Епідемії інфекційних хвороб в епоху Відродження

Поруч з видатними подіями в історії медицини відбувалися і жахливі речі, які без перебільшення залишилися назавжди в пам’яті людства. Це були пандемії чуми – «чорної смерті». Найстрашніша пандемія чуми охопила Європу в 1347 р. Ще влітку 1346 р в Європу стали доходити чутки про хворобу, що лютувала в Генуезьких колоніях на березі Чорного моря. Втікачі з Таврії (Кримській півострів), розповідали про «Божу кару», від якої не було порятунку – тіла хворих покривалися плямами, виразками і швидко чорніли; на третій день приходила смерть. Цікаво, як чума з Криму проникла до Західної Європи; до речі, це був, мабуть, перший в історії людства випадок застосування бактеріологічної зброї. В 1347 р. татарський хан Джанібек штурмував генуезьку фортецю Кафу (сучасна Феодосія). Безуспішна облога тривала три роки. Оскільки серед татар на той час були поодинокі випадки захворювання, китайські інженери, які служили в ханському війську, запропонували за допомогою катапульти закидати за мури трупи померлих від чуми. Швидко в фортеці почала розповсюджуватися страшна хвороба. Італійці, почувши відгуки біди, вночі на кораблях залишили Кафу. Судна з Кафи, прибувши в Геную, занесли сюди “чорну смерть”. У приморському місті були надзвичайно сприятливі умови для розповсюдження хвороби – скупчення людей, жахлива антисанітарія, вузькі вулиці, вкритті нечистотами і гори сміття, де копошилися сотні чорних щурів, носіїв страшної недуги. Чума, передаючись через укуси бліх, а потім від хворої людини до здорової, розповсюджувалась зі швидкістю 5 км. за добу. Пандемія, як пожежа, охопила всі країни Західної Європи і дійшла до Русі. Вона знищила 14-15 млн. людей, тобто 1/5 населення тогочасної Європи. В Генуї померло 40 тис. людей (50% населення), в Венеції – 100 тис. (70%), в Лондоні – 90%. Живі не встигали ховати мертвих.

Шукаючи порятунку від хвороби, багачі залишали міста і ховалися в монастирях, сподіваючись там знайти захист. Молодь шукала розради у веселощах, співах і танцях, у п’яних оргіях

Що до лікарів, то вони пропонували більш раціональні міри боротьби з чумою. Для ізоляції людей, які прибули з небезпечних місць, почали будуватидома-карантини. Тут мандрівники перебували 40 діб (по-італійські сорок – quаranto), вважалося, що цей термін є достатнім для попередження розповсюдження хвороби. Існував інший варіант карантину – морські судна не допускались в порт протягом сорока діб, а спроби втекти каралися смертю. Перший протичумний карантин був організований в Венеції у 1348 р.

Наприкінці ХV ст. в королівствах Італії вже діяла розумна карантинна система, яка дозволяла ізолювати і лікувати людей, що прибували із заражених країн.

Для власного захисту лікарі почали використовувати спеціальний одяг – окуляри, довгий балахон, рукавиці, маску з величезним дзьобом, який заповнювали духмяними травами. Також рекомендували у вогнищах хвороби палити багаття, робити окурювання. Пандемія чуми стимулювала наукову думку – як нам вже відомо, видатний учений епохи Відродження Фракосторо вперше в світовій медичній науці виклав розуміння на рівні свого часу сутті інфекційних хвороб і шляхів їхньої передачі.

Чума продовжувала спустошувати континент майже 300 років. Особливо пошесть лютувала у портах, у великих містах, де чорних щурів було дуже багато. Спадання епідемії почалося лише зі змінами в тваринному царстві, коли більш життєздатні сірі щури витиснули чорних.

Одна з останніх епідемій (тут ми забігаємо веред у часі) спалахнула в Лондоні в 1665 році. Вона була досить скромна за своїми масштабами, але справила таке враження на сучасників, що отримала назву «Великої лондонської чуми». У розпалі епідемії в Лондоні помирало 8 тис людей за тиждень. Усі, хто був у змозі, залишали столицю, серед них і багато лікарів. Натомість Лондон заполонили маги, чаклуни і знахарі, які пропонували «чудодійні» ліки. За день прибуток такого «доктора» становив 5 фунтів (на ті часи шалені гроші). Багато хто втрачав розум; спалахували масові психози – люди чули голоси, бачили привидів, «палаючі мечі, що пронизують хмари, похоронні процесії, які йдуть просто до неба» і т. п. були випадки, коли люди у відчаї кидалися на гори трупів, і їх помилково ховали живими. Влада намагалася будь-якими засобами зупинити розповсюдження зарази. Заборонялися публічні збирання, з міста виганяли жебраків і волоцюг. Огороджувалися цілі квартали міста, але сторожів не вистачало, і багато хто втікав дахами, через садові і паркові паркани. Дехто навіть вбивав сторожів, щоб вирватися на волю.

Але прості засоби виявилися досить ефективними. Також відіграла певну роль пропаганда навіть примітивних заходів гігієни. Аптекарі і лікарі, що залишилися в місті, закликали городян мити руки і переодягатися після відвідування суспільних місць, носити пов’язки, що закривають ніс і рот, робити окурювання. Рекомендувалося під час спілкування триматися як можна далі від інших людей, і відомий письменник Д. Дефо, свідок усіх цих жахливих подій, у книжці «Щоденник чумного міста» описував кумедні сценки, коли співрозмовники на відстані волали так, що їх бесіду було чути за кілька кварталів.

Атмосферу чумного міста вражаюче зобразив великий поет О. С. Пушкін у своєму геніальному творі «Пир під час чуми»:

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.