Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Лекція № 4

Зміст лекції

Лекція № 3

Тема лекції:

Вчення про інфекцію

План лекції

1. Визначення поняття “інфекція”, “інфекційний процес”, “інфекційна хвороба”.

2. Характеристика мікроорганізмів — збудників інфекційних хвороб.

3. Поняття про патогенність, вірулентність, токсигенність, специфічність, органотропність.

4. Резервуари та джерела інфекції.

5. Механізм і шляхи проникнення мікробів у макроорганізм. Чинники інфекційного процесу.

6. Динаміка інфекційного процесу. Види і форми інфекцій. Поняття про внутрішньолікарняну інфекцію.

7. Експериментальний метод дослідження, його значення

Визначення понять "інфекція", "інфекційний процес", "інфекційна хвороба". Основні ознаки інфекційних

хвороб

Інфекція (від лат. іпіесИо — зараження) — це процес проникнення мікроорганізмів у макроорганізм та взаємодія їх у певних умовах навколишнього середовища.

Інфекційний процес — це сукупність захисних фізіологічних, патологічних та імунологічних реакцій, які відбуваються в макроорганізмі у відповідь на дію патогенних мікроорганізмів.

Інфекційна хвороба — це крайній ступінь розвитку інфекційного процесу, що проявляється характерними клінічними ознаками (симптомами), а також біохімічними, імунологічними, гістологічними та іншими змінами.

Аналогічні процеси, які спричинюють в макроорганізмі найпростіші, називаються інвазіями.

Інфекційні хвороби характеризуються певними особливостями:

1. Наявністю інфекційного агента (живого збудника).

2. Контагіозністю (заразністю), схильністю до масового поширення.

3. Циклічністю перебігу.

4. Наявністю імунної відповіді.

До інфекційних хвороб відносять також інтоксикації, спричинені продуктами життєдіяльності мікроорганізмів, які накопичилися у харчових продуктах.

Характеристика мікроорганізмів — збудників інфекційних хвороб

Людина контактує з величезним світом мікроорганізмів, але спричинити інфекційну хворобу здатна невелика частина цього світу — приблизно 1/30 000.

Для збудників інфекційних хвороб характерні такі властивості: патогенність, специфічність, органотропність, вірулентність, ток-сигенність (токсичність).

Патогенність (від грец. pathos — страждання і genes — породжувати) — здатність мікроорганізмів спричинювати захворювання в організмі чутливої до нього людини або тварини. За цією здатністю мікроби поділяють на патогенні, умовно-патогенні і непатогенні. Чіткої межі між ними немає. Умовно-патогенні і непатогенні мікроорганізми, які трапляються в навколишньому середовищі і входять до складу нормальної мікрофлори організму людини, можуть стати патогенними за певних умов. Вважають, що необмежена колонізація (заселення) організму будь-яким видом бактерій, здатних вижити в організмі, може призвести до захворювання.

Специфічність — це здатність кожного виду мікроорганізмів спричинювати певне захворювання: холерний вібріон зумовлює холеру, шигели — шигельоз (дизентерію). Але специфічність мікробів відносна. Стафілококи, стрептококи здатні спричинювати понад 120 різних хвороб, а до пневмонії можуть призвести пневмококи, стафілококи, клебсієли, легіонели, мікоплазми, хламідії та ін.

Органотропність — здатність патогенних мікроорганізмів вибірково уражати певні тканини (гонокок уражає епітелій статевих органів, шигели — ентероцити, тобто клітини кишечнику). Це пояснюється такими факторами: 1) наявністю рецепторів на мембранах клітин макроорганізму (клітин-мішеней), до яких прикріплюються мікроорганізми, колонізуючи (заселяючи) їх; 2) метаболізмом пато-гена в певних тканинах, де є найкращі умови для його життєдіяльності; 3) відсутністю протимікробних факторів у цих тканинах.

Вірулентність (від лат. virulentus — отруйний) — це ступінь патогенності певного штаму, варіанта патогенних мікроорганізмів. Вона тісно пов'язана з інвазивністю. Одиницями ступеня вірулентності є: DLM (dosis letalis minima) — це найменша доза патогенних мікроорганізмів, що спричинює загибель 90—95 % чутливих тварин;

DCL (dosis certa letalis) — безумовно смертельна доза, що спричинює загибель 100 % взятих до досліду тварин; DL₅₀ (dosis letalis media) — доза, що викликає загибель 50 % заражених тварин. Вірулентність може змінюватися під впливом різних факторів. Вона посилюється внаслідок послідовних пасажів на сприятливих поживних середовищах і чутливих тваринах, а також генетичними методами. Ослаблюється вірулентність під дією захисних факторів організму, високої температури, імунних сироваток, антибактеріальних препаратів, а також у разі культивування в несприятливих умовах і пасажів на нечутливих тваринах. Ці методи були використані для отримання атенуйованих (живих ослаблених) вакцин проти туберкульозу, сибірки тощо.

Патогенність мікроорганізмів реалізується через інфекційність, інвазивність, токсигенність (токсичність).

Інфекційність — здатність заражати. Вона зумовлена факторами адгезії та колонізації. Адгезія і колонізація є пусковими механізмами розвитку інфекційної хвороби. Мікроби та їх токсини реалізують патогенні й токсичні властивості тільки тоді, коли зв'язуються з відповідними рецепторами клітини-мішені.

Інвазивність (від лат. inuasio — нападати) — здатність долати захисні механізми макроорганізму, розмножуватися і проникати через слизові і сполучнотканинні бар'єри в глибину тканини макроорганізму.

Токсигенність — здатність утворювати екзотоксини. Токсичність обумовлена наявністю ендотоксину.

Певна кількість патогенних мікроорганізмів, що може спричинити інфекційну хворобу, називається інфікуючою дозою (ID). У дослідах на добровольцях було доведено, що інфікуюча доза сальмонел черевного тифу становить 10⁵, холерного вібріона — 10⁶— 10^й, шигел — 10—100 клітин, туляремії — 1 клітина збудника.

Вірулентність зумовлена певними факторами, які ще називають факторами патогенності (вірулентності).

Фактори патогенності (вірулентності) — це компоненти структури і продукти метаболізму, які зумовлюють властивості патогена. Патогенні мікроби мають цілий арсенал факторів патогенності. До них належать хемотаксис, джгутики, адгезини, капсули, ферменти, токсини, антигени тощо.

Завдяки хемотаксису бактерії орієнтуються та розпізнають клітини-мішені. Джгутики прискорюють наближення мікробів до них. Адгезини розпізнають рецептори на мембранах клітин і прикріплюються до них. Роль адгезинів виконують фімбрії, білки поверхневої мембрани, ліпополісахариди (ЛПС), ліпотейхоєві кислоти, пептидоглікан та інші структури мікробної клітини.

Капсула захищає бактерію від фагоцитозу, антитіл, антибіотиків, а також містить токсичні речовини. Бактерії, що втратили капсулу, втрачають і патогенність. Так, безкапсульний штам пневмокока є непатогенним.

Компоненти клітинної стінки виконують різну функцію. Так, ліпотейхоєві кислоти виконують функцію адгезії; пептидоглікан пригнічує фагоцитоз, міграцію макрофагів, виявляє пірогенну й алергізувальну дію; ліпополісахарид грамнегативних бактерій є ендотоксином.

Ферменти мікроорганізмів здатні руйнувати клітини і волокна тканин, що сприяє інвазивності мікроорганізмів і захисту їх від захисних факторів макроорганізму. Так, ферменти протеази руйнують антитіла, коагулаза зумовлює перетворення фібриногену на фібрин, завдяки чому мікробна клітина покривається білковою плівкою. Ферменти відрізняються від токсинів за своєю природою і механізмом дії.

Токсини. Токсичні речовини, що синтезуються бактеріями, за хімічним складом бувають білкові і ліпополісахариди.

Описано понад 80 білкових бактеріальних токсинів. Вони різняться між собою за молекулярною масою, хімічною структурою, біологічною активністю, клітинами-мішенями. Здатність білкових токсинів фіксуватися на певних клітинах-мішенях і уражати певні тканини зумовлює їх специфічність. Незалежно від структури білкові токсини мають два фрагменти — А і В. Фрагмент В розпізнає рецептори клітини-мішені і формує в її мембрані канал для проходження фрагмента А. Фрагмент А проникає в клітину, де блокує життєво необхідні метаболічні процеси. За механізмом дії білкові токсини поділяють на чотири типи:

I тип — цитотоксини. Вони блокують синтез білка (дифтерійний гістотоксин, токсин синьогнійної палички).

II тип — мембранотоксини. Підвищують проникність мембрани (оболонки) клітин макроорганізму (еритроцитів, лейкоцитів).

III тип — функціональні блокатори. Блокують окремі функції органів чи систем макроорганізму (холероген, ентеротоксини ентеробактерій призводять до підвищення проникності стінок тонкої кишки і сприяють виходу іонів натрію, калію, рідини в тонку кишку — один із механізмів діареї (від грец. diarrhea— витікати), тобто проносу. Нейротоксини збудника правця (тетаноспазмін), ботулізму блокують передачу нервових імпульсів.

IV тип — ексфоліатини (у стафілокока), еритрогеніни (у піоген-ного стрептокока). Впливають на процес взаємодії клітин макроорганізму між собою і з міжклітинними речовинами, що призводить до відшарування епідермісу, пухирчатки.

Серед білкових токсинів найбільш токсичними є екзотоксини. Це пояснюється тим, що структура ділянок їх молекул імітує (від лат. ітіїаНо — наслідування) структуру субодиниць гормонів, ферментів, нейромедіаторів (передавачів нервових імпульсів) макроорганізму.

Токсичність вимірюють у тих самих одиницях, що і вірулентність: Е-СЬ, БЬМ, ІЛ3₅₀.

Імуногенні властивості білкових токсинів проявляються в здатності індукувати синтез антитіл (антитоксинів), які нейтралізують гомологічний (від грец. дотоІо§оз — відповідний, подібний) токсин.

Деякі екзотоксини (збудників дифтерії, правця) нестійкі до дії світла, кисню, високої температури (за температури 60—80 °С руйнуються протягом 10—60 хв), їх називають термолабільними. Ботулінічний екзотоксин, стафілококовий ентеротоксин термостабільні, вони витримують кип'ятіння протягом декількох хвилин (10—15 хв і більше). Під дією 0,3—0,4 % формаліну і температури 38—39 °С протягом 3—4 тиж екзотоксини втрачають токсичні властивості, але зберігають антигенність. Такі препарати називають анатоксинами, їх використовують як вакцини (правцевий, ботулінічний).

Ліпополісахариди є структурною частиною клітинної стінки грамнегативних бактерій, тому вивільняються тільки після руйнування мікробної клітини. Вони називаються ендотоксинами. На відміну від екзотоксинів вони більш стійкі до дії високої температури (термостабільні), під дією формаліну і температури знешкоджуються частково. Низька специфічність їх проявляється в тому, що в разі введення в організм дослідних тварин виникає однотипна реакція, незалежно від того, з яких грамнегативних бактерій їх виділили. У людей ендотоксини спричинюють загальні прояви інтоксикації: пірогенну, запальну, алергізувальну дію; у разі потрапляння в кров спричинюють гіпотонію, наслідком якої є загальна слабкість, головний біль, апатія, адинамія; порушують обмін речовин (розвивається втрата апетиту). Ендотоксини менш токсичні, ніж екзотоксини, але у разі потрапляння в кров великої кількості ендотоксину розвивається ендотоксиновий шок.

Імуногенні властивості ендотоксинів проявляються в здатності активувати комплемент, посилювати антигенність імуногенів (виконують роль ад'юванта), тобто активувати фактори неспецифічного захисту. Ліпополісахарид — порівняно слабкий антиген, який стимулює в організмі синтез антибактеріальних антитіл.

Грампозитивні бактерії виробляють токсини білкової природи, грамнегативні — містять ендотоксин. Але багато видів патогенних мікробів (патогенні варіанти Е. coli, холерний вібріон, шигели та ін.) містять ендотоксин і синтезують декілька типів білкових токсинів.

Вірулентність внутрішньоклітинних облігатних паразитів (хла-мідій, рикетсій, деяких найпростіших) пов'язана з їх розмноженням всередині клітини-хазяїна, що призводить до пошкодження мембран та інших життєво важливих клітинних структур.

Після потрапляння збудника в макроорганізм розвиваються місцеві і загальні прояви хвороби: запалення, морфологічні зміни клітин крові, складу білків, ферментів, імунологічні (синтез антитіл, сенсибілізованих лімфоцитів); загально-клінічні (підвищення температури тіла та ін.) порушення, розлад функцій нервової системи, органів дихання, кровообігу, органів травлення. Все це враховується під час встановлення клінічного діагнозу (від грец. diagnosis — розпізнавання) і проведення лабораторного дослідження з метою його підтвердження.

Розвиток інфекційної хвороби залежить не тільки від властивостей патогенного мікроорганізму, а й від стану макроорганізму.

Сприйнятливість організму до інфекцій залежить від стану макроорганізму: віку людини, статі, групи крові (еритроцитарних антигенів), стану ендокринної системи, нормальної мікрофлори, повноцінності харчування, режиму праці та відпочинку, спадковості, стану нервової системи, наявності соматичних хвороб, а також від впливу факторів навколишнього середовища: охолодження та перегрівання, сонячного проміння, іонізуючої радіації, незадовільних санітарно-гігієнічних умов праці і побуту, забруднення навколишнього середовища.

Таким чином, можливість виникнення інфекцій залежить від вірулентності мікроорганізмів, стану макроорганізму й умов навколишнього середовища.

Форми інфекційного процесу

Форми інфекційного процесу визначаються природою збудника, локалізацією його в макроорганізмі, ступенем прояву симптомів хвороби й іншими ознаками.

За природою збудника розрізняють бактеріальну, вірусну, грибкову, протозойну, пріонну інфекції.

За походженням розрізняють екзогенну, ендогенну і автоінфек-цію. Екзогенна інфекція виникає внаслідок зараження патогенними мікроорганізмами, які проникають у макроорганізм ззовні разом із повітрям, водою, харчовими продуктами, а також через предмети, забруднені виділеннями хворої людини. Ендогенну інфекцію спричинюють умовно-патогенні мікроорганізми, які є представниками нормальної мікрофлори макроорганізму. Це відбувається за умови ослаблення захисних механізмів макроорганізму. Автоінфекція — різновид ендогенної інфекції, яка виникає внаслідок самозараження під час перенесення збудника (частіше руками) з одного біотопу в інший (з порожнини рота — в рану).

За локалізацією збудника в макроорганізмі розрізняють локалізовану і генералізовану інфекції. Локалізована (місцева) — це інфекція, при якій збудник зосереджується в певному анатомічному органі чи тканині, а по організму не поширюється (наприклад, легенева форма туберкульозу). Генералізована — це інфекція, при якій збудник (або його токсини) поширюється по всьому організму через кров, лімфу (більшість мікроорганізмів), нервові волокна (вірус сказу, токсин збудника правця) або від однієї клітини до іншої під час контакту цих клітин (ВІЛ). Види генера-лізованої інфекції: бактеріемія, вірусемія, сепсис (септицемія), септикопіємія, токсинемія, токсемія. Якщо збудник циркулює в крові, але не розмножується в ній, виникає бактеріемія, рикет-семія, вірусемія (залежно від природи збудника). Зазвичай бактеріемія розвивається при черевному тифі, бруцельозі, лептоспірозі. Якщо збудник розмножується в крові, виникає сепсис (від грец. sepsis — гниття). Такий стан можуть спричинювати багато видів мікроорганізмів: гноєтворні коки (стафілококи, стрептококи), ентеробактерії (ешерихії, протей та ін.), гриби роду Candida. Сепсис може зумовити один вид мікробів, а інколи і більше — 2—3 види. Близьким станом до сепсису є циклічне розмноження в крові найпростіших: малярійного плазмодія, трипаносом. При тривалому сепсисі мікроби потрапляють у внутрішні органи й утворюють вторинні гнійні вогнища. Така форма інфекції називається септикопіємією (від грец. sepsis, і руоп — гній). Його ще називають вторинним метастатичним сепсисом. Бактеріемія, сепсис і септикопіємія розвиваються внаслідок пригнічення антимікробних властивостей крові. Внаслідок циркуляції в крові екзотоксину (дифтерія, правець) розвивається токсинемія, при циркуляції в крові ендотоксину розвивається токсемія. Токсемія часто розвивається в разі масового потрапляння в кров грам-негативних мікроорганізмів, під час руйнування клітин яких виділяється ендотоксин. У цьому разі розвивається бактеріальний або токсико-септичний шок (менінгококова інфекція).

За кількістю видів збудника розрізняють моноінфекцію і змішану інфекцію. Моноінфекцію спричинює один вид збудника (черевний тиф, дизентерія). Змішану інфекцію (мікст-інфекцію) — одночасно декілька збудників. Такі інфекції мають тяжкий перебіг. До мікст-інфекцій відносять респіраторні хвороби, які спричинюють бактерії, віруси, мікоплазми в різних асоціаціях. Часто мікст-інфекції спостерігаються при внутрішньолікарняних хірургічних інфекціях, компонентами яких можуть бути гноєтворні коки, енте-робактерії, синьогнійна паличка, бактероїди.

За повторенням проявів хвороби розрізняють вторинну інфекцію, реінфекцію, суперінфекцію, рецидив. Вторинна інфекція — це інфекція, при якій до основної інфекції приєднується інша, зумовлена іншим видом збудника. Наприклад, у хворого на грип може виникнути пневмонія бактеріальної етіології. Інфекція, яку спричинюють малопатогенні і непатогенні для здорового макроорганізму збудники, називається опортуністичною (від лат. opportunus — вигідний). Опортуністичні інфекції розвиваються на фоні імуно-дефіцитного стану макроорганізму. Реінфекція — це інфекція, яка виникає у разі повторного зараження тим самим збудником після одужання. Вона розвивається на фоні слабкого імунітету після перенесеної хвороби (гонорея, дизентерія). Суперінфекція виникає у разі повторного зараження тим самим збудником до одужання (сифіліс, малярія). Рецидив — це повернення клінічних проявів інфекції без повторного зараження. Рецидив розвивається внаслідок активації збудників, які зберігалися в макроорганізмі. Так, при висипному тифі рецидив може проявитися через 10—20 років і більше після перенесеної інфекції.

За тривалістю взаємодії мікро- і макроорганізму розрізняють гостру, хронічну, повільну інфекційну хворобу і мікробоносійство. Гостра інфекційна хвороба має нетривалий перебіг (грип, дифтерія, коклюш). Хронічна інфекційна хвороба характеризується тривалим перебігом — декілька місяців і навіть років (туберкульоз). Причиною розвитку хронічної інфекційної хвороби найчастіше є трансформація (перетворення) збудника у L-форму. Оскільки L-форми бактерій не чутливі до лікарських препаратів і захисних механізмів макроорганізму, мікроорганізми можуть тривалий час персистува-ти (від англ. persistence — живучість) в організмі. За сприятливих для збудника умов L-форма бактерій знову перетворюється на вихідну форму, відновлює патогенні властивості і спричинює загострення хвороби. Повільна інфекційна хвороба розвивається в тому випадку, коли збудник упродовж тривалого часу (місяці, роки) зберігається в макроорганізмі внутрішньоклітинно. Завдяки біологічним особливостям збудника захисні механізми макроорганізму на нього не діють, проте у сприятливих для збудника умовах він починає розмножуватися. Повільні інфекції характеризуються тривалим інкубаційним періодом (декілька років), тривалим прогресуючим перебігом хвороби, слабкою імунною відповіддю і тяжким наслідком — завжди закінчуються летально. Прикладом повільних інфекцій є ВІЛ-інфекція, коровий підгострий склерозуючий паненцефаліт, пріонні інфекції (хвороба Крейтцфельда—Якоба). Стан, за якого збудник перебуває в макроорганізмі на фоні відсутності клінічних ознак хвороби, називається мікробоносійством (бактеріоносійство, вірусоносійство). Мікробоносійство розвивається у людей, які перенесли хворобу (холеру, дифтерію, дизентерію, черевний тиф). Цей стан формується за наявності слабкого постінфекційного імунітету (реконвалесцентне носійство). Мікробоносійство може розвиватися у здорових осіб, які контактували з хворими на дифтерію, менінгіт, поліомієліт тощо або носіями відповідних патогенних мікробів (здорове носійство). Залежно від тривалості розрізняють гостре (менше ніж 3 міс), хронічне (більше 3 міс) і транзиторне (короткочасне, збудник не приживається в зараженому організмі і швидко покидає його) мікробоносійство.

За ступенем прояву клінічних симптомів хвороби розрізняють маніфестну і безсимптомну форми. Маніфестна інфекційна хвороба проявляється комплексом симптомів. Вона може бути типовою (проявляються всі характерні для даної інфекції клінічні ознаки) і атиповою (деякі характерні клінічні ознаки не проявляються). Наприклад, при атиповій формі висипного тифу може бути відсутній висип на шкірі. Причиною атиповості можуть бути слабкі патогенні властивості збудника, висока резистентність макроорганізму, ефективне антимікробне лікування або все разом. Безсимптомна форма інфекційного процесу характеризується відсутністю клінічних ознак хвороби. Вона може бути абортивною, інапарантною, "дрімаючою". Абортивна інфекція характеризується тим, що збудник проникає в макроорганізм, але не розмножується. Інфекційний процес обривається, а збудник рано чи пізно гине і виділяється з організму. Інапарантна (латентна) інфекція характеризується тим, що збудник проникає в організм, розмножується в ньому, макроорганізм відповідає на нього імунними реакціями, які призводять до видалення збудника з організму. Інфекція має прихований, латентний характер. У латентній формі люди часто переносять поліомієліт, гепатит, бруцельоз. "Дрімаюча" інфекція розвивається в тому разі, коли в організм проникають "дрімаючі" мікроби з навколишнього середовища або внаслідок переходу збудника в "дрімаючий" стан, коли активність його пригнічена, а життєздатність зберігається, а отже, зберігається і потенціальна готовність до активації у сприятливих для нього умовах. Різновидністю "дрімаючої" інфекції є фокальна інфекція. Фокальною інфекцією називають таку "дрімаючу" інфекцію, коли патогенні мікроорганізми зосереджені в обмеженому місці. Наприклад, пригнічений запальний процес у каріозному зубі, в якому стрептокок зберігається в "дрімаючому" стані.

Динаміка інфекційної хвороби

Інфекційна хвороба характеризується циклічністю перебігу, тобто зміною періодів. Виділяють чотири основних періоди: інкубаційний, продромальний, період розпалу хвороби і реконвалесценцію.

Інкубаційний період — це проміжок часу з моменту проникнення збудника в макроорганізм до появи перших ознак хвороби. При різних інфекціях тривалість його різна і коливається від декількох годин до декількох років. Вона залежить від природи і вірулентності збудника, інфікуючої дози мікроорганізму, а також від стану макроорганізму. Так, при харчових токсикоінфекціях (стафілокок, ботулізм), холері, дизентерії інкубаційний період може тривати від декількох годин до декількох днів (2—3), при черевному тифі — 2—3 тиж, при лепрі, ВІЛ-інфекції — декілька років. У цей період відбувається розмноження і накопичення мікробів і їх токсинів, а також зміна реактивності макроорганізму. Зараження може призвести до розвитку інфекційної хвороби або до знешкодження збудника захисними механізмами макроорганізму. В останньому випадку хвороба не розвивається. В інкубаційний період більшості інфекцій збудник не виділяється в навколишнє середовище і хворий не заразний. Але при деяких інфекціях (вірусному гепатиті, ВІЛ-інфекції, кору, поліомієліті, сальмонельозах, черевному тифі, холері) збудник виділяється з організму і хворий може бути джерелом інфекції.

Продромальний період (період провісників хвороби) характеризується розвитком таких неспецифічних ознак хвороби: нездужання, підвищення температури тіла, втрати апетиту, загальної слабкості, головного болю, апатії, адинамії. Цей період нетривалий — від декількох годин до 2—3 днів, а при деяких інфекціях він майже не виражений. У цей період збудник і його токсин продовжують накопичуватися в макроорганізмі. При багатьох інфекціях збудник виділяється в навколишнє середовище, а хворий стає джерелом інфекції.

Період розпалу хвороби характеризується проявом специфічних симптомів, які залежать від виду збудника: лихоманкою, порушенням функції органів дихання, травлення, нервової, серцево-судинної систем, зміною картини крові. Йому також властива циклічність. Розрізняють фазу наростання, розпалу і згасання симптомів. Разом із накопиченням збудника, його ферментів і токсинів посилюється імунна відповідь (накопичуються антитіла і сенсибілізовані лімфоцити тощо). Все це враховують під час встановлення клінічного діагнозу і проведення лабораторних досліджень. У цей період збудник активно виділяється з організму, тому хворий небезпечний для оточуючих як джерело інфекції.

Період реконвалесценції (від пізньолат. reconualescentia — одужання) характеризується відновленням фізіологічних функцій пошкоджених клітин, тканин, органів і всього організму, підвищенням імунної відповіді. Його тривалість залежить від стану макроорганізму, ефективності лікувальних заходів. При багатьох хворобах у цей період збудник виділяється у великій кількості. Шлях виділення залежить від локалізації інфекційного процесу. За певних умов реконвалесценція може перейти в мікробоносійство. Отже, клінічне одужання не завжди збігається зі звільненням макроорганізму від мікробів. Це враховують під час лікування та виписування хворого з лікарні. У тяжких випадках інфекційна хвороба може закінчитися летально (від лат. letalis — смертельний). Трупи інфекційних хворих підлягають дезінфекції з метою запобігання забрудненню довкілля патогенними мікробами.

Знання особливостей кожного періоду хвороби має велике значення для проведення лабораторної діагностики. Кожний період характеризується певною локалізацією збудника, шляхами його виділення з макроорганізму, що визначає вид патологічного матеріалу, який забирається для дослідження, і тактику лабораторних досліджень.

Резервуари та джерела інфекції. Механізми і шляхи проникнення мікробів у макроорганізм. Фактори інфекційного процесу

Закономірності виникнення і поширення інфекцій у суспільстві є предметом вчення про епідемічний (від грец. epidemos — поширення серед народу) процес. Епідемічний процес виникає і підтримується за наявності і взаємодії трьох ланок: 1) джерела збудника інфекції; 2) шляхів і факторів передачі збудника від зараженого організму до здорового; 3) сприйнятливості населення до даної інфекції. Основоположником вчення про епідемічний процес був видатний український епідеміолог Л.В. Громашевський Під джерелом інфекції, за Л.В. Громашевським, слід розуміти об'єкт, який є місцем природного перебування і розмноження збудника. Це свого роду резервуар, у якому відбувається процес природного накопичення збудників, із якого вони можуть виділятися і заражати сприйнятливий макроорганізм. Л.В. Громашевський ототожнював поняття "резервуар" і "джерело" інфекцій. Але в 1960 році В.М. Жданов розділив ці поняття. Резервуар збудників інфекцій — це люди, тварини (хребетні і безхребетні), а також об'єкти навколишнього середовища (рослини, ґрунт, вода), в яких збудник живе, розмножується, зберігається як вид, і які забезпечують можливість його передачі сприйнятливим макроорганізмам. У резервуарах інфекцій збудник зберігається як вид не тільки в епідемічний, а і в міжепідемічний період. Джерело збудників інфекцій — це конкретний заражений організм людини, тварини або об'єкт довкілля, який є природним середовищем для розмноження і накопичення патогенних мікробів і від якого вони можуть потрапити у сприйнятливий макроорганізм і заразити його. Вважають, що резервуаром вірусу сказу в природі є кажани, які самі не хворіють на сказ, але в їх організмі вірус сказу розмножується і накопичується, тому вони здатні заражати інших тварин. Джерелом сказу для людини можуть бути єноти, лисиці, вовки, а найчастіше — собаки. Ступінь небезпечності тварин як джерела інфекції для людей залежить від характеру спілкування людей з ними в побуті та в процесі господарської діяльності. Залежно від джерела збудників інфекцій Л.В. Громашевський усі інфекційні хвороби поділив на дві групи: антропонози і зоонози. При антропонозах джерелом інфекції є хворі люди на маніфестну, інапарантну форму інфекції, а також мікробоносії. До антропонозних інфекцій належать холера, дизентерія, черевний тиф, дифтерія, гонорея тощо. Збудники цих інфекцій здатні паразитувати тільки в людському організмі. При зоонозах джерелом інфекції для людей є лише тварини (лептоспіроз, бруцельоз, туляремія, сибірка). Цю групу інфекцій інколи називають антропозоонозами (Л.В. Громашевський заперечував правомірність вживання цього терміну), а зоонозами називають інфекції, джерелом яких є тварини і на які хворіють тільки тварини (чума собак, курей, великої рогатої худоби). Серед зоонозів є такі хвороби, які певний час можуть поширюватися у людському середовищі без участі тварин (чума). Пізніше було виділено третю групу інфекційних хвороб — сапронози. При сапронозах джерелом інфекції є довкілля (легіонельоз, лістеріоз, газова гангрена, ієрсині-оз, мікози). Збудники цих хвороб можуть упродовж десятиліть зберігатися у ґрунті, воді, а в теплу пору року і розмножуватися. Отже, резервуаром цих збудників є ґрунт і вода.

Збудники інфекційних хвороб переміщуються від джерела до сприйнятливого організму певним способом, що носить назву механізму передачі інфекції. Він залежить від місця локалізації збудника в макроорганізмі та способу його виділення з організму. Виведення збудника з організму може відбуватися під час фізіологічних процесів (дефекація, сечовиділення, видихання повітря) або патологічних — ссання крові комахами-паразитами (воші, блохи, комарі, москіти, кліщі), виділення гною, мокротиння тощо. Об'єкти навколишнього середовища, які забезпечують перенесення збудників інфекції від джерела до сприйнятливого організму, називають факторами передачі інфекцій. Ними можуть бути повітря, харчові продукти, вода, комахи, забруднені руки, предмети (в тому числі посуд, хірургічний інструментарій, перев'язувальний матеріал тощо). Сукупність факторів передачі інфекцій зумовлюють шляхи поширення інфекцій. Інфекції, фактором передачі яких є вода, мають водний шлях поширення. Якщо фактором передачі є харчі — аліментарний (від лат. alimentum — харчі), окремо виділяють молочний шлях передачі. Якщо фактором передачі є повітря — повітряний, якщо предмети побуту — контактно-побутовий шлях поширення інфекцій. Залежно від джерела, факторів передачі і механізму поширення Л.В. Громашевський виділив чотири основних типи механізму передачі інфекцій: фекально-оральний, повітряно-краплинний, трансмісивний і контактний. Крім них, нині виділяють ще один — вертикальний.

Фекально-оральний механізм передачі інфекції — збудник локалізується у кишечнику, виводиться з фекаліями, сечею, блювотними масами. Із забрудненого довкілля може потрапити в харчові продукти, воду, посуд, на руки і проникнути до сприйнятливого організму через травний тракт. Фекально-оральний механізм найчастіше реалізується через аліментарний і водний шляхи передачі інфекцій, а також може реалізуватися через брудні руки, через комах (мухи, таргани, мурашки), які виконують роль механічних переносників збудників інфекцій. Цей механізм забезпечує передачу збудників кишкових інфекцій: дизентерії, черевного тифу, холери, ентеровірусних інфекцій (гепатиту А і Е, Коксакі, ECHO).

Повітряно-краплинний — збудник локалізується на слизових оболонках дихальних шляхів, виводиться з організму у складі аерозолю, що утворюється під час розмови, і поширюється на відстань 1—1,5 м; він також поширюється під час кашлю і чхання на відстань 2—3 м. У макроорганізм збудник проникає разом із повітрям.

Повітряно-краплинний механізм реалізується краплинним шляхом (кір, коклюш, менінгококова інфекція), а також повітряно-пиловим (дифтерія, туберкульоз). Краплинним шляхом поширюються інфекції, збудники яких не стійкі до висихання і низької температури. Повітряно-пиловим шляхом — інфекції, збудники яких стійкі до висихання. Крапельки аерозолю, контаміновані збудником, осідають на різні поверхні, висихають і перетворюються на пил. Під час струшування одягу, підмітання підлоги патогенні мікроби знову потрапляють у повітря, а разом із повітрям — у дихальні шляхи.

Трансмісивний — збудник локалізується в крові і лімфі, з організму не виділяється. Передачу збудника здійснюють кровосисні членистоногі: воші, блохи, комарі, москіти, кліщі. Під час кровоссання збудник проникає в організм комахи, накопичується, інколи проходить певний цикл розвитку (малярійний плазмодій в організмі комара), проникає в слинні залози. Зараження відбувається під час укусу комара, москіта, кліща, блохи (малярія, лейшманіоз, бореліоз, чума). Можливе виділення збудника з фекаліями і забруднення шкіри, одягу людини — зараження відбувається через пошкоджену шкіру (висипний тиф). Інколи збудник не виділяється з організму комах, у такому разі зараження відбувається під час їх роздавлювання на поверхні тіла людини — збудник проникає через пошкоджену шкіру (поворотний тиф). Деякі комахи-переносники (кліщі) здатні передавати збудників інфекцій своєму потомству (трансоваріально), тому кліщі є резервуаром тривалого зберігання збудників інфекцій у природі.

Контактний — збудник локалізується на зовнішніх покривах: шкірі, волоссі, слизових оболонках, рановій поверхні. Цей механізм реалізується шляхом прямого і непрямого контакту. Шляхом прямого контакту передаються інфекції, збудники яких нестійкі в навколишньому середовищі (гонорея, сифіліс, сказ, ВІЛ-інфекція). Передача збудника відбувається під час догляду за хворим, статевого контакту, через поцілунки. Якщо збудники можуть тривалий час зберігатися в навколишньому середовищі, передача відбувається шляхом непрямого контакту, його ще називають контактно-побутовим. З джерела збудники потрапляють на різні предмети (білизну, іграшки, посуд, гребінці, ножиці, бритви), зберігаються на них певний час, а у разі використання цих предметів заражають сприйнятливий організм.

Вертикальний механізм забезпечує передачу збудника від матері до плоду через плаценту (кір, сифіліс, краснуха, гепатит В, ВІЛ-інфекція) або від матері до дитини під час пологів (гонорея, сифіліс, ВІЛ-інфекція), а також під час годування грудним молоком (ВІЛ-інфекція, бруцельоз, туберкульоз).

Шляхи передачі збудників інфекцій можуть бути природними і штучними. Штучні шляхи передачі інфекцій реалізуються під час медичних і немедичних інструментальних втручань. Медичні інструментальні втручання — це лікувально-діагностичні маніпуляції: оперативне втручання, ін'єкції, застосування катетерів, зондів, ендоскопів тощо. Немедичні — це татуювання, введення наркотиків, маніпуляції, пов'язані з проколами ніздрів, мочки вуха, губи тощо. Так передається вірусний гепатит, ВІЛ-інфекція, сифіліс та ін.

Серед інфекційних хвороб є такі, що мають не один механізм передачі. Це призводить до того, що хвороба проявляється у різних клінічних формах відповідно до механізму передачі. Так, туляремія у людей найчастіше проявляється у бубонній формі (трансмісивний механізм передачі), але в разі повітряно-пилового шляху передачі розвивається легенева форма хвороби.

Для виникнення інфекційної хвороби також має значення місце проникнення збудника — вхідні ворота. Це ті тканини і органи макроорганізму, через які патогенні мікроорганізми потрапляють у макроорганізм. Так, збудник черевного тифу може спричинити хворобу в разі проникнення в організм через травний тракт, віруси грипу — через дихальні шляхи, збудник правця — через рану. У разі проникнення цих збудників не через свої вхідні ворота хвороба не розвивається, а збудник гине. Але деякі мікроорганізми спричинюють хворобу в разі потрапляння в організм через будь-які вхідні ворота (збудники туберкульозу, чуми, сибірки). При цьому виникає різна клінічна форма перебігу хвороби (шкірна, легенева, кишкова тощо).

Проникають патогенні мікроби у внутрішнє середовище макроорганізму через здорову або ушкоджену шкіру, а також через слизові оболонки. При цьому вони долають захисні бар'єри макроорганізму. Вважають, що мікроорганізми спочатку адгезуються на чутливих клітинах, потім через слизові оболонки їх переносять фагоцити, а потім вони проникають у клітини і тканини макроорганізму завдяки ферментам "входження" (гіалуронідаза, муциназа, фібринолізин, колагеназа, нейрамінідаза тощо).

Форми поширення інфекцій

Інфекційні хвороби характеризуються контагіозністю, тому можуть спричинити не тільки поодиноку, а й масову захворюваність людей. Залежно від інтенсивності розрізняють спорадичну захворюваність, епідемії і пандемії. Спорадична (від грец. sporadikos — поодинокий) захворюваність — це поодинокі випадки захворювання, коли рівень захворюваності не перевищує звичайний рівень, властивий для даної інфекційної хвороби в певній місцевості. Епідемія — масова захворюваність, рівень якої значно (у 3—10 разів) перевищує спорадичну в певній місцевості або в країні. Пандемія — високий рівень захворюваності, що поширюється на території різних країн і континентів.

Залежно від постійності виникнення виділяють ендемічні (від грец. еп — серед, між і demos — народ) інфекції — це інфекції, що постійно реєструються у певній місцевості. Причиною ендемій є наявність у певній місцевості джерела збудника (дикі тварини) і переносника (кліщів, москітів, бліх, що паразитують на цих тваринах). У процесі еволюції сформувалися стійкі природні осередки інфекційних хвороб. Ендемічність цих захворювань знайшла відображення у їх назві (волинська гарячка, марсельська гарячка).

Форми поширення інфекцій серед тварин мають відповідні назви: епізоотія, панзоотія, ензоотія.

Деякі інфекційні хвороби не реєструються серед населення певної країни, але можуть бути завезеними з інших регіонів (випадки завезення в Україну лейшманіозу з країн Середньої Азії, малярії — з країн Африки). Ці хвороби називають екзотичними, або завізними. Ймовірність їх завезення швидко зростає в останні роки у зв'язку з інтенсивним розширенням економічних, політичних, культурних зв'язків, а також ростом нелегальної міграції населення.

Поняття про внутрішньолікарняну інфекцію

Внутрішньолікарняні, госпітальні, або нозокоміальні (від грец. nosokomeo — доглядати за хворим) — це інфекції, які виникають у хворих під час перебування, лікування, обстеження чи звернення за медичною допомогою в лікувально-профілактичні заклади або у медичного персоналу через їх професійну діяльність. Останнім часом внутрішньолікарняні інфекції стають все більш відчутною проблемою охорони здоров'я. В економічно розвинених країнах вони виникають у 5—10 % пацієнтів. Приєднуючись до основної хвороби, вони погіршують її перебіг, загрожують життю хворого, подовжують термін перебування хворого у лікарні, наносять моральні і додаткові матеріальні збитки.

Внутрішньолікарняні інфекції — одна з причин смертності. Летальність при різних нозологічних формах коливається від 3,5 до 60 %.

Причин виникнення і зростання випадків внутрішньолікарня-них інфекцій багато, але найголовніші з них такі:

— формування і селекція "госпітальних штамів" мікроорганізмів, що мають високу вірулентність і множинну стійкість до лікарських препаратів;

— нераціональне проведення антимікробної хіміотерапії і відсутність контролю за циркуляцією резистентних штамів;

— значна частота носійства патогенної мікрофлори, серед медичного персоналу вона сягає понад 40 % (частіше це стафілокок);

— створення великих лікувальних комплексів, скупченість хворих у стаціонарах і поліклініках;

— збільшення кількості інструментальних втручань у макроорганізм: бронхоскопія, цистоскопія (від грец. kystis — сечовий міхур і skopeo — оглядати), гастроскопія (від грец. gaster — шлунок і skopeo), інтубація (від лат. in — всередину і tuba — труба, тобто введення трубки в гортань, трахею). Вважають, що ЗО % інструментальних втручань проводять безпідставно, перспективним є розроблення неінвазивних методів дослідження крові і тканин (запровадження спектроскопії), а також безголкових методів введення вакцин;

— порушення правил асептики й антисептики;

— збільшення кількості осіб з імунодефіцитним станом.

Збудниками внутрішньолікарняної інфекції можуть бути бактерії: стафілококи, стрептококи, синьогнійна паличка, ентеро-бактерії (ешерихії, сальмонели, шигели, ієрсинії), кампілобак-терії, легіонели, клостридії, мікоплазми, хламідії, мікобактерії, бордетели; віруси: гепатиту, грипу й інших ГРВІ, кору, краснухи; найпростіші: пневмоцисти, криптоспоридії; гриби: роду Candida, аспергіли.

Джерелами внутрішньолікарняної інфекції є пацієнти, відвідувачі, персонал медичного закладу; факторами передачі — контаміновані медичні інструменти, лікувальні розчини, медичні препарати, матеріали, предмети і поверхні лікувальних приміщень, вода, їжа, повітря.

Шляхи передачі внутрішньолікарняної інфекції різні: повітряно-краплинний, повітряно-пиловий, аліментарний, прямий і непрямий контакт, трансфузійний, вертикальний. Крім екзогенної внутрішньолікарняна інфекція часто виникає як ендогенна інфекція.

Особливістю внутрішньолікарняної інфекції є те, що її

спричинюють умовно-патогенні або слабопатогенні мікроорганізми у людей зі зниженою імунореактивністю (імунодефіцитним станом), тому клінічна картина їх дуже різноманітна і неспецифічна.

Враховуючи клінічну картину, спосіб зараження та місце локалізації патологічного процесу, внутрішньолікарняні інфекції ділять на декілька груп: сепсис, бактеріемія, гнійно-запальні інфекції, ранові й опікові, захворювання дихальних шляхів, урогенітальні, гострі кишкові захворювання, посттрансфузійні та хвороби, пов'язані з тривалою антибіотикотерапією.

Принципи діагностики інфекційних хвороб. Експериментальний метод дослідження

Діагностику інфекційних хвороб проводять за клінічними ознаками, дослідженням функціонального стану різних систем організму (дихання, травлення, кровотворної, сечової тощо) і за мікробіологічними дослідженнями. Особливо складною є діагностика внутрішньолікарняних інфекцій через велику різноманітність збудників, а також через те, що збудники часто перебувають у різних асоціаціях. Найбільш часто використовують мікроскопічний, мікробіологічний (бактеріологічний, культуральний), серологічний, алергійний, молекулярно-генетичний, а також експериментальний (біологічний) методи.

Експериментальний метод діагностики інфекційних хвороб — це дослідження патологічного матеріалу на лабораторних тваринах. Найчастіше в мікробіологічній практиці використовують білих мишей, щурів, морських свинок, кролів.

Для проведення досліду відбирають групу здорових тварин певного виду, віку, маси тіла, іноді однієї статі. Експериментальний метод дослідження використовують у тих випадках, коли потрібно виділити з патологічного матеріалу збудників, які не ростуть на поживних середовищах (віруси, рикетсії), виділити чисту культуру збудника з патологічного матеріалу, забрудненого сторонньою мікрофлорою (пневмокок), вивчити властивості збудника (токси-генність, некротичність), визначити вид чи тип збудника або його токсину. В останньому випадку на тваринах проводять паралельно біопробу і реакцію нейтралізації. Для цього двом тваринам уводять патологічний матеріал, що містить збудника чи токсин. Через деякий час, після прояву клінічних ознак хвороби, тварини гинуть (біопроба). Двом іншим тваринам уводять патологічний матеріал, що містить збудника чи токсин, попередньо оброблений специфічною імунною сироваткою, яка нейтралізує патогенні властивості збудника чи токсину. Тварини залишаються живими (реакція нейтралізації). За видом чи типом імунної сироватки визначають вид чи тип збудника або токсину.

Принципи профілактики та лікування інфекційних хвороб

Профілактичні заходи слід спрямовувати на нейтралізацію трьох ланцюгів епідемічного процесу:

1) на активне виявлення джерела інфекції (хворих і носіїв) та їх знешкодження: госпіталізація і лікування хворих, санація (від лат. sanatio — лікування, оздоровлення) носіїв інфекції, знищення тварин, які є джерелами і переносниками інфекцій, найчастіше це мишоподібні гризуни. Заходи, спрямовані на знищення гризунів, називають дератизацією (від франц. de — префікс, що означає відсутність, і rat — щур);

2) на розрив шляхів передачі збудників інфекцій: знезараження об'єктів навколишнього середовища — дезінфекція, знищення комах — переносників збудників інфекційних хвороб — дезінсекція (від лат. des — префікс, що означає відсутність, і insectum — комаха) або захист людей від них; санітарний нагляд за харчовими підприємствами, джерелами водопостачання, очищення від сміття населених пунктів;

3) на підвищення опірності сприйнятливого організму: активна й пасивна імунізація, організація здорового способу життя.

Для профілактики внутрішньолікарняної інфекції важливе значення має проведення постійного санітарно-бактеріологічного контролю за видовим складом і біологічними властивостями збудників, що циркулюють у лікувально-профілактичних закладах, а також за дотриманням протиепідемічного режиму: контроль за мікробним забрудненням епідемічно значущих об'єктів (повітря, стерильності інструментів, перев'язувального і шовного матеріалу, ліків, операційної білизни, рук хірургічного персоналу, операційного поля тощо).

Лікування інфекційних хворих має бути комплексним і спрямованим на нейтралізацію збудника та його токсинів, а також на посилення захисних механізмів макроорганізму. Зазвичай лікування проводять за схемою:

1) нейтралізація збудника та його токсинів (етіотропне): анти-біотикотерапія, хіміотерапія, імунотерапія, фаготерапія та ін.;

2) посилення захисних механізмів макроорганізму; відновлення порушених життєво важливих функцій організму: штучна вентиляція легень, гемодіаліз (від грец. haima — кров і diálisis — відокремлення, тобто виведення з крові продуктів обміну), оперативне втручання, відновлення гомеостазу (від грец. homoios — однаковий і stasis — стан, тобто збереження сталості основних функцій організму), що досягається шляхом усунення гіпертонії, діареї, корекції діяльності серцево-судинної і дихальної систем;

3) підвищення фізіологічної опірності організму: імунотерапія (у тому числі вакцино- і гормонотерапія), гіпосенсибілізувальна терапія, симптоматична терапія (знеболення, протисудомні препарати), дієтотерапія.

Література.

Основна

Данілейченко В.В., Федечко Й.М., Корнійчук О.П. Мікробіологія з основами імунології: підручник. — К.: Медицина, 2009. — 391 с.

Дикий И.Л. Микробиология. Руководство к лабораторным исследованиям: Учеб. пособие. — К.: Видавничий дім“Професіонал”, 2004. — 583 с.

Практикум з мікробіології: навч. посібник. — 2-е вид., переробл. та доповн. / О.В. Кононов. — К.: Медицина, 2011. — 184 с.

Практичнамікробіологія: Посібник /С.І. Климнюк, І.О. Ситник, М.С. Творко, В.П. Широбоков— Т.: Укрмедкнига, 2004. — 438 с.

Люта В.А., Кононов О.В. Мікробіологія:підручник. — К.: Медицина, 2008. — 454 с.

Люта В.А., Кононов О.В. Практикум з мікробіології. — К.: Медицина, 2008. — 183 с.

Ситник І.О., Климко С.І., Творко М.С., Мікробіологія, вірусологія, імунологія: підручник. — Тернопіль: Укрмедкнига, 1998. — 392 с.

Додаткова

Воробьев А.Аи др. Медицинская микробиология, вирусология и иммунология. — М.: Медицинское информационное агенство, 2008. — 702 с.

Воробьев А.А., Быкова А.С. Атлас по медицинской микробиологии, вирусологии и иммунологии. — М.: Медицинское информационное агенство, 2003, 232 с.

Пяткін К.Д., Кривошеїн Ю.С. Мікробіологія з вірусологією та імунологією. — К.: Вища школа, 1992. — 431 с.

Федорович У.М.Спеціальна мікробіологія. — ч. 1. — Л.: Євросвіт, 1998. — 227 с.

Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. — ч. 2. — Л.: Ахілл, 2001. — 475 с.

Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. — ч. 3. — Л.: Сплайн, 2008. — 191 с.

Тема лекції:

Вчення про імунітет

План лекції

1. Визначення поняття “імунітет”. Види імунітету. Неспецифічні і специфічні чинники імунітету. Фагоцитоз.

2. Імунна система. Центральні та периферійні органи імунної системи.

3. Імунокомпетентні клітини. Антигени, антитіла, їх коротка характеристика.

4. Механізми імунної відповіді. Первинна та вторинна імунна відповідь.

5. Реакції імунітету, їх практичне застосування. Експрес-методи діагностики інфекційних хвороб (РІФ, ІФА, РІА тощо).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Антибіотикограма.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.