Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Клас, тема 2.1.

Тема: Вишивка як традиційний вид декоративно-ужиткового мистецтва

Традиційні види рукоділля і декоративно-ужиткового мистецтва. Вишивка як традиційний вид декоративно-ужиткового мистецтва. Види вишитих виробів. Регіональні особливості оздоблення виробів вишивкою. Знаки і символи в українській вишивці (сонця, води, берегині, продовження життя тощо)

Мета:

Навчальна:

засвоєння учнями поняття про традиційні види рукоділля і декоративно-ужиткового мистецтва, регіональні особливості оздоблення виробів у українських народних традиціях, знаки і символи в вишивці.

Розвиваюча:

розвивати художній смак;

Виховна: виховувати повагу до народних традицій України;

виховувати акуратність і старанність під час виконання вишивальних робіт.

Тип уроку: комбінований.

Структура уроку:

І. Організаційна частина 2 хв.

II. Актуалізація опорних знань і вмінь учнів 5 хв.

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів 1 хв.

IV. Повідомлення теми й мети уроку 2 хв.

V. Вивчення нового матеріалу : 30 хв.

1. Традиційні види рукоділля і декоративно-ужиткового мистецтва.

2. Вишивка як традиційний вид декоративно-ужиткового мистецтва.

3. Відомості про регіональні особливості оздоблення виробів в українських народних традиціях.

4. Знаки і символи в українській вишивці

5. Лічильна гладь.

6. Матеріали та інструменти для вишивання

VІ . Вступний інструктаж 5 хв.

VІІ.Практична робота. Вправи на виконання лічильної гладі. 35 хв.

VIІІ. Підведення підсумків уроку 7 хв.

ІХ. Прибирання робочих місць і майстерні 3 хв.

Хід уроку

І. Організаційна частина:

1) перевірка наявності учнів;

2) перевірка готовності учнів до уроку;

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь учнів:

Бесіда:

· Назвіть види декоративно-ужиткового мистецтва.

· Про що говорить назва «декоративно-ужиткове мистецтво»?

(Французьке слово декор — прикраса.)

· Які види оздоблення ви знаєте?

· Що вам відомо про вишивку?

· Які вироби прикрашають вишивкою?

· Які техніки вам відомі?

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності:

Здавна українці славилися на весь світ своїм мистецтвом вишивки. Сьогодні ми з вами долучимося до древніх традицій народу.

ІV. Повідомлення теми й мети уроку.

V. Вивчення нового матеріалу:

1. Декоративно-ужиткове мистецтво — один із видів художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашувати». Ужиткове ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди.

Головне завдання декоративно-ужиткового мистецтва — зробити гарним речове середовище людини, її побут.

Плетіння — це один із видів декоративно-ужиткового мистецтва. Плетені вироби виготовляють із гнучких рослинних матеріалів — лози, стебел, соломи. Завдяки пружній формі, своєрідному плетенню, ритміці ажурних смужок можна створити різноманітні речі: меблі, предмети побуту, іграшки, елементи одягу. В цьому випадку це предмет побуту — кошик (лозоплетіння).

Ковальство — найдавніше ремесло в Україні. Ковалі, як чарівники, що володіють складним і таємничим мистецтвом, перетворюють метал на ті чи інші речі. Це — мережані візерунки на решітках храмів, загорожах парків і садів, камінних і віконних ґратах. Усі ці вироби поєднані з навколишнім простором.

Одним із найдавніших видів декоративно-ужиткового мистецтва е декоративний розпис. Він поширений в усіх куточках України, відомий у багатьох країнах світу.

В історії культури українського народу одна із найяскравіших сторінок належить мистецтву петриківського розпису. Петриківський розпис — це імпровізація, виконана рухом та натиском пензлика легко та віртуозно. Він бере свій початок із настінного малювання, поширеного в селах України, особливо на Дніпропетровщині.

Серед розмаїття форм ужиткового мистецтва України виділяється витинанка. Народні витинанки як прикраса сільської хати з'явилася всередині XIX століття. Найбільш розповсюдженими були на Прикарпатті та Придністров'ї. Мотиви української витинанки надзвичайно різноманітні. В кожному регіоні майстри витинають зображення «вазон». Композиція розміщення елементів витинанки притаманна і в вишивці та килимарство.

Флористика — це техніка створення композиції з природних матеріалів. Зображення у техніці флористики будується за загальними правилами композиції. Оригінальності композиції можуть надати асиметрично розміщені елементи.

Гравюра (від французького «вирізати») — відбиток з основи, на якій попередньо вирізають або прошкрябують зображення. Залежно від матеріалу дошки гравюра буває таких видів: на дереві — ксилографія, на металі — офорт, на лінолеумі — ліногравюра.

Писанкарство — це діє один прояв самобутньої культури народу. Писанки прикрашали орнаментами — візерунками, побудованими на ритмічному повторенні геометричних елементів, рослинних чи тваринних мотивів. Найпоширеніша техніка декорування великодніх яєць — восковий розпис, хоча поширеним були і дряпанки, або шкрябанки. Найкращі писанки освячувались у церкві і обов'язково зберігались від Великодня до Великодня.

З льону, конопель і вовни слов'яни ткали чудові килими, сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання. Ткацтво — одна із найдавніших елементів національної культури українського народу.

Особливо вражають високою естетикою, а також технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовування чернь срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування.

Килимарство — традиційна, найбільш важлива і поширена в усіх місцевостях України галузь ткацтва. Із найдавніших часів килими служили людині для утеплення і прикрашання житла. Килими були обов'язковою частиною вінка (приданого жінки); ними сплачували данину.

Вишивка — одна із давніх і найбільш розповсюдженим видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Серед значної кількості вишиваних виробів виділяються чоловічі та жіночі сорочки, скатертини, рушники, простирадла з вишуканими в художньому відношенні орнаментами та сюжетними композиціями.

Гончарство— виготовлення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок. Це досить стародавнє ремесло виникло в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Глина с пластичною під час формування і досить твердою після випалу.

Український одяг — яскраве і самобутнє культурне явище. У народному костюмі відбились спільність походження й історичної долі. Зберігаючи ознаки різних епох, костюм є джерелом вивчення історії та різновидом декоративно-ужиткового мистецтва.

Український жіночий одяг складається з вишитої сорочки і поясного одягу: дерги, запаски, плахти, поневи. Понева — елемент традиційного одягу, що прикриває тіло жінки ззаду кріпиться на талії. У прохолодну погоду жінки носили безрукавки (корсетки, кептарі). Сорочка, як правило, прикрашена вишивкою або тканим орнаментом по коміру, подолу, на рукавах. Орнамент виконував не тільки естетичну, але й оберегову функцію, захищаючи господиню від злих духів та хвороб. На голові жінки носили очіпки, рушниковоподібні головні убори, пізніше — хустки.

Дівчата заплітали волосся у коси, укладали їх навколо голови і прикрашали стрічками, квітами. Дівчата та жінки носили багато прикрас із перлів, найбільшою цінністю вважалися коралі. Чоботи носили чорні або червоні.

Чоловічий костюм складався із заправленої в штани сорочки, безрукавки і пояса. На поясах носили предмети повсякденного вжитку, вони були яскравою прикрасою одягу і показником достатку. Чоловіки стригли волосся «під горщик». Молоді і середніх літ чоловіки голилися, залишаючи лише вуса. Бороди носили тільки старі чоловіки. Влітку головним убором був солом'яний капелюх, в інший час — повстяна шапка.

Восени та взимку і чоловіки, і жінки носили опанчу (довгий дорожній одяг із капюшоном, прикрашений кольоровими шнурами). Характерною рисою традиційного українського одягу була його декоративність, яка досягалася багатими вишивками, аплікаціями, різноманітними дорогими прикрасами. Отже, в українському костюмі зібрано безліч різновидів декоративно-ужиткового мистецтва.

2. Вишивка — один з давніх і найбільш поширених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. У похованнях перших століть нашої ери знайдено залишки вовняного одягу, оздобленого різнокольоровою вишивкою. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам'ятки.

З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях. Відомо, що у XI ст. княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут вчили дівчат вишивати, гаптувати золотими і срібними нитками. Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду.

3. Відомості про регіональні особливості оздоблення виробів у українських народних традиціях.

В Україні умовно здійснено етнографічний поділ на такі регіони: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Поділля, Південь України, Карпати, Слобожанщина. Такий поділ регіонів не має чітких меж і в різних джерелах вони можуть мати різні назви. Своєрідність художнього вирішення одягових та інтер’єрних тканин у кожному регіоні виявилась у характерних орнаментальних мотивах і композиціях, усталеній колірній гамі й специфічних техніках виконання.

Крім технік вишивання, поширених тільки у певному регіоні, існують такі, які використовуються по всій території України. Однак у кожній місцевості вони мають різну кольорову гаму. Так, на Полтавщині вишивки вирізуванням і виколюванням завжди білого кольору; на Київщині — червоного, іноді чорного; на Поділлі — багатоколірні (найчастіше поєднується червоний, чорний, білий та жовтий кольори).

До Середньої Наддніпрянщини (додаток 1) належать райони, розташовані середній течії Дніпра. Цей регіон є центром давньоруської народності, її культурного життя. Вишивкам цього регіону властиві пишні вишукані рослинно-геометризовані орнаментальні мотиви з квітками, листям, бутонами. Вироби, в основному, оздоблюють гладдю, занизуванням, набируванням та хрестиком. Основні кольори вишивок — білий, коралово-червоний, відтінений чорним.

Для Київщини типові техніки «набирування», «хрестик», характерна двоколірна червоно-чорна вишивка іноді з додаванням тремо кольору — жовтого або зеленого.

На Середній Наддніпрянщині виділяються полтавські вишиванки. Вони відзначаються ніжною гамою, побудованою на вишуканому поєднанні білого та м'яких пастельних кольорів. Використовуються всі відтінки блакитного, вохряно-золотистого, зеленого, сірого. Для цієї місцевості властиві такі техніки: «вирізування», «виколювання», «верхоплут», «насилування», «мережка», «стебнівка», «гладь», «солов’їні вічка», «зерновий вивід» та ін. Оригінальними також є рушники, оздоблені композиціями вазонів тощо. Орнамент із симетрично розташованими квітками, листям, бутонами, пташками зорієнтований до центра рушника. Краї з усіх боків облямовані в’юнцем зі спорідненими мотивами.

Споконвічні ліси й болота українського Полісся (додаток 2), його ландшафти та клімат, віддаленість від промислових і культурних центрів зумовили збереження найдавніших елементів у народному мистецтві. Вишивка цього регіону проста й чітка за композицією. Домінуючим є найдавніший монохромний (однотонний) геометричний орнамент. Переважає червоний або вишневий колір, який часом доповнюється синім або чорним. Поширені техніки поверхневого шва — «занизування», «насилування», «дрібний хрестик».

Своєрідною вишивкою здавна відома Волинь. Візерунки геометричні, дуже чіткі і прості за композицією. Чіткість ритму посилається одноколірністю вишивок, виконаних червоною ниткою на біло-сірому фоні полотна. Вишивки північної Волині відзначаються вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви квіток, ягід, листя. Основний колір - червоний, який іноді доповнюється вкрапленням чорного, синього або зеленого. У вишиванні застосовують техніки «нанизування», «хрестик», «верхоплут», «насилування».

Для Чернігівщини характерні «білі вишивки». Геометричний або геометризований рослинний орнамент вишивають білими ціпками, часом із вкрапленням червоного та чорного. Найбільш класичною для оздоблення сорочок є техніка «набирування» дуже дрібними суміжними стібками, що нагадує бісерні вишивки. Особливими декоративними якостями вирізняються чернігівські рушники з геометризовано-рослинними мотивами (розетами - квітками, букетами, вазонами) та фігурними зображеннями (птахами, людьми) тощо. Улюбленими техніками вважаються: «гладь», «вирізування», «вирізування з лиштвою», «штапівка», «мережка», «хрестик», «качалочка» та ін.

Класичною технікою Поділля є «низь», яку виконували одним або двома кольорами (червоним і чорним). Стібки лягають густими, насиченими лініями геометричного орнаменту (додаток 3).

Велике багатство технік вишивання характерне для Вінниччини: «низь», «хрестик», «стебнівка», «насилування», «верхопрут», «зерновий вивід», «вирізування», різноманітні види чорних, білих та кольорових «мережок». Поряд з основними швами застосовуються й допоміжні – «штапівка», «стебнівка», контурні шви, якими обрамляють та з'єднують окремі елементи композиції.

Слобожанщина охоплює східну частину України. Техніка вишивання цього регіону має багато спільного з усталеними формами вишивки центральних областей України, але їй властиві й цілком своєрідні поліхромні (багатокольорові) орнаменти, що виконуються технікою дрібного «хрестика», «півхрестиком» і «гладдю» (додаток 4). Колорит оздоблення яскравий, із переважанням червоного кольору. Орнаменти здебільшого вишивають грубою ниткою, завдяки чому узори справляють враження рельєфних. Рукави жіночих сорочок прикрашають орнаментальними мотивами, розміщеними в шаховому порядку, а також з акцентом декору на вузькій частині рукава.

У Карпатському етнографічному регіоні виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, Карпати та Закарпаття.

Майже кожна хата у західних областях України нагадує своєрідний музей народного мистецтва. Всі речі повсякденного вжитку прикрашені різноманітними візерунками, вишивками, художнім розписом, різьбою тощо. Кожне село відрізняється від інших своєрідністю використання технік вишивання, багатством орнаментальних композицій та неповторністю кольорів. Характерною особливістю вишивки Карпатського регіону є поєднання рослинного, зооморфного і геометричного орнаментів смислове значення яких сягає глибинних джерел. (додаток 5).

Вишивки виконують нитками різного кольору: червоного, помаранчевого, зеленого, жовтого і чорного. Така колористична різноманітність у вишивці поєднується гармонійно. Типовою є вишивка вовняними нитками згущеними стібками: окремі елементи обводять кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщують уздовж усього полотна повздовжніми або скісними смугами.

Карпатський регіон характеризується використанням таких технік вишивання, як: «кучерявий стіб», «насилування», «штапівка», «качалочка», «стебнівка», «гладь», «низь», «вирізування», «виколювання», «хрестик» та ін.

Південь–етнографічний регіон України, заселений в основному вихідцями з Середньої Наддніпрянщини та Поділля, тому тут збереглися особливості оздоблення виробів, характерні для цих регіонів.

Специфіка культур переселенців зумовили неоднорідний характер вишивок Півдня. Це пояснюється збереженням традицій рідного краю як українцями, так і переселенцями - росіянами, поляками, молдованами та ін. З часом традиційний декор втрачається, одяг шиють з яскравих, квітчастих фабричних тканин. Переважають такі техніки вишивання, як: «гладь», «стебловий шов», «ланцюжок». Їх використання дає великі можливості для вільного перенесення різноманітних орнаментальних мотивів на фабричні полотна.

Нині дослідженнями з етнографії займаються інститути Академії наук України, етноцентри, музеї, навчальні заклади,які видають наукові записки, монографії, науково-популярні журнали, методичні посібники тощо. Народознавчі студії друкують журнали «Народна творчість та етнографія», «Родовід», «Берегиня», «Український світ», «Пам’ятки України», «Українська культура» та інші видання, серед яких і регіональні.

4. Ще 100 років тому, досліджуючи вишивку, В. Стасов зазначав: «У народів давнього світу орнамент ніколи не містив у собі жодної зайвої лінії, кожна рисочка мала тут своє певне значення... Це — складна мова, послідовна мелодія, що має свою основну причину і призначена не лише для очей, а й для розуму й почуттів».

Вишивка як вид мистецтва, безперечно, була відома в дохристиянський період. Саме тоді формувалися художньо-стилістичні способи шиття, народжувалися знаки, що символізували сили природи, космогонічні уявлення про будову Всесвіту, створювались образи, які потім довго жили у вишивці та в інших видах мистецтва, нагадуючи про язичницькі вірування наших давніх предків. У глибоку давнину основні орнаментальні мотиви зображали елементи символіки разноманітних культів; у архаїчних вишивках відображались вірування стародавніх слов’ян, поклоніння Божествам, прохання щастя, добра, достатку, врожаю, допомоги у складному житті.

Осмислюючи Всесвіт, людина намагалася захистити себе від ворожого впливу непізнаних сил. Для цього вона вдавалася до орнаментів як своєрідних замовлянь. Захисні функції виконували різьблені й мальовані мотиви на фасадах і в інтер'єрах житла, декоративні тка¬нини, дрібна пластика, писанки тощо. Вишивка також була своєрідним оберегом від злих сил.

В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали в давни¬ну магічний зміст. Протягом багатолітньої історії мистецтва вишивання безпосередній конкретний зміст символів на вишивках губився, втратилось первісне значення вишивки. На перше місце вийшла її декоративна функція.

Наприкінці XIX — на початку XX століття в орнамен¬тації рушників давні образні структури зникають, поступаючись місцем більш зрозумілим. Однак традиції використання давньої символіки у вишивці не зникли. Незважаючи на те, що орнаментальні форми діїшли до нас дещо трансформованими, символіка їх в основному збереглася завдяки традиції.

Берегиня – це важливий символ, що зустрічається в багатьох орнаментах вишивки. Її створив народ загадковою, багатоликою та могутньою квіткою, що символізує материнську силу жінки. Вона – Мати-природа, яка уособлює суть створення і захист світу, а також вічне оновлення та гармонію життя. Берегиня символізує Дерево життя (часом воно зображувалось у вигляді букета чи вазона), яке є поєднанням трьох світів і символом гармонії Всесвіту. Світове дерево означає також нескінченність життя, безперервність роду, кожна його нова гілка – це зародження нової сім’ї, тому воно є невід’ємним елементом весільного рушника. На середніх та верхніх гілках дерева могли зображуватися птахи – мешканці верхнього світу, символи вічності, безсмертної душі і божественної присутності.

Виноград. У народній культурі винограду притаманні ознаки святості: сад-виноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка повинна ростити і плекати дерево їхнього роду. Тому часто він в’ється на родинних рушниках. Виноград є символом родючості. З виноградної лози плели весільні вінки, нею прикрашали весільні караваї. Наречену засівали сушеним виноградом, горіхами та зерном, щоб у неї були діти. На Купала у вогонь кидали лозу: хто перескочить через неї, у того незабаром весілля. Віття винограду освячували у Вербну неділю; з них робили лозинки для ритуального биття, яке, за повір’ям, приносило щастя, вдачу і родючість худоби.

За легендою, людина врятувалася від потопу піднявшись по лозі, що виросла аж до неба. Існує й інша легенда: вона пов’язує виноград з іменем Ноя, який посадив першу лозу.

Голуб.У народній уяві голуб – свята, жертвенна, «божа пташка» (як ластівка, жайворонок, соловей), символ чистоти, очищення та весільно-ритуальних обрядів.

Уява про голуба як про святу пташку бере початок у християнській традиції: у вигляді голуба Святий Дух зійшов з небес під час хрещення Ісуса. Біблійний сюжет є джерелом легенди про голуба, який приніс Ною звістку про кінець потопу. З давніх колядок ми дізнаємось, як священні голуби допомагають Усевишньому творити світ.

Як символ добра та покірності, голуб є противагою хижим, чорним птахам і нечистим тваринам (змії, козі). Зрозумілою є заборона вбивати голуба, чинити йому шкоду, вживати в їжу.

Голуб часто виступає як втілення душі. Вважалося, що образ голубів, особливо білих, приймають добрі душі, а вигляд чорних воронів та ворон – злі.

Любовно-шлюбна символіка голуба представлена у повір’ях, магії, весільних обрядах і піснях. Фігурками голуба прикрашали коровай. Голуб з голубкою, що воркочуть, – символ закоханих. Широко розповсюджені вони і як поетичні образи нареченого та нареченої у весільних піснях. Вважалося, що в оселі, де є голуби, буде щастя та вдача і не буде пожежі. Два голуби – символ любові, творчості.

Дуб - це священне дерево, втілення Світового дерева-прадуба, що росте в раю чи поєднує світи. Він є світовою віссю, центром Усесвіту. Це дерево бога грому та блискавки Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку, життя. Дуб шанують за могутність, красу та довговічність. У давнину його рубали тільки з дозволу волхвів.

Вважалося, що у дубі живуть душі хоробрих воїнів і у нього наймогутніша влада над злими силами. Він оберігає людину від усіляких негараздів, від злого чародійства. Мандрівники залишали біля дуба свої посохи, забезпечуючи собі спокійний шлях.

Існує багато згадок про поклоніння предків священним дубам. Саме дубові гаї вважалися улюбленими місцями богів, а під старими дубами здійснювали жертвоприношення.

Зозуля – один із «найміфічніших» птахів. Зозуля-ворожка сповіщає про весну і пророкує людині, як довго вона буде жити. Вважалося, коли навесні людина почує зозулю, маючи при собі гроші, вдача буде супроводжувати її цілий рік.

Символіка зозулі пов’язана насамперед зі смертю і потойбічним. Саме у зозулі знаходяться ключі від «вирію» – місця, куди на зиму відлітають птахи. Вона відчиняє його пташкам, коли вони навесні вилітають на землю, і зачиняє, коли ті на зиму повертаються до царства мертвих.

На рушниках зозулю найчастіше вишивають на гілці калини, що символізує продовження роду.

Калина. Калина, як і дуб, є втіленням сили і краси, але сили незвичайної, а краси безсмертної.

Колись калина пов’язувалася з народженням Всесвіту та вогняної трійці: Сонця, Місяця і Зорі, а її назва походить від давньоукраїнської назви Сонця – «Коло». Червоні ягоди калини – це символ крові та безсмертного роду, вогню та сонця. Саме тому всі весільні рушники, дівочі і навіть чоловічі сорочки заповнені гронами калини. Можемо вибудувати семантичний ланцюжок: калина – кров – народження – безсмертя. Калина часто виконує роль світового дерева, на верхів’ях якого сидять птахи, що клюють ягоди. Вони приносять людям вісті. А саме дерево пов’язує світ живих та світ мертвих.

Калина – символ духовного життя жінки: її дівоцтво, любов та краса, заміжжя, радість і горе. Через калиновий міст, цю заповітну межу, має пройти кожна дівчина, бо по той бік живуть три нерозлучні сестри: Віра, Надія та Любов. Суцвіттям калини прикрашають одяг нареченої та коровай, а її червоні грона дівчата вплітають у вінки на святі обжинків.

Мак. З давніх-давен мак святили і ним обсівали людей і худобу, бо вірили, що він має чарівну силу, яка захищає від усякого зла. Мак, освячений на Маковея, має чарівну здатність оберігати від злих сил. Є й інше пояснення семантики цієї рослини: в ній закладена пам’ять роду. Вважалося, що червона квітка маку проростає на місці вбитої людини з краплі його крові. У давнину вірили, що поле після битви навесні вкривається маками. Тобто ніжна і тендітна квітка несе у собі незнищенну пам’ять роду, символізує зв’язок зі світом пращурів, безсмертя. Тому мак використовувався для вишивки покутних рушників.

Червоний мак означає красу, молодість та їхню минучість. Вінок із червоних маків – символ жіночої чистоти, його порівнюють з білим світлом.

Із квітучим маком порівнюють і молодця-парубка.

Хміль

Візерунки, які нагадують листя хмелю, відносяться до молодіжної символіки. «Хміль» дуже близький до символіки води та винограду, бо несе у собі знак розвитку, молодого буяння, родючості та любові. З давніх часів зберігся звичай: коли молоду ведуть під вінець, мати обсипає її хмелем. Тому візерунок хмелю зустрічається найчастіше на весільних рушниках та сорочках.

5. Лічильна гладь та її види.

Лічильна гладь («лиштва») належить до групи поверхнево – нашивних лічильних технік вишивання. Назва «поверхнево – нашивні лічильні» техніки пояснює їх спосіб виконання, тобто вишивання на поверхні тканини, рахуючи нитки. Усі елементи узору вишивають паралельними стібками через одну нитку тканини. За способом утворення розрізняють лиштву качалочкову, пряму і косу.

Пряма гладь характеризується тим, що стібки виконують паралельно ниткам тканини — основи або утоку (піткання). Кожен стібок прокладають через одну нитку тканини. В узорах пряму гладь поєднують з іншими лічильними швами. Ця техніка зустрічається майже в усіх регіонах України. Однак у коленому з них зберігаються специфічні особливості кольорового рішення, побудови композиції та способу виконання.

Коса гладь має таку назву завдяки способу її виконання. Стібки косої гладі вишивають під кутом 45° до ниток основи й утоку тканини. Виконання стібків гладі з нахилом наліво й направо набувають красивого ефекту світлотіні. Ця техніка найбільш поширена на Поділлі, Середній Наддніпрянщині. Виконують узори косою гладдю переважно червоними і чорними нитками.

Качалочками називають такий шов гладі, у якому кожен стібок виконується через одну нитку тканини паралельно попередньому й охоплює однакову кількість ниток тканини. Стібки цієї гладі вишивають тільки вертикально — знизу вверх або зверху вниз. їх розміри залежать від характеру узору, товщини ниток тканини. Узори вишивають яскравими, контрастними кольорами: червоним, синім, зеленим, жовтим, чорним та ін.. З різнокольорових качалочок утворюють різноманітні композиції.

Занизування— найдавніша техніка вишивання, що імітує узорне перебірне ткацтво. Вона має також інші назви — напротяганки, заволікання, заволокане, підволікання. Цією технікою виконують тільки геометричні узори: ромби, хрести, ламані лінії, восьмипелюсткові розети та ін.

Шов «занизування» найбільш поширений на Волині, Поліссі та Київщині. Ним вишивають узори переважно нитками червоного кольору, іноді доповнюють по центру чорним та синім.

Занизування ґрунтується на основі шва «вперед голкою» і є двостороннім швом. На лицьовому боці узору утворюється вишитий рисунок із різних по довжині стібків, на вивороті — його зворотне зображення. Технікою «занизування» узор вишивають справа наліво відразу по всій ширині полотна, від одного краю малюнка до другого. Після виконання першого ряду узору виріб повертають і знову справа наліво через одну нитку тканини повторюють перший ряд. Тобто кожний наступний ряд паралельних стібків віддалений від попереднього на одну нитку. В узорах кожен ряд може повторюватися 3 – 5 разів, залежно від того, який потрібен орнамент – вужчий чи ширший.

Занизування традиційно використовують під час вишивання жіночого й чоловічого одягу, скатерок, серветок та інших декоративних виробів.

6. Матеріали та інструменти для вишивання ліильною гладдю

Художня виразність вишивки лічильними швами, як і будь - якими іншими, залежить від правильного доборуматеріалів та інструментів. Їх вибір здійснюють відповідно до способу вишивання її призначення готової роботи. Матеріали поділяють на два види: матеріал як основа — тканина, на якій вишивають, та матеріал, ким вишивають, — нитки.

Основою для вишивання лічильними видами швів є тканина з полотняним переплетенням. Якщо структура тканини не підходить для вишивки за лічбою, можна вишивати на ній, користуючись канвою. Канва — це спеціальна розріджена тканина для вишивки. Використовують канву таким чином: пришивають щільно до тканини наметувальними стібками, прасують і вишивають одночасно на канві і на тканині. Канва має бути на 2 см більшою, ніж довжина й ширина
узору. Важливо стежити, щоб голка з робочою ниткою точно входила в отвори канви. Після закінчення вишивки, поперечні й поздовжні нитки канви обережно висмикують. Під час роботи стібки злегка затягують, щоб після видалення ниток канви вишивка лежала щільно на тканині. Виконувати узори на канві бажано від центра.

Нитки добирають відповідно до особливостей тканини й техніки вишивання. Вони повинні бути міцними, рівними і не линяти. Найчастіше використовують нитки „муліне", але вишивають і такими нитками, як: ірис, штапельні, шерстяні, напівшерстяні та ін. Можна виконувати вишивку нитками основи із тканини, якщо вони достатньо міцні. Для цього 0,5 м тканини ріжуть на смужки завширшки 5 см паралельно пружку тканини. Нитки утоку висмикують, а нитки основи готують для вишивання: зволожують і, натягуючи, прасують або щільно намотують на скляну посудину й дають просохнути.

Для вишивання необхідно мати такі інструменти та пристосування: голки, ножиці, п'яльці, наперсток йсантиметрову стрічку.

Голки для вишивання добирають відповідно до щільності тканини і вишивальних ниток. На льняних та бавовняних тканинах вишивають голками середнього розміру. Зручно вишивати спеціальною голкою з подовженим овальним вушком і гладенькими краями. У таку голку легко заселяти потовщену нитку або кілька ниток „муліне".

Щоб досконало оволодіти технікою виконання лічильної гладі та інших видів швів, якими ти будеш вишивати створену тобою композицію, необхідно виконати практичні роботи, увалено читаючи описи технік та малюнки-схеми.

Під час вишивання темними нитками на світлій тканині з розрідженою структурою, що іноді не сприяє щільному настелюванню гладі, можна вивести голку на місці одного стібка двічі.

Лічильну пряму гладь вишивають стібками різної довжини і навіть товщини. Стилізовані узори починають в одну нитку, а закінчують — у кілька ниток; його елементи можна вишивати в різні боки.

VІ. Вступний інструктаж

ІНСТРУКЦІЯ З ОХОРОНИ ПРАЦІ ПРИ ВИШИВАННІ

1. ВИМОГИ БЕЗПЕКИ ПЕРЕД ПОЧАТКОМ РОБОТИ.

1.1. Правильно одягніть спецодяг (застебніть його на всі ґудзики, сховайте волосся під головний убір).

1.2. Ретельно підготуйте своє робоче місце до безпечної роботи.

1.3. Уважно вислухайте вчителя й отримайте завдання на урок.

1.4. Підготуйте до роботи свій інструмент і пристрої, впевнившись у їх справності.

1.5. Забороняється розпочинати роботу без дозволу вчителя.

2. ВИМОГИ БЕЗПЕКИ ПІД ЧАС РОБОТИ.

2.1. Під час практичної роботи учні виконують тільки ті види робіт, які доручив учитель.

2.2. Використовуйте справний, добре налагоджений інструмент.

2.3. Використовуйте інструмент за призначенням. Інакше можна не тільки зіпсувати його, але й отримати травму.

2.4. Зберігайте голки і шпильки в спеціально відведеному місці.

2.5. Не залишайте голки на робочому місці.

2.6. Не беріть голки та шпильки до рота.

2.7. Не користуйтеся для шиття іржавими голками.

2.8. Виконуйте шиття з наперстком.

2.9. Не відволікайтесь під час роботи і не відвертайте увагу інших.

2.10. Утримуйте робоче місце в чистоті.

2.11. Дбайливо ставтесь до устаткування, приладів, інструментів.

2.12. Інструменти загального користування беріть із дозволу вчителя і відразу після користування повертайте їх.

3. ВИМОГИ БЕЗПЕКИ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ РОБОТИ.

3.1. Упорядкуйте робоче місце, приберіть деталі, матеріал, сміття, відходи.

3.2. Приведіть інструменти у справний стан.

3.3. Старанно приберіть робоче місце.

3.4. Покладіть інструменти в порядок, установлений учителем.

3.5. Приведіть до ладу свій одяг і залиште майстерню з дозволу вчителя.

3.6. Після виходу учнів чергові розпочинають прибирання приміщення.

VІІІ. Підведення підсумків уроку

1. Підсумки роботи класу і ступінь поставленої на уроці мети. Доцільно продемонструвати найкращі роботи учнів.

2. Аналіз роботи окремих учнів.

3. Аналіз характерних помилок при виконанні

4. Виставлення і мотивація оцінок учнів.

5. Завдання додому:

1) Підготувати інструменти для практичної роботи.

2) Закінчити оформлення виробу, якщо це не було зроблено на
уроці.

ІХ. Прибирання робочих місць і майстерні:

1. Видача завдання черговим у майстерні.

2. Контроль за прибиранням робочих місць учнями класу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Слухання музичного твору

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.