Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ВІДНОСИНИ

СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА І МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ

ТЕМА 11

Національні, міжнародні і світова валютні системи, їх сутність, елементи. Поняття валюти й її види. Конвертованість валют. Валютний курс, його види. Валютний паритет. Котирування валют. Крос-курс. Валютні ринки та валютні операції. Принципи, форми та інструменти валютної політики держав з відкритою економікою.

Еволюція світової валютної системи. Паризька, Генуезька, Бреттон-Вудська і Ямайська валютні системи. Європейська валютна система в повоєнний період. Валютно-фінансова система країн ЄС. Роль долара як світової валюти. Еволюція ролі та перспективи золота в міжнародних валютно-фінансових відносинах. Проблема диверсифікації міжнародних валютних резервів.

Механізм міжнародних розрахунків. Платіжний і розрахунковий баланси, їх структура. Платіжний баланс як індикатор взаємин національної економіки з зовнішнім світом. Методи регулювання платіжного балансу. Нестабільність міжнародних розрахунків і основні проблеми платіжних балансів країн світу.

Світова валютна система – це закріплена міжурядовими угодами форма організації валютних відносин. Основними її завданнями є сприяння міжнародному валютному співробітництву та зростання міжнародної торгівлі, стабілізація валютно-обмінних операцій, створення системи багатосторонніх розрахунків та усунення валютних перешкод у міжнародній торгівлі.

Структуру світової валютної системи складають:

- міжнародні засоби обігу та платежу (золото, національні валюти тощо);

- міжнародна валютна ліквідність – це спроможність переміщення валютних ресурсів, що забезпечують гарантію вчасної оплати зобов'язань у міжнародній сфері;

- узаконений режим валютних курсів і паритетів (валютний паритет – це законодавчо встановлене співвідношення між двома валютами, яке є основою валютного курсу);

- уніфіковані форми і правила міжнародних розрахунків;

- умови конвертованості валют;

- валютні ринки;

- міжнародні валютно-фінансові організації.

Світова валютна система являє собою закріплену міждержавними угодами форму організації відносин, що складаються при функціонуванні валюти у світовому господарстві. Хоча окремі елементи валютних відносин виникли ще в античні часи, світова валютна система сформувалася та вперше була офіційно визнана в другій половині XIX ст.

Етапи становлення світової валютної системи.

1. Валютна система «золотий стандарт» (з 1867 р. до Першої світової війни).

Початок золотого стандарту був покладений Банком Англії в 1821 p., але офіційне визнання даної системи відбулося в 1867 р. на Паризькій конференції. В основі цієї системи було золото, яке на той час виконувало усі функції грошей і втілювало головну форму міжнародних грошей. Курси національної валюти жорстко прив’язувалися до ціни золота. Саме за золотим вмістом курси валюти співвідносилися між собою за твердо встановленим валютним курсом. Відхилення від фіксованого валютного курсу були досить незначні – ±1 %, вони перебували в межах «золотих крапок» («золоті крапки» – це максимальні межі відхилень курсів валют від установленого золотого паритету, які визначалися витратами на транспортування золота за кордон). Золотий стандарт – це міжнародна валютна система, що ґрунтувалась на офіційному закріпленні країною золотого вмісту національної валютної одиниці із зобов’язанням центрального банку купувати та продавати національну валюту в обмін на золото.

Золотий стандарт мав три різновиди:

1. Золотомонетний, який існував з 1867 р. до початку XX ст. У цей період дозволялася вільна чеканка золотих монет.

2. Золотозливковий, існував з початку XX ст. до початку Першої світової війни. Золото використовувалося лише в міжнародних розрахунках, переважно у формі золотих зливків за встановленим еталоном.

3. Золотовалютний, або золотодевізний, або Генуезька валютна система (1922 р. – початок Другої світової війни). За часів цього стандарту з’явилися девізи – платіжні засоби в іноземній валюті, що використовувалися нарівні із золотом у міжнародних розрахунках.

Золотий стандарт набув поширення завдяки своїм перевагам:

- забезпечення стабільності у внутрішній та зовнішній політиці; транснаціональні потоки золота стабілізували обмінні валютні курси та створили сприятливі умови для розвитку міжнародної торгівлі;

- стабільність курсів валют.

Поряд із перевагами система золотого стандарту мала й певні недоліки:

- залежність грошової маси від видобутку та виробництва золота та як наслідок – можливість виникнення транснаціональної інфляції;

- неможливість здійснення незалежної грошово-кредитної політики, яка була б спрямована на вирішення внутрішніх проблем країни.

Перелічені та інші недоліки спричинили початок розпаду системи золотого стандарту. Генуезька валютна система стабільно функціонувала тільки до світової економічної кризи 1929-1933 pp., в результаті якої зазнав краху один із головних принципів валютної системи – золотодевізний стандарт.

Внутрішньоекономічні проблеми призвели до девальвації багатьох валют, утворилася маса «гарячих грошей», що стихійно пересувалася від однієї країни до іншої в пошуках антиінфляційних ніш. Мілітаризація економіки багатьох країн, особливо Німеччини, важкий стан Європейської економічної системи, загострення протиріч між державами призвели до розвалу валютної системи. Почалися валютні війни, що проводилися такими засобами, як валютна інтервенція, валютний демпінг, валютні обмеження. Як наслідок – Генуезька валютна система втратила стабільність і була розділена на валютні блоки.

Першими у 1929-1930 pp. вийшли з цієї системи аграрні та колоніальні держави, потім Німеччина, Австрія та Велика Британія в 1931 р., а США у 1933 р. У 1936 р. золотий стандарт майже повністю був зруйнований, оскільки його відмінили також у Франції.

2. Бреттон-Вудська валютна система (1944-1973 pp.).

Об´єктивна реальність вимагала створення нової більш ефективної міжнародної валютної системи. Розробка проекту цієї системи розпочалася в роки Другої світової війни англійськими та американськими економістами. Теоретичне обґрунтування механізму функціонування міжнародної валютної системи в повоєнний період пов’язане насамперед з працями Дж. М. Кейнса. Ще в 1936 р. у роботі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» він висунув ідею формування замість золота нових платіжних засобів для обслуговування міжнародних розрахунків і міждержавного регулювання валютно-фінансових відносин за допомогою спеціальної міжнародної організації. Ідеї Дж. М. Кейнса були матеріалізовані наприкінці Другої світової війни.

У 1944 році (1-22 липня) в американському місті Бреттон-Вудс відбулася нарада з приводу удосконалення світової валютної системи. На цій конференції провідні країни світу узгодили основні принципи новоствореного міжнародного валютно-фінансового механізму, відомого як Бреттон-Вудська валютна система. Правове оформлення цієї системи завершилось в 50-60-ті роки XX століття. Прийняті статті Угоди (статут МВФ) визначили основні риси нової валютної системи. Її суть полягала в тому, що паперові гроші перестали обмінюватись на золото. При цьому золото зберігало свою монополію на проведення остаточних грошових розрахунків між країнами, тобто на виконання функції загального платіжного засобу. Однак, масштаби використання золота для фактичного обслуговування міжнародного обігу і його регулятивна роль у цій сфері істотно зменшились.

Бреттон-Вудська валютна система була за своїм характером золотодевізною системою фіксованих валютних курсів. Офіційно цю систему назвали золотовалютний стандарт, неофіційно – золотодоларовий.

Міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося в основному через Міжнародний валютний фонд, який був створений на Бреттон-Вудській конференції. Його основними цілями були:

- сприяння міжнародному співробітництву шляхом консультацій з міжнародних валютних проблем;

- сприяння збалансованому зростанню міжнародної торгівлі, яка б сприяла зростанню виробництва та зайнятості;

- сприяння організації багатосторонньої платіжної системи з поточних операцій та усуненню валютних обмежень;

- надання тимчасової фінансової допомоги країнам-членам для врегулювання платіжних дисбалансів;

- скорочення періоду та розмірів платіжних дисбалансів країн-членів.

Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи («золото-долар-національна валюта») забезпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до долара, який виконував функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти. Ця довіра базувалась на тому, що на відміну від усіх інших валют долар зберігав за собою на валютному (зовнішньому) ринку антиінфляційний імунітет, який гарантувався його конвертованістю для центральних банків у золото. Така конвертованість забезпечувалася нагромадженням США значної частки (понад 70 % у перші повоєнні роки) централізованих запасів золота. У 1949 р. централізовані запаси золота США оцінювалися в 24,6 млрд. дол., що в 3,15 рази перевищувало загальну суму доларів, яка була розміщена в іноземних банках.

Слід врахувати і надзвичайно високу питому вагу США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї країни. За таких умов долар виконував функції резервної валюти Бреттон-Вудської системи. Вважалося, що долар такий самий, як золото; долар є навіть кращим за золото.

Наприкінці 60-х на початку 70-х років ситуація істотно змінилася. США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги: виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. В 1971 р. їх вартість становила 11,1 млрд. дол. Ця сума в 6 разів була меншою від доларової маси, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася масова гонитва за золотом як більш стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна – 35 дол. за 1 унцію та ринкова, що в декілька разів перевищувала офіційну.

У цій ситуації США по суті повністю втратили свою здатність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і таким чином утримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визначаючи це, 15 серпня 1971 р. президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара в золото. Відміна одного з головних принципів Бреттон-Вудської системи означала її фактичний крах.

Причини кризи та розпаду Бреттон-Вудської валютної системи у систематизованому вигляді подані як низка взаємозумовлених факторів.

1. Нестабільний та суперечливий розвиток світової економіки, що неодноразово виявлявся у циклічних кризах 1969-1970, 1974-1975, 1979-1983 pp.

2. Посилення інфляційних процесів негативно впливало на світові ціни і конкурентоспроможність фірм, заохочувалося спекулятивне переміщення «гарячих грошей». Різні темпи інфляції у різних країнах впливали на динаміку курсу валют.

3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних країн (Англія, США) та активне сальдо інших (ФРН, Японія) посилювали різкі коливання курсів валют відповідно вниз та вгору.

4. Невідповідність принципів Бреттон-Вудської системи новому співвідношенню сил у світовому економічному просторі. Валютна система, яка базувалась на міжнародному використанні валют – долара та фунта стерлінгів, – внесла суперечність з інтернаціоналізацією світогосподарських зв´язків. Ця суперечність ще більше посилювалася у міру того, як США та Великобританія за допомогою своїх національних валют покривали дефіцит своїх платіжних балансів, зловживаючи їх статусом резервних валют.

5. Право володарів доларових авуарів обмінювати їх на золото ввійшло у суперечність з можливістю США виконувати дане зобов´язання, а це, у свою чергу, ще більше підривало довіру до долара. Офіційна ціна золота, яка і виступала основою золотих та валютних паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни, її міждержавне регулювання стало неможливим. У результаті цього штучні золоті паритети втратили свій зміст.

6. Активізація ринку євродоларів. Оскільки США покривали дефіцит свого платіжного балансу національною валютою, частина доларів переміщувалася до іноземних банків, сприяючи розвитку ринку євродоларів. Цей ринок доларів (у 1960 р. – 2 млрд. дол., в 1981 р. – 750 млрд. дол.) відігравав подвійну роль у розвитку кризи та розпаді Бреттон-Вудської системи угод. Спочатку він підтримував позиції американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-ті роки євродоларові операції, прискорюючи стихійних рух «гарячих» грошей між країнами, наблизили крах цієї системи.

7. Дезорганізуюча роль ТНК у валютній сфері. ТНК володіють значними короткостроковими активами в різних валютах, які більше ніж вдвоє перевищують валютні резерви центральних банків. Вони перебувають поза межами національного контролю і в прагненні одержати прибутки беруть участь у валютних спекуляціях.

Нестабільний та суперечливий розвиток світової економіки, що виявляється у циклічних кризах, посиленні інфляційних процесів, деструктивній ролі ТНК, розбалансованості торговельних балансів провідних країн, зростанні видатків на утримання збройних сил, «холодна війна» призвели до розвалу Бреттон-Вудської системи. На початку 70-х років XX ст. відбулася зміна сил у міжнародній економіці: сформувалися три центри світового економічного суперництва – США, Західна Європа та Японія. Як наслідок – поліцентризм в економічній сфері ввійшов у суперечність з монетаризмом у валютній сфері, що базувалась на монопольному становищі долара.

Перераховані причини деструктивно впливали на механізм функціонування Бреттон-Вудської валютної системи. Вони і призвели до її краху.

3. Ямайська валютна система (з 1976 р. – по сьогодні).

У січні 1976 р. на черговій нараді МВФ в Кінгстоні (Ямайка) як друга поправка до Статей Угоди МВФ були визначені основи нової світової валютної системи, яка отримала назву Ямайська валютна система, суть якої – в проголошенні повної демонетизації золота у сфері валютних відносин. Був відмінений офіційний золотий паритет, офіційна ціна на золото та фіксація масштабу цін національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його використанні.

Втративши статус світових грошей, золото залишається особливим товарним ліквідним активом, який можна завжди продавати за відповідну валюту.

На Ямайській конференції було введено стандарт (СПЗ) – спеціальні права запозичення з метою зробити їх основною резервною валютою і зменшити роль інших резервних валют. Спеціальні права запозичення були створені МВФ в 1969 р. як простий кредитний інструмент. Однак, потім було поставлене завдання перетворити СПЗ в «головний резервний актив міжнародної валютної системи», в альтернативу як золоту, так і доларові.

Курс СПЗ визначався на основі валютного кошика – середньозваженого курсу 16 валют країн, зовнішня торгівля яких становила не менше 1 % світової торгівлі (з 1980 р. бралось до уваги вже 5 валют – долар США, марка ФРН, єна, французький франк та фунт стерлінгів; з 1999 р. – долар США, євро, єна, фунт стерлінгів). Валютний кошик – це метод зіставлення середньозваженого курсу однієї валюти щодо певного набору інших валют.

За підсумками Ямайської конференції валютні відносини між країнами ґрунтуються на плаваючих курсах. Водночас країнам надано право вибору будь-якого режиму валютного курсу, тобто йдеться не просто про «плаваючі», а про «регульовано-плаваючі» валютні курси.

Ямайська валютна система розвивається за принципами поліцентризму: вона, з одного боку, підпорядкована централізованим регулюючим діям (відповідно до Статуту МВФ), з іншого – має досить розвинену мережу автономних (регіональних) валютних структур.

Сьогодні СПЗ не користуються великою довірою. За обсягом операцій долар залишається найзначнішою резервною валютою. Будь-яка країна з дефіцитом платіжного балансу може обміняти свої СПЗ на валюту, вказану МВФ, без дотримання яких-небудь спеціальних умов у галузі економічної політики.

У зв’язку із світовою валютною кризою в березні 2009 р. Китай запропонував на базі СПЗ створити світову резервну валюту, яка б замінила долар США. Також пропонується розширити валютний кошик. В перспективі це може призвести до появи нової світової валюти, як у свій час з ЕКЮ появилось євро.

4. Європейська валютна система (з 1979 р. – по сьогодні)

У кінці 70-х років минулого століття поряд з міжнародною валютною системою почало потужно працювати регіонально валютне угруповання – Європейська валютна система (ЄВС). Європейська валютна система – це визначені правила розрахунків між групою країн – членів ЄС. Це замкнуте валютне угруповання, до складу якого у 1979 р. увійшли: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше – Ісландія, Португалія, Греція. ЄВС базується на трьох основних елементах: спеціальній європейській валютній одиниці; механізмі валютних курсів та інтервенцій; механізмі кредитування.

З моменту створення і до 1 січня 1999 р. спеціальною європейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ – спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Він використовувався як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних валютних курсів, як розрахункова і кредитна одиниця між центральними банками, а також як база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Квота національних валют у структурі ЕКЮ визначалася економічним потенціалом країн (їхньою часткою в сукупному ВНП та товарообігом країни).

Успішне функціонування Європейської валютної системи створило необхідні умови для формування і діяльності 31 січня 1999 р. Європейського економічного і валютного союзу, центральним елементом якого є Європейський валютний союз (ЄВС). Основою створення економічного і валютного союзу стало впровадження євро і створення Центрального банку ЄС. Єдина для Євросоюзу валюта – євро – уведена в обіг з 1 січня 1999 р.

Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн на саміті травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу – Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками. Отже, з 1 січня 1999 р. євро замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а банкноти і монети введено в обіг з 1 січня 2002 р. З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму кошику резервних валют замінив німецьку марку і французький франк на євро. У прийнятих до ЄС в останній час країнах разом з євро використовується національна валюта.

Відповідальність за стабільність нової валюти євро та за політику процентних ставок і грошової маси у просторі евро з 1 січня 1999 р. взяв на себе Європейський центральний банк, який розпочав роботу на початку липня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні (ФРН) на базі Європейського валютного інституту.

Валютні ринки – це офіційні центри, де відбувається купівля-продаж валют на основі попиту і пропозиції. В організаційному плані валютний ринок – це множина великих комерційних банків та інших фінансових закладів, зв'язаних складною мережею сучасних засобів зв'язку, за допомогою яких здійснюється торгівля валютою і платіжними документами в іноземних валютах.

Ринок валют обслуговується телефонними дзвінками та радіосигналами між банками. За винятком деяких спеціалізованих ринків (наприклад, Міжнародного грошового ринку в Чикаго), валютний ринок не є місцем, де збираються продавці та покупці. На валютному ринку досвідчені маклери сидять за своїми робочими столами у різних банках і підтримують між собою зв'язки за допомогою комп'ютерів та телефонів. Комп'ютери показують поточні котирування курсів всіх основних валют з датою укладання угод. Кожний банк подає своє котирування валют, котрим показує, за яким курсом він готовий торгувати валютою. Банк-покупець, якого влаштовує курс, прямо по телефону зв'язується з банком-продавцем і укладає угоду. Як правило, швидко (за одну або декілька хвилин) регулюються різні формальності й угода укладається за усним погодженням. За необхідності всі інші документи за угодою оформляються пізніше.

На міжбанківському валютному ринку здійснюються угоди з купівлі-продажу великих сум. Друковані котирування валют враховують угоди на суми, не менші за 1 млн. дол. США. Валютний ринок відкритий цілодобово з понеділка до п'ятниці.

Суб'єктами валютного ринку є: фірми, організації та окремі особи, які займаються зовнішньоекономічною діяльністю; комерційні банківські установи та брокерські контори, які забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв'язків; державні установи; валютні біржі та валютні відділи товарних та фондових бірж. Основну роль серед суб'єктів валютного ринку відіграють центральні банки та казначейства окремих країн.

На світовому валютному ринку здійснюються розрахункові і кредитні операції, що обслуговують товарні угоди, валютообмінні операції, операції з обслуговування руху капіталів між країнами, операції з цінними паперами. 85-95 % валютних угод укладається на міжбанківському валютному ринку. Через валютний ринок здійснюються всі розрахунки у світовому співтоваристві.

Ядром валютного ринку є країни, в яких практично відсутні валютні обмеження. Це – США, Німеччина, Японія, Великобританія, Швейцарія, Швеція, Канада, Норвегія, Нідерланди, Люксембург та деякі інші. Валютні ринки, як правило, прив'язані до місць розташування великих банківських і валютно-фінансових центрів.

Нині сформувалися регіональні валютні ринки, найбільшими з яких є:

- європейський – з центрами в Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні та Цюріху;

- американський – з центрами в Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Чикаго, Монреалі;

- азіатський – з центрами в Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні.

Провідну роль у здійсненні валютних операцій на валютних ринках відіграють комерційні банки, які на договірній основі виконують інкасові та інші платіжні доручення іноземних банків-кореспондентів. У більшості країн, крім перелічених вище, на валютний ринок можуть виходити лише уповноважені банки (які мають право на проведення валютних операцій) та державні установи. Міжнародними банками здійснюється близько 90% валютних угод, а щоденний обіг валютних бірж становить близько 500 млрд. дол. США. Основними валютними центрами є Лондон, Нью-Йорк і Токіо. В них встановлюються валютні курси.

Розрізняють міжбанківський і біржовий валютні ринки. На міжбанківському ВР усі операції проводяться безпосередньо банками за допомогою технічних засобів зв'язку. Така форма ВР найпоширеніша (близько 90 % усіх валютних угод). Міжбанківський ВР ділиться приблизно на дві однакові частини: брокерський та прямий ринки. На брокерському ринку банки користуються послугами брокерів, а на прямому – самостійно знаходять партнерів. На біржовому ринку зустрічаються представники центральних банків країн-членів і, балансуючи заявки своїх клієнтів, фіксують курс валют, який стає орієнтиром для всього ВР. Міжбанківський ВР більше використовують США, Канада, Великобританія, Швейцарія, а біржовий – Японія, Франція, Скандинавські країни.

Види валютних угод:

1. Касові. Касові (готівкові) валютні операції в основному здійснюються на умовах спот (spot), що означає розрахунок у момент укладання угоди або не пізніше ніж на другий робочий день після здійснення угоди за курсом, зафіксованим в момент її укладання. Мета операції спот – забезпечення валютою зовнішньоторговельних операцій та отримання банками курсового прибутку.

2. Строкові. Під час строкових (форвардних) валютних операцій сторони домовляються про поставку обумовленої суми іноземної валюти через певний строк після здійснення угоди за курсом, зафіксованим в момент її укладання. Найпоширенішим є строк від одного тижня до шести місяців. Курс за форвардними угодами може бути як вищим, так і нижчим від курсу спот. Курси валют, обумовлені в даний час для обміну усіх валют пізніше, називаються строковими (форвардними). Їх не слід плутати з майбутнім курсом спот. Курс спот – це той курс, який є на ринку на певну дату. Наприклад, якщо у вересні укладена угода про продаж доларів, який буде здійснено через 90 днів, то валюта обмінюється в обумовлену дату в листопаді, але за курсом, зафіксованим у вересні. Форвардний курс може бути вищим, нижчим або дорівнювати курсу спот на цю дату. Якщо він вищий, то різниця плюсова – премія {ажіо), а якщо нижчий, то різниця мінусова {дисконт).

У валютних котируваннях сам курс форвард, як правило, не вказується, а зазначається лише розмір премії чи дисконту, які додаються або віднімаються від курсу спот. Форвардні угоди укладаються для страхування капіталовкладень за кордоном від можливих збитків, для конверсії валюти в комерційних цілях, для отримання прибутку за рахунок курсової різниці.

Різновиди строкових валютних операцій:

1. Опціонні операції. Об'єктом опціонних угод є право купити (опціон «кол» – option call) або продати («пут» – option put) валюту в майбутньому за курсом, зафіксованим у момент укладання угоди. Це є угода з незафіксованою датою поставки валюти. За придбання права купити або продати валюту платиться невелика премія. Якщо за період дії угоди опціон був невигідний, тоді оплачена премія втрачається і валютна операція не здійснюється. Опціон вигідний, якщо курсові коливання вищі, ніж розмір премії.

Валютною угодою, яка поєднує готівкову і строкову операції, є операція своп (swap). Це валютна операція, що передбачає купівлю-продаж двох валют на умовах негайної поставки з одночасною контругодою на визначений строк з тими ж валютами. Під час операцій своп готівкова угода здійснюється за курсом спот, який у строковій контругоді коригується з урахуванням премії або дисконту залежно від руху валютного курсу. Клієнт економить на різниці між курсами продавця і покупця за готівковою угодою.

Частину валюти, яку продають, банки витрачають на купівлю іншої валюти. Внаслідок цього змінюється співвідношення вимог і зобов'язань банку в інвалюті, яке визначає його валютну позицію. Якщо вони збігаються, валютна позиція вважається закритою, а якщо ні – відкритою. Відкрита позиція є короткою, якщо зобов'язання з купленої валюти перевищує вимоги, і довгою, якщо вимоги з купленої валюти більші за зобов'язання.

2. Ф’ючерсні операції. Ф'ючерсні операції – це купівля-продаж валюти за фіксованими в момент укладання угоди цінами з виконанням операції через певний період. Основна їх особливість – це торгівля стандартними контрактами, в яких детально регламентовані всі умови – сума, термін, метод розрахунку тощо. В момент укладання угоди вноситься невелика сума – гарантійний депозит. Під час ф'ючерсних угод застосовується хеджу (від англ. hedge – огороджувати) – форма страхування ціни або прибутку, за допомогою якого учасники угод мають можливість застрахувати себе від можливих втрат за рахунок зміни цін протягом дії угоди.

Валютним курсом називається співвідношення обміну двох грошових одиниць або ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Фіксування курсу національної грошової одиниці в іноземній називається валютним котируванням. Воно дає змогу визначити співвідношення двох грошових одиниць, запропонованих для обміну.

Котирування проводять державні (національні) і великі комерційні банки. Розрізняють офіційне і вільне (ринкове) котирування валют. За офіційними котируваннями здійснюються всі валютні операції держави. У міжбанківській торгівлі валютою щоденні котирування коливаються навколо офіційного курсу.

Валютне котирування може бути прямим і оберненим (непрямим). Якщо котирування пряме 1, 10, 100 одиниць іноземної валюти дорівнюють X одиниць національної валюти, а якщо обернене – 1, 10, 100 одиниць національної валюти дорівнюють X одиниць іноземної валюти. У більшості країн для встановлення курсу національної валюти використовується пряме котирування, у Великобританії – обернене котирування, а в США застосовуються обидва котирування. Котирування завжди дається з точністю до чотирьох знаків після коми.

На валютному ринку його учасники використовують два курси: курс продавця і курс покупця. Курс продавця – це курс, за яким банк-резидент продає іноземну валюту за національну, а курс покупця – це курс, за яким він купляє іноземну валюту за національну. Курс продавця завжди вищий за курс покупця. Різниця між курсом продавця і покупця називається маржею. За рахунок маржі банк покриває видатки і формує прибуток за валютними операціями.

Часто дилери, а також для економічних розрахунків чи у зовнішньоторговельних контрактах для встановлення курсів валют використовують середній курс – середнє арифметичне курсів продавця і покупця.

Під час валютних операцій виникає необхідність встановлення крос-курсу. Це курс, отриманий розрахунково з курсів двох валют до третьої. Або це – котирування двох іноземних валют, жодна з яких не є національною валютою учасника угоди, який встановлює курс. Наприклад, курс долара до євро, встановлений Національним банком України.

Курс національних валют визначається, як правило, до долара. Наприклад, якщо швейцарський банк хоче отримати курс швейцарського франка до шведської крони, то він використовує курси обох валют до долара, а потім виводить крос-курс швейцарського франка до шведської крони.

Під валютною політикою розуміють сукупність економічних, правових та організаційних заходів і форм, здійснюваних державними органами, центральними банківськими і фінансовими установами, міжнародними валютно-фінансовими організаціями у галузі валютних відносин.

Через валютну політику держава впливає на ефективність та цілеспрямованість використання валютних засобів. Сфера дії валютної політики охоплює валютний ринок та ринок дорогоцінних металів і каменів.

Валютна політика є частиною зовнішньоекономічної політики і включає:

- валютну дисконтну політику;

- валютну девізну політику;

- валютне субсидування;

- диверсифікацію валютних резервів.

Валютна дисконтна політика та валютна девізна політика є елементами поточної валютної політики держави.

Валютна дисконтна політика – це система економічних і організаційних заходів держави з використання облікової ставки процента для орієнтовного коректування валютного курсу, регулювання руху короткотермінових інвестицій та збалансування платіжних зобов'язань. Реалізується вона через вплив на стан грошового попиту, динаміку і рівень цін, обсяг грошової маси, міграцію короткотермінових інвестицій. Таким чином досягається динамічна рівновага внутрішньої економіки в системі світогосподарських зв'язків. Залежно від того, який в країні встановлено режим – фіксованих чи плаваючих курсів – застосовується різний набір економічних важелів для відновлення порушеної рівноваги.

Якщо курс фіксований, потрібні зміни у внутрішній економіці з тим, щоб за існуючого валютного курсу ліквідувати зовнішній дисбаланс. Наприклад, якщо дефіцит балансу, необхідно за рахунок продажу валютних резервів скорочувати грошову масу, проводити жорстку грошово-кредитну політику доти, доки попит на національну валюту не відновиться.

Якщо курс плаваючий, можлива інша крайність. Валютний курс під впливом короткотермінових (спекулятивних) чинників може призвести до переоцінки макроекономічної незбалансованості економіки, що може спричинити небажані структурні зміни.

Сьогодні ні один, ні другий режими валютних курсів в чистому вигляді не існують, хоча еволюція міжнародної валютної системи в цілому йшла в напрямку від режиму фіксованих до режиму плаваючих валютних курсів.

Валютна девізна політика – це система регулювання валютного курсу купівлею та продажем валюти через валютну інтервенцію та валютні обмеження. Одним з інструментів валютної політики офіційних органів є валютні інтервенції центрального банку з метою коригування динаміки валютного курсу.

Валютна інтервенція – це форма впливу центрального банку країни на формування курсу національної валюти. Полягає у здійсненні банком цільових операцій з купівлі-продажу іноземної валюти (твердої) за національну. Для підвищення курсу власної грошової одиниці банк продає іноземну валюту, а для зниження курсу своєї валюти він скуповує тверду валюту в обмін на національну.

Інтервенції ефективні, якщо незбалансованість міжнародних розрахунків країни тимчасова, але у випадку глобальної «збалансованості вони не в змозі протистояти падінню або підвищенню валютного курсу.

Валютні обмеження – це система правових, організаційних та економічних заходів, які регламентують операції з національною та іноземною валютами.

Довготривала валютна політика передбачає заходи зі зміни валютного механізму і стосується порядку валютних розрахунків, режиму валютних курсів і паритетів, використання золота і резервних валют, міжнародних платіжних засобів тощо.

Інтервенції ефективні, якщо незбалансованість міжнародних розрахунків країни тимчасова, але у випадку глобальної незбалансованості вони не в стані протистояти падінню або підвищенню валютного курсу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ОБМІН	\|	МІЖНАРОДНІ КРЕДИТНІ ВІДНОСИНИ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.