Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Державне регулювання економіки та складові економічної політики.

Досвід розвинених країн світу свідчить про те, що будь-яка держава виконує політичну, міжнародну, соціальну та економічну функції. Всі функції взаємопов´язані, але економічна функція є основною, оскільки від її дії залежить ефективність реалізації всіх інших.

Державне регулювання економіки (ДРЕ)- сфера діяльності органів державної влади щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб´єктів господарювання шляхом застосування різноманітних методів і засобів. Тобто, ДРЕ можна розглядати як функцію державного управління економікою, як інструмент реалізації економічної політики держави .

Об´єктивними причинами необхідності державного регулюванняв умовах сьогодення є:

- наявність монополізму в багатьох галузях народного господарства та відсутність досконалої конкуренції;

- недосконалість цінового механізму для певної групи товарів, який робить їх виробництво неефективним;

- повільна адаптація до сучасних умов господарювання окремих ринків - робочої сили, капіталів, інтелектуального продукту тощо;

- забезпечення стабільності і гармонійності суспільства;

- сприяння збереженню та відтворенню природного, культурного, національно-історичного середовища існування народів;

- розв´язання питань міжнародної політики і співпраці.

Основними функціями державного регулювання економікиє:

- регулювання макроекономічних процесів і пропорцій;

- регулювання зовнішньоекономічних відносин;

- розроблення і регулювання науково-технічної, інвестиційної та соціальної політики;

- захист внутрішнього товаровиробника і пріоритетних виробництв;

- розроблення і регулювання регіональної політики;

- соціальний захист населення;

- захист особи, інтересів товаровиробника і держави;

- утримання і забезпечення ефективної роботи органів державної влади.

Цілі і пріоритетив соціально-економічному розвитку становлять основу об´єктів регулювання. Ціліекономічного розвитку визначаються для країни в цілому, окремих її регіонів, інститут національних одиниць, груп населення. Вони мають бути конкретними, кількісно визначеними. Пріоритети- це найважливіші соціально-економічні процеси, на стимулювання яких спрямовується у певний період переважна частина ресурсів за допомогою відповідних регуляторів.

Цілі ДРЕ на кожному історичному етапі залежать від багатьох чинників соціально-економічного розвитку держави.

Але можливо виділити класичні і історично сформовані цілі ДРЕ:

- економічний розвиток

- макроекономічна ефективність

- повна зайнятість

- стабільний рівень цін

- економічна свобода

- справедливий розподіл доходів

- економічна забезпеченість

- збалансованість експорту і імпорту

Суб´єктомрегулювання є держава в особі державних органів управління (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій), яка для розв´язання складних соціально-економічних проблем, усебічного врахування інтересів залучає наукові установи, політичні партії, громадські та релігійні організації.

Економічною основою державного регулювання є бюджетний фонд, а також майно держави (засоби виробництва, споруди, транспорт, що перебувають у власності держави).

Економічно доцільними функціями держави в умовах ринкового господарювання є:

— розроблення, прийняття та організація виконання господарського законодавства. Йдеться про правову основу підприємництва, оподаткування, банківської діяльності та ін.;

— забезпечення умов для нормального функціонування ринкового механізму. В країнах з давніми традиціями до цього напряму діяльності держави входять регулярна демонополізація економіки, ефективні антиінфляційні заходи, підтримка фінансової системи;

— забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;

— здійснення грошово-кредитної політики;

— забезпечення громадян суспільними товарами;

— формування інформаційної інфраструктури ринку;

— забезпечення розподілу і перерозподілу доходів.

Держава виконує свої функції, використовуючи різноманітні форми і методи впливу на економіку. Однак вона не повинна допускати: по-перше, дій, які призводять до розриву зв´язків усередині ринкового механізму (тотальне директивне планування, розподіл ресурсів і предметів споживання та ін.); по-друге, оскільки конкурентний ринок це - саморегульована система, впливати на нього можна в основному тільки непрямими економічними методами.

Спеціалісти з питань державного регулювання економіки виділяють чотири основні причини систематичних невдач держави у досягненні поставленої мети:

- обмеженість інформації уряду;

- обмежені можливості урядового контролю за наслідками діяльності уряду;

- обмеженість впливу уряду на бюрократичні установи;

- обмеження, зумовлені політичними процесами.

Основні цілі в соціально-економічному розвитку, які ставить перед собою держава в соціально-економічному розвитку визначають функції ДРЕ:

- Цільова визначення основних цілей, напрямків, пріоритетів в розвитку національної економіки

- Стимулююча – формування механізмів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб’єктів і стимулювати соціально-економічні процеси у бажаному напрямку

- Нормативна (регламентуюча) функція – держава за допомогою законодавчих актів та нормативів встановлює певні правила діяльності суб’єктів господарювання, створює певний правовий простір

- Соціальна – регулювання соціально-економічних відносин (насамперед підприємець-робітник), забезпечення соціального захисту, розробка соціальних стандартів, діяльність щодо збереження навколишнього середовища.

- Безпосереднє управління неринковим сектором економіки – регулювання державного сектору економіки, створення суспільних благ і товарів

- Контролююча – державний нагляд та контроль за законністю, виконанням екологічних, соціальних стандартів.

Об’єктом ДРЕ виступають сфери галузі, регіони, а також явища, ситуації соціально-економічного життя країни, де виникають проблеми, які потребують втручання держави (не можливо вирішити автоматично або невідкладно) для підтримки нормального функціонування економіки та підтримки соціальної стабільності в суспільстві.

Виходячи з цього можна виділити конкретні об’єкти ДРЕ:

- економічні цикли

- структура економіки

- умови нагромадження та інвестиційна діяльність

- науково-технічний прогрес та інноваційні процеси в економіці

- грошовий обіг та інфляцію ціни

- платіжний баланс країни

- умови конкуренції

- соціальні проблеми суспільства

- навколишнє середовище

- регіони

Щодо кожного з названих об’єктів держава проводить відповідну економічну політику.

Економічна політика держави – це система цілеспрямованих взаємоузгоджених та взаємо формуючих цілей, ідей та принципів соціально-економічного розвитку країни ( на м акро та мікрорівні) , основні завдання, засоби та методи їх досягнення, а також діяльність органів державної влади і управління щодо їх реалізації відповідно до певного суспільного устрою.

Економічна політика держави реалізується у формі антициклічної (антикризової), структурної, інвестиційної, амортизаційної, науково-технічної, цінової, фіскальної, зовнішньоекономічної, соціальної, екологічної, регіональної політики

Розглянемо основні види економічної політики, виходячи, як було вище зазначено з конкретних об’єктів ДРЕ.

Структурна політикапередбачає формування сучасної структури (галузевої, виробничо- вартісної, функціонально-речової, відтворювальної, територіальної , економічної ) національної економіки, тобто це сукупність наукових методів і практичних заходів, спрямованих на оптимізацію внутрішніх пропорцій економічної системи та ефективну сукупну пропозицію.

Світова практика господарювання сформувала два типи структурної політики: пасивний та активний. Пасивна структурна політика зводится до створення правової бази для вільного перміщення факторів виробництва з однієї сфери в іншу, з галузі в галузь, з регіону в регіон. При цьому структура економіки змінюється внаслідок зміни норм прибутковості. Якщо в якійсь галузі попит перевищує пропозицію, то це призводить до зростання цін і збільшення норми прибутку. Капітал з інших ,як правило, менш прибуткових галузей, преливається в цю галузь, збільшуючи тим самим виробницто товарів ( пропозицію). Таким чином ринкове саморегулювання забезпечує оптимальну структуру економіки. У такий спосіб формувалася структура економіки США і Великобританії. Але цей шлях надто тривалий і пов'язаний зі значними соціальними втратами.

Активна структурна політика полягає утому, що , використовуючи державні важелі, органи управління сприяють прискоренню структурних зрушень в економіці. Цим шляхом ідуть Японія, Південна Корея, Сінгапур, Китай та інші країни, які входять у стадію індустріального та постіндустріального розвитку.Важелями виступають: державна програма структурних перетворень, пряме державне інвестування програм структурної перебудови економіки, створення спеціальних фондів, залучення іноземних іприватних інвестицій, податкові ікредитні пільги, згортання виробництва у депресивних галузях, програми перепідготовки кадрів…

Державна підприємницька політика має включати такі складові:

— державне регулювання тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його факторами (політика роздержавлення та приватизації, антимонопольна політика; інститут банкрутства суб'єктів підприємництва тощо;

— державну систему підтримки підприємництва.

Нормативно- правова база - Закон України «Про підприємництво», України , Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства» та ін «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992р.), «Про Антимонопольний комітет України» (1993 р.), «Про захист від недобросовісної конкуренції» (1996 р.),

Суб'єктами ( конкурентної) антимонопольної політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Ними є: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; керівництво й трудові колективи підприємств і покупці. Центральним органом, який забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку та підтримки підприємництва, є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.

До засобів антимонопольного регулювання належать:

• обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності;

• декларування зміни цін;

• установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;

• квотування обсягів виробництва товарів (послуг);

• використання державних замовлень;

• розподіл ринків;

• тарифне регулювання імпорту та експорту товарів та ін.

Державна регуляторна політика— це постійний та послідовний курс органів виконавчої влади та місцевого самоврядування на впровадження оптимального державного управління в економічній та соціальній сферах, на зменшення їх втручання у діяльність суб'єктів підприємництва, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку господарської діяльності.

Вона охоплює всі сфери державного регулювання підприємництва, тобто всі види регуляцій, які встановлюють обов'язки та зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян і суб'єктів господарської діяльності.

До сфери державного регулювання, зокрема, входять:

- правила та процедури щодо входження на ринок та виходу з нього суб'єктів господарської діяльності, їх створення та ліквідації;

- дозвільна система на провадження певного виду господарської діяльності;

- правила та процедури, що регламентують певні види господарської діяльності, які не підпадають під ліцензування;

- контроль за безпекою та якістю продукції;

- контроль за обов'язковими платежами до бюджетів і до державних цільових фондів;

- правила щодо обсягу та процедур подачі обов'язкової звітності;

- регулювання цін;

- антимонопольне регулювання;

- контроль та обмеження щодо грошових і товарних потоків (включаючи інвестиційну та зовнішньоекономічну діяльність);

- регулювання зайнятості та використання трудових ресурсів.

Нормативно-правове забезпечення розвитку підприємництва включає: формування законодавчої бази підприємництва та вдосконалення її; нормативне регулювання умов господарської діяльності, включаючи сертифікацію та стандартизацію; адміністративне регулювання через механізм державної реєстрації підприємсів, ліцензування підприємницької діяльності, квотування обсягів виробництва, експорту, імпорту товарів.

На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу має стати дерегулювання підприємництва, яке означає: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів і будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок і права контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.

Інституційні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.

Організація ефективної підтримки підприємництва обов'язково вимагає формування розвинутої інфраструктури, що є невід'ємним компонентом ринкової економіки і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу. До складу інфраструктури ринку входять: фінансово-кредитна інфраструктура, організаційно-технічна інфраструктура, інформаційно-аналітична інфраструктура.

Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення. Основним елементом такої системи має бути мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, що у подальшому інтегруватимуться в єдину інформаційну систему.

ДЕРЖАВНА ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА – це діяльність держави щодо регулювання інвестиційної діяльності з метою реалізації цілей економічної, науково-технічної та соціальної політики.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає:

- пряме управління інвестиціями

- регулювання умов інвестиційної діяльності (опосередковане управління)

- контроль за законністю здійснення інвестиційної діяльності усіма учасниками та інвесторами.

Партнерами в інвестиційній сфері виступають суб’єкти: органи державного управління, підприємці, фінансові інституції.

Пряме управління інвестиціями здійснюється центральними та місцевими органами влади. Насамперед, пряме управління інвестиціями передбачає:

- прогнозування, планування та програмування розвитку національної економіки, її елементів

- передбачення і державному бюджеті обсягів державного фінансування інвестиційних процесів

- планування централізованих державних засобів

- розміщення держконтрактів та контроль за їх виконанням

- визначення умов реалізації інвестиційних проектів та їх експертизу

- проведення інвестиційної діяльності (державні інвестиції).

Державні інвестиції фінансуються за рахунок:

- державного бюджету

- прибутку державних підприємств

- емісії грошей

- випуск внутрішніх державних позик

- зовнішніх позик уряду.

На нинішньому етапі розвитку економіки України загальний обсяг інвестицій для оновлення основних фондів повинні перебувати у межах 20-25% ВВП.

Важливим елементом процесів інвестування є забезпечення сприятливого інноваційного клімату

Таким чином,

- забезпечення сталого економічного розвитку можливе лише за умов активної інвестиційної політики держави на принципі “інвестиційного партнерства” всіх суб’єктів інвестиційної діяльності

- формування сприятливого інвестиційного партнерства багато в чому залежить від інвестиційного клімату, що визначають такі фактори, як політична стабільність, ступінь державного регулювання, податкова політика, свобода руху капіталу та прибутку, валютні ризики.

На Україні розроблено ряд нормативних актів напряму направлених на регулювання та стимулювання інвестиційної діяльності: Закон України “Про інвестиційну діяльність”, “Про режим іноземних інвестицій”.

- активізація інвестиційних процесів неможливе без розробки регіональних інвестиційних програм.

У вивченні світового досвіду управління економікою особливий інтерес становить проблема науково – технічного розвитку.

Досвід деяких країн свідчить , що держава тримає найважливіші напрямки науково – технічної політики під контролем і безпосереднім впливом.

У світовий практиці на сьогодні сформувалися три головні типи моделей науково – інноваційного розвиткупромислово розвинених країн:

- Країни, орієнтовані на лідерство в науці; реалізацію великомасштабних цільових проектів , що охоплює усі стадії виробничого циклу, як правило зі значної часткою науково – інформаційного потенціалу в оборонному секторі( США, Франція, Великобританія).

- Країни, що стимулюють нововведення шляхом розвтиитку інноваційної інфраструктури, координації дій , щодо різноманітних секторів у галузі науки і технологій ( Японія, Південна Корея).

- Країни , орієнтовані на поширення нововведень, створенні сприятливого інноваційного клімату, раціоналізацію всієї структури економіки ( Німеччина, Швеція, Швейцарія).

Україна , володіючи значним науково – технічним потенціалом, може забезпечити собі лідерство в багатьох галузях інноваційної діяльності або принаймні паритет у світі, сконцентрувавши зусилля на пріоритетних, найбільш ефективних напрямках НТП.

Частка використання науковомістких технологій в Україні на рубежі21 ст. у світовому масштабі складала менше 1%, тоді як США – 39%, Японії – 30 %, Німеччини – 16%.

Державна інноваційна політика – це комплекс економічних, організаційно – правових та інших заходів держави, спрямованих на впровадження результатів НТП у виробництво, стимулювання і підтримку інноваційних процесів в економіці.

В Україні слід обрати такі напрямки розроблення високих технологій , для реалізації яких створені конкретні передумови та існує власний науково – технічний потенціал.

Механізм створення та поширення нововведень має три загальні складові, характерні майже для усіх країн:

1. Систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень;

2. Різні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень;

3. Підтримку малого інноваційного підприємництва.

Мета державної інноваційної політики – забезпечення науково – технічного розвитку країни, впровадження нововведень з метою формування сучасного конкурентноспроможного виробника.

Необхідною умовою науково – технічного та інноваційного розвитку є синхронізація інвестиційних та інноваційних циклів, що забезпечує коригування різної тривалості інноваційних ( в середньому 7 років ) та інвестиційних ( для споруд – 50 років, для машин і обладнання – 8-10 років) циклів і передбачає забезпечення впровадження результатів науково – технічного прогресу у виробництво при збереженні інвестицій за допомогою політики прискореної амортизації.

Політика прискореної амортизації – зниження нормативних сроків служби основного капіталу та дозвіл на більш високі норми амортизаційних відрахувань на ранніх періодах експлуатації основного капіталу.

Залежно від ролі держави виділяють дві основних моделі розвитку науково – технічної та інноваційної діяльності:

o Індустріальна – перевага надається ринковим регуляторам, при пасивній ролі держави

o Постіндустріальна ( неекономічна) –висока активність держави , система цілеспрямованих . випереджаючих заходів

Згідно із Законом України “ Про основи державної політики у сфері науки і науково – технічної діяльності”основними засобами впливу в науково – технічній та інноваційній сферах мають бути:

- Національні державні та міждержавні науково - технічні програми;

- Державне замовлення в науково – технічній сфері;

- Державна науково – технічна експертиза;

- Бюджетне фінансування науково – технічної діяльності;

- Патентно- ліцензійна діяльність;

- Метрологія, стандартизація, сертифікація в науково – технічній діяльності;

- Формування науково - технічних кадрів;

- Створення програми науково –технічної інформації.

Державна промислова політика — цілісна система заходів, інвестиційно-структурних перетворень, що підкріплюються відповідними механізмами реалізації (стимулювання, регулювання та контролю через відповідні інститути держави та ринку), спрямованими на розв'язання стратегічних і тактичних завдань розвитку реального сектору: зростання виробництва, підвищення конкурентоспроможності національної економіки та окремих галузей.

Світовий досвід переконує, що залежно від ситуації, яка складається у реальному секторі, держава може вдазатися до тактики "пристосування" або тактики "активного формування"; здійснювати галузевий або горизонтальний підходи до реалізації цілей промислової політики.

Тактика "пристосування" — поступове скорочення виробництва у певній галузі з метою попередження занадто великих соціальних потрясінь.

Тактика "активного формування" — активне стимулювання державою ринкових процесів, впровадження нових технологій, підпорядкування розвитку певних галузей суспільним цілям.

Галузевий підхід— захист та стимулювання розвитку окремих галузей, протекціонізм у міжнародній торгівлі.

Горизонтальний підхід — створення загальних сприятливих умов для забезпечення конкурентоспроможності підприємств на світовому ринку.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
КОЛІСА КРАНОВІ	\|	Варіанти проведення промислової політики для України

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.