ОПОВІДКА ТРЕТЯ

Троє кавалерів любляться з трьома сестрами й тікають

з ними на Крит; старша з ревнощів убиває свого коханця,

середульша рятує її од смерті, переночувавши з герцогом

Критським, та за те її вбиває коханець і тікає з першою;

в сьому вбивстві звинувачують наймолодшу пару; схоплені,

вони признаються, та, підплативши сторожу, тікають

од видимої смерті на Родос, де і вмирають у злиднях

Дослухавши до кінця Пампінеїну історію, Філострат подумав трохи і сказав:

- У вашій оповідці хороше приконеччя, мені воно сподобалось, але перед тим забагато було сміховинного, а я такого не бажав би.

Потім, звернувшись до Лауретти, він промовив:

- Мадонно, тепер ваша черга; коли змога, то розкажіть щось кращого.

Лауретта одповіла йому, сміючися:

- Ви дуже немилосердні до коханців, бо притьмом бажаєте їм нещасливого кінця; щоб же вам догодити, розповім я історію трьох пар, що по короткім щасті великої дознали біди.

По сій мові почала такими словами:

- Юні мої подруги, вам, мабуть, відомо, що кожна вада людська може завдати великої шкоди і самому тому, хто її має, і іншим людям. З-поміж усіх лихих звичок, здається мені, найбільшу для нас може становити небезпеку гнів, як йому гамульця попустити; бо що таке гнів, як не раптовий [257] необдуманий порив, збуджений досадою, порив, що геть-чисто всяку тяму чоловікові одбирає, очі йому омряком густим застилає, а душу ярістю шаленою розпаляє? Частіше буває таке з мужчинами, у кого крутіше, а в кого слабше, та прокидається часом і між нашою сестрою і тоді ще більшого лиха накоїти може, бо легше вибухає, дужче палає і важче вгамовується. Та воно й не дивина: як ми те щодня бачимо, од вогню по природі своїй швидше займаються речі легкі й м'які, аніж важкі й тверді, а ми, не у гнів мужчинам, таки тендітніші за них і вразливіші. Отож, беручи до уваги нашу природну оприскливість і знаючи, що лагідністю й ласкавістю своєю ми даємо чоловікам або коханцям нашим утіху та відраду, а гнівливістю та запальністю приносимо їм немало горя й нещастя, бажаючи, нарешті, навчити вас упиняти серце, хочу я вам розповісти, як я вже казала, історію кохання трьох молодиків і трьох дівчат, що через гнів одної з них стали всі з щасливих людей нещасними.

Місто Марсель, як ви знаєте, лежить у Провансі над морем; се город стародавній і славетний, і колись у ньому було більше, ніж тепер, багатих людей та великих купців. Серед них був такий собі Арнальд Сівада, чоловік незначного роду, але торговець справедливий і статечний, тяжко багатий на маєтності і гроші. Мав він із жінкою кількоро дітей, в тім числі троє дівчат, що були старшими за хлопців. Двоє дівчат були близнючки, мали по п'ятнадцять років, а третій минав чотирнадцятий; родичі лаштувалися вже видавати їх заміж, чекали тільки повороту Арнальда, що саме пішов був торгом до Іспанії. Близнючок звали одну Нінетта, а другу Мадлена, а найменшій було ім'я Бертелла. В Нінетту був закоханий без міри один молодий, хоч і вбогий, шляхтич на ім'я Рес-таньйон, любила й вона його, і так вони прирозуміли діло повернути, що кохались собі любо потай усіх на світі, і то вже довгенько. Трохи згодом двоє друзів-молодиків, на ймення один Фолько, а другий Угетто, батьки яких недавно померли, лишивши їм багаті спадки, закохалися - той у Мад-лену, а сей у Бертеллу. Нінетта сказала про се Рестаньйонові, і він надумав скористати з того закохання, щоб зарадити своїй нужді. Зазнайомившися з багацькими синами, він став супроводити то одного, то другого, а коли то і обох разом, як ішли вони до своїх коханок, а він до своєї. Коли Рестаньйон із ними добре оббувся і потоваришував, він запросив обох до свого дому і сказав:

- Любі мої приятелі, наше знайомство могло переконати вас, як я обох вас люблю; що для себе хотів би зробити, те [258] й для вас учиню з дорогою душею. Отеє ж спала мені на думку одна річ, і з любові до вас хочу я її вам з'ясувати, чи не пристали б на те і ви. Якщо слова і вчинки ваші не вводять мене в оману, то здається мені, що ви вдень і вночі марите коханими вашими дівчатами, двома сестрами, і любите їх так, як я люблю третю. Щоб ви тільки на те погодились, я б навчив вас, як того кохання любо й мило заживати. Ось що я надумав: ви багаті, а я бідний; якби ви склали свої багатства докупи і прийняли мене третім до спілки, ми могли б обрати яку хочете країну для щасливого життя; з нами поїхали б - я певен, що вмовлю їх на те, - поїхали б три сестри, захопивши чималий шмат батьківського добра, і ми б жили там, як три брати, кожен із своєю, і стали б найщас-ливішими людьми на світі. А ви тепер самі поміркуйте, чи нам до того діла братися, чи його занехати.

Закохані далі нікуди юнаки, почувши, що зможуть утекти з своїми дівчатами, не клопотали собі голови довгими роздумами і сказали, що вони на все готові. Заручившись їхньою згодою, Рестаньйон пішов через кілька день до Нінет-ти (а з нею зустрічатися було не так-то й легко) і, побувши трохи з нею, розповів їй про свою розмову з товаришами, намагаючись різними доказами і її на те діло підмовити. Се вдалося йому, зрештою, без труднощів, бо їй хотілось дужче, ніж йому самому, любитися з ним безпечне: вона сказала прямо, що залюбки на те пристає, а сестри зроблять так, як вона захоче, а найпаче в такій справі, і просила його влаштувати якомога швидше все, що для сього потрібно.

Повернувшись до своїх товаришів, які з свого боку наглили його, щоб скоріше все робилося, Рестаньйон сказав їм, що дівчата вже готові. Рада в раду, та й порішили їхати на Крит; попродали маєтності свої, буцімто задумали іти кудись торгом, згрошили все добро, купили собі плавкого фрегата, спорядили його нишком чим треба та й стали ждати ладу. Тим часом Нінетта, що добре знала думки сестер своїх, хутко їх на те діло підструнчила, що вони вже й не знали, як їм тії години дочекатись. Коли настала нарешті ніч од'їзду, сестри добулись до великої батькової скрині, взяли з неї силу-силенну грошей і всяких коштовностей, вийшли нищечком із дому до своїх коханців, що вже їх ждали на умовленому місці, і сіли, не гаючись, разом з ними на корабель.

Ударили в весла, і фрегат полинув у море; не спинялись плавачі, аж поки надвечір другого дня не прибули до Генуї, Де коханці уперше вільно могли любов'ю своєю втішитися. [259]

Набравши тут потрібних запасів, вони знову рушили в плавбу і, заходами час від часу в деякі пристані, десь на восьмий день прибилися без жодних пригод до Криту. Тут вони покупили собі просторі хороші маєтки, поставили недалеко од Кандії пишні та розкішні палаци, завели собі незчисленно служби, хортів, соколів мисливських, коней тощо та й зажили з своїми коханими прещасливо, мов барони які, раз у раз бенкетуючи весело та гуляючи.

От живуть вони отак, аж сталося - знаєте, як воно буває: хоч яка смакота, а досхочу наласуєшся, то й приїдається, - сталося, кажу, що Рестаньйон, який доти страх як любив Нінетту, тепер, коли міг без перешкод тішитись її коханням, збайдужів раптом до неї, сказати б розлюбив. Раз якось, гуляючи на святі, накинув він оком на одну тамтешню молоду та гарну панянку і почав за нею впадати, залицятися до неї та бенкети на її честь уряджати. Нінетта теє постерегла і стала так ревнувати, що слідкувала за кожним його кроком, а потім і його й себе докорами та сердінням мучила. А як із переситу постає нехіть, так невтоленність іще дужче жадобу роз'ятрює: ті Нінеттині вибухи тільки розпалювали нову Рестаньйонову пристрасть. Не знати, чи він у тої панянки до чогось докохав-ся, чи ні, а Нінетта думала, що так, чи, може, хто сказав їй. Від того укинулась вона в таку журбу, а з журби в таку пасію, а з пасії в таку лють, що ніжна любов її до Рестаньйона обернулась у палку ненависть, і в осліпі своєму наважилась вона зрадливця за ту, мовляв, наругу смертю укарати. Допитавшись до одної старої грекині, що всяке труй-зілля добре знала, Нінетта щось їй там дала, а щось пообіцяла і випрохала в неї смертельного дання, яким не довго думавши напоїла ввечері Рестаньйона, що зопалу випив його, не сподіваючись лиха. Отрута була така сильна, що перед світом він сконав. Як почули про те Фолько й Угетто з коханками своїми, то, не знаючи, з чого він помер, оплакали його гірко разом із Нінеттою і поховали з великою шанобою.

Та через кілька день по тому попалася та баба, що Нінетті отруту варила, на якомусь іншому злоробстві; як узято її на тортури, то й про се призналася і виявила, що з того постало. Тоді герцог Критський, не розголошуючи справи, велів оточити вночі Фольків палац і схопити там отруйницю без галасу; як приведено Нінетту до нього, вона зразу ж, не чекаючи муки, розказала йому, як сталася та смерть. Фолько й Угетто довідались потаємне од герцога, за що взято Нінетту, і сказали про те своїм коханкам; вони дуже засмутились, [260] проте докладали всіх зусиль, щоб порятувати сестру від огнища, бо саме такої кари вона за свій злочин заслужила, але надії було мало, бо герцог несхибно стояв на тому, щоб видати їй правий присуд.

Тоді молода і вродлива Мадлена, до якої давно вже залицявся герцог, хоч вона й не давалась йому на підмову, надумала врятувати сестру од спалення, вволивши герцогове бажання. Вона переказала через потайного посланця, що готова скоритися його волі під такою умовою, що сестру буде пущено живою-здоровою і про се ніхто ніколи не знатиме. Вислухавши сю любу звістку, герцог довго вагався, чи гоже йому так чинити, але врешті згодився. Порозумівшися з Мадленою, він велів одної ночі взяти Фолька й Угетта нібито на допит, а сам пішов потаймиру до неї ночувати. Перед тим він наказав про око зав'язати Нінетту в мішок, буцімто мали вкинути її нічної доби в море; тепер він привів її до Мадлени в нагороду за її ласку, а йдучи од неї перед світом, попрохав її, щоб ся перша ніч їхнього кохання не була останньою. Крім того, він сказав їй одіслати кудись провинницю, щоб не було ремства між людьми та щоб не довелось йому знов її переслідувати.

Наступного ранку Фолька й Угетта одпущено; почувши, що Нінетту нібито втоплено, вони поспішили додому, щоб потішити своїх коханок. Та за якусь годину помітив Фолько, що Мадлена переховує сестру; се дуже його здивувало і збудило в нім підозру, бо й раніше вже чув він дещо про герцогові зальоти. Він спитав у Мадлени, яким чином опинилась тут Нінетта. Мадлена вигадала якусь заплутану байку, щоб викрутитись, та хитрий коханець їй не повірив і став допитуватись правди; вона довго одмагалась, та врешті призналася. Тоді Фолько з досади й люті великої вихопив меча і вбив її, хоч як вона просилась і молилась. Злякавшись помсти гер-цогової і суду, він кинув труп її в кімнаті, а сам пішов до Нінетти і сказав їй якомога веселіше:

- Зараз же ходімо, Мадлена веліла мені одвезти тебе в одне місце, щоб ти знову не потрапила герцогові до рук.

Нінетта тому повірила і, бажаючи втекти звідти якнайшвидше, не зайшла навіть до сестри попрощатися (та таки вже й пізно було) і рушила з Фольком у дорогу; той устиг захопити трохи грошей, на які вони найняли в порту баркаса й поплили - а куди, так ніхто ніколи й не довідався.

Коли другого дня знайшли Мадлениного трупа, деякі Угеттові завидники і ненавидники зразу ж донесли про те [261] герцогові; герцог же, що вельми любив Мадлену, запалав гнівом і рушив негайно до її дому. Він схопив Угетта і його коханку, які нічого не знали ні про вбивство, ні про втечу Фолька й Нінетти. їх примусили признатися, що вони вчинили те душогубство разом із Фольком. Бачачи, що після сього признання їм загрожує неминуча смерть, вони з великими труднощами підкупили своїх вартівників на ті гроші, що тримали вдома про случай, і, не встигши захопити аніякісіньких речей, сіли разом із тими людьми у човен і втекли нічною добою на острів Родос, де в недовгім часі померли в нужді та злиднях. От до чого довели їх усіх нерозумна любов Рестаньйона та гнів Нінетти.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.