Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Модератор

Сьома ранку. Новий робочий день настав.

Застелити ліжко - 51 секунда. Вмитись і почистити зуби - 2 хвилини 25 секунд. Поснідати - ще 7 хвилин і 44 секунди. Все йде точно за графіком.

Система завантажилась. Пальці вже лежали на клавіатурі. Можна починати.

Понад шість мільярдів аккаунтів. І всіх їх слід уважно перевірити й почистити. О Господи, щодня одне і те ж! Але втім… Хтось же повинен виконувати цю роботу.

Ну, з кого почнемо?

Люсьєн Бланшо, марсельський аптекар. Ех, побільше би таких, як оцей чоловік! Сорок вісім років – і жодного виправлення! Напевне, тут і переглядати особливо нічого… Йдемо далі…

Наступним у списку виявився Петер Бучкан, чеський пенсіонер.

Петер Бучкан вибирав у супермаркеті консервовану кукурудзу. Довго крутив у руках одну бляшанку і врешті вирішив її придбати.

- Ех, колись все було інакше, - зітхнув чоловік. – Кукурудзу завжди продавали сирою. І огірки, і картоплю. А тепер…

Петер Бучкан підійшов до каси. Перед ним стояв чоловік з цілим стосиком банок консервованого горошку. Петер скоса зиркнув на покупця. «Ех, молодь», - майнуло у голові.

Любитель горошку вже мав розплачуватись, але замість гаманця витягнув з кишені пістолет і направив на касирку. Жінка заперечно хитнула головою.

- Віддавай, бо інакше… - чоловік приставив зброю до голови Петера і вистрілив.

Цей момент треба виправити. На те він і модератор.

Натиснув на кнопку «Правка».

- Віддавай, бо інакше…- чоловік прострелив голову касирки. Потім вистрілив у касовий апарат, забрав звідти гроші і втік.

Петер Бучкан незворушно стояв біля каси.

- Дівчино, годі спати на роботі, продайте мені врешті цю кукурудзу.

Модераторство - не така вже й марудна справа. Щодня нові записи, нові події, нові користувачі врешті-решт.

Він протер очі та відсунувся від стола. Не можна так довго сидіти перед монітором.

Модератор сходив на кухню заварити собі кави. Кава і небо за вікном – ось єдині його втіхи, єдині яскраві фарби у його житті, чорна і блакитна. Все решта – сіро-білі стіни квартири та світло монітора.

Він зробив останній ковток. Кава закінчувалась. Та й постільну білизну не завадило б поміняти. Треба повідомити адміністратора, нехай подбає про це. А йому, модератору, слід працювати далі.

Артур Бей-ран закінчив голитись. Дружина і донька ще спали.

Він хотів вийти з дому до того, як вони прокинуться. Не варто їм зараз бачити його у такому стані, дратівливого, стурбованого. Чоловік лише сподівався, що побачить їх знову. Цього вечора.

Артур Бей-ран був рядовим вчителем рядової лондонської школи. Можливо, він вчителював би все своє життя, але…Але сьогодні він зробив свій вибір.

Вибір? О, це вже цікаво. Ну-ну, поглянемо, що ж там далі.

Понеділковий ранок. Люди метушаться. Діти біжать у школу, службовці – на роботу, таксисти уже за кермом, крамниці відчиняються. Люди, немов мурахи, снують туди-сюди крізь двері метро. Кучерява жінка у ковбойських чоботях зупинилась, щоби розпакувати бутерброд. Солідний лисуватий чоловік стояв і читав оголошення на стіні при вході у метро.

Вибір. Важкий вибір. Здатись і жити рабом, або відкрити очі світу? Плюнути на свої принципи чи показати твердість свого духу? Жити чи…?

Артур Бей-ран намацав у себе під сорочкою кнопку, натиснув і спустився у метро. Принципи тривають лише 4 хвилини.

І це зветься вибором? Видалити стількох користувачів через якісь там дурнуваті принципи чи релігійні переконання? Краще вже не мати ніякого вибору, ніж робити саме такий.

Модератор невдоволено шморгнув носом і виніс Артурові покарання. Місяця мало би вистачити.

Кучерява жінка у ковбойських чоботях зупинилась, щоби розпакувати бутерброд. Солідний лисуватий чоловік стояв і читав оголошення при вході у метро.

Млявий вуличний шум розітнув лункий скрегіт коліс.

- Тікайте! Тікайте! – заволав хтось.

Артур Бей-ран обернувся - і некероване таксі збило чоловіка. Артур впав на тротуар та знепритомнів.

Завили сирени «швидкої». Тіло чоловіка поклали на ноші та завантажили усередину.

- Пані Бей-ран, не хвилюйтесь, з вашим чоловіком усе в порядку, - заспокоював заплакану молоду жінку черговий лікар. – Численні переломи, але все буде гаразд. От тільки доведеться пролежати тут місяць, а може й більше.

Йому почало це все набридати.

Щодня вони нарікають, скаржаться на життя, роблять дурнуваті вчинки і навіть не підозрюють, що хтось повинен це все виправляти.

Всі вони мають родини, друзів, восьмигодинний робочий день, собак, балкони і чай.

Вони такі щасливі. Але чомусь не бачать цього.

А він?

У нього немає ні друзів, ні собаки, ні балкона, ні чаю в пакетиках.

Він підійшов до вікна і налив собі ще кави.

За вікном було місто. Місто. Але він ніколи не бачив там людей. Так хотілося вийти, подихати свіжим повітрям. Але він не міг. Він мусив працювати.

Чому до нього ніхто не приходив у гості? Чому він ніколи не бачив адміністратора? Навіть голосу його не чув, бо писав йому одні лише повідомлення.

Нудно отак. Самому. Йому хоча би собаку. Він би навіть сам її годував, купав, навіть вигулював би. Але у нього не було собаки. Не було нікого.

Він знову сів перед монітором. Робота не чекатиме.

Гунтер Крістенс завів двигун. Діти дружно розмістилися в автобусі. До початку першого уроку залишалось ще півгодини.

- Готові? – бадьоро вигукнув водій.

Автобусом пронеслося дружнє дитяче «Тааак!».

По дорозі діти співали пісень, бігали у проході і кидались паперовими літачками.

- До речі, я тут нову відеокамеру придбав. Заїдемо до мене, кіно знімемо? А я вас від уроків відпрошу, – намагався перекричати дітлахів Крістенс.

І знову - «Таааак!».

Автобус зупинився перед охайним червоним будиночком.

- Можете заходити, вхідні двері відчинені, - гукнув водій.

Діти вже розмістились у вітальні, коли увійшов Гунтер.

- А про що буде фільм? – запитав один хлопчик.

- Я хочу грати принцесу, - пискнула малесенька кучерява дівчинка.

- Добре, моя малесенька, будеш принцесою, - погладив її по голові шофер і широко посміхнувся. – А будемо ми знімати кіно про борців-гладіаторів. Хлопчики, роздягніться, поки я збігаю за камерою. Дівчатка, ви теж не стійте, знімайте одяг. Ви ж принцеси, а принцеси показують усім свою красу, правда? Давайте, я зараз. Зараз прийду і ми бавитимемось у цікаві ігри, геть як дорослі.

Що за…? Що цей збоченець надумав робити з дітьми?

Це не попередження. І навіть не покарання. Це видалення користувача. Однозначно.

Ян Бульвенц завів двигун. Діти дружно розмістились у автобусі. До початку першого уроку залишалось ще півгодини.

- Готові? – бадьоро вигукнув водій.

Автобусом пронеслось дружнє дитяче «Тааак!».

Це вже виходило за всілякі рамки. Хіба адміністратор не бачить, кого реєструє? Страшно подумати, скільки подібних Гунтерів Крістенсів ще залишилось або ще з’явиться. Вони, такі покидьки, живуть там. А він, модератор…тут.

Хіба він недостойний жити поруч з іншими людьми? Що з ним не так? Що не дає йому піти до них?

Кава. Вона рятує у такі миті. Допомагає налаштуватись на робочий лад.

Робота. Святе слово. Марудна і нудна. Робота.

Вона сиділа й плакала, поклавши голову на коліна.

Біля ніг її лежала фотокартка. Весна. Щасливі обличчя. Підпис «Таня + Ігор».

Вона плакала. Не через нього, а від образи.

Чим вона була гірша за інших дівчат? Чому він її покинув?

Вона була страшенно зла на нього.

Зла, але все ж кохала.

Він уважно поглянув на запис. Здається, тут нічого правити не треба. Все нормально.

Але…

Таня. Яке чудове ім’я. Гм, а як же звати його самого?

У модератора не було власного імені.

Він не міг отак подзвонити до Тані й сказати у трубку : «Привіт, мене звати… Я не хочу, щоб ти плакала».

Він же модератор, він може все. Майже все…

Він не міг подзвонити до неї взагалі. Він знав її адресу, знав, де вона вчиться, де любить гуляти, які квіти їй до вподоби, але він не міг дати їй про себе знати.

Але…

Він не хотів, щоб вона плакала. Така дівчина не повинна проливати сльози через людину, яка її не цінує.

Вона не повинна плакати.

І він не дасть їй цього робити.

Задзвонив телефон.

Витерши сльози, вона підняла трубку.

- Алло?

На її вустах знову з’явилась усмішка.

Ну от, вони знову разом.

Разом.

Яке чудове слово.

Разом.

Ти не сам. Поруч є хтось, хто завжди буде разом з тобою.

Ви все можете робити разом.

Разом вам не страшні ніякі біди.

Чудове слово – «разом».

Але у модератора не могло бути ніякого «разом». Він був сам. Один. Самотній.

Самотність – єдине слово, яке не має антоніму.

Шкода, що «самотність» не можна змінити на «разом».

«Самотність» не зміниш.

На жаль.

Ну ось, остання чашка кави. А йому ще стільки працювати.

Він зняв чайник з вогню і пішов до столу.

Лінолеум слизький. Особливо для його шкарпеток.

Він упав на підлогу. Окріп вилився на його груди, руку і обличчя.

Страшенний біль! Пече! Дико пече! Сіль? Де сіль?

Солі на кухні не було. Навіщо модераторові сіль?

Він не міг нічого вдіяти з цим болем!

Відредагуйте! Хто-небудь, виправте це! Виправте запис! Цього не мало статись!

У квартирі було порожньо.

Хто-небудь! Я вас рятую! Виправляю ваші помилки! Допоможіть мені!

Тільки кондиціонер шумів у кімнаті.

Будь ласка, виправте! Я не витримаю більше!

Екран випромінював сіро-біле світло.

Я хочу «разом»! «Разом»!

За вікном спочивало місто. Модератор не знав, чи були там люди.

Виправте, будь ласка…

Він згадав Таню. Якби ж тільки у нього було ім’я. Він би зараз їй подзвонив.

Відредагуйте, прошу…

У модераторів немає власних записів.

Він поволі дійшов до робочого стола.

Загорілась команда: «Додати нового користувача».

У модераторів немає власного запису.

«Введіть ім’я».

Неушкодженою рукою він повільно набрав :

Модератор.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.