• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Функціональні учасники інвестиційного процесу.

Індивідуальні та інституційні інвестори.

Держава, як суб’єкт інвестиційної діяльності.

Суб’єкти інвестиційної діяльності

*******

1.Залежно від функцій, які виконує суб’єкт господарювання, він може бути інвестором, учасником або тим і іншим одночасно. Держава бере участь в інвестиційному процесі як прямо через державний сектор, так і опосередковано через свої інституції. Держава здійснює інвестування тих галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер, а при активізації інвестиційної діяльності вона може інвестувати кошти також у розвиток виробництв, доцільність яких обґрунтовується необхідністю прискореного розвитку економіки.

Загальні аспекти щодо державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні викладено в Законі України «Про інвестиційну діяльність». У статті 11 цього Закону зазначається, що державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики. Згідно зі статтею 12 цього Закону:

1) державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності;

2) регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

- застосування системи податків з диференціацією суб’єктів та об’єктів оподаткування, податкових ставок і пільг;

- проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі завдяки прискоренню амортизації основних фондів;

- надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій;

- впровадження державних норм і стандартів;

- вжиття антимонопольних заходів;

- роздержавлення та приватизації власності;

- проведення політики ціноутворення;

- інших заходів.

Для порівняння: відповідно до світового досвіду існують наступні методи державного стимулювання інвестиційної діяльності...

Часто перелічені вище форми впливу держави на інвестиційну діяльність класифікують як прямі і непрямі. Тип ринкової системи визначає співвідношення між ними. Світова практика формування ринкових засад доводить, що безпосередня участь держави в інвестиційному процесі є об’єктивно зумовленою необхідністю. При цьому слід зауважити, що державні інвестиції за умов ринку не є відокремленим джерелом фінансування. На зміну прямим дотаціям і субсидіям з боку держави, які довели свою неефективність, повинні прийти нові методи державної інвестиційної політики.

До прямих форм державного регулювання інвестиційної діяльності відносяться:

- прийняття законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність;

- надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;

- встановлення державних норм та стандартів;

- встановлення антимонопольних заходів;

- регулювання участі інвестора у приватизації власності;

- визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

- проведення обов’язкової державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва;

- забезпечення захисту інвестицій.

До форм непрямого впливу держави на інвестиційну діяльність можна віднести такі:

- державне кредитування;

- державні позики;

- роздержавлення і приватизація;

- амортизаційну політику;

- державний лізинг;

- ліцензування і квотування.

Одним з найвагоміших напрямків регулювання інвестиційної діяльності є податкова політика держави. Важлива роль в активізації інвестиційної діяльності засобами податкової політики належить загальному рівню оподаткування та ставкам окремих податків, які формують обсяги прибутків господарюючих суб’єктів.

Захист національного інвестиційного ринку держава здійснює через митну та податкову політику щодо імпорту капіталу.

Кредитно-інвестиційна політика здійснюється державою через Національний банк шляхом регулювання попиту і пропозиції на залучені грошові ресурси. НБ залежно від стану економіки здійснює кредитну експансію чи кредитну рестрикцію.

Кредитна експансія проводиться в період економічного спаду для стимулювання економічного розвитку. Політика кредитної рестрикції проводиться з метою стримування інвестиційної активності. Держава через НБ проводить операції на фондовому ринку, тобто здійснює емісію, продаж і купівлю державних цінних паперів.

Значний вплив на інвестиційний процес справляє регулювання норм обов’язкових або мінімальних резервів. Збільшення норм обов’язкових резервів призводить до зменшення кредитних ресурсів, і навпаки, при їх зниженні комерційні банки розширюють кредитні операції.

Держава впливає на інвестиційний процес через Фонд державного майна, Державний антимонопольний комітет, Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку.

Головним критерієм державних вкладень в економіку мають стати їх пріоритетність, ефективність та швидка окупність.

*******

2.Згідно із законодавством України індивідуальними суб’єктамиінвестиційного ринку можуть бути фізичні особи – як резиденти, так і нерезиденти (тобто ті, які проживають за межами України).

Серед інституційних інвесторів виокремлюють такі три групи:

1-ша група. Інституційні інвестори, які здійснюють переважно прямі, точніше, спрямовані інвестиції в обмежене коло підприємств – холдинги, фінансові групи та фінансові компанії.

Холдингова компанія являє собою головну компанію будь-якої фінансової імперії, монополії, яка володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується на управлінні тією імперією, яку утворюють ці підприємства разом зі своїми дочірніми фірмами. Природно, що холдинг здійснює інвестування з метою зміцнити у довгостроковій перспективі становище своєї фінансової імперії, монополії, можливо, відмовившись при цьому навіть від значних прибутків.

Фінансова група – це об’єднання підприємств, пов’язаних в єдине ціле системою взаємної участі. На відміну від холдингу, фінансова група не має головної фірми, яка спеціалізується на управлінні.

Фінансова компанія – це корпорація, що фінансує обране за певним критерієм, визначене, але досить вузьке коло інших корпорацій і не здійснює диверсифікацію вкладень, яка властива інвестиційній компанії та іншим подібним структурам. Як правило, фінансова компанія (на відміну від холдингової) не володіє контрольними пакетами акцій корпорацій, що нею фінансуються.

Інституційні інвестори першої групи при інвестуванні дуже рідко використовують фондову біржу, «вуличний» (позабіржовий) ринок та інших фінансових посередників.

2-га група. Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, не дотримуючись якогось певного, заздалегідь обраного набору об’єктів інвестування. Водночас їх портфель інвестицій широкий і відносно стабільний. У цю групу входять інвестиційні компанії, страхові та пенсійні фонди тощо. Свій капітал вони формують за рахунок внесків остаточних інвесторів (насамперед, дрібних (приватних осіб) і середніх), вкладаючи його у різноманітні цінні папери, щоб забезпечити певний рівень доходу на капітал.

У широкому розумінні всі інституційні інвестори другої групи можна назвати інвестиційними компаніями. Проте у вузькому розумінні інвестиційна компанія – це компанія, що формує свій капітал за рахунок внесків дрібних інвесторів на загальних підставах і не займається страховою чи будь-якою іншою діяльністю. Вкладення у цінні папери для неї – єдиний вид діяльності.

Інвестиційні компанії можна класифікувати за такими ознаками:

§ юридичною формою. Традиційно під інвестиційною компанією розуміють інвестиційне акціонерне товариство (формує свій капітал шляхом випуску та продажу акцій); інвестиційна ж фірма, яка управляє капіталом вкладників за їх довіреністю, називається трастом;

§ спеціалізацією вкладень. Інвестиційна компанія може вкладати капітал у різні види цінних паперів (універсальна інвестиційна компанія) чи надавати перевагу вкладенням їх в окремий вид таких паперів. Спеціалізація інвестиційної компанії залежить від мети її акціонерів;

§ ступенем свободи менеджерів у прийнятті рішень. З цих позицій розрізняють інвестиційну компанію, в якій менеджери мають широку свободу дій стосовно інвестицій, і таку, де менеджери мають обмежену свободу дій стосовно інвестицій.

Якщо інвестиційна компанія має лише один портфель інвестицій, то вона являє собою інвестиційний фонд, який може бути двох типів – відкритий і закритий.

Відкритий інвестиційний фонд постійно випускає та продає нові акції, скуповуючи при цьому власні акції у всіх бажаючих продати їх за ринковою ціною. Згідно з умовами організації такого фонду всі інвестори можуть продавати його акції тільки самому фонду. Ринкова вартість акцій відкритого фонду приблизно дорівнює ринковій вартості частини його активів, що припадають на одну акцію.

Закритий інвестиційний фонд не вимагає продажу своїх акцій винятково самому собі. Нові акції випускаються ним відносно рідко, а курс акцій під впливом попиту та пропозиції на фондових ринках може коливатися від вартості активів фонду, що припадають на одну акцію.

На відміну від інвестиційного фонду, компанія як посередник між емітентами і інвесторами може працювати також інвестиційним консультантом або брокером на фондовій біржі. Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії є інститутами спільного інвестування (ІСІ) і розглядаються як доповнення до індивідуального інвестування або альтернатива йому. Вони орієнтовані на роботу з дрібними некваліфікованими інвесторами.

3-тя група. Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, але не мають стабільного портфеля цінних паперів, називаються інвестиційними дилерами. Ці інституції прагнуть отримати прибуток шляхом спекулятивної гри на біржі. До них належать торгові компанії, інвестиційні банки, фондові доми, інвестиційні пулиі т.д. За своїми функціями вони значно ближчі до посередників на ринку цінних паперів, ніж до інституцій ринку інвестицій.

До складу фінансово-кредитної системи, в державі з ринковою економікою, як суб’єкта інвестиційної діяльності входять такі елементи:

Ø комерційні і спеціалізовані банки, такі як інвестиційні, інноваційні, біржові, іпотечні, позичково-ощадні;

Ø небанківська (парабанківська) система, до якої входять інвестиційні фонди і компанії, довірчі товариства, кредитні спілки, страхові компанії, пенсійні фонди, лізингові фірми.

Банки свою діяльність, як суб’єкт інвестиційної діяльності здійснюють через запровадження операцій з цінними паперами, інвестиційного кредитування, проектного фінансування, довірчих операцій. Банки можуть здійснювати і прямі інвестиції на умовах дольової участі при створені нових підприємств. За ринкових умов банківська діяльність часто поєднується з діяльністю страхових компаній. Банки можуть надавати послуги своїм клієнтам щодо страхування і перестрахування інвестицій. Розширюється зовнішньо-економічна діяльність банків, які за ліцензією НБУ можуть здійснювати операції в іноземній валюті і обслуговувати міжнародну торгівлю і інвестиційну діяльність.

До числа провідних інституцій на розвинених ринках входять страхові компанії і пенсійні фонди. Акумулюючи значні кошти у формі страхових резервів і пенсійних внесків ці структури розміщують їх на фінансових ринках. Крім того страхові компанії забезпечують підприємцям захист від інвестиційних ризиків. Страхові угоди необхідні для фінансового забезпечення інвестиційних проектів і залучення коштів для інвестування.

Кредитні спілки почали створюватись в Україні на початку 1993 року. Функціонує КС відповідно до статуту і установчого договору. Вона видає позики своїм членам в т.ч. під заставу майна, приймає від них вклади і розподіляє по вкладам доходи, виступає поручником виконання членами спілки зобов’язань перед третіми особами, видає позички іншим кредитним спілкам. Члени КС отримують кредити під невисокий процент, які використовуються ними на споживчі та інвестиційні цілі.

Лізингові компанії здійснюють довгострокову оренду обладнання, машин, транспортних засобів, виробничих споруд. Вона купує у виробника майно і надає його інвестору у довгострокову оренду на умовах кредиту. По закінченні терміну лізингові угоди орендар може викупити це майно за залишковою вартістю.

*******

3. Суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути виробничо-господарські об’єднання. Створюються такі об’єднання, як правило, з метою поєднання своїх капіталів для спільної інвестиційної діяльності. Згідно із законодавством в Україні можуть формуватись такі виробничо-господарські утворення:

1) Акціонерне товариство – товариство, яке має статутний фонд, поділений на кількість акцій, рівну номінальній вартості і несе відповідальність за зобов»язаними тільки майном товариства. Статутний фонд АТ повинен бути не меншим суми, еквівалентній 1250 мінімальних зарплат. АТ може бути приватним і публічним.

2) Товариство з обмеженою відповідальністю – товариство з статутним фондом сумою не менше 100 мінімальних зарплат виходячи з розміру, що діє на момент створення ТОВ, розділеним на частки розмір яких визначається засновницькими документами. Учасники товариства несуть відповідальність в межах своїх внесків.

3) Товариство з додатковою відповідальністю – має статутний фонд, поділений на частки, що належать учасникам, які відповідають за боргами товариства відповідно до своїх внесків, а при нестачі цих сум – додатково майном, що належить їм, в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до їх внесків.

4) Повне товариство – товариство, де всі учасники несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, незалежно від того виникли вони до чи після його вступу в товариство.

5) Командитне товариство – включає поряд з одним або кількома членами, що несуть повну відповідальність, також одного або декілька учасників, відповідальність яких обмежується сумою внеску в майні товариства.

В той же час розвиток можливих організаційних форм взаємодії партнерів по інвестиційному процесу сприяє залученню до спільної інвестиційної діяльності різних фірм, функціями яких є надання спеціальних послуг та виконання різного роду робіт. З окремими з таких фірм інвестор може укладати угоди консорціуму, залучати їх як акціонерів у підприємстві, що створюється.

Функціональними учасниками інвестиційного процесу можуть виступати:

Фірма-девелопер —юридична особа, яка бере на себе функції з повної реалізації капіталу, що інвестується. Така фірма зазвичай самостійно здійснює пошук найвигіднішого місця вкладення коштів інвестора, розробку проекту, його фінансування, реалізацію та введення в експлуатацію. Як правило, за свої послуги девелопер отримує від 5 до 10 % загальної суми інвестицій. В угоді з девелопером передбачаються умови, згідно з якими інвестор може відмовитися від проекту, а фірма-девелопер стає його власником та відшкодовує інвестору збитки і втрачені прибутки.

Окремі функції з реалізації проекту в цілому чи його окремого етапу може брати на себе прожект-менеджер (керівник проекту). У ряді випадків для інвестора економічно та доцільно відмовитися від будівельно-монтажних робіт та придбати готові будівлі, споруди чи незавершений об’єкт. Ці послуги для інвестора виконує фірма-ріелтер.

Фірма-ріелтер — це фірма-посередник з торгівлі нерухомістю. Ріелтери працюють за угодами з продавцями нерухомості. Звичайно плата за послуги фірми коливається від 3 до 10 % суми угоди залежно від складності об’єкта та кон’юнктури ринку нерухомості. Законодавством багатьох країн не передбачається обмеження розміру комісійних, тому максимальний процент у ряді випадків може бути значно вищим. Як правило, у договорах з власниками нерухомості передбачаються строки реалізації об’єкта. Ріелтери намагаються укласти з клієнтами ексклюзивні угоди на продаж нерухомості, оскільки у противному разі вся їх робота на ринку нерухомості може бути виконана даремно, а комісійні отримає конкуруюча фірма. Для посиленої роботи на ринку інвестиційних товарів ріелтеру необхідно мати якомога ширше коло стабільних клієнтів (продавців і покупців). За успішну операцію ріелтер отримує комісійні від тих та інших.

В Україні створено Асоціацію ріелтерів, функції якої поки що зводяться до методичної організації сертифікаційних курсів для своїх членів. У майбутньому розвиток цього важливого елемента інфраструктури ринку інвестиційних товарів потребує створення комп’ютеризованої інформаційної мережі, участі ріелтерів у процесі приватизації, реалізації не тільки житла, але й промислових, культурно-громадських і комунальних об’єктів.

Широкий спектр послуг інвестору надають інжиніринго-консалтингові фірми. Інжиніринго-консалтингова фірма — це фірма, яка займається розробкою на договірних засадах різного роду документації — інформаційної, науково-технічної, проектно-кошторисної та іншої. Такі фірми накопичують банки даних про умови розміщення тих чи інших об’єктів, галузеві, територіальні і міжрегіональні рівні конкуренції, нормативи, технічні умови виробництва будівельно-монтажних робіт, про регіональні рівні цін на інвестиційні товари. Згодом вони публікують цю інформацію у спеціалізованих періодичних довідниках. Такі фірми залежно від своєї спеціалізації можуть мати у своєму розпорядженні широкий портфель типових проектів, які відповідають рівням світових стандартів.

Інжинірингова фірма за замовленням окремого інвестора виконує техніко-економічне обґрунтування проекту, розробляє бізнес-план, може здійснювати моніторинг проекту, авторський і технічний нагляд при його виконанні, організовувати та проводити тендерні торги.

Виробництво будівельно-монтажних робіт ведуть широкоспеціалізовані будівельні фірми. Будівельна фірмавиконує весь комплекс робіт за інвестиційним проектом (проектно-дослідницькі, будівельні, монтажні, пуско-налагоджувальні) та здає інвестору готовий об’єкт «під ключ». На ринку пропонують свої послуги також порівняно невеликі фірми, які спеціалізуються на окремих видах ремонтно-будівельних та монтажних робіт.

Перш ніж вести переговори щодо укладання договірних відносин з будь-яким учасником інвестиційного проекту, інвестор зобов’язаний скористатися послугами аудиторської фірми. Аудиторські фірми виконують в інвестиційному процесі функції перевірки фінансово-господарської діяльності як самого інвестора, так і інших його партнерів. Аудитори дають оцінку активів і пасивів балансів фірми, розраховують показники ліквідності балансу, здійснюють оцінку інвестиційних якостей цінних паперів, оцінку капіталу самого інвестора та його акціонерів. У процесі розвитку ринкових відносин і підвищення інвестиційної активності зростатиме і ринок аудиторських послуг.

Тема № 4.

Читайте також:

1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
2. II. Поняття соціального процесу.
3. IV. План навчального процесу.
4. Активний та пасивний типи адаптаційного процесу.
5. Аналіз чутливості інвестиційного проекту
6. Багатофункціональні фільтри трафіку в FreeBSD
7. Банки як учасники ринку цінних паперів
8. БІЗНЕС-ПЛАН ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЕКТУ
9. Бізнес-планування інвестиційного проекту. Розробка планів фінансового проекту
10. БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС. ДОКУМЕНТИ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ.
11. Бюджетний процес в Україні та його учасники
12. Бюджетний процес та його учасники

Переглядів: 1242