучасному світі освіта - складне й багатоманітне суспільне явище, сфера передавання, засвоєння й перероблення знань і соціального досвіду. Освіта - один із найдавніших соціальних інститутів, що викликаний потребами суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навички, готувати нові покоління для життя, готувати суб’єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що стоять перед людством. У житті людини навчання займає тривалий період. Соціокультурний підхід дозволяє простежити динаміку галузі освіти, характер якісної взаємодії освіти з іншими сферами життя суспільства, усвідомити реальний процес становлення та розвитку суб’єкта під впливом освіти.

На думку українського вченого В.Б.Шевченка, освіта - це поняття української філософії і культури, що теоретично фіксує, виражає і пояснює соціокультурне самовідтворення конкретно взятої нації і, зрештою, всього людства. Педагогічно освіта розуміється як школа, в якій спеціально створений у суспільстві “цех” учителів навчає учнів і студентів. Політично освіта - це найдешевший засіб реалізації довгострокової державної політики, мета якої - максимально пристосувати молоде покоління до вимог режиму влади й правопорядку. Загалом зміст поняття “освіта” досить складний. Функціонально він усталює в сучасному вимірі суспільного буття створені в різних місцях і в різні часи людьми такі знання, уміння, вигадки, знаки і символи, що забезпечують соціокультурне самозбереження, ідентичність націй.

. У сучасних умовах еволюційної трансформації українського суспільства від авторитарного до демократичного політичного режиму важливого значення набуває розвиток філософсько - освітніх та політичних концепцій, що передбачає вироблення й засвоєння на рівні всього соціуму, соціальних груп та окремих індивідів систематизованих знань про політику і навичок участі у політичному житті; усвідомлення освіти як важливого фактора інституційної модернізації українського суспільства. Окрім того, за сучасних умов наука і освіта постають засобом збереження і зміцнення української державності.

Характерними рисами політичної системи, яка склалася в сучасній Україні, є низький рівень конкурентоспроможності, слабкість соціальних інститутів влади, відсутність ефективного механізму розробки і реалізації освітньої політики, зрощування держави і бізнесу. У зв'язку з цим важливого значення набуває розробка поняття освітньої політики, її принципів, суб'єктів, засобів регулювання, зокрема – нормативно - правових. Розробка проблематики політики в освітній галузі також є актуальною з огляду на орієнтацію нашої держави на інтеграцію до європейських структур. Інтеграційні процеси зумовлюють необхідність імплементації міжнародно - правових стандартів у внутрішнє законодавство держави, приведення правових актів України з питань освіти у відповідність до міжнародних правових стандартів.

Суспільство і освіта – єдина, взаємопов’язана система. Модернізація освіти – соціально детермінований, керований процес. Його зміст та спрямованість визначається через існуючі в суспільстві політичні механізми взаємодії різноманітних інтересів (класових, корпоративних, професійних тощо), характер їх прояву в освітній політиці, в діяльності її основних суб’єктів, перш за все держави.

Політичний вимір освіти – відносно нова проблема для вітчизняного суспільствознавства. Лише в останні роки, особливо в період розробки проекту Національної доктрини розвитку освіти, її обговорення, питання освітньої політики, в першу чергу державної, набули певного розголосу та стали привертати більше уваги з боку дослідників. Посилилась співпраця із зарубіжними вченими, експертами та аналітиками.

2.Дати визначення освітній політиці дуже складно, особливо в країнах Центральної та Східної Європи. Однією з проблем є відсутність у мовах більшості цих країн різниці у значеннях слів policy і politics. Тому policy часто сприймається як щось, що стосується сфери діяльності політиків і політичних організацій. З іншого боку, справи політики дедалі більше стосуються освітян усіх рівнів управління в системі освіти. Найпростіше визначення policy запропонував професор Римантас Желвіс із Вільнюського педагогічного університету: «Політика — це те, що можуть вирішити робити або не робити особи, які приймають рішення».

У цьому визначенні дано принаймні дві важливі характеристики політики. По-перше, політика - це те, що роблять ті, хто наділений владою. Це означає, що політика не є повністю прерогативою політиків або топ-менеджерів. Всі, хто має владу, залучені до процесу формування політики. В освітньому секторі рішення приймаються як на центральному рівні, так і на рівнях регіону і школи. Це особливо важливо зрозуміти країнам Центральної та Східної Європи, які тривалий час мали централізовану освіту. По-друге, не робити нічого так само важливо, як і щось робити. Для того, щоб зрозуміти освітню політику, необхідно проаналізувати і те, що зроблено, і те, що відкладено або відхилено. Вагання щодо прийняття рішень або ігнорування проблем також відображають певні напрями в політиці.

Інший, більш яскравий приклад визначення політики може бути таким: «Політика - це низка дій, спрямованих на досягнення певних цілей».

Виходячи з цього, освітню політику можна визначити як низку дій, спрямованих на досягнення цілей освітніх організацій та / або системи освіти. У цьому визначенні наголошено на цілеспрямованості політичних процесів, а також на тому, що прийняття

рішення передбачає низку дій. Одинична дія або певний політичний документ не дають нам змоги говорити про певний політичний напрям. Освітня політика належить до галузі суспільної політики. Отже, важливо згадати, що суспільна політика покликана відображати очікування і домінуючі цінності суспільства. Політика також може відображати позицію або напрям певних суспільних подій і обставин.

ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Освітня політика має певні характеристики, які важливо знати для того, щоб розуміти, яким чином вона формується. Наприклад, Тейлор, Різві, Лінгард і Генрі (1997) у роботі «Освітня політика та курс на зміни» визначають такі її характеристики:

Політика - це більше, ніж текст. Багато аспектів освітньої політики не відображаються в офіційних політичних документах. Політичний документ - це, як правило, продукт тривалих і часто складних обговорень і компромісів з боку різних зацікавлених груп. Щоб мати всеосяжне уявлення про політичні проблеми, треба знати, як читати між рядками документа. Іншими словами, треба брати до уваги контекст і передісторію прийняття політичних рішень в освіті.

Політика має багато вимірів. Політику розробляють зацікавлені групи, які різняться наявністю влади і впливовістю. Тому освітня політика нагадує пиріг з багатьма різними інгредієнтами, де інтереси різних груп представлені не однаково.

Політика ґрунтується на певних цінностях. В основі політики - певні цінності. Політичні рішення можуть представляти цінності, які поділяє більшість суспільства, цінності основних зацікавлених груп або тих, хто безпосередньо приймає рішення. В будь якому випадку складно уявити політичне рішення, яке не ґрунтується на цінностях.

Політика існує в контексті. Політика не може бути створена з чистого аркуша, без урахування обставин, в яких вона впроваджуватиметься.

Треба брати до уваги загальний контекст

творення політики: історичний, соціальний, економічний, етнічний, релігійний та ін.

Політичні рішення - державна справа. Освітня політика належить до сфери суспільної політики. Держава повинна представляти інтереси суспільства. Однак це не завжди так. Відносини між державою і приватним сектором є досить складними. Незважаючи на це, держава в усіх країнах несе відповідальність за розробку і впровадження національної освітньої політики.

Освітня політика взаємодіє з політикою в інших галузях. Соціальні політики взаємопов’язані. Освітня політика зазвичай залежить від державної політики в таких сферах, як економіка, фінанси, міжнародні відносини і навіть оборона. У країнах Центральної та Східної Європи освіту нерідко визначають як пріоритетну сферу. Хоча насправді економічні, фінансові, адміністративні та інші мотиви домінують над освітніми цілями. Тому для тих, хто формує освітню політику, необхідно стежити за подіями у пов’язаних політичних сферах.

Впровадження політики ніколи не буває прямим. Усупереч поширеній думці, ґрунтовний політичний документ - це тільки початок, а не кінець довгого шляху. Впровадження політики - найважливіша стадія всього політичного процесу. Політика не може бути впроваджена прямо, шляхом віддання наказів і роз­поряджень. Потрібна напружена і часто болюча робота зі всіма гравцями на освітній арені.

Політика має навмисні та ненавмисні наслідки. Більш складний - політичний процес, складніше передбачити всі можливі насідки. Ті, хто приймає політичні рішення, повинні бути готовими до протистояння неочікуваним труднощам і зіткнення з непередбачуваними проблемами.

Тейлор, Різві, Лінгард і Генрі (1997) наводять різні класифікації політики. В основі однієї з класифікацій - природа політики. Згідно з нею:

політичні курси поділяють на розподільні та перерозпо- дільні. Розподільні визначають спосіб розподілу людських, матеріальних або фінансових ресурсів (наприклад, політика розподілу підручників або фінансування програм). Перерозподільна політика передбачає перерозподіл ресурсів між певними регіонами, школами або групами дітей (наприклад, держава може перерозподілити місцеві освітні бюджети з метою підтримки муніципальних шкіл у знедолених районах);

розрізняють політику символічну і матеріальну. Символічна політика, як правило, декларує певні принципи і цінності. Принципи гуманізму, демократії, національної ідентичності та відновлення, задекларовані в Загальній концепції освіти Литовської республіки, - приклад символічної політики. Матеріальна політика передбачає зобов’язання щодо імплементації через забезпечення ресурсами (наприклад, політика комп’ютеризації шкіл або їх ремонт);

виділяють раціональні і прибуткові типи політики. Прихильники раціональної політики окреслюють обов’язкові стадії її розвитку. Прибуткова політика нарощує вже існуючі практики. Наприклад, реформування екзаменаційної системи в Литві - це, без сумніву, раціональна реформа з чітким початком і визначеним кінцем. А перетворення шкіл на культурні центри для місцевої іромади - це прибуткова політика, яка продовжує вже існуючу довготривалу практику;

політика може бути самостійною і процедурною. Самостійна політика визначає, що має бути зроблено, а процедурна - в який спосіб це має бути зроблено. Закон про освіту - приклад самостійної політики, а нормативні документи - процедурної;

виділяють політику регулятивну і дерегулятивну. Регулятивна має тенденцію до заборони, а дерегулятивна - дозволу і сприяння чомусь. Заборона наркотиків у школі - приклад регулятивної політики. Політика шкільного самоврядування - дерегулятивна політика;

політика може бути впроваджена «зверху» або «знизу». Впровадження політики «зверху» передбачає прийняття рішення на центральному державному рівні та його впровадження школами «знизу». Політика «знизу» характеризується розбудовою вже існуючої шкільної практики або нової шкільної ініціативи. Вони стимулюють зміни та ініціюють реформи загального рівня.

ПРІОРИТЕТИ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Існує три пріоритети, які певною мірою описані в національних політичних документах кожної країни: якість, ефективність, рівність.

Якість - це одна з основних проблем сучасної освітньої політики. Як визначити якість? Як забезпечити якісну освіту? Як проводити моніторинг, оцінювати та вимірювати якість? Які є індикатори якості? Ці та інші питання ставляться з метою кращого розуміння якісного виміру в сучасній освіті. Реформи підвищення конкурентоспроможності та інші практичні політичні кроки робляться для розв’язання проблеми якості. Ця проблема досить нова для країн Центральної та Східної Європи. До повалення берлінського муру вважалося, що соціалістична система за своєю природою забезпечує кращу якість освіти порівняно з рештою світу.

Ефективність - ще один важливий пріоритет. Сучасні освітні системи стають дедалі дорожчими. Яким чином інвестиції повертаються? Звідки вони повинні надходити? Яке оптимальне співвідношення між державними, приватними інвестиціями і вкладеннями користувачів? Які існують шляхи підвищення ефек­тивності освіти? У країнах Центральної та Східної Європи, де економічні труднощі перехідного періоду обмежують можливість вкладень в освігу з боку держави, ці питання надзвичайно важливі. Питання ефективності, як правило, - серед основних мотивів виправдання фінансових реформ.

Реформатори освіти завжди переймалися питаннями рівності та соціальної справедливості. Соціальна інтеграція вважається однією з основних цілей освіти. Як забезпечити рівні умови для всіх дітей на початку навчання? Як підгримувати учнів з груп «ризику» впродовж усього періоду навчання? Які існують можли­вості «другого шансу» для тих, хто кинув школу? Як піклуватися про дітей з особливими потребами? Як інтегрувати національні меншини та іммігрантів? Як забезпечити доступ до вищої і професійної освіти для безробітних, військових, ув’язнених? У колишній соціалістичній системі освіти вважалося, що не існує проблеми рівності, хоча насправді це було не завжди так. Однак, коли почалися соціальні та економічні зміни, зростаюча соціальна нерівність породила нові проблеми у країнах Центральної та Східної Європи.

Пріоритети визначені у багатьох політичних документах і різними способами. Іноді вони викладені у формі великих завдань, найважливіших для певної країни або регіону. Як приклад можна навести освітню політику Європейського Союзу. На основі пропозицій Європейської Комісії та внесків країн-членів у 2001 році Рада прийняла «Звіт про конкретні майбутні завдання освітніх систем». Фактично - це перший документ, який визначає конкретний загальний підхід до національної освітньої політики в контексті Європейського Союзу на основі трьох завдань:

підвищення якості та ефективності систем виховання і навчання у Європейському Союзі;

зробити освіту впродовж життя доступною для всіх;

® зробити наші системи освіти більшою мірою спрямованими назовні, на навколишній світ.

Іншим прикладом можуть бути національні пріоритети системи освіти Литви. У 1998 році, після закінчення першої стадії національних реформ, Міністерство освіти і науки Республіки Литва розробило нові орієнтири освітньої політики і визначило три пріоритети для наступної стадії реформ:

модернізація навчання та викладання і підвищення якості освіти;

поліпшення соціальних і педагогічних умов навчання та викладання;

гармонізація системи освіти.

Радо (2001) (Подготовила 52 пс группа) у своїй роботі «Перехід в освіті» окреслює такі політичні питання, які повинні визначити основні напрями освітнього перехідного періоду в країнах Центральної та Східної Єв­ропи;

Децентралізація та лібералізація.

Перевизначення якості в освіті.

Зміцнення зв’язків із ринком праці.

Підвищення ефективності використання коштів.

Рівність в освіті.

Світовий Банк (2000) у статті «Приховані зміни в системах освіти в перехідних економіках» визначає цілі освіти для посткомуністичних країн в Європі та Центральній Азії:

Зблокування систем освіти з ринковими економіками та відкритими суспільствами.

Подолання бідності завдяки підвищенню справедливості в освіті.

Фінансування для якості та справедливості.

Більш ефективне використання ресурсів.

Удосконалення управління, підзвітності сектора.

Підсумовуючи цей короткий огляд, ми вважаємо, що принаймні є п’ять найважливіших пріоритетів для розвитку освіти країн Центральної та Східної Європи: децентралізація, якість, зв’язок з ринком праці, ефективність і дієвість, рівність.

ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Освітня політики завжди грунтується на певному наборі цінностей, які визначаються філософським, ідеологічним та етичним світоглядами реформаторів освіти. Розмаїття основних ідеологій, що домінували на Заході протягом декількох століть, як правило, класифікують за трьома групами, які домінують в політичному житті сучасних демократій:

ліберальні ідеології;

консервативні ідеології;

ліві (марксистська, соціалістична, соціал-демократична) ідеології.

Кожна з цих ідеологічних груп передбачає певні шляхи практичного втілення своїх ідеологічних принципів у повсякденних політичних діях. Освітня політика - це одна із сфер, де домінуюча ідеологія може виявлятися в певному вигляді. Ідеологічні концепти, безперечно, впливають на освіту. Тому всім, хто причетний до освітньої політики, треба знати можливі наслідки для системи освіти в разі, якщо певні політичні групи прийдуть до влади.

ОСОБЛИВОСТІ ЛІБЕРАЛЬНОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Лібералізм і освіта. Згідно з принципом розподілу влади розроблення і впровадження політики в ліберальній системі часто відбувається повільно і нерівномірно. Формування освітньої політики в ліберальній системі здійснюється на рівнях центрального уряду, місцевої влади і шкільних рад. Різноманітні групи, особи та асоціації також мають можливість відігравати активну роль у політичному процесі. Різноманітність політичних органів і необхідність прийняти спільне рішення ускладнює, а іноді робить болючим цей процес. З іншого боку, розсіяність влади захищає систему освіти від односторонньо нав’язаної політики.

Ліберальна ідеологія розглядає освіту як спосіб поліпшення життя. Важливу роль освіта відіграє в набутті навичок і знань, що формують політичну і громадянську компетентності, соціальний досвід та економічне зростання. Освічене суспільство забезпечить підвищення стандартів життя його членів, а також соціальну стабільність і баланс.

Ліберальна ідеологія зазвичай розглядає загальну освіту як пріоритет. Хоча ліберали не відкидають кар’єру, професійну освіту, вони впевнені в тому, що виконання основних громадянських обов’язків - голосування на виборах і соціально активна поведінка - потребує загальної освіти. Вважається, що завдяки загальній освіті громадяни зможуть приймати рішення, не пов’язані з їх професійною діяльністю або професією. Крім загальної освіти, ліберальна ідеологія особливо зацікавлена в громадянській освіті. Ліберали переконані, що громадянська освіта повинна розвивати знання про інститути та структури влади і заохочувати підростаюче покоління брати участь у політичних процесах.

Ліберальна освітня політика спрямована на забезпечення академічної свободи, зокрема свободи викладання і навчання. Вчи- деМ;' повинні мати свободу щодо методів викладання в рамках своєї компетенції і спеціалізації. Учні вільні навчатися і можуть користуватися своєю свободою, доки це не суперечить праву вчите тя на викладання та праву інших учнів на-навчання. Іншими словами, ліберали забезпечують академічну свободу в певних оамках. Руйнівна поведінка учнів або перевищення вчителями ліміту їх експертизи виходить за рамки гарантії свободи. Методи дослідження, розслідування, розв’язання проблеми повинні домінувати в ліберальній системі освіти.

Мета ліберальної ідеології - деполітизація школи. Школи мають бути вільними від явної політизації. На них не повинні впливати політичні партії та їх ідеології. З іншого боку, ліберальна ідеологія підтримує існування будь-яких шкільних організацій, асоціацій і клубів. Членство в них дає необхідний досвід співробітництва, колективного прийняття рішень, демократичного встановлення правил і процедур тощо. Активна участь у шкільному самоврядуванні допомагає набуттю громадянських навичок, необхідних для життя в сучасному демократичному суспільстві.

ОСОБЛИВОСТІ КОНСЕРВАТИВНОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Консерватизм і освіта. Ідеологія консерватизму розглядає систему освіти передусім як засіб передання культурних цінностей молоді. Школи зберігають культурну спадщину людства й водночас допомагають зберігати національну ідентичність молодого покоління. Школи також виконують роль соціального відбору. Традиційний консерватизм вважає, що школа повинна визначити найталановитіших учнів і озброїти їх знаннями та навичками, необхідними для майбутньої еліти. Мета відбіркової освіти може бути досягнута шляхом створення спеціальних шкіл для талановитих дітей або застосування процедур спостереження і розподілу в межах системи освіти.

Консервативна ідеологія сприяє традиційному розподілу шкільних предметів і надає перевагу предметам, які найбільше підходять для передання культурних цінностей, а саме: національній історії та літературі, що є найбільш важливими. Мистецтво, музика і танці також можуть виконувати роль увічнення культурних цінностей. Консервативна система освіти наголошує на важливості морального виховання і розвитку характеру як способах передання основних культурних цінностей і норм. Виховання любові до своєї країни - важливий компонент консервативної освіти.

Консервативна ідеологія відводить особливу роль учителям, які є взірцем поведінки для учнів. Вчителі мають бути віддані культурним цінностям і національним традиціям, а також підтримувати дисципліну та порядок у класі. Консерватори протистоять ліберальній політиці і вважають, що відкрита вседозволеність призводить до хаосу і безладдя в школах. Вчителям слід використовувати сучасні технології не як засіб впровадження революційних змін у програму, а як засіб поліпшення викладання традиційних предметів. Школи не повинні поводитись як ініціатори соціальних змін, навпаки, вони мають бути острівцями соці­альної стабільності в сучасному швидкозмінному суспільстві.

ОСОБЛИВОСТІ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ ЛІВОГО НАПРЯМУ

Марксизм і освіта. Згідно з марксизмом правлячі класи зацікавлені в освіті тому, що за допомогою освітніх установ підтримується вірність державі з боку дітей пролетаріату. В цьому сенсі освіта в капіталістичному світі - слуга капіталізму і засіб гноблення. Завдання справжньої освіти, за Марксом, полягає у викоріненні хибної свідомості пролетаріату. Хибна свідомість - це продукт домінуючої класової ідеології, яка була нав’язана пригнобленому класу і прийнята ним. Спекулятивні філософії, наприклад ідеалізм і релігія, сприяють помилковій свідомості пролетаріату. Маркс вважає, що релігія - це опіум для народу. Філософія реалізму, наукового комунізму і наукового атеїзму може допомогти у формуванні правильної картини реальності. Марксистська теорія освіти виходить з концепції людини як матеріальної особи, соціальна сутність якої визначається економічними факторами. Освіта повинна охоплювати інтелектуальний і фізичний розвиток, політехнічне навчання, покликане залучити молодь до процесу виробництва. Політехнічна освіта - це більше, ніж професійна освіта. Вона є засобом певною мірою подолання відчуження робітничого класу від його роботи та його продукту. Політехнічна освіта поєднує теорію з практикою, виявляє суть економічного процесу та його зв’язку із соціальними змінами.

Сучасні неомарксисти твердять, що освіта в капіталістичних країнах і нині слугує інтересам правлячого класу. Школи символізують класовий поділ - про це свідчить розміщення шкіл та їх внутрішнє оточення. У групування учнів або спосіб викладання зазвичай відтворюють соціальне, політичне та економічне поро­зуміння. Освіта не спрямована на зменшення існуючої нерівності. Навпаки, вона намагається підтримувати існуючий класовий поділ.^ Школа увічнює цінності правлячого класу, передаючи і нав язуючи їх молоді. Неомарксисти вважають, що правлячий клас використовує школи з метою утримання ідеологічного контролю за ними. Замість місця вільного висловлювання ідей, школа зачинена для опозиційних поглядів, які можуть загрожувати гегемонії правлячого класу. Одна з цілей освіти - підготовка представників майбутнього робітничого класу. Навчальний план і програми використовуються для того, щоб визначити і відібрати молодих людей, які відіграватимуть різні ролі на ринку праці. Учнів також готують до ролі користувачів продуктів капіталістичної економіки. Освітяни поводяться як захисники капіталістичного суспільства і слуги домінуючої ідеології.

Соціалізм і освіта. Ідеологія соціалізму успадкувала багато основних характеристик марксизму, у тому числі ідеї економічного детермінізму, колективної власності і колективного розподілу, негативне ставлення до ідеалістичної філософії і релігії тощо. Із створенням системи соціалістичних держав у Центральній і Східній Європі розпочалося практичне впровадження соціалістичних ідей в освіту. Дотримуючись принципу економічного детермінізму, соціалістичні педагоги наголошували на важливості освіти робітників. Це інтерпретувалося в ширшому сенсі, ніж просто викладання предмета з домоводства. Шкільне життя було пронизане ідеєю «суспільно корисної праці», наприклад, збирання макулатури і металолому членами піонерської організації, відвідування ферм і фабрик або праця на них під час літніх канікул, допомога у прибиранні або ремонті шкіл, саджанні дерев тощо. Професійна освіта і політехнічна підготовка також відігра­вали важливу роль. Розвинена мережа професійного стажування сприяла поширенню робітничих професій, а «політехнікуми» і політехнічні інститути пропонували вищу технічну освіту.

Соціалістична школа не повинна була ініціювати соціальні зміни. Навпаки, вона мала зміцнювати існуючий соціальний порядок і поширювати комуністичну ідеологію. «Вчителі - це воїни в боротьбі за остаточну перемогу комунізму» - декларував один із популярних лозунгів соціалістичної ери. Процес відкритої по­літичної та ідеологічної обробки практикувався серед різних вікових груп, починаючи з жовтенят, піонерів і закінчуючи комсомольською організацією. Був поширений принцип єдиної правди та єдиної ідеології. Тому в соціалістичній школі не було місця ідеологічним дискусіям. Соціалістична освіта не терпіла індивідуалізму. Індивід мав цінність, доки діяв на благо суспільства Тому ідеї колективного навчання і колективного проведення дозвілля домінували в класі. Соціалістичні педагоги прийняли традиційну модель розподілу предметів. Згідно з філософією реалізму математика і предмети природознавчого циклу вважалися найголовнішими разом з ідеологізованими предметами соціального змісту, наприклад, історією Комуністичної партії. Вчитель - центральна постать у соціалістичній школі. У своєму ставленні до учнів він був змушений поводитись авторитарно і приділяти багато уваги дисципліні та порядку. Розробка навчального плану була суворо централізована, програми і підручники - уніфіковані, всі завдання - обов’язкові, основним методом навчання було запам’ятовування фактів.

Соціал-демократія і освіта. Сучасна ідеологія соціал-демократії відчутно дистанціювалася від більшості лівих ідеологій часів Маркса. Тому сумнівною є можливість розгляду соціал- демократичної ідеології в контексті ідеологій лівого спрямування. Однак у ній досі наявні важливі ідеї, наприклад, віра в те, що держава повинна регулювати багато сфер соціального життя. Це дає нам підставу відносити соціал-демократичну ідеологію до лівої частини сучасного політичного спектру.

Соціальна рівність відіграє найважливішу роль у соціал- демократичній моделі освіти. Концепція «рівних початкових умов» стосується дошкільної освіти, за період якої діти із соціально знедолених родин отримують шанс краще підготуватися до школи. Учні з соціально незахищених родин мають підтримку впродовж усього шкільного навчання: соціал- демократичні уряди намагаються гарантувати відвідування ними школи, забезпечуючи для них безкоштовні обіди, покриваючи витрати на підручники та інші навчальні матеріали, екскурсії, літні табори тощо. Відкриваються заклади «другого шансу» для учнів, які не мають мотивації до навчання і кидають загальні школи. Соціал-демократична політика також спрямована на залучення до навчання дітей з особливими потребами, дітей іммігрантів, національних меншин та інших груп, що потребують додаткової допомоги і підтримки. Система освіти для дорослих існує з метою надання їм можливості продовжувати свою освіту.

Соціал-демократична ідеологія відкидає ранню професійну освіту, поділ учнів і диференціацію, виступає проти заснування елітарних шкіл. На відміну від соціалістичної моделі освіти, соціал-демократична система, як правило, децентралізована і має широку шкільну автономію з можливістю прийняття рішень на місцевому рівні. Зміни в проірамі відбуваються переважно на рівні школи з можливістю вибору учнями предметів. Соціал- демократична освітня політика в цілому не протистоїть ідеї приватної освіти, але й не сприяє приватизації. Соціал-демократи вважають, що держава повинна продовжувати фінансування освіти. Якщо немає іншого виходу і необхідно запровадити плату за навчання, соціально незабезпечені групи отримують додаткову допомогу.

Більшість ідей соціал-демократів у сфері освіти є привабливими. Однак соціал-демократична модель освіти дорога й тому впроваджена тільки в економічно розвинених країнах.

2(а)Термін «державна політика в галузі освіти» або «державна освітня політика» почав використовуватися у науковій літературі 60-70–х років ХХ століття, коли в СРСР, США, державах Європи та в Японії освіту почали розглядати як найважливіший чинник економічного розвитку й соціального прогресу, як сферу, що потребує особливої уваги на загальнодержавному рівні. Цей період характеризується «інформаційним вибухом», тобто бурхливим розвитком природничих і фізико-математичних наук.

Так, значні успіхи СРСР у галузі космічних досліджень у 60-х роках стали чи не головною причиною зміни освітньої парадигми в усіх розвинених країнах світу. Принциповою особливістю освітньої політики в ці роки стає пріоритетність фінансування системи освіти й визнання її сферою національних інтересів. Державні витрати на освіту в усьому світі зростають більш як у 12 разів. У ВВП усіх передових країн світу частка цих витрат підвищується до початку 80-х до 5,7% порівняно з 3,6% у 1960–му. Тоді ж в освітній політиці різних держав з'являється така особливість, як планування розвитку освіти. Якщо 1960 року лише кілька розвинених країн здійснювали його, то 1970–го вже 57 прийняли план розвитку освіти [2, с. 3].

На думку російських дослідників, передумовами того, що державні інституції почали цілеспрямовано формувати державну освітню політику стали: перехід людства від індустріального до постіндустріального суспільства; раціоналізація професійної діяльності людини; посилення взаємозв'язку виховання та освіти, культури й освіти, ментальності й освіти як способу збереження і розвитку цивілізованості окремих держав; альтернативний характер розвитку самого освітнього процесу, його комплексність, системність і структурованість змістовного й організаційного порядку; необхідність забезпечення загальнолюдських потреб освітянської діяльності, збагачення досвідом надання освітніх послуг; інформатизація громадського життя в цілому; інноваційний характер розвитку системи. Із впливом цих об'єктивних обставин пов'язане виникнення у 60-70–ті роки минулого століття освітньої політики сучасних держав [6, c. 32–33; 5, с. 3–56].

У науковій та науково-популярній літературі дається декілька визначень поняття «державна освітня політика». Ось деякі з них: «освітня політика – найважливіша складова політики держави, інструмент забезпечення фундаментальних прав і свобод особи, підвищення темпів соціально-економічного і науково-технічного розвитку, гуманізації суспільства, зростання культури. Освітня політика встановлює на основі суспільної згоди докорінні цілі й завдання розвитку освіти, гарантує їх утілення в життя шляхом узгоджених дій держави й суспільства.

Найперше завдання освітньої політики на сучасному етапі – це досягнення сучасної якості освіти, її відповідність актуальним і перспективним потребам особи, суспільства й держави» [11, с. 2]; «державна політика у сфері освіти – політика, в основі якої лежить принцип пріоритетності питань освіти, недопущення створення й діяльності політичних організацій та релігійних рухів у державних і муніципальних освітніх закладах, органах управління. Організаційною основою державної політики є програми розвитку освіти, що приймаються найвищим органом законодавчої влади» [9, c. 32]; «освітня політика – складова частина політики держави, сукупність теоретичних ідей, цілей і завдань, практичних заходів розвитку освіти…» [4, c. 10]; «освітня політика – це передусім політика, що забезпечує розвиток і функціонування системи освіти. Вона спрямована на забезпечення суспільства знаннями, необхідними для суспільного розвитку» [3, c. 20]; «освітня політика – це сфера діяльності, пов'язана відносинами між соціальними групами щодо передачі новим поколінням накопиченого соціального досвіду, і трансляція культури. Предметом освітньої політики є відносини або система відносин, що виникають в процесі діяльності» [1, c. 6]; «освітня політика – це діяльність держави стосовно функціонування та розвитку системи освіти. Розробка освітньої політики ґрунтується на всебічному аналізі, метою якого є виявлення та порівняння можливих варіантів політики. Прийнята освітня політика встановлює пріоритетні напрями для фінансування, управління, планування системи освіти та контролю за нею» [7, c. 3].

Отже, саме поняття «державна освітня політика» передбачає, що суб'єктом її є державні органи регулювання освітнього процесу (органи законодавчої, виконавчої та судової влади, інститути громадянського суспільства). Водночас у сучасних політичних умовах суб'єктами державної освітньої політики виступають як регіональні структури управління освітою, так і міжнародні органи й установи, котрі здійснюють освітню політику на світовому рівні (наприклад, ЮНЕСКО, Міжнародний валютний фонд, ЄС, Міжнародний фонд «Відродження» та ін.). Склад і компетенції органів та інституцій освітньої політики є специфічними для кожної держави.

Об'єктами освітньої політики виступають власне самі національні системи освіти, офіційно закріплені в кожній державі, міжнародні зв'язки національних систем освіти, структурні елементи. Через неоднаковий рівень економічного розвитку в державах сучасного світу їхня освітня політика спрямована на розвиток різних елементів системи освіти.

У розвинених державах освітня політика є важливою частиною соціальної стратегії. Освіта й освітня політика, що спрямовує її розвиток, виходять на перший план у програмах державних реформ.

У сучасних умовах глобалізації держава починає ділити свої функції впливу на систему освіти з транснаціональними корпораціями. Концепції неолібералізму і неоконсерватизму дедалі більше пов'язують освіту з міжнародною економікою. Освіта стає одним із багатьох виробів на міжнародному ринку, подібно до хліба, автомобілів, телевізорів та іншої побутової техніки тощо.

Формування так званого ринкового менталітету на глобальному рівні послаблює державну політику в сфері освіти, насамперед її соціальну спрямованість на скорочення соціальної нерівності у сфері освіти. Держава, державна освітня політика дедалі більше залежить від приватних інтересів, які потрапляють під вплив великих міжнаціональних сил. Під тиском глобального капіталізму міжнаціональні корпорації кидають виклик владі окремої держави (це і є політика неолібералізму). Сучасні неоліберали керуються баченням слабкої держави: все, що приватне, – добре, все, що суспільне, – безперечно, погане. Тенденції формування освітньої політики в таких умовах орієнтовані на приватні сили та підприємства, сформовані глобальним капіталізмом під впливом міжнаціональних корпорацій та їхніх інвесторів [12, c. 7].

Пріоритетна увага держави до освіти, її повноцінна бюджетна підтримка повинна відповідати реальним потребам сучасної та майбутньої України. Саме цілеспрямована державна освітня політика може сприяти зростанню добробуту кожного громадянина й конкурентоспроможності всієї країни. Ця політика буде ефективною тільки тоді, коли розроблятиметься й проводитиметься в поєднанні з активною інноваційною політикою країни. Вищій освіті слід брати активну участь у створенні конкурентоспроможної інфраструктури – технопарків, інноваційних центрів тощо.

Реальна пріоритетність освіти в цілому та її важливої підсистеми вищої освіти повинна визначатися двома чинниками: з одного боку – суспільством і державою, з другого – освітянською громадськістю. До того ж ці два фактори мають взаємодоповнювати один одного. Суспільству належить розглядати освіту як національне багатство, уводити її до переліку основних пріоритетів, об'єктів першочергової підтримки тощо. Зі свого боку, освітянська громадськість повинна зосередити увагу на розробці конструктивних і реальних пропозицій та програм з оновлення й розвитку системи вітчизняної освіти. Постановка питання саме в такій площині дозволить відбудувати національну систему освіти, підняти її престиж, забезпечити сталий розвиток держави.

Вивчення процесів формування державної освітньої політики показує, що в загальному контексті політика може розглядатися як форми, завдання, зміст діяльності держави, утілення нею власних повноважень. Саме тому формування державної освітньої політики охоплює такі етапи: 1) визначення принципових завдань; 2) накреслення перспективних і найближчих цілей, які мають бути досягнуті у конкретний термін; 3) вироблення методів, засобів, форм діяльності; 4) вибір організацій (інституцій), за допомогою котрих здійснюватиметься діяльність і можуть бути досягнуті поставлені цілі; 5) підбір і розстановка кадрів, здатних зрозуміти й виконати накреслені завдання. Безумовно, ці позиції передбачають аналіз конкретної ситуації, перегляд (добір) можливих варіантів вирішення поставлених завдань. На нашу думку, така інтерпретація політики об'єднує в одне ціле саму політику, її розробку і, головне, реалізацію. Для формування та реалізації державної освітньої політики слід також визначити принципи, на яких ґрунтується державна політика в галузі освіти.

Принципи та цілі освітньої політики вирізняються найбільшою статичністю. Їх зміна, як правило, є наслідком зміни чи серйозного коригування політичного курсу. А дії суспільства й держави щодо розвитку системи освіти в досягненні декларованих цілей повинні змінюватися досить динамічно, адекватно реагуючи на різні чинники. Тому, характеризуючи освітню політику, важливо не тільки, і навіть не стільки вивчати декларовані цілі, скільки аналізувати реальні дії та конкретні результати розвитку освітньої системи.

Наприклад, освіту в СРСР наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття можна досить обґрунтовано вважати унікальним явищем. У ній навдивовижу гармонійно поєдналися традиції дореволюційної школи й модернізм молодої Країни Рад (у межах можливостей політичного режиму). Покоління вчених, які здобули освіту в цей період, забезпечило безпрецедентну перемогу науково-технічної думки й розвиток наукомістких виробництв наприкінці 50–х років ХХ століття.

Стан шкільних справ в 60–ті роки вже не відповідав викликам часу. Дуже гостро постало питання про зміну змісту освіти, підвищення її теоретичного рівня. Фактично модернізація освіти була одним із напрямів освітньої політики 60–х років минулого століття усіх провідних країн світу.

Реформа змісту освіти в рамках світових тенденцій пройшла й у СРСР і дістала неофіційну назву «Реформа академіків». Було переглянуто зміст таких освітніх галузей, як фізика, математика, підготовлено нові підручники, практично не визнані педагогічною громадськістю через їх перевантаженість і ускладненість. Якщо «нова» освіта в інших країнах підвищувала роль математики та природничо-наукових предметів із збереженням значення гуманітарних дисциплін, то в СРСР гуманітарну складову значною мірою вихолостили.

В умовах нинішнього оновлення змісту освіти й підвищення її якості звернення до аналізу минулих реформ є доречним. Важливо, усуваючи наслідки ідеї піднесення теоретичного рівня освіти (перевантаженість навчальних планів і програм), не переорієнтовувати сучасну освіту із загальнокультурного змісту з його фундаментальними основами на формування лише конкретних практичних навиків.

У 60–ті роки ХХ століття остаточно оформилася концепція безперервної освіти, що залишається провідною освітньою ідеєю й нині. Освіту почали розглядатися як безперервний процес, що розпочинається з перших років і продовжується протягом усього життя.

Освітня політика не здатна видати миттєвий результат. Проте вона, як і будь-яка діяльність, що забезпечує кінцевий продукт, може й повинна піддаватися моніторингу. Складність оцінки системи освіти, як і освітньої політики в цілому, полягає в тому, що їхні соціальні наслідки виявляються як соціальні внески через 15–20 років.

Виходячи з викладеного, пропонуємо власне визначення поняття «державна політика в галузі освіти України». Це діяльність держави та її інститутів, органів місцевого самоврядування із законодавчого, фінансового, організаційного забезпечення функціонування й розвитку галузі освіти.

Державна політика в галузі освіти – складова (підсистема) загальнодержавної політики, яка включає сукупність визначеної системи цілей, завдань, принципів, програм та основних напрямів діяльності органів управління освітою, спрямованих на організацію науково-методичного і впроваджувального супроводу стратегії розвитку освіти. Державну політику в галузі освіти України визначає вищий законодавчий орган, здійснюють органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування на основі затвердженої органами державної влади та схваленої громадською думкою концепції розвитку освіти.

Державна освітня політика ґрунтується на конституційних нормах; стратегічних документах розвитку освіти (доктрини, програми, концепції тощо); міжнародних, міждержавних договорах, ратифікованих вищим законодавчим органом; законах, законодавчих актах; указах і розпорядженнях Президента України; постановах Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; наказах, розпорядженнях Міністерства освіти і науки України, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти; наказах та розпорядженнях регіональних (місцевих) органів виконавчої влади, виданих у межах їхньої компетенції.

Державна політика в галузі освіти ставить за мету розвиток системи освіти в інтересах формування гармонійно розвинутої, соціально активної, творчої особистості, а також як одного з чинників економічного й соціального прогресу суспільства.

На формування державної політики в галузі освіти впливають зовнішні чинники, що дає змогу враховувати стан, тенденції та перспективи розвитку освіти, потреби суспільства та держави в освіті, розробляти реалістичну освітню політику, побудовану на вітчизняному досвіді освітньо-педагогічної діяльності з урахуванням досягнень міжнародного співробітництва в освітній сфері [8].

Реалізація державної політики в галузі освіти покладається на спеціально уповноважений центральний орган державної виконавчої влади в галузі освіти, інші міністерства та відомства, котрим підпорядковані навчальні заклади, відповідне міністерство Автономної Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування.

3.Функції державної освітньої політики (прогнозування (подальшого розвитку та наукового обґрунтування майбутніх змін); планування (формування стратегії, цілей та пріоритетів розвитку); координації (роботи всіх структурних ланок); організації (роботи всієї системи освіти); управління (системою освіти); фінансове забезпечення (бюджетними коштами); регулювання (за рахунок нормативно-правового забезпечення).

5.Чинники впливу на формування освітньої політики

Освіта зазнає впливу соціального клімату, який є в суспільстві, економічних, політичних, правових, екологічних, демографічних, культурних, духовно-ідеологічних, етичних, галузевих, інституціональних факторів. Тому під час розробки та реалізації державної політики в галузі освіти вкрай важливо брати до уваги об'єктивно-суб'єктивні, внутрішньо-зовнішні чинники, характер їхнього впливу на систему освіти. Це, безперечно, дасть змогу, зважаючи на тенденції та перспективи розвитку освіти, потреби суспільства, держави в освіті та освічених громадянах, розробляти реалістичну освітню політику, яка ґрунтувалася б на вітчизняному досвіді освітньо-педагогічної діяльності з урахуванням досягнень в освітній сфері міжнародного співтовариства.

Дослідники проблем модернізації вітчизняної освіти приділяють увагу дослідженням чинників впливу на процеси формування та здійснення державної політики в галузі освіти, зокрема їх класифікації. Розглядаючи питання науково-методологічного наповнення змісту поняття «державної політики», В. Тертичка наголошує, що державна політика як багатовекторна система відтворює динамічну єдність і взаємодію основних сфер суспільного життя; під час формування державної політики вкрай важливо враховувати вплив на її зміст соціально-економічних та політичних чинників [1, с. 33]. І. Іванюк підкреслює, що освітня політика має певні характеристики, важливі для розуміння того, в який спосіб вона формується; треба брати до уваги контекст і передісторію прийняття політичних рішень в освіті; в основі політики – певні цінності, тому в будь-якому разі складно уявити політичне рішення, яке не ґрунтується на цінностях; політика не може бути створена з чистого аркуша, без урахування обставин, у яких її впроваджуватимуть, треба зважати на загальний контекст творення політики: історичний, соціальний, економічний, етнічний, релігійний та ін. [2, с. 15–16]. О. Оболенський звертає увагу на те, що держава функціонує в певному соціальному оточенні, залежить від економіки та культури суспільства, його структури, психології і духовних цінностей громадян, їхнього менталітету, історичної пам’яті поколінь тощо. У зв’язку з цим процеси формування й здійснення освітньої політики на кожному етапі розвитку суспільства мають певні особливості, які детермінуються співвідношенням соціально-економічних умов та суспільно-політичних відносин, що, власне, і впливає на визначення змісту, пріоритетних цілей освітньої політики, вибір методів і засобів їхнього досягнення. Сукупність цілей та завдань держави, що практично реалізуються нею в освітній сфері, відтворюють сутність держави та її соціальне призначення .

Розглядаючи чинники формування ринку освітніх послуг, О. Карпюк класифікує їх у такий спосіб: 1) за рівнем впливу людини (суб’єктивні чинники: демографічний, політико-правовий, соціально-психологічний, інфраструктура та кон’юнктура ринку, політико-правові, соціально-економічні; об’єктивні чинники: природно-географічний; регіонального розвитку, розвиток ринкових відносин та підприємництва, інновації, науково-технічний прогрес, інтернаціоналізація та глобалізація освіти); 2) за рівнем впливу на ринок освітніх послуг (зовнішні чинники: інтернаціоналізація освіти, глобалізація в контексті економіки, технологій та соціокультурного середовища, науково-технічний прогрес; внутрішні чинники: соціально-економічний розвиток країни, розвиток інновацій, ринкових відносин, регіональний розвиток, демографічний, інфраструктура, політичні, природно-географічний); 3) за характером впливу (позитивні; негативні); 4) за функціональною ознакою (соціально-економічний, політико-правовий, соціально-психологічний чинники; глобалізація та інтернаціоналізація, демографічний чинник та регіональний розвиток; інновації; розвиток ринкових відносин) [4].

І. Іванюк на основі аналізу класифікацій зарубіжних дослідників, зокрема, Тейлора, Різві та Генрі класифікує державну політику через призму «природи політики», пов’язуючи ці типи політики з чинниками впливу на неї. Вона виокремлює такі типи державної політики, зокрема й освітньої: 1) розподільча та перерозподільча (розподільча – спосіб розподілу людських, матеріальних або фінансових ресурсів на потреби освіти; перерозподільча – перерозподіл ресурсів між певними регіонами, школами або групами дітей); 2) символічна і матеріальна (символічна – декларує певні принципи і цінності; матеріальна – передбачає зобов’язання щодо імплементації через забезпечення ресурсами; 3) раціональна й прибуткова (раціональна – визначення обов’язкових стадій розвитку політики, вона має чіткі межі початку і закінчення; прибуткова – нарощує існуючі практики, спрямовані на подальше поглиблення чи розвиток започаткованої політики); 4) самостійна і процедурна (самостійна – визначає, що має бути зроблено; процедурна – в який спосіб це має бути зроблено); 5) регулятивна і дерегулятивна (регулятивна – має тенденцію до заборони; дерегулятивна – має тенденцію дозволу і сприяння чомусь); 6) «зверху» і «знизу» («зверху» – прийняття рішення на центральному державному рівні; «знизу» – розбудова існуючої практики або нової ініціативи, стимулювання змін та ініціювання реформ загального рівня) [2, с. 16–17].

Російські вчені Г. Мухаметзянова, В. Смірнов, О. Клюєва [5] встановлюють класифікацію чинників суто в освітянському сенсі, а також розкривають зміст виявлених чинників. А саме: соціальний клімат у суспільстві – це загальний рівень стабільності або напруженості, стан зайнятості населення, соціальна структура та соціальне розшарування, характер національно-етнічних проблем та взаємовідносин. Такі явища, як складний фінансовий стан сімей, збільшення кількості життєвих проблем та обмежених можливостей, зростання злочинності та безробіття, погіршення медико-демографічної ситуації, залишковий принцип фінансування системи освіти, перехід викладачів до соціально незахищених груп населення, зростання кількості неблагополучних сімей, прояви девіантної поведінки молоді в суспільстві тощо, негативно впливають на ситуацію в освіті.

Економічні чинники – це насамперед стан економіки держави, її фінансової системи, які через рівень добробуту в суспільстві впливають на зростання освітніх потреб громадян, зумовлюють більші або менші можливості для фінансування бюджетної, а також освітньої сфери. Високий рівень загального економічного розвитку, високорозвинені ринкові відносини створюють сприятливі умови для наповнення бюджету держави, що позитивно позначається на фінансуванні системи освіти.

Політичні чинники – це курс внутрішньої та зовнішньої політики держави. Конкретні політичні дії та ситуації також утворюють загальне тло освітньої діяльності, для якої вкрай бажана спокійна, конструктивна, творча соціально-політична ситуація в суспільстві.

До правових факторів відносять характер чинних законодавчих актів та правових норм. Саме вони окреслюють рамки правового поля освіти, встановлюють «правила гри» на ньому.

Соціально-психологічні та етичні чинники – це загальний морально-психологічний клімат у суспільстві, спосіб і стиль життя різних прошарків населення.

Екологічні чинники: стан довкілля, яке впливає на здоров’я майбутніх і сучасних суб’єктів освіти, що значно підвищує вимоги до профілактичної та оздоровчої спрямованості діяльності освітнього закладу. Крім того, сам характер географічного й історичного середовища має велике значення як освітній чинник. Освіта може зробити певний внесок, щоб поліпшити екологічну ситуацію через екологічну освіту й виховання всіх суб’єктів освіти, які беруть активну участь у природоохоронній діяльності, пропагуючи здоровий спосіб життя.

Демографічні чинники – характер народжуваності, типовий склад сімей – також значно впливають на ситуацію в освіті. Якщо не вивчати тенденцій у цій галузі, більшість освітніх закладів та система освіти загалом через деякий час можуть залишитися без контингенту учнів або, навпаки, опинитися в ситуації, коли бракуватиме навчальних місць.

Культурні, духовно-ідеологічні чинники – стан культури в державі, рівень духовного здоров’я та культурних запитів населення є тлом для прояву освітньої активності людей, її спрямованості.

Галузеві чинники: стан і тенденції змін системи освіти в державі й світі, нові ідеї, концепції, зразки кращого освітнього досвіду, що впливають на стан освіти в державі.

Інституціональні чинники – це наявність розгалуженої мережі спеціалізованих соціальних інститутів, установ і організацій, із якими могли б співпрацювати освітні заклади у виконанні своїх завдань, ще один елемент значущого соціального середовища освіти.

У процесі формування державної політики в галузі освіти України, прийняття відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів, безперечно, враховувалися внутрішні й зовнішні, об’єктивні та суб’єктивні чинники, які впливали на подальший розвиток освіти. Наприклад, під час розробки та прийняття Державної національної програми «Освіта» (Україна ХХІ століття) (03.11.1993 р.), затвердження Національної доктрини розвитку освіти (17.04.2002 р.), прийняття нової редакції Закону України «Про освіту» (23.03.1996 р.) та Основного Закону – Конституції України (28.06.1996 р.) враховувалися соціальний клімат у суспільстві, політичні, економічні та інші чинники.

Перехід України до демократичного суспільства, правової держави та ринкової економіки потребували докорінного реформування системи освіти. Це виявлялося передусім у невідповідності освіти запитам особистості, суспільним потребам та світовим досягненням людства; у зміцненні соціального престижу освіченості та інтелектуальної діяльності; у спотворенні цілей та функцій освіти; бюрократизації всіх ланок освітньої системи. З огляду на це було поставлено стратегічні завдання щодо відродження й розбудови системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян, формування освіченої, творчої особистості, виведення освіти в Україні на рівень розвинених країн світу. Державою було визнано освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного життя. Основними демократичними принципами української освіти було проголошено: доступність освіти для кожного громадянина; рівність умов для цілковитої реалізації здібностей кожної людини; гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських цінностей; науковий, світський характер освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування тощо.

Ураховуючи соціально-політичні та економічні чинники впливу на формування освітньої політики того часу, на законодавчому рівні було закріплено гарантії держави педагогічним, науково-педагогічним працівникам та іншим категоріям працівників навчальних закладів, зокрема, забезпечення належних умов праці, побуту, відпочинку, медичного обслуговування, заохочення, гідної заробітної плати (ст. 57 Закону України «Про освіту»); повноваження центрального органу державної виконавчої влади в галузі освіти – Міністерства освіти і науки та міністерств і відомств України, яким підпорядковані навчальні заклади, а також повноваження місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в галузі освіти (ст. 12, 14 Закону України «Про освіту»); міжнародне співробітництво у державній системі освіти (ст. 64 Закону України «Про освіту»).

Оптимізація мережі навчальних закладів, особливо загальноосвітніх, які функціонують у сільській місцевості, кооперація їх для ефективнішого використання матеріально-технічних, кадрових, фінансових та управлінських ресурсів є одним із резервів забезпечення доступності та якості освіти. В умовах економічної кризи середини 90-х років ХХ століття в Україні під гаслом оптимізації було розпочато неконтрольований процес закриття навчальних закладів. До того ж оптимізація мережі загальноосвітніх навчальних закладів відбувалася у складній демографічній ситуації. Упродовж останніх 18 років, як показано на діаграмі 1, кількість народжених зменшилася на 118,3 тисячі.

Загальне зменшення кількості дітей спричинило скорочення мережі загальноосвітніх навчальних закладів, зменшення середньої наповнюваності класів та шкіл, збільшення кількості загальноосвітніх навчальних закладів із малою чисельністю учнів, що призвело до скорочення педагогічного навантаження вчителів тощо. Найбільш гостро ця ситуація позначилася на сільських дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах.

Руйнівний вплив демографічної ситуації на контингент і мережу навчальних закладів (особливо дошкільних та загальноосвітніх, розташованих у сільській місцевості) під час прийняття законів прямої дії «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про загальну середню освіту» змусили законотворців на законодавчому рівні закріпити норми й положення щодо їх створення, реорганізації та ліквідації. А саме: реорганізація або ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості, заснованих на комунальній формі власності, дошкільних навчальних закладів, створених колишніми сільськогосподарськими колективними та державними господарствами, здійснюється лише за згодою територіальної громади (загальних зборів) села, селища, міста або на підставі результатів місцевого референдуму [7, с. 61].

Проте місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування не завжди дотримувалися виконання чинного законодавства. Це змусило Верховну Раду України прийняти постанову «Про впровадження мораторію на закриття загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості» (19.12.2008 р.), в якій було передбачено упровадження до кінця 2009 року мораторію на закриття загальноосвітніх навчальних закладів. Кабінету Міністрів України було рекомендовано вжити невідкладних заходів щодо зміни умов фінансування загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості; організованого підвезення учнів до місць навчання та виконання програми «Шкільний автобус», підготовки та внесення на розгляд Верховної Ради України проекту закону щодо забезпечення зменшення граничної чисельності учнів у класах від п’яти до трьох осіб і порядку ліквідації засновником діючих комунальних загальноосвітніх навчальних закладів, місцевими органами виконавчої влади або місцевого самоврядування за погодженням із центральним органом виконавчої влади, який здійснює управління у сфері освіти.

З метою збереження мережі позашкільних навчальних закладів до законів України «Про позашкільну освіту» та «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними та державними цільовим фондами» (05.04.2007 р.) було внесено зміни та доповнення щодо набуття у власність (або постійне користування, оренду) позашкільними навчальними закладами земельних ділянок, на яких вони розміщуються; основні фонди, земельні ділянки та інше майно позашкільного навчального закладу не підлягають вилученню, не можуть бути джерелом погашення податкового боргу. Ці зміни дали можливість призупинити процеси закриття, перепрофілювання або цілковитого знищення позашкільних навчальних закладів.

Статистичні дані свідчать, що тенденція скорочення кількості позашкільних навчальних закладів, що спостерігалася до 2007 року, у 2008-му почала змінюватися на краще.

Про врахування демографічного чинника свідчать нормативно-правові акти, які були прийняті урядом України та Міністерством освіти і науки як центрального органу виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти. З метою виконання вимог законодавства щодо забезпечення права громадян на доступність здобуття повної загальної середньої освіти, забезпечення у сільській місцевості регулярного безоплатного перевезення до місць навчання і додому учнів та педагогічних працівників, створення умов для забезпечення функціонування загальноосвітніх навчальних закладів із малою чисельністю учнів, формування освітніх округів та освітніх територій було затверджено програму «Шкільний автобус» (16.01.2003 р.); Положення про навчально-виховний комплекс «дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад», «загальноосвітній навчальний заклад – дошкільний навчальний заклад» (12.03.2003 р.); Примірне положення про «школу-родину» (03.05.2006 р.).

Украй актуальним для України залишається врахування екологічних чинників, які впливають на формування та впровадження державної політики в галузі освіти. Чорнобильська катастрофа призвела до радіоактивного забруднення 50,0 тис. кв. км території України, на якій було розташовано 2294 населені пункти і проживало 2,6 млн. осіб, у тому числі 1 млн. дітей [9]. Екологічний вплив Чорнобильської катастрофи поставив державу перед необхідністю розв’язання цілої низки нових надзвичайних проблем, що стосуються практично всіх сфер суспільного життя, в тому числі й освітянських. З огляду на довготривалий характер наслідків аварії, необхідність координації дій багатьох державних і недержавних громадських організацій, а також значні кошти для реалізації державної політики щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи й захисту населення від її впливу було визначено пріоритети у фінансуванні заходів із їх ліквідації. Найвагомішу частку становлять видатки на соціальний захист громадян.

Соціальний захист громадян регулюється Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (28.02.1991 р., зі змінами та доповненнями, внесеними згідно із законами (всього разів 38 вносили відповідні зміни). Зазначеним законом на законодавчому рі

Переглядів: 8295