Види мистецтва умовно поділяють на три типи.

До першого належать так звані просторові види мистецтва, до яких зараховують живопис, скульптуру та архітектуру.

Другий тип — це часові мистецтва, до яких належать музика, співи, танець, пантоміма і література.Часовими вони називаються тому, що, на відміну від статичної форми зображення, характерної для просторових мистецтв, подають свій предмет у русі, у динамічному його розвиткові, що відбувається протягом певного часу.

Третій тип — це так зване синтетичне мистецтво, яке поєднує елементи як просторових, так і часових мистецтв. Форма зображення в театрі й кінореалізується як у просторі, так і в часі.

Види мистецтва відрізняютьсяне лише способом відображення життя, а й тим матеріалом, в якому постають їхні твори і яким вони користуються для мистецького його відтворення. За такими «матеріальними» ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова, у порівнянні, наприклад, зі скульптурою — мистецтвом каменю, живописом — мистецтвом фарби, танком — мистецтвом ритмічних рухів тіла, пантомімою — мистецтвом жестів і міміки, музикою — мистецтвом звуківтощо. Кожен із видів мистецтва має переваги перед іншими стосовно можливості якнайбільш повного охоплення різних боків зображуваного предмета.

Засобами слова— цього найбільш гнучкого матеріалу — можна відтворювати зображуване майже кожним видом мистецтва. Так, поезія прийомами своєї звукової організації наближається до музики. Прозаїчні словесні образи можуть давати ілюзію пластичного зображення і т. д. Крім того, слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову.

Одне з провідних місць у суспільно-естетичній свідомості людства сьогодні посідає словесне мистецтво. Але воно не відразу знайшло таке визнання. Античність, епохи Відродження та класицизму надавали перевагу скульптурі та живопису. Поезія, як тоді вважалося, програвала в порівнянні з ними через відсутність елемента наочності у її зображеннях. Популярність літератури, яка невпинно зростала в усі подальші епохи розвитку мистецтва, засвідчила, що словесне мистецтво ні в чому не поступається перед живописом та скульптурним зображенням і багато в чому перевершує їх. Теоретично ці переваги були обґрунтовані Г. Лессінґом у його знаменитому трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766 р.). Думки Лессінґа були поглиблені в не менш знаменитій «Естетиці» Г. В. Ф. Геґеля. З українських літературознавців до цієї проблеми зверталися М. Костомаров, О. Потебня, І. Франко та інші.

Органічним складником літератури як мистецтва слова є література для дітей.Суперечки навколо її специфіки тривають і сьогодні. Зрозуміло, що вона має свої жанрові особливості, тематику й технічне оформлення, відповідає рівневі дитячих знань і психологічному розвиткові, хоча ідейно-естетичними принципами література для дорослих і дітей не відрізняється. Український літературний критик Олександр Грушевськийпідкреслював, що для виховання дітей у руслі національних традицій необхідна «спеціальна дитяча література. Проста, зрозуміла, чиста — як око, світла, ясна, як срібний струмок гірського водоспаду з найтоншими переливами фарб, прекрасними, немов дитячі душі... Вона повинна бути весела й бурхлива, як той же водоспад, і тихо-спокійна, задумливо-мрійлива, як плесо широкого ставу в місячну нічку, а також природна, мов затінок в спеку».

На сторінках журналу “Семья и школа” (1884 р.) в узагальненій формі були визначені завдання, які повинні стояти перед дитячими письменниками:

- вибирати для дитячої книжки класичні скарби словесності і відповідно опрацювати їх;

- володіти глибоким педагогічним тактом (запропонувати те, що має виховне значення, зберігати всі поетичні та художні засоби оригінала);

- показувати в художньому творі правду життя.

Слід пам’ятати, вважали автори, все, що дорослий розповість дитині, що вона прочитає залишиться у неї в пам’яті на все життя. Тому дитині слід читати тільки те, що є основою морального і розумового розвитку.

Автори вважали, що, по-перше, для дітей повинні писати тільки талановиті люди, бо тільки талановитий автор дитячої книжки може обволікати мораль у життєво-природню фабулу, зробить її більш захоплюючою і художньою, і тому мораль, ідея, необхідність повчального елементу повинні домінувати над життєвою правдою.

По-друге, дитячі письменники по можливості повинні вводити своїх читачів у зміст і значення тих явищ сучасного життя, які змогли б зацікавити їх. Усвідомлення змісту сприяло б розвитку почуттів "громадськості та патріотизму", взагалі розумовому і моральному вихованню.

Вимоги до змісту дитячої книжки:

1. Книжка повинна бути короткою за змістом або розподіленою на частини (окремі оповідання, розділи).

2. Спосіб викладу повинен бути простим і зрозумілим (без підстроювання під народну чи дитячу мову, без гри словами

3. У дитячій книжці повинен бути відсутній похмурий колорит і присутній моральний: книга повинна вчити хорошому, доброму, чемному.

4. Кожна книжка повинна повідомляти нові знання і враховувати особливості місцевості, де проживають діти (знайомити сільських дітей з життям міста і навпаки).

5. Книжка повинна бути а) доступною за змістом, тобто відповідати рівню розвитку дітей того віку, для якого призначена; б) цікавою (викликати роботу думки, почуттів та уяви); в) правдивою в зображенні явищ життя; г) художньою.

Крім того, педагоги – практики вважали, що у більшості випадків цінними в дитячій літературі є саме ті твори, які з великою цікавістю читають не лише діти, а й дорослі. “Хороші і корисні тільки ті твори для дітей, які можуть зацікавити дорослих людей та подобатися їм”

Своєрідність дитячої літератури :

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ІІІ. Евокація	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.