Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Структура ринку.

Структура ринку — сукупність окремих ринків у межах національної економіки або внутрішнього ринку, світового господарства та його окремих регіонів і взаємодія між ними.

Розрізняють ринки засобів праці, природних ресурсів, предметів праці, землі, робочої сили, праці, технології, інформації, товарів, нерухомості, послуг, ринок інтелектуальної власності, фінансовий ринок та ін. Більшість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок товарів поділяється на оптовий і споживчий ринки; ринок інтелектуальної власності — на ринок патентів, ліцензій, «ноу-хау», програм математичного забезпечення та ін.; фінансовий ринок — на ринок інвестицій (довготермінових кредитів), ринок грошей (короткотермінових кредитів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (у сучасних умовах він є водночас і ринком товарів).

Відповідно до ступеня монополізації розрізняють монополізований і олігополістичний ринки, яким протистоїть немонополізований ринок.

Монополізований ринок — ринок, на якому один-два виробники або продавці можуть зосередити у своїх руках усю або переважну масу виробленої продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни.

На немонополізованому ринку існує багато продавців, кожний з яких окремо неспроможний впливати на процес ціноутворення. На цьому ринку у розвинутих країнах світу діє найбільше господарюючих суб'єктів.

Олігополістичний ринок — ринок, на якому декілька продавців певних товарів чи послуг можуть домовлятися між собою (письмово або усно) щодо поділу ринків збуту і впливати на рівень цін, тобто існує групова монополія.

Між монополізованим і регульованим ринками спільним є те, що ці ринки — високоорганізовані, виникли й розвиваються на вищій стадії капіталізму, існують в умовах дії тенденції до підриву товарного виробництва. Відмінності між цими типами ринків:

1) монополізований (у тому числі олігополізований) охоплює тільки один сектор економіки і лише частково немонополізований (тією мірою, якою розвиваються контрактні відносини між крупними й середніми та дрібними підприємствами), а регульований — всю економіку в єдності трьох секторів (у тому числі державного), хоч і неоднаковою мірою;

2) суб'єктом регулювання монополізованого ринку є монополія (у тому числі й олігополія — колективна монополія), а суб'єктом регульованого — держава і наднаціональні органи;

3) мета такого регулювання в межах монополізованого ринку — привласнення монопольно високих прибутків, а мета державного — стабілізація економічної системи, узгодження різних інтересів (приватних, колективних і суспільних), певне задоволення загальнонаціональних проблем.

Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних організацій).

Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру ринку, що містить контрактну систему закупівель: систему бірж, ярмарків, виставок та інших посередницьких структур із збуту товарів; прямі зв'язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін., які формують інфраструктуру ринку.

Між різними видами, типами ринків, їх суб'єктами встановлюються складні прямі й опосередковані зв'язки, на основі яких формуються економічні закони розвитку й функціонування сучасного регульованого ринку.

Фінансовий ринок (у вузькому значенні — грошовий ринок, ринок позичкових капіталів) — певна сукупність економічних відносин з приводу організації купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал.

Фінансовий ринок, по-перше, спрямовує в єдине русло рух інших форм капіталу, а отже й ринковий механізм. По-друге, гроші - найрухливіша форма власності, а цінні папери - основна форма багатства. По-третє, фінансовий ринок (насамперед грошовий) найбільше відповідає вимогам досконалої конкуренції, що зумовлено однорідністю товару, наявністю інформації про цей об'єкт торгівлі тощо.

Розрізняють такі види цінних паперів: а) акції, облігації (підприємств і державних позик) та іпотечні облігації; б) купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варранти (складські свідоцтва) та ін. Суб'єктами цих відносин є підприємства різних форм власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава та ін. Об'єкти фінансового ринку — особисті заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталів та ін. Основні важелі цього ринку — попит, пропозиція на позичковий капітал та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку в сучасних умовах є комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, ощадно-зберігальні асоціації, заможні верстви населення тощо. У багатьох країнах світу ними є також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі здійснюють продаж цього особливого товару.

Основними продавцями капіталів є страхові компанії (із страхування життя) і пенсійні фонди, які стабільно акумулюють довготермінові грошові надходження від населення. Такої стабільності не мають комерційні банки, оскільки їх депозити формуються з ліквідних ресурсів підприємств і особистих заощаджень населення, а частину цих коштів вилучають ті самі суб'єкти.

Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок капіталів) фінансові ринки. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяється на обліковий (об'єктами купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу ліквідність) та міжбанківський (на якому тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ банки розміщують у формі міжбанківських депозитів на короткий термін). На ринку капіталів виділяють довготермінові позички й цінні папери. Тому довготерміновий фінансовий ринок поділяють на ринок довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.

Більшість короткотермінових і довготермінових кредитів надають крупні комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для певних категорій позичальників. Так, крупні компанії переважно отримують кредитна тривалий термін, без забезпечення і за нижчим відсотком, ніж дрібні фірми. Ці фірми повинні представити забезпечення, поручительство або гарантію. У багатьох країнах значну частину позичок надають у формі відкриття кредитної лінії, що означає досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму заборгованості за кредитом і можливість упродовж певного періоду отримати позичку без додаткових переговорів з банком. Водночас відкриття кредитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своєму поточному рахунку не менше 20% загальної суми кредиту (компенсаційний залишок), яку він не може вилучити або перенести в інший банк. Ця умова «прив'язує» позичальника до банку.

Якщо кредити надають під заставу, то банк отримує право розпоряджатися закладеним майном (нерухомістю, цінними паперами, депозитними сертифікатами та ін.).

Найнижчою відсотковою ставкою за банківські кредити є базова ставка («прайм рейт») за незабезпечені короткотермінові кредити для першокласних позичальників. Інші ставки, наприклад в Англії, на 1—5% вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надають кредити під цінні папери, товари й устаткування, під боргові зобов'язання позичальників (тобто під дебіторську заборгованість). Ще вищі відсоткові ставки встановлюють при наданні сільськогосподарських кредитів (довготермінових — під заставу нерухомості й короткотермінових — під заставу майбутнього врожаю тощо) та споживчих кредитів (під заставу житла, товарів тривалого користування), відсоткові ставки за якими найвищі.

Вагомий вплив на розвиток і функціонування фінансового ринку має держава через механізм проведення кредитної політики. Зокрема, держава впливає на величину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку, є кредитором і позичальником, встановлює загальні правила функціонування й розвитку даного ринку, здійснює оперативний контроль за ним тощо.

Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед повернути громадянам вилучені державою трудові заощадження, істотно підвищити реальні доходи населення, індексувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, забезпечити особисту фінансову безпеку, створити інвестиційні фонди тощо.

Істотним недоліком фінансового ринку є випереджаючий розвиток грошового ринку порівняно з ринком капіталів, повільне формування платіжної системи та ін.

Ринок робочої сили — сукупність економічних відносин між зайнятими і незайнятими найманими працівниками, з одного боку, підприємцями і біржами праці (державними і приватними) — з іншого з приводу організації, використання і купівлі-продажу робочої сили.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обігу. В сучасних умовах результати цього продажу фіксують у колективних та індивідуальних контрактах, в яких зазначають обсяги й умови роботи, величину заробітної плати, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Під час тривалої роботи на підприємстві виникають нові обставини, які не можуть повністю знайти своє відображення в контракті. Крім того, колективні договори через певний час переукладаються. Тому сферою продажу робочої сили для уже зайнятих працівників певною мірою стає і саме виробництво. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб'єкти ринку робочої сили — не лише підприємець і найманий працівник, а й опосередковано держава. Безпосереднім учасником такого ринку вона є на підприємствах і установах державного сектора економіки.

Крім ринку робочої сили, виділяють ринок трудових ресурсів, на якому суб'єктами купівлі-продажу є не лише робоча сила економічно активного населення, а й випускники вищих, середніх спеціальних та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих у домашньому господарстві.

Основні ланки (важелі) ринку робочої сили — попит, пропозиція і заробітна плата (ціна вартості й певною мірою споживчої вартості робочої сили). Попит на робочу силу з боку індивідуального, колективного (підприємства акціонерного типу) капіталіста або держави залежить від попиту на товари і послуги, які виробляють підприємства відповідного типу, від рівня їх технічної оснащеності, інтенсивності та продуктивності праці, форм і методів організації виробництва, економічної кон'юнктури, ступеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності країни (зокрема від можливості проникнення на національний ринок продукції іноземних компаній), якості робочої сили та якості праці, величини інвестицій, технічної будови капіталу та ін. Пропозиція робочої сили залежить від рівня народжуваності населення, тривалості освіти й набуття кваліфікації, демографічної політики держави, ринку житла, рівня заробітної плати, престижності праці та інших факторів.

Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією формуються дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. У першому випадку пропозиція робочої сили недостатня (порівняно з попитом), у другому — попит і пропозиція збігаються, у третьому — пропозиція перевищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили у розвинутих країнах світу є перевищення пропозицією робочої сили її попиту (в масштабі окремої держави, про що свідчить певна кількість безробітних; у і деяких країнах безробіття сягає 15% працездатного населення), у поєднанні з дефіцитом на окремі професії. Тому нерівновага на цьому ринку — загальноприйняте явище. Внаслідок перевищення пропозицією попиту заробітна плата відхиляється вниз від вартості товару робоча сила і навпаки.

У межах загальнонаціонального ринку робочої сили виділяють окремі сегментні ринки або субринки: наприклад, ринок робочої сили в передових наукомістких галузях промисловості та в «старих» традиційних галузях;

ринок робочої сили у сферах матеріального і нематеріального виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поділяється на ринок робочої сили кваліфікованих, напівкваліфікованих і некваліфікованих працівників з відповідною диференціацією робіт і спеціальностей. Розрізняють також ринок переважно фізичної праці (представлений робітниками), переважно розумової праці (представлений службовцями) і здебільшого творчої праці (представлений інтелігенцією). В умовах НТР спостерігається скорочення першого і зростання останніх двох ринків.

В Україні характерними особливостями ринку робочої сили є значне перевищення пропозицією робочої сили її попиту, відчутна невідповідність між якістю робочої сили та рівнем заробітної плати, низька мобільність робочої сили внаслідок несформованості ринку житла, значних цін на послуги, пов'язані з переїздом на нове місце проживання та ін.

Головними умовами формування ринку робочої сили є також створення стабільних і ефективних стимулів до праці, системи професійної переорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, ринку житла, інтенсивний розвиток малого підприємництва (у розвинутих країнах Заходу дрібні та середні компанії забезпечують більшість робочих місць) тощо.

Ринок засобів виробництва, або ринок капіталу (за термінологією економіко), — певна сукупність економічних відносин між різними суб'єктами підприємницької діяльності з приводу організації, використання і купівлі-продажу засобів та предметів праці.

Попит на цей тип капіталу залежить насамперед від величини відсотка (або ефективності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням відсотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції й розширення виробництва) зменшується, і навпаки. На ринку засобів виробництва виділяють також ринок засобів праці та ринок предметів праці. Ринок засобів праці поділяють на ринок нового і вживаного устаткування, а також ринок специфічного устаткування, яке виготовляють за індивідуальними замовленнями.

У західній економічній літературі, як зазначалося, стверджується, що продуктивними є не лише праця, а й виробничі фонди (капітальні блага), оскільки з їх допомогою можна отримати більшу кількість продукції, або збільшити дохід. При цьому чистою продуктивністю капіталу називають різницю між сумою споживання благ, виготовлених з допомогою засобів виробництва, і величиною матеріальних благ, витрачених для створення цих засобів. Таку продуктивність, виражену у відсотках, називають «природною» нормою відсотка. Крім того, на відміну від праці, засоби виробництва вважають фактором, який формується самою економічною системою. Насправді, як уже зазначалося, при взаємодії праці та засобів виробництва виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект, представлений продуктивною силою самих засобів виробництва.

Для створення масштабного і високоефективного ринку засобів виробництва в Україні необхідно забезпечити реальний плюралізм форм власності, що зумовить формування конкурентного середовища, створить стимули для нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того, потрібна активна амортизаційна політика держави, слід надавати податкові, кредитні пільги тим підприємствам, які впроваджують нову техніку. Треба також поступово (із роздержавленням та приватизацією економіки) зменшувати питому вагу державних капіталовкладень. Важливу роль у цьому процесі відіграватиме формування венчурного (ризикового) капіталу, створення фінансово-промислових груп, консультаційних фірм для впровадження нової техніки, створення вільних економічних зон тощо.

Ринок предметів споживання — підсистема економічних відносин між економічними суб'єктами (передусім продавцями і покупцями) з приводу організації, використання і купівлі-продажу товарів тривалого користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відеотехніки, пральних машин тощо) та поточного споживання.

Найважливіші напрями формування такого ринку в Україні:

1) усунення глибокої диспропорції у народному господарстві між групою «А» (виробництво засобів виробництва) і групою «Б» (виробництво предметів споживання). У 2000 р. співвідношення між ними становило 77% :23%, а в розвинутих країнах Заходу — 30%: 70%;

2) поступове впровадження сучасної системи заробітної плати. На початку 90-х років середня денна зарплата у Швеції, наприклад, становила до ЗО дол., у ФРН — 28, в Австрії — 24, у Франції — 15, а в Україні у 2000 р. денна зарплата сягала приблизно 1,5 дол. Наближення України у цій сфері до західноєвропейських стандартів можливе насамперед за умови істотного підвищення рівня продуктивності праці, створення потужних стимулів до праці. Але й нині в Україні існує значна невідповідність між оплатою робочої сили й рівнем цін на предмети споживання. Про це свідчить значне затоварювання продуктами харчування, з одного боку, та низький рівень споживання — з іншого;

3) необхідність на основі радикальної перебудови аграрних відносин, відродження села, розвитку аграрно-промислового комплексу наситити споживчий ринок продуктами вітчизняного виробництва.

Ринок послуг — певна сукупність економічних відносин із приводу організації та купівлі-продажу послуг.

Послуга — особлива споживча вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як товару (порівняно зі звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживання послуги збігається з процесом її створення, з діяльністю, а їх неможливо накопичувати, транспортувати тощо.

Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв'язку, страхування товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі послуги та ін.) і нетрадиційні (маркетингові, інженерно-консультаційні та інженерно-будівельні, рекреаційні, рекламні, інформаційні та ін.) послуги. Розмежовують також матеріальні (транспорт, торгівля та ін.) і нематеріальні (освіта, охорона здоров'я тощо) послуги, а в межах останніх виділяють внутрішні блага (дані людині самою природою — здібності до науки, мистецтва та ін.) і зовнішні (дані їй зовнішнім світом — ділові зв'язки, репутація тощо). У розвинутих країнах світу у сфері послуг зайнято понад 70% працездатного населення, у США — до 75%; створюється відповідна частка ВВП. Це свідчить про існування розвинутого ринку послуг.

Послуги створюють як у сфері матеріального (громадське харчування, торгівля, побут та ін.), так і нематеріального (освіта, охорона здоров'я, мистецтво, культура тощо) виробництва. Якщо ціни на послуги перевищують суспільно необхідні витрати на їх створення, відбувається надмірне привласнення частки фінансових ресурсів виробниками послуг та їх вилучення з доходів споживачів. Привласнені ресурси можуть розподілятися в різній пропорції між власниками підприємств і установ, що надають послуги, і тими, хто їх створює (якщо підприємства не є власністю самих виробників послуг). Так, в Україні за 1991—2000 pp. ціни на платні послуги зросли майже у 2,4 млн разів.

У розвинутих країнах світу людина стає основним елементом національного багатства, а її відтворення (фізичних можливостей, інтелектуальних, організаторських здібностей, основних рис людини-працівника і людини-власника) — одне з опосередковано пріоритетних завдань розвитку суспільства. Це означає, що економічні відносини з приводу відтворення працівника нового типу виходять на передній план. Відповідно серед різних типів і видів ринку домінуючим елементом стає ринок послуг.

В Україні внаслідок глибокої економічної кризи майже 90% сімейного бюджету витрачається на харчування (у розвинутих країнах світу — до 20%). Тому головна увага приділяється відтворенню фізичних можливостей людини, а ринок послуг, спрямований на розвиток і відтворення інтелектуальних, творчих здібностей переважної більшості населення, відтісняється на задній план. Водночас внаслідок значної диференціації суспільства в Україні з'являються престижні дитячі садки, школи, вищі навчальні заклади, лікарні тощо, де привілейована частина суспільства має змогу розвивати всі сутнісні сили людини, її здібності, отримувати дорогі платні послуги.

Головна умова розширення ринку послуг в Україні — зростання заробітної плати та продуктивності праці у сфері матеріального виробництва, насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити зайнятість у сфері нематеріального виробництва, значно розширити асортимент платних і безкоштовних послуг для населення.

Як і в категорії «економічна власність», в інтелектуальній власності також необхідно виділяти кількісну й якісну сторони. Кількісна сторона — це різні об'єкти інтелектуальної власності (патенти, ліцензії, проекти, «ноу-хау», програми математичного забезпечення, наукові прогнози тощо). Якісна сторона — відносини, які виникають і розвиваються між людьми з приводу створення і привласнення названих об'єктів власності. Ринок інтелектуальної власності органічно пов'язаний з процесом розгортання НТР, оскільки в той час завершився період перетворення науки на основну продуктивну силу.

Ринок інтелектуальної власності — підсистема економічних

відносин між різними господарюючими суб'єктами з приводу

організації, використання і купівлі-продажу патентів, ліцензій та

інших об'єктів інтелектуальної власності.

Першочерговою проблемою в Україні на шляху формування ринку інтелектуальної власності є прискорене створення нормативної бази для подання, захисту і впровадження винаходів, нових моделей та зразків промислового устаткування. Україна досягла світового рівня у галузі математики, теоретичної фізики, фізіології, клітинної та молекулярної біології, електрохімії, що дає їй змогу бути активним учасником міжнародного ринку ідей. Проте кількість патентів і ліцензій, які продаються на світовому ринку, незначна.

Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності в розвинутих країнах світу відіграє венчурний (ризиковий) капітал. Він безпосередньо інвестується в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фірми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм може бути самостійною, частина — відділеннями корпорацій, фінансових груп та ін. В останньому випадку інвестор отримує права на всі новації, які створюють на ризикових підприємствах. Ці новації можуть бути запатентовані та безпатентні («ноу-хау»).

У широкому розумінні «ноу-хау» — форма інтелектуальної власності, представлена як сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого досвіду, втілених значною мірою в технічній документації, необхідних для виготовлення певного виробу, відтворення виробничого процесу тощо. «Ноу-хау» містить не лише технічну, а й комерційну інформацію, а також неопубліковані винаходи і застосовується у ліцензійних угодах, домовленостях про технічне співробітництво тощо. «Ноу-хау» вважається власністю підприємства з патентами на винахід, товарними знаками, авторськими правами. Обмін «ноу-хау» може здійснюватися за згодою між підприємствами через передачу документації,

організацію навчання працівників, участь спеціалістів у промисловому виробництві. Переважно «ноу-хау» здійснюється з передачею патентних прав, продажем виробів, але інколи підписують домовленості, об'єктом яких є тільки «ноу-хау».

Передання інформації на зразок «ноу-хау» передбачається за контрактом у таких формах: технічна документація (креслення, проекти, схеми, техніко-економічне обґрунтування, технологічні карти, методики, розрахунки, формули тощо); усна інформація та показ, під час яких повідомляються технічні відомості, передаються досвід, навички, прийоми роботи, виготовлені зразки технічних об'єктів, ознайомлення з якими розкриває закладені у них конструкторські та інші рішення.

Купівля-продаж нововведень поширюватиметься в Україні із зростанням кількості підприємств, які працюють на основі ринкового та оптимального поєднання ринкового і державного регулювання.

Валютний ринок — важлива сфера економічних відносин з приводу купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів (чеків, векселів, акредитивів, телеграфних і поштових переказів в іноземній валюті).

На цьому ринку здійснюють операції зовнішньої торгівлі, розрахунків, міграції капіталів та робочої сили, туризму. З погляду організаційних відносин валютний ринок функціонує через кореспондентські рахунки між банками різних країн. Переважно операції на ньому здійснюють у найбільших банківських і валютно-біржових центрах Лондона, Нью-Йорка, Цюріха, Токіо та інших міст. За 1990—2000 pp. щоденний обсяг операцій на світовому валютному ринку зріс з 880 млрд дол. до 1,9 трлн дол.

Ринок інформації — сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу інформаційних послуг, збирання, обробки, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачеві.

Цей ринок також тісно пов'язаний з розгортанням НТР, зокрема другого її етапу, оскільки в цей період сформувався новий елемент продуктивних сил — інформація. Від якості та обсягу інформації залежить правильність прийнятого рішення. Інформація є поширеним благом, для отримання якого, однак, потрібні певні витрати. Між виробником і споживачем на ринку інформації є посередники, головне завдання яких — збирання і продаж інформації. Ринки інформації різняться ступенем поінформованості та можливістю реальних дій таких посередників у реалізації товарів і послуг. За цей вид послуг вони беруть комісійну плату. Так, відомий аукціон Сотбі, на якому реалізують твори мистецтва, бере 20% від ціни, а дилери державних цінних паперів — 1,32%. Своєрідною ціною на ринку інформації є плата за рекламу.

Важливий елемент ринку інформації — інформація про конкурентів. Збирання, обробку і передавання її в деяких країнах Заходу називають інформаційно-статистичною базою підвищення конкурентоспроможності. Збирання інформації здійснюється насамперед під час візитів фахівців (інженерів, техніків, майстрів, робітників) і стосується тривалості технологічного циклу, пропускної здатності устаткування, рівня запасів, особливостей організації виробництва, конструктивних і технічних можливостей виробів, рівня структури і витрат. Засобом збирання відповідної інформації є перегляд професійних журналів, зустрічі з фахівцями, запрошення консультантів тощо. Відтак узагальнюються найважливіші результати, визначаються основні нормативи та показники діяльності фірм, розробляється план розвитку на близьку перспективу.

Предметом купівлі-продажу на ринку інформації є також теле- та радіопродукція, книги, газети, реклама тощо.

Ринок золота — сукупність економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу золота. Здійснюють її консорціуми місцевих банків (банкірські доми) й спеціалізованих фірм, які займаються очищенням (афінаж) золота і виготовляють злитки, ставлять на них клеймо, зберігають.

Продавцями золота є золотодобувні країни, власники приватних і державних запасів золота. Покупці цього товару — промислові компанії, які використовують золото у промислових цілях, ювеліри, інвестори, тезавратори, спекулянти. Найбільшу кількість золота продають для використання у промислових цілях.

У період золотого стандарту золото безпосередньо виконувало роль грошей і тому практично його не продавали й не купували. Потреби в золоті промислових компаній і приватних власників, а також реалізацію золота золотодобувних країн і частини золотих запасів держав і приватних осіб забезпечували монетні двори та їх центральні банки, які розмінювали кредитно-паперові гроші на золото за твердим паритетом відповідно до золотого вмісту грошових одиниць. Це означало монетарний розмін. Тому поняття «купівля-продаж золота», «ціна золота» були ірраціональними, мали умовний характер, тобто були позбавлені економічного змісту. Так, у США згідно із законом 1900 р. золотий вміст долара становив приблизно 0,048 унції, або 1505 г. Ціна (умовна) цього золота сягала 20,67 дол. за трійську унцію. Процес купівлі-продажу зводився до того, що продавець обмінював унцію злитків золота (31,1 г) на 20 дол. 67 центів у золотих монетах. Якщо цей злиток обмінювався на банкноту, то її вільно можна було обміняти на золото. Банкірські доми і спеціалізовані фірми в той період відігравали другорядну роль.

У період золотого стандарту країни, які дотримувалися цього стандарту, повинні були забезпечувати жорстке співвідношення між кількістю грошей в обігу та наявними запасами золота.

Після краху золотого стандарту (скасування вільного обміну кредитно-паперових грошей на золото) була встановлена офіційна ціна на золото — 35 дол. за унцію, а вміст долара становив 0,888 г золота. У деяких країнах навіть було заборонено володіти золотом, тому приватні тезавратори були позбавлені можливості купувати золото за фіксованою ціною. Після Другої світової війни внаслідок стрімкого зростання цін уряду США стало невигідно продавати золото по 35 дол. за унцію. Тому поступово стали формуватися два ринки золота — державний і вільний, з різними цінами на кожному з них. На державному ринку об'єктом купівлі-продажу був державний коштовний метал. США (країна з найбільшими золотими запасами) зобов'язані були продавати золото державним органам інших країн за твердою доларовою ціною. Проте така торгівля монетарним товаром (з американською державною скарбницею і однієї країни з іншою) велася здебільшого без його фізичного переміщення. За 1953—1966 pp. Федеральний резервний банк США продав і купив понад 38 тис. т золота, але за межі країни було вивезено менше 5 тис. т.

Вільний ринок золота певною мірою контролювала держава в багатьох країнах, водночас у переважній більшості з них цей коштовний метал продавали і купували вільно. У 1973 р. провідні країни Заходу домовилися про можливість продажу центральними банками частини своїх запасів на вільному ринку, а в 1978 р. — і купівлі його. Так почав формуватися єдиний ринок золота.

Основними джерелами поповнення цього ринку були видобуток золота деякими країнами, централізовані запаси капіталістичних країн та ін. Незначну частину золота золотодобувні країни продають фірмам (без посередників), а переважну частину його купують і продають з участю спеціалізованих фірм. На Лондонському ринку золота такі операції здійснюють п'ять фірм, які очолює фірма (банкірський дім) Ротшильда, що привласнює значні багатства. На другому крупному ринку золота у Цюріху торгові операції з золотом здійснюють три могутні швейцарські банки. Встановлена ціна на Лондонському ринку (з урахуванням попиту і пропозиції на певний момент) повідомляється в Цюріх (внаслідок чого ціни узгоджуються і вирівнюються). Це означає встановлення світової ціни на золото. На інших ринках (у Мілані, Франкфурті-на-Майні, Токіо та ін.) враховують вартість доставки золота з Лондона і Цюріха, а також плату за страхування та інші витрати, тому ціна на золото там вища.

На міжнародних ринках золота товар продають переважно у стандартних злитках по 12,5 кг 995-ї або 999-ї проби. На внутрішніх ринках — у злитках від 5 до 1 кг, а також у листах, пластинах, монетах та інших формах. У 1996 р. найбільші золотодобувні монополії шляхом укладання форвардних контрактів продали понад 2 тис. т золота (річний обсяг його видобутку у світі), причому хеджування здійснювалося за високими цінами. Так, за середньої собівартості майже 230 дол. за унцію (приблизно 7 г) біржова ціна становила від 375 до 400 дол. (у 1999 р. знизилася до 300 дол.).

Комплексне визначення структури ринку, як уже зазначалося, передбачає з'ясування не лише його основних об'єктів, а й головних суб'єктів (суб'єктів внутрішнього та зовнішнього ринків). Основними суб'єктами внутрішнього ринку є:

1) населення (зокрема домашні господарства);

2) фірми, підприємства;

3) держава.

Перший суб'єкт внутрішнього ринку — населення, у свою чергу, поділяється на соціальні класи, верстви, прошарки. Американські науковці поділяють населення на чотири головні категорії споживачів, кожна з яких складається з певних груп із відповідними способами життя. До першої категорії належать люди, які намагаються задовольнити елементарні потреби. Це передусім знедолені, з низьким рівнем освіти, які живуть у злиднях (переважно люди похилого віку) та молодші за них, що прагнуть вирватись із злиднів. У середині 80-х років їх налічувалося у США до 11%, в 1995 — 14, у 1999 р. — 13%. До другої категорії відносять людей, що «спонукаються ззовні». Серед них виділяють групу, в якої виражене почуття належності до середнього класу, та групу з почуттям зверхності, готову до змагальності. Це верхній шар середнього класу. До цієї групи також віднесено тих, хто намагається досягти в житті якомога більше — лідерів бізнесу, вищих менеджерів, високопоставлених урядових чиновників. Ця категорія становить майже 68% населення країни.

Третя категорія — люди, які «спонукаються зсередини». За соціальним походженням вони не можуть належати до перших двох категорій. Це люди, захоплені екзотичними та благородними справами, активні захисники навколишнього середовища, учасники суспільних рухів тощо. Ця категорія охоплює майже 19% населення США.

До четвертої, найменш чисельної (до 2% населення) категорії науковці віднесли людей, у яких поєднуються деякі риси другої і третьої категорій і які є своєрідною вершиною цієї класифікації. Згідно з нею більшість людей у колишньому СРСР (або в умовах «дефіцитної економіки») належала до першої категорії, що переважно відповідає дійсності, особливо в останні кризові роки. В Україні наприкінці 90-х років до цієї категорії належало понад 90% населення. Ці категорії населення є учасниками різних типів ринків, розглянутих вище, з погляду об'єктів ринку.

Другий суб'єкт внутрішнього ринку — підприємства (фірми), передусім національні. Існують різні підходи до класифікації фірм. Так, виділяють приватнопідприємницькі фірми, партнерства, корпорації, регульовані фірми, споживчу кооперацію, взаємоощадні банки, неприбуткові організації та фірми з самоуправлінням.

З погляду правових форм в економічній літературі розрізняють індивідуальні підприємства, відкриті товариства, командитні товариства, розширені командитні товариства, негласні товариства, акціонерні товариства, командитні товариства на акціях, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства, картелі, консорціуми, змішані підприємства (концерн, трест).

Найпростішою класифікацією цього типу суб'єктів ринку, що дає змогу кількісно оцінити їхню роль у внутрішньому ринку, є поділ фірм на дрібні, середні та крупні. У більшості розвинутих країн світу кількісно переважають дрібні фірми (малий бізнес). У США з приблизно 23,4 млн підприємств у 1997 р. до немонополістичних належало понад 99%, вони виробляли майже 40% валового національного доходу. Водночас на частку наймогутніших 0,003 від усієї кількості підприємств у цей період припадало більше половини всього виробництва. Частка державних фірм у виробництві валового національного доходу становила до 8%., Водночас державний гарантований ринок у цій країні сягає приблизно 20%. Певна частка в загальному обсязі внутрішнього ринку — іноземні фірми.

Щодо структури світового ринку, то панівне становище на ньому посідають гігантські транснаціональні корпорації (ТНК), які монополізували більшу частину світової торгівлі.

В Україні у 1990 р. було зареєстровано приблизно ЗО тис, а на початку 2001 р. — понад 200 тис. малих підприємств.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сутність і структура ринку.	\|	Фондова і товарна біржі.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.