Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Поняття світового господарства та етапи його розвитку

Світове (всесвітнє) господарство – це сукупність національних господарств, взаємозв’язаних міжнародним поділом праці, міжнародними економічними відносинами.

Світове господарство – сукупність національних економік країн світу, поєднаних мобільними факторами виробництва.

Сучасне світове господарство – це сукупність національних економіки, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, глобальний економічний організм, підпорядкований об’єктивним законам ринкової економіки.

Світове господарство – це сукупність міжнародних економічних відносин у взаємозв’язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання й управління.

Найповнішим можна вважати таке визначення:

Світове господарство – це сукупність національних господарств, взаємопов’язаних міжнародними економічними відносинами з відповідним механізмом регулювання та управління.

Етапи розвитку світового господарства:

І – кінець ХІХ – початок 20 – х років ХХ ст.;

ІІ – друга третина 20 – х років – кінець 80 – х років ХХ ст.;

ІІІ – кінець 80 – х – початок 90 – х років ХХ ст. і продовжується нині.

Характерними рисами сучасного світового господарства є:

1. розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення – вивезення капіталу, робочої сили і технології;

2. зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;

3. економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;

4. виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об’єднань.

Для характеристики структури світового господарства на первинному рівні, тобто на рівні відносин між країнами, використовується прийнята в міжнародній практиці класифікація, згідно з якою всі країни світу поділяються на три основні групи:

• розвинуті країни з ринковою економікою;

• країни, що розвиваються;

• країни з перехідною економікою.

Група розвинутих країн з ринковою економікою включає 24 країни. Вона поділяється далі з метою аналізу на частково подібні класифікаційні підгрупи великих промислово розвинутих країн, а саме:

• сім країн з найбільшими обсягами валового внутрішнього продукту (ВВП) в групі розвинутих країн з ринковою економікою (РКРЕ). Це - Німеччина, Італія, Франція, Канада, Велика Британія, США та Японія;

• країни Західної Європи; Північна Америка, яка включає Мексику, Канаду і США.

Це найрозвинутіша частина системи світового господарства, ядром якої є три головні центри сили: США, Японія, Західна Європа.

Країни, що розвиваються (колишні колонії та залежні країни. Їх ще називають країнами "третього світу", "периферією" світового господарства.) — це близько 140 країн Азії, Африки, Латинської Америки, Океанії, Європи. Вони займають майже 70% території Землі, їх населення становить понад 80% усього населення земної кулі. Валовий внутрішній продукт (ВВП) сягає близько 20% загального світового обсягу. До країн, що розвиваються, відносять держави, які часом значно відрізняються одна від одної, проте мають такі спільні риси, проблеми та інтереси, котрі дають підстави об'єднувати їх в одну підгрупу. Цими рисами є:

• залежне становище в системі світового господарства;

• багатоукладний характер економіки;

• в цілому усе ще низький рівень розвитку продуктивних сил, відсталість промисловості, сільського господарства, виробничої та соціальної інфраструктури порівняно з промислово розвинутими країнами.

Виділяють три підгрупи країн, що розвиваються:

1. найрозвинутіші країни,

2. середньорозвинуті

3. найменш розвинуті.

Про відмінності в рівнях розвитку цих підгруп можна судити на підставі таких даних: середньодушовий доход у першій підгрупі країн, що розвиваються, перевищував відповідний рівень "середняків" у 3,4 разу, а нижчої підгрупи - у 15,2 разу. Найбільш динамічні з них це, насамперед, нові індустріальні країни (НІК) Південно-Східної Азії та Латинської Америки (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Аргентина, Бразилія, Мексика) — НІК першого покоління; Малайзія, Таїланд, Індія, Чилі — НІК другого покоління; Кіпр, Туніс, Туреччина, Індонезія — НІК третього покоління; Філіппіни — НІК четвертого покоління. До цієї підгрупи входять також деякі країни Перської затоки - Катар, Кувейт, ОАЕ, а також Багами, Бермуди.

Для НІК характерна експортна орієнтація виробництва, поступовий перехід до розвитку капіталомістких і наукомістких галузей, активне використання прямих зарубіжних інвестицій (ПЗІ) і зростаюча участь у вивезенні капіталу.

Група країн з перехідною економікою включає: країни Центральної та Східної Європи (Албанію, Болгарію, Угорщину, Польщу, Румунію, Чехію, Словаччину) і нові країни, що виникли після розпаду СРСР і Югославії.

Перед цими країнами стоять проблеми, які багато в чому схожі з проблемами країн, що розвиваються. Це —проблеми зміни економічних структур і адаптації поведінки населення та законодавства до ринкової економіки, модернізації виробничого апарату та інфраструктури, міжнародної заборгованості, вибору шляху і форм інтеграції зі світовим господарством тощо.

Міжнародна економічна інтеграція–процес зближення та взаємопроникнення національних господарств групи країн, спрямований на створення єдиного господарського механізму.

Історично інтеграційні процеси виявились у Західній Європі. З самого початку вони були зумовлені необхідністю відбудови економіки країн цього регіону після Другої світової війни.

Історично найактивніше регіональна інтеграція проходить у Західній Європі. Тут існують два регіональні блоки:

• Європейський Союз (ЄЄ): Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Люксембург, Велика Британія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Австрія, Швеція, Фінляндія, а також 10 нових членів з Центральної і Південної Європи (Польща, Чехія, Словенія, Угорщина, Словаччина, Мальта, Кіпр, Естонія, Латвія, Литва).

• Європейська Асоціація Вільної Торгівлі (ЄАВТ): Ісландія, Норвегія, Швейцарія, Ліхтенштейн.

Міжнародна економічна інтеграція, що найбільш послідовно здійснюється в Західній Європі, поступово поширюється і на регіони інших континентів. При цьому Європейський Союз є взірцем, моделлю для інтеграційних організацій будь – якого регіону.

Сьогодні у світі є близько 20 економічних угруповувань. Серед них можна виділити: в Західній Європі – ЄС і ЄАВТ, в Північній Америці — Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА): США, Канада, Мексика, в Азіато – Тихоокеанському регіоні – Тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС) - Австралія, Бруней, В'єтнам, Індонезія, Канада, Китай, Кірибаті, Малайзія, Маршаллові Острови, Мексика, Нова Зеландія, Папуа - Нова Гвінея, Республіка Корея, Перу, Сінгапур, США, Філіппіни, Чилі, Японія, а також Росія, в Латинській Америці — "Меркосур": Бразилія, Аргентина, Парагвай, Уругвай; Андський пакт: Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія; Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН): Бруней, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни. Найбільшою з африканських інтеграційних груп країн є ЕКОВАС (Економічне співтовариство країн Західної Африки). До складу ЕКОВАС входять 16 країн Африки: Бенін, Гамбія, Гана, Гвінея, Ліберія, Малі, Мавританія, Нігерія, Буркіна-Фасо, Кот-д'Івуар, Кабо-Верде, Гвінея-Бісау, Нігер, Сенегал, Сьєрра - Леоне, Того.

Всесвітній поділ праці формує світове господарство як єдиний наднаціональний єдиний світогосподарський простір, який утворює другий, більш адекватний поняттю "світове господарство" рівень світогосподарських відносин.

Єдиний світогосподарський простір — це наднаціональне середовище підприємства (бізнесу), в рамках якого діють єдині економічні, технологічні, правові і соціально-культурні вимоги до суб'єктів виробничої та комерційної діяльності.

Світове співтовариство перебуває поки що на самому початку формування єдиного світогосподарського простору.

Структура єдиного світогосподарського простору, представлена підсистемами:

• технологічною;

• економічною;

• правовою;

• соціально-культурною.

Технологічна підсистема — це сукупність вимог, які пред'являє НТР, що забезпечують конкурентоспроможність на світовому ринку. Ці вимоги технології можуть бути зведені до таких основних параметрів:

• інформаційно-комп'ютерний характер технології;

• наукомісткість;

• ресурсозберігаючий, безвідходний та екологічно чистий тип технології;

• біотехнологічність, тобто технологія, яка ґрунтується на природних процесах.

Такі параметри забезпечують витримування світового рівня ефективності, продуктивності, якості та новизни продуктів, реалізацію принципів сучасного менеджменту. Реалізація цих вимог практично неможлива і малоефективна в рамках відособлених національних технологічних просторів.

Економічна підсистема — це єдиний економічний простір вільного пересування товарів і послуг, капіталів і робочої сили, інформації через кордони національних держав, а також вільний взаємообмін національними валютами.

Економічна підсистема формується в міру вироблення і реалізації єдиних вимог до міжнародної торговельної, виробничо-інвестиційної та валютно-фінансової діяльності.

Правова підсистема — це зведення загальних правил підприємницького права і норм господарської поведінки. Вони складаються в єдине правове поле в міру вироблення норм міжнародного приватного, цивільного та патентного права.

Соціально-культурна підсистема формується значно повільніше і суперечливіше, ніж інші підсистеми єдиного світогосподарського простору. Процес формування єдиного соціально-культурного простору передбачає:

• досягнення більш високого загального рівня життя і зменшення відмінностей між "багатими" і "бідними" державами. З цією метою створюються структурні фонди ЄС, різні цільові фонди ООН;

• єдиний підхід до соціальної політики;

• формування нового мислення, злам старого мислення;

• вироблення єдиних норм поведінки в бізнесі, діловій етиці та в менеджменті;

• мирне вирішення національних та міжнаціональних проблем.

Кожна з підсистем світового господарства (технологічна, економічна, правова, соціально - культурна) — специфічна.

Ці підсистеми мають свою власну логіку розвитку, свої власні підсистеми, але функціонують вони як елементи цілісного організму — єдиного наднаціонального світогосподарського простору. Розбалансованість у функціонуванні будь-якої з підсистем впливає на стан системи в цілому.

Взаємодія технологічної, економічної, правової, соціально-культурної підсистем рівноправна і рівнозначна.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Об’єктивні передумови виникнення світового господарства	\|	Червоноград – 2010

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.