Іноземні громадяни.

Категорії фізичних осіб з особливим статусом. Іноземні громадяни: поняття, категорії іноземних громадян за їх статусом. Режими щодо іноземних громадян, особи без громадянства

Лекція 5. Права фізичних осіб з особливим правовим статусом.

1. Категорії фізичних осіб з особливим статусом. Іноземні громадяни: поняття, категорії іноземних громадян за їх статусом. Режими щодо іноземних громадян, особи без громадянства.

2. Біженці, вимушені переселенці та переміщені особи; трудові мігранти.

3. Права людини та право притулку.

Іноземними громадянами вважаються особи, які не є громадянами країни перебування і мають громадянство іншої держави. Інколи формулу "мають громадянство" доповнюють: '"мають докази належності їх до громадянства іншої держави". Але таке уточнення ставить у скрутне становище іноземних громадян, у яких викрали свідоцтва громадянства чи які їх втратили в державі перебування через будь-які інші обставини або термін дії свідоцтв яких під час перебування в іноземній державі закінчився. Часто термін "іноземні громадяни" ототожнюють із терміном "іноземці". Більш точним є термін "іноземні громадяни", і не лише тому, що саме він уживається в міжнародних угодах та національному законодавстві. В наукових публікаціях, засобах масової інформації термін "іноземці" часто застосовується як відносно іноземних громадян, так і апатридів.

Іноземних громадян за їх статусом можна поділити на три категорії:

1) ті, що користуються національним режимом;

2) ті, яким надано режим найбільшого сприяння;

3) іноземні громадяни зі спеціальним статусом перебування (проживання).

За національним режимом іноземцям надаються права, які в сукупності суттєво наближені до прав власних громадян. Інколи національний режим визначають як урівняння іноземців у правах із власними громадянами за винятками, встановленими законом, або як урівняння іноземців з місцевими громадянами за деякими винятками, або як урівняння іноземців у тій чи іншій галузі з громадянами держали перебування.

Неправильним є твердження, що надання національного режиму іноземцям — це встановлення їх статусу, адекватного статусові власних громадин. На сьогодні немає держав, де б іноземець був цілком прирівнений у правах до власного громадянина. Обмеження встановлено чи то щодо зайняття посад у державних структурах, чи щодо несення військової служби, чи участі у виборах та ін.

Національний режим надається на підставі укладених міжнародних угод або в порядку національного законодавства, на умовах взаємності чи в односторонньому порядку (формальна взаємність). У взаємності інколи вирізняють матеріальну взаємність — повну ідентичність обсягу прав іноземців і власних громадян і зворотну взаємність (протилежну матеріальній), коли обсяг прав іноземців за національним режимом звужується як відповідь на звуження прав власних громадян в іншій державі.

Режим найбільшого сприяння передбачає надання іноземцям таких прав і встановлення таких обов'язків, які закріплені для громадян третьої держави, що мають на території даної держави найсприятливіший статус. Найсприятливіший статус відрізняється від національного статусу, бо національний режим визначається міжнародними угодами чи національним законом. Національний статус у правовому відношенні більш вигідний і пріоритетний для іноземців, ніж режим найбільшого сприяння. Саме тому для його введення вимагається укладення договору чи прийняття закону.

Режим найбільшого сприяння встановлюється найчастіше на умовах взаємності, нерідко без укладення відповідних договорів. Викликає заперечення твердження, що режим найбільшого сприяння визначається виходячи з прав, наданих громадянам будь-якої третьої держави, які перебувають на території даної держави. Адже "будь-якою третьою" може бути держава, громадяни якої користуються національним режимом, чи та, громадянам якої надано спеціальний режим.

Спеціальний режим установлюється на підставі міжнародних угод (украй рідко в односторонньому порядку національним законом і на визначений період) і передбачає надання громадянам іноземної держави прав і встановлення обов'язків, які відрізняються від тих, що передбачені для власних громадян чи для іноземців за режимом найбільшого сприяння, Такі права і обов'язки визначаються міжнародною угодою або національним законом. Спеціальний режим найчастіше надається у сферах залучання іноземних інвестицій, оподаткування, прикордонного співробітництва, перетину кордонів прикордонними мешканнями, щодо статусу запрошених у країну іноземних збройних сил та ін. Спеціальний режим може стосуватися не лише привілеїв, а й обмежень саме: передбачати заборону обіймати посади командирів повітряних чи водних суден певної категорії, очолювати чи бути членом виборчої дільниці, проводити геологорозвідки та ін.

Практично важко вказати державу, яка б дотримувалася лише одного з названих режимів іноземців. Найчастіше національний режим надається у сфері цивільних, економічних та соціальних прав, а спеціальний або режим найбільшого сприяння — у сфері громадянських і політичних прав, державної служби.

Історично відомий режим привілейованого статусу, який метрополії нав'язали східноазійським державам. Згідно з цим режимом, який називали ще режимом капітуляцій, деякі східноазійські держави надавали громадянам країн-метрополій більше прав, ніж власним громадянам. Такий режим скасовувався у міру деколонізації.

Сьогодні міжнародна співпраця в галузі правового регулювання статусу іноземців здійснюється головно через укладення двосторонніх угод. Норми і принципи універсального характеру закріплені в Декларації про права людини відносно осіб, що не є громадянами країни, в які» вони проживають, 1985 р., Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах, прийнятих у 1966 р. (Міжнародний пакт про громадянські й політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права) і відповідних факультативних протоколах, Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р. та інших універсальних і регіональних міжнародних договорах.

З цих документів випливає право держав установлювати режим іноземців і право іноземців на захист державою їхнього громадянства, обов'язок держави виконувати свої міжнародні зобов'язання щодо іноземців і обов'язок іноземців дотримуватися законів країни перебування і нести відповідальність за їх порушення; право іноземців на користування щонайменше мінімальними міжнародними стандартами поводження з іноземцями і обов'язок держав не вдаватися до масових виселень іноземців, які законно перебувають на їх територіях, та ін. Реалізація деяких прав і обов'язків віддається на розсуд держави чи іноземця або держави й іноземця одночасно. Наприклад, держава може надавати іноземцям виборчі права чи брати їх на державну службу, хоч цього не вимагає міжнародне право. Водночас іноземець може добровільно служити в збройних силах країни перебування, якщо на те є згада останньої. При цьому питання можливої його відповідальності за таке рішення за законами власної держави міжнародним правом в універсальному конвенційному чи звичаєвому порядку не регулюється.

Міжнародне право закріплює право кожного на свободу пересування, проживання в межах кордонів кожної держави; право покинути будь-яку країну, включаючи свою власну, і повернутися у свою країну, але порядок в'їзду і виїзду державами регулюється самостійно.

У більшості країн дії дозвільний порядок в'їзду і виїзду. Держави шляхом укладення міжнародних угод можуть звести його до мінімальних вимог (наприклад, у країнах Шенгенської візи), але випадків цілковитого скасування дозвільного порядку не зафіксовано. Дозвільний порядок допускає відмову у в'їзді чи виїзді з країни на законних підставах і на визначений період. Наприклад, введений в Україні дозвільний порядок в'їзду і виїзду базується на міжнародних угодах, Конституції України, Законі України "Про правовий статус іноземців" та інших законодавчих актах.

Згідно з Конституцією України "іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України" (ст. 26). За ст. 33 Конституції України "кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом".

Закон "Про правовий статус іноземців" дозволяє в'їзд в Україну за дійсними національними паспортами чи документами, що їх замінюють; за наявності української візи, якщо інше не передбачено законом або міжнародними зобов'язаннями. Україна може не дозволити в'їзд іноземцю; якщо це загрожуватиме безпеці України, громадському порядку, охороні здоров'я, захисту прав і законних інтересів інших, хто проживає в Україні; коли для отримання візи подані свідомо брехливі відомості чи фальшиві документи; коли паспорт чи документ, що його замінює, чи наявна в ньому віза підроблені, зіпсовані або не відповідають встановленому зразку; при порушенні правил перетину кордонів України або порушенні законодавства України під час попереднього перебування в ній.

Обмеження на виїзд іноземця з України можуть застосовуватися в разі відсутності виїзної візи, якщо інше не передбачено законодавством, порушення вимог щодо паспорта чи документа, що його замінює, І візи, встановлених як умова на в'їзд; у разі розпочатого щодо іноземця дізнання чи попереднього слідства або розгляду судом кримінальної справи — до її завершення; на випадок засудження за вчинений злочин — до відбуття строку покарання і звільнення від покарання; коли виїзд загрожує безпеці України; якщо іноземець не виконав своїх майнових зобов'язань перед фізичними і юридичними особами — до їх виконання.

Законодавство України допускає висилку іноземця за її межі, якщо останній грубо порушив законодавство про статус іноземців в Україні або своїми діями створив загрозу безпеці України, громадському порядку, охороні здоров'я, правам і законним інтересам Статус осіб без громадянства. Правове становище осіб, яких жодна держава правомірно не вважає своїми громадянами, називається безгромадянством, інтернаціональна назва осіб без громадянства — апатриди. Особи без громадянства можуть бути такими з моменту їх народження (абсолютний апатризм) і через втрату громадянства (відносний апатризм). Частими є випадки, коли держава позбавляє своїх громадян прав громадянства, порушуючи при цьому норми міжнародного права. Проблема ускладнюється тим, що багато держав загалом не бажають браги участь у міжнародних договорах, які регулюють статус осіб без громадянства.

Питання захисту прав апатридів почали, порушуватися на міжнародно-правовому рівні з кінця XIX ст. — спершу на двосторонньому рівні і в дуже урізаному вигляді (наприклад, німецько-швейцарський договір 1890 р. і російсько-німецький договір 1894 р. лише закріпили дозвіл таким особам повернутися в країну втраченого громадянства). Гаазька конвенція 1930 р. заборонила позбавляти громадянства жінку, яка взяла шлюб з іноземцем, і ввела факультативний дозвіл на вихід Із громадянства, поки особа не набуде нового громадянства. Але ці зобов'язання, через незначну участь держав у Конвенції, не сприяли вирішенню проблеми.

Згодом Комісія міжнародного права ООНприступила до розробки правових рішень проблем громадянства. Вона підготувала проекти двох конвенцій: про скорочення випадків безгромадянства і про викорінення безгромадянства в майбутньому. 25 вересня 1954 р. ряд держав підписали у Нью-Йорку Конвенцію про статус апатридів. Конвенція закріпила за апатридами режим найбільшого сприяння, але не вирішила питань дипломатичного захисту осіб без громадянства. І головне — учасницями Конвенції стали небагато держав. Тож передбачені Конвенцією права апатридів на майно, роботу, соціальне забезпечення, освіту, харчування, правову, медичну та іншу допомогу, авторські й промислові права тощо, на жаль, не здобули загального визнання в сучасному міжнародному праві.

Підписана 30 серпня 1961 р. у Нью-Йорку Конвенція про скорочення випадків безгромадянства зобов'язує державу надавати своє громадянство особі, яка народилася на її території, якщо в противному разі вона стане апатридом, а також найдам. Державам забороняється позбавляти осіб громадянства з расових, політичних, релігійних чи етнічних підстав і якщо таке позбавлення робить особу апатридом та ін.

У цілому негативне ставлення сучасного міжнародного права до безгромадянства і дотепер не дістало належного позитивно-правового вирішення цієї проблеми. Апатрид, не маючи стабільних правових зв'язків з певною державою, змушений покладатися на добру волю країни перебування. Введене Конвенцією 1961 р. (ст. II) і підтверджене резолюцією Генеральної Асамблеї 00Н від ЗО листопада 1976 р. право апатрида звертатися по допомогу у випадку порушень його права до Верховного комісара 00Н у справах біженців становить несуттєвий прогрес у вирішенні проблем апатридів у цілому. Адже Верховний комісар сам не наділений дієвими повноваженнями в таких питаннях.

В Україні особам без громадянства, які перебувають у країні на законних підставах, надаються ті ж самі права і свободи і на них покладаються такі самі обов'язки, що й на громадян України (ст. 26 Конституції України). Винятки з цього можуть установлюватися лише на підставі Конституції, законів чи міжнародних договорів України. Конституція не поширює на апатридів обов'язку захищати Україну, її незалежність та територіальну цілісність чи відбувати військову службу (ст. 65), разом з тим не наділяє їх правом голосу на виборах і референдумі (ст, 70), правом брати участь в управлінні державними справами, обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 38). Конституція і закони України допускають деякі інші звільнення апатридів від правових обов'язків, які позбавляють їх певних прав.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Подвійне громадянство: поняття, переваги, проблеми	\|	Біженці, вимушені переселенці та переміщені особи, трудові мігранти

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.