Типи переходу до демократії

Послідовність стадій посттоталітарної трансформації є приблизно однаковою в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежить від типу переходу, а останній, отже, залежить від типу або способу, а також швидкості заміни старих еліт новими.

Дослідники розрізняють два основних типи переходу до демократії:

¾ розрив з минулим, коли відбувається заміна політичних еліт контр-елітами;

¾ перехід шляхом компромісів і взаємних уступок, коли досягається порозуміння між елітою і контр-елітою.

Тип переходу не є довільним вибором суб’єктів політичного процесу. Він детермінований глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем делегітимізації старої еліти, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.

Перший тип переходу притаманний країнам, в яких стара еліта повністю втратила легітимність. За таких умов події можуть розгортатися двома шляхами:

¾ або стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передачу опозиції, і тоді перехід відбувається шляхом абдикації (відречення);

¾ або вона вперто намагається зберегти свої позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни – маси “змітають” стару еліту революційним способом.

На відміну від переходу, революції пов’язані зі зламом не тільки інститутів, але й правових та політичних норм, величезними матеріальними та людськими втратами. До того ж революції в Росії 1917 р., Китаї 1949 р., Ірані 1979 р., що привели до утвердження в цих державах ще більш жорстоких режимів, переконують у безперспективності сподівань на утвердження демократії революційними методами. Тому успіх трансформації може бути гарантований лише у випадку послідовного і глибокого реформування усіх сторін суспільного життя.

Шляхом абдикації були здійснені трансформаційні процеси у Греції, Аргентині, Іспанії, НДР, ЧССР. Вимушено “відрікся” від влади М. Горбачов. Абдикація прискорює і полегшує перехід до демократії, робить його більш організованим і послідовним, оскільки з часу відречення перехід здійснюється під керівництвом нової політичної еліти. Проте абдикація не є надто розповсюдженим способом переходу.

Другий тип переходу з допомогою компромісів і взаємних уступок (характеристику його стадій ми вже зробили раніше) відбувається також двома шляхами:

¾ або через перемогу на виборах нових еліт і їх наступні переговори зі старою елітою, яка ще зберігає значні позиції;

¾ або через “вростання” старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування “нових” еліт зі значною домішкою старих кадрів. Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, справляє гальмівний вплив на процес трансформації.

І все ж, розглядаючи особливості переходу під цим кутом зору, слід мати на увазі, що виникнення та перемога нових еліт, пов’язані передусім з формуванням нових структур і нових орієнтацій людей при владі, зовсім необов’язково супроводжуються заміною особового складу еліти. Іншими словами, ситуація перебування при владі “тих самих людей” в одних випадках означає тривалий процес стагнації і гальмування реформ (як це є в Україні), а в інших випадках може й не бути перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як в Естонії чи Латвії). Все залежить від рівня заангажованості старих еліт, від того, наскільки вони є відданими комуністичному режиму та тоталітарним методам правління.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Делегітимізація і лібералізація недемократичних режимів як передумова і підготовча стадія переходу до демократії	\|	Особливості та фази трансформації посткомуністичних суспільств

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.