• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Україні

1. Соціально-економічна ситуація в Україні у кінці 80-х і в 90-х роках XX ст.

На початку 90-х років XX ст. у незалежній вже Україні соціа­льна робота починає формуватися як фахова діяльність. Цей про­цес супроводжується створенням мережі соціальних установ та закладів нового типу. Поштовхом до цього стали економічна криза і стрімке зростання соціальних проблем у суспільстві. Економічна криза спричинила появу безробіття (явного і прихованого), непов­ну зайнятість працюючих, багатомісячні затримки з виплатою заро­бітної плати, пенсій, стипендій, різке зниження рівня оплати праці і пенсій, зростання цін практично на всі товари і тарифів на всі по­слуги. Наслідком цього стали різке зниження рівня життя пере­важної більшості населення, вимушена міграція, загострення кри­міногенної ситуації, спад рівня народжуваності та значне збільшен­ня смертності, розпад інституту сім'ї, зростання проституції і про­фесійного жебрацтва, дитячої безпритульності, захворюваності на­селення (особливо на СНІД, туберкульоз), передусім дитячої.

Промовистими щодо цього є хоч би такі статистичні дані: 70% українських родин живе (2000 р.) за порогом бідності (малоза- безпеченості), заборгованість із заробітної плати в економіці країни (на 10.09.2000 р.) становила 5,8 млрд. грн., 7 467 тис. працівників своєчасно не отримують зарплати, середня тривалість життя людей похилого віку за період 1989- 1999 рр. скоротилася на 2,8 року, причому різниця у тривалості життя жінок (73,4 р.) та чоловіків (62,8 р.) одна з найбільших у світі, частка людей старшого поколін­ня (пенсійного віку) за той же період зросла у загальній структурі населення на 6,5%. Кількість пенсіонерів сягнула 15 млн. осіб (по­над 30% населення України), з них 2,4 млн. - інвалідів. Передбачені на 1999 р. дуже скромні видатки згідно з Державною програмою соціального захисту інвалідів у сумі 110 млн. грн. профінансовано лише на 41 %.

Рівень захворюваності дітей першого року життя зріс у 1999 р. порівняно з 1991 р. на 22%, а рівень інвалідності збільшився на 25,4%[11]. Кількість зареєстрованих безробітних на середину 2000 р. сягнула 1,5 млн. осіб (4,5%), хоч за методикою Міжнародної органі­зації праці їх має бути 11%, а за оцінками українських фахівців (враховуючи приховане безробіття) - близько 30% працездатного населення у працездатному віці. Через відсутність роботи і відпові­дних доходів масового характеру (близько 100 тис. осіб на рік) на­була еміграція. Унаслідок зазначених чинників населення України вже скоротилося на 2,8 млн.: від 52,2 млн. осіб 1993 р. (найвищий рівень за всю історію країни) до 49,395 млн. осіб у 2000 р. Щорічне зменшення населення за цей період становило 300 - 390 тис. осіб. Якщо б ці темпи вимирання населення збереглися на майбутнє, то через 126-130 років мав би вмерти останній громадянин України.

2. Формування системи соціального захисту в Україні за нових політико-ідеологічних та соціально-економічних умов

Послаблення більшовицьких ідеологічних догм, перші кроки до демократизації політичного життя і ринкової економіки було зроблено в колишньому СРСР у другій половині 1980-х років (ро­ки «Перебудови»). Тоді ж стала поглиблюватися соціально- економічна криза радянського суспільства. У відповідь на це уряд СРСР намічав і впроваджував деякі реформи у системі соціального забезпечення населення. Уряд незалежної України продовжив і поглибив ці реформи, які ще далеко не завершено, вони тривають. За останні роки з'явилися нові державні і недержавні служби, уста­нови, організації, які надають різноманітні соціальні послуги.

Створена за ці роки мережа державних соціальних відомств України на кінець 1999 р. мала такий склад. Очолює її, координує діяльність, втілює у життя переважну частину державних заходів щодо соціального захисту нужденних Міністерство праці та соці­альної політики, яке включає такі установи й заклади:

• державну службу зайнятості населення (мережу центрів за­йнятості);

• мережа обласних та міських управлінь та районних відділів соціального захисту;

• територіальні центри обслуговування пенсіонерів та оди­ноких непрацездатних громадян;

• відділення соціальної допомоги;

• дитячі будинки-інтернати;

• будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалі­дів;

• спеціальні будинки інтернати;

• психоневрологічні інтернати;

• пансіонати для ветеранів;

• протезно-ортопедичні заводи;

• заклади спеціальної освіти.

Другим суто соціальним відомством є Державний комітет у справах сім'ї та молоді, що має у своєму складі Український дер­жавний центр соціальних служб для молоді (УДЦССМ), обласні, міські та районні центри соціальних служб для молоді.

Міністерство освіти опікується школами-інтернатами для ді- тей-сиріт, а також спеціалізованими школами-інтернатами для дітей з різними видами захворювань і дітей, які мають складнощі у на­вчанні; а Міністерство внутрішніх справ має у своєму складі спе­ціалізовані приймальники-розподільники для неповнолітніх, кімна­ти тимчасового перебування та притулки для неповнолітніх, служби у справах неповнолітніх, підпорядковані районним, міським держа­вним адміністраціям. З'явилися за останній час і недержавні приту­лки. За станом на 1.06.1998 р., в Україні було 68 притулків усіх ти­пів, а також 21 кімната тимчасового перебування дітей.

Слід зазначити, що в широкому розумінні до соціальних слід віднести і всі установи та заклади Міністерства охорони здоров'я, Міністерства освіти, виховно-трудові колонії Міністерства внутрі­шніх справ, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катас­трофи, оскільки їхня діяльність спрямована на розв'язання соціаль­них проблем населення і фінансується за рахунок держави. Щопра­вда, це не стосується значного тепер вже контингенту студентів і учнів державних навчальних закладів і клієнтів державних медич­них закладів, що самі оплачують надані їм послуги.

Функції створеної в Україні системи соціального захисту мож­на було б згрупувати (за О. Івановою та Т. Семигіною) так.

1. Система соціального страхування

- пенсії (фінансується з Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування);

- допомога безробітним (фінансується з Фонду зайнятості);

- система короткотермінових грошових допомог під час хвороби, при народженні дитини (фінансується з Фонду соціального страхування та Пенсійного фонду);

- допомога у разі нещасного випадку на виробництві.

2. Універсальні системи

- державна система охорони здоров'я (фінансується з місцевих та Державного бюджетів);

- державна система освіти (фінансується з місцевих та Державно­го бюджетів);

- допомога на поховання (фінансується з Пенсійного фонду, Фо­нду соціального страхування, Фонду зайнятості, місцевих бю­джетів);

- соціальний захист осіб, що постраждали в результаті аварії на ЧАЕС.

3. Система соціальних допомог

- допомога сім'ям з дітьми (фінансується з Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування, місцевих та Державного бю­джетів);

- різного роду допомоги (грошова, натуральна);

- пільги в оплаті;

- соціальне обслуговування (система інтернатних установ і тери­торіальних центрів).

4. Система адресних соціальних допомог

- державні програми дотацій і житлових субсидій (фінансується з Державного бюджету);

- окремі види допомог сім'ям з дітьми (фінансується з Пенсійно­го фонду та Фонду соціального страхування, місцевих та Дер­жавного бюджетів);

- адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям.

5. Пільги як переважне право

6. Соціальний захист через недержавні організації

7. Соціальна допомога з фондів підприємств та органі­зацій

До сфери управління зазначених вище міністерств і відомств 1999 р. входило 4,5 тис. установ, закладів, підприємств, їх праців­ники опікуються долею понад ЗО млн. населення України. Вони забезпечують реалізацію державних гарантій у вигляді пенсій, ме- дико-соціальної реабілітації, грошової та матеріальної допомоги для 15 млн. пенсіонерів. Майже 8 млн. осіб одержують допомогу згідно із Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», 3,5 млн. сімей одержують житлові субсидії. Служби зайнятості обслу­говують понад 2 млн. незайнятих трудовою діяльністю громадян.

У 1999 р. в Україні налічувалося близько 760 різних соціаль­них закладів для обслуговування інвалідів, ветеранів, самотніх пен­сіонерів, дітей-інвалідів. Державою створено мережу з 277 будинків- інтернатів, 653 територіальних центрів та 111 відділень соціаль­ної допомоги вдома, які обслуговують понад 600 тис. громадян. При будинках-інтернатах організовано роботу 224 підсобних госпо­дарств, 52 міні-цехи з переробки сільськогосподарської продукції власного виробництва, 259 лікувально-виробничих майстерень.

3. Соціальне обслуговування населення

Система соціального обслуговування в Україні є важливим елементом соціального захисту певних груп населення, передусім самотніх людей похилого віку та інвалідів. Засади і порядок при­значення і нарахування пенсій залишилися в основному радянські, хоч виділена була серед пенсіонерів нова «номенклатура» - держа­вні службовці, чиновницький апарат нової влади. Якщо розмір пен­сії усіх інших громадян становить близько 35% від їхнього серед­нього заробітку перед виходом на пенсію, то держслужбовці отри­мують до 90%. Крім цього, лише їм у момент виходу на пенсію ви­плачують грошову допомогу у розмірі 12 посадових окладів. Завдя­ки цьому розмір пенсії деяких держслужбовців сягає понад 1200 грн./міс., а трудова пенсія за віком (2000 р.) була в межах 46- 80 грн./міс., дитина-інвалід отримує від держави соціальну пенсію в середньому на рівні 37 грн./міс. З 2000-го року за порядком нараху­вання пенсій наближені були до держслужбовців наукові працівни­ки, що мають вчені ступені і звання.

У системі ж соціального обслуговування протягом останнього десятиріччя відбулися значні зміни. Окрім традиційних будинків- інтернатів, тобто стаціонарних закладів, наприкінці 80-х років почали з'являтися так звані територіальні центри - напівстаціонарні та нестаціонарні заклади. У 1997 р. були затверджені «Типове положен­ня про територіальний центр з обслуговування одиноких непрацезда­тних громадян похилого віку та інвалідів» і «Типове положення про відділення соціальної допомоги». Це дало змогу розширити спектр послуг, що надаються самотнім громадянам похилого віку.

Збільшилася і кількість клієнтів соціальних служб. Це пов'язано як з демографічними змінами в суспільстві, погіршенням стану здоров'я та фінансового стану літніх людей, так і з перегля­дом критеріїв надання різних видів допомоги. Правове регулю­вання соціального обслуговування відбувається відповідно до Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціально­го захисту», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», а також Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Під впливом фахівців Заходу із соціальної роботи, різномані­тних європейських та американських проектів, а також з появою в Україні соціальної роботи як фахової діяльності почали розвиватися принципово нові для країни соціальні служби та надаватися нові соціальні послуги.

Але, разом з цим, різке скорочення фінансування соціаль­них програм не дає змоги говорити про позитивну динаміку розви­тку соціальних служб за останні роки.

Саме згадані вище територіальні центри і відділення соціальної допомоги вдома домінують за останні роки у наданні послуг літ­нім людям через державні органи соціального захисту. Кількість цих закладів постійно збільшується (понад 30 одиниць щороку).

Територіальні центри приймають на обслуговування пенсіо­нерів, інвалідів І та II групи незалежно від віку, самотніх непрацезда­тних громадян та інших соціальне незахищених громадян (далі - непрацездатні громадяни), які потребують соціально-побутової та медико-соціальної допомоги, на підставі картки медичного огляду, акта обстеження матеріально-побутових умов, проживання та особис­тої заяви. До числа самотніх непрацездатних громадян при цьому зараховують громадян, які не мають родичів, зобов'язаних за зако­ном їх утримувати. У деяких центрах почали обслуговувати багатоді­тні сім'ї та дітей-інвалідів (наприклад, хворих на ДЦП).

За даними Міністерства праці та соціальної політики, органами соціального захисту виявлено і взято на облік (19Р7 р.) 637 тис. са­мотніх непрацездатних громадян та інвалідів, які потребують соціа­льної допомоги, з них 543 тис. осіб за висновками лікарів потребу­ють соціально-побутової допомоги вдома. Для організації обслуго­вування цих людей у кожному районі і місті створена мережа служб з організації соціально-побутового обслуговування. На початок 1998 р. в Україні діяло 530 територіальних центрів і 890 відділень соціальної допомоги, які обслуговували понад 500 тис. клієнтів.

У державній системі соціального обслуговування працює май­же 37 тис. соціальних працівників, які переважно не мають спеці­альної освіти, але вже впроваджуються короткотермінові навчальні програми для підвищення кваліфікації цих працівників. У навчаль­них закладах розпочато підготовку фахівців зі спеціальності «Соці­альна робота».

Типовим положенням про територіальний центр передбачено надання майже 40 видів різних послуг людям похилого віку, у тому числі:

- придбання продуктів харчування та медикаментів;

- приготування їжі;

- виклик лікаря;

- прання білизни та прибирання житла;

- доставка палива й сплата комунальних платежів;

- допомога в обробітку присадибних ділянок;

- оформлення документів на отримання субсидії;

- влаштування до будинку-інтернату, пансіонату тощо.

У територіальному центрі можуть бути такі відділення:

- відділення соціальної допомоги вдома;

- відділення соціально-побутової реабілітації;

- відділення медико-соціальної реабілітації;

-стаціонарне відділення для тимчасового та постійного про­живання самотніх непрацездатних громадян;

- відділення з організації надання грошової та натуральної ад­ресної допомоги (відділення гуманітарної допомоги).

У маленьких містах та в сільській місцевості практично не­має системи комплексного обслуговування підопічних. У сільській місцевості соціальними працівниками базового рівня надаються лише окремі видй допомоги.

У дерзкавній системі соціального обслуговування функціонує (1998 р.) -також 276 будинків-інтернатів на 54,7 тис. місць, з них лише 105 збудовані за типовими проектами, решта - розташовані у пристосованих приміщеннях. Вважається, що громадяни похилого віку утримуються у них на повному державному забезпеченні, включаючи цілодобове отримання медичної допомоги. Підопічним виплачується 25% від призначеної їм пенсії. При інтернатах створе­но 252 навчально-виробничі майстерні з метою сприяння соціальній адаптації підопічних.

Із загальної кількості інтернатних закладів 73 (15656 місць) на­лежать до будинків-інтернатів загального типу, 13 (2651 місце)-до пансіонів, 3 (325 місць) - до спеціальних будинків-інтернатів, 145 (29352 місця) - до психоневрологічних інтернатів, 58 (9646 місць) - до дитячих будинків-інтернатів.

Але будинки-інтернати залишаються (як і за радянських часів) непрестижними, небажаними для старезних громадян. Про це свідчить той факт, що майже 8 тис. місць (14%) навіть у теперіш­ній скрутній соціально-економічній ситуації у них незайняті. Це наслідок того, що інтернати фінансуються державою лише на 30- 50% від потреби (яка теж розрахована за досить скромними норма­ми). Цьому сприяє обов'язкова умова, що при влаштуванні до бу- динку-інтернату для громадян похилого віку підопічні зобов'язані передати свою квартиру державі, а це робить неможливим повер­нення з інтернату додому. До того ж в інтернатах недостатня увага приділяється соціальній роботі з літніми людьми (її морально- естетичним та психологічним аспектам).

4. Соціальні служби для молоді та дітей

Загальна криза українського суспільства торкнулася, безумов­но, і молоді. Для того, щоб допомогти молодим людям вижити у складних соціально-економічних умовах, уряд України з моменту її проголошення незалежною державою провадить певні заходи, затверджує програми, створює відповідні структури для під­тримки та допомоги молоді. З метою втілення у життя державної політики стосовно молоді та дітей було створено Міністерство у справах сім'ї та молоді, перетворене 2000 р. у Державний комітет з такою ж назвою. Теоретичне забезпечення цієї політики розробляє Український науково-дослідний інститут проблем молоді. Створено спеціальні соціальні служби для молоді (ССМ) на обласному, місь­кому та районному рівнях. Від 1991 р. і до початку 1999 р. їх було утворено вже по всій країні - 457, ще 263 планувалося відкрити 1999 року.

Юридично систему соціальних служб для молоді було закрі­плено у «Декларації про загальні засади державної молодіжної по­літики в Україні» та Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні». Затверджено і відпові­дне Типове положення. Метою цієї системи є створення умов для позитивної соціалізації (залучення до системи суспільних відносин) молоді. Зміст її роботи, за визначенням Українського державного центру соціальних служб для молоді, полягає у:

- наданні соціальної, психологічної, правової, освітньої та будь- якої іншої підтримки молоді;

- допомозі реалізовувати право молоді на повноцінне життя;

- прищепленні навичок соціально схвальної поведінки;

- навчанні адаптуватися правовими засобами до сучасного світу.

Пріоритетними напрямками діяльності центрів ССМ є:

- соціальна підтримка молодої сім'ї (у 1998 р. в Україні діяли 463 такі програми);

- соціальна робота з молод дю жіночої статі;

- соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків (у 1998 р. діяли 303 такі програми на регіо­нальному рівні);

- профілактика негативних явищ у молодіжному середовищі;

- сприяння працевлаштуванню і вторинній зайнятості молоді;

- соціальна підтримка дітей та молоді з особливими потребами (у 1998 р. реалізовувалося 404 такі регіональні програми);

- соціальна робота з допризовною та призовною молоддю, війсь­ковослужбовцями та членами їхніх сімей, службовцями за при­зовом, молоддю, яка звільняється з лав Збройних сил України;

- служба «Телефон довіри» (діють 104 спеціалізовані служби).

Проте економічне становище країни ще не давало можливості

відповідним чином фінансувати виконання поставлених перед центрами ССМ завдань, реалізувати їхнє гасло «Дійти до кожної молодої людини», тому постає проблема розвитку громадських мо­лодіжних об'єднань. Таких, які за відповідної законодавчої підтри­мки молодіжних ініціатив могли б самостійно створювати матеріа­льно-технічну базу для своєї діяльності, зокрема для реалізації соці­альних програм.

Однією з найболючіших соціальних проблем останнього деся­тиріччя було зростання кількості дітей-сиріт і так званих «соціа­льних сиріт» («дітей вулиці»), притому, що форми опіки над дітьми залишалися практично незмінними з радянських часів. Крім згаданих вище 58 будинків-інтернатів Міністерства праці та соціальної полі­тики, в яких на початок 1998 р. утримувалося 8121 дитина, в Україні діяли 39 шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків (на утриманні 10723 дитини); 50 дитячих будин­ків (на утриманні 4076 дітей) Міністерства освіти, а також 43 будин­ки дитини (4620 дітей) Міністерства охорони здоров'я.

У багатьох регіонах України проблема соціального сирітства стає надзвичайно гострою. Тому 1997 р. з ініціативи Міністерства у справах сім'ї та молоді Кабінет Міністрів затвердив «Типове по­ложення про притулок для неповнолітніх служби у справах непов­нолітніх». Зазначені вище притулки для неповнолітніх і кімнати тимчасового перебування надали протягом 1997 р. допомогу майже 11 тис. дітей. Проте створена мережа державних стаціонарних уста­нов не забезпечувала задоволення потреб та інтересів дітей, не було відпрацьовано законодавство щодо нових шляхів розв'язання про­блем знедолених дітей.

5. Державна служба зайнятості

Біржі праці існували в Україні за радянських часів у 1920-і ро­ки. Вони займалися працевлаштуванням тимчасово незайнятих громадян і сплачували грошову допомогу безробітним. Сучасна

Державна служба зайнятості (ДСЗ) створена постановою уряду СРСР у грудні 1990 р. для реалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки, пра­цевлаштування і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян. Розгорнута ж система ДСЗ була протягом 1991 р. Її дія­льність здійснюється під керівництвом Міністерства праці та со­ціальної політики, а також місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування і відповідно до Закону України «Про зайнятість населення».

На початок 1999 р. система ДСЗ складалася з таких підроз­ділів:

-Державного центру зайнятості;

- центру зайнятості АР Крим, обласних (24 одиниці), Київського та Севастопольського міських центрів зайнятості;

- місцевих (648 одиниць): районних, міськрайонних, міських і ра­йонних у містах центрів зайнятості;

- центрів організації фахового навчання незайнятого населення і центрів фахової орієнтації;

- інспекції з контролю за додержанням законодавства про зайня­тість населення.

До складу ДСЗ входять також інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри трудової реабілітації населення.

Державна служба зайнятості має виконувати такі завдання та обов'язки:

- допомога в отриманні робочих місць тим, хто шукає роботу;

- допомога керівникам підприємств, що шукають працівників пе­вного рівня кваліфікації;

- збирання інформації про попит на робочу силу та його задово­лення;

- реєстрація вільних робочих місць та осіб, що шукають роботу;

- здійснення фахової підготовки, підвищення кваліфікації та пе­репідготовки вивільнених працівників і безробітних;

- організація оплачуваних громадських робіт;

- сприяння створенню додаткових робочих місць для громадян, неспроможних на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

- надання матеріальної підтримки безробітним та членам їхніх сімей тощо.

Послуги щодо забезпечення зайнятості населення, його соціа­льного захисту надаються установами ДСЗ безкоштовно.

ДСЗ бере також активну участь у підготовці та реалізації дер­жавних та територіальних програм зайнятості.

6. Недержавні організації соціальної роботи

За період становлення Української держави закладів, які б об­слуговували користувачів послуг соціальних служб на комерційних засадах, у нас, на відміну від країн Заходу, практично не з'явилося. Тому йдеться тут про неприбуткові і некеровані державою неко- мерційні організації, які декларували вирішення соціальних про­блем взагалі чи проблем окремих груп користувачів соціальних по­слуг як свою місію. Такі організації (НДО) роблять у цей період свої перші кроки, хоч продовжують свою роботу й ті НДО, що користу­ються регулярною державною підтримкою ще з радянських часів. Виникнення великої кількості різноманітних НДО, зростання їхньої активності та впливу на різні сторони суспільного життя - чи не найважливіша зміна у соціальній сфері України останнього деся­тиріччя.

Громадські організації соціальної сфери керуються у своїй ді­яльності загальними для об'єднань усього неприбуткового секто­ра законодавчими актами України і в першу чергу законами «Про об'єднання громадян», «Про благодійництво та благодійні організа­ції».

За даними Ліги ресурсних центрів громадських організацій України «Громада», 1997 р. існувала 3821 недержавна неприбут­кова організація. З них 1911 (55%) належать до соціальної сфе­ри. Напрямки діяльності останніх подано таким чином: реабіліта­ція, медицина - 8%, права людини - 8%, жіночі - 5%, ветерани, інваліди - 12%, благодійність - 5%, чорнобильські організації - 5%, діти, молодь - 12% від загальної кількості недержавних неприбут­кових організацій. На жаль, опубліковані дані не дають можливості проаналізувати діяльність НДО соціальної сфери з погляду її масш­табності, ефективності, порівняти її з аналогічною діяльністю у зарубіжних країнах.

Серед причин, що обумовили виникнення і швидкий розвиток НДО у соціальній сфері, слід відзначити, з одного боку, кризу тота­літарної держави та її системи соціального захисту і неспромож­ність виконання Українською державою взятих на себе зобов'язань у царині соціального захисту, а з іншого, - намагання людей реалі­зувати свої інтереси та задовольнити наявні потреби, а також нама­гання знайти інших людей, що мають аналогічні проблеми і легко вас зрозуміють.

Послуги НДО, зазвичай, частково заповнюють прогалини у сфері послуг для користувачів у державній системі допомоги. Саме НДО розробляють та апробують пілотні моделі та схеми роботи з клієнтами, відповідні види послуг можуть бути невідомі працівни­кам державних установ взагалі.

Прикладом успішної роботи НДО можуть бути місцеві осеред­ки Українського союзу інвалідів; громадська організація родичів пси­хічно хворих «Надія» (м. Київ) - чудовий зразок групи само- та взає­модопомоги; благодійний єврейський фонд «Турбота-Хесед-Авот», що надає послуги старезним. Київська міська організація «Церебрал» ус­пішно лобіює позитивні зміни у державному обслуговуванні киян, хворих на ДЦП. Успішним прикладом «парасолькової» організації (тобто посередницької організації, що координує діяльність інших груп і забезпечує їх ресурсами) соціальної сфери можна вважати Укра­їнський Червоний Хрест, який має філії в усіх регіонах України і в свою чергу входить до Міжнародного Червоного Хреста.

На відміну від практики Заходу, українські НДО соціальної сфери не мають можливості брати участь у тендерах на отриман­ня бюджетного фінансування для надання послуг користувачам. Наявні кошти розподіляються і використовуються самими чинов­никами згідно зі своїми власними міркуваннями та інтересами. Ра­зом з цим, з'являються проекти, які реалізуються спільними зу­силлями як громадських, так і державних організацій. Наймас- штабніший з них - проект «Упровадження підходу «підліток - під­літку» в освітню систему України для формування здорового спо­собу життя у молодих людей», підготовлений на основі співпраці ООН з Академією педагогічних наук України в рамках програми профілактики СНІДу. Проект здобув грант Фонду Тернера (США) й отримав фінансування в обсязі 1 млн. дол. Проект реалізовувався протягом 1999-2001 рр. і охопив 15 тис. шкіл України.

Проект передбачав розробку нових форм і технологій подачі інформації підліткам, визначення підлітків-лідерів і підготовку їх як тренерів, оскільки традиційні способи передавання інформації від дорослого до підлітка неефективні для профілактики СНІДу. Про­грама дала також новий імпульс розвиткові шкільної системи само­управління, дитячих закладів, де проводилася підготовка тренерів- підлітків.

Хоч більшість українських НДО не отримують фінансової під­тримки від держави, бо це не передбачено чинними законами, все ж можна виділити серед них і такі, що її отримують регулярно. Це організації ветеранів війни, Українське товариство глухих (УТОГ) та Українське товариство сліпих (УТОС). Ці організації діють вже кілька десятиріч, мають розгалужену систему, що при бажанні охо­плює кожного громадянина із зазначених категорій. УТОС та УТОГ, окрім суто адміністративних структур, що діють у кожному регіоні України, мають систему реабілітаційних агенцій та підпри­ємств, що вижили навіть за часів економічної скрути.

Новим явищем у соціальній сфері пострадянського суспільства стала діяльність організацій самодопомоги або взаємодопомоги. Останній термін точніше передає сутність відносин між членами таких організацій. Однією з перших організацій такого типу в Укра­їні були «анонімні алкоголіки», які започаткували свою діяльність, спираючись на досвід подібних американських груп.

Потреба в створенні таких організацій виникає у зв'язку з тим, що деяким людям необхідну підтримку інколи важко знайти як у колі родини, так і у формальних організаціях, що часом надто заорганізовані й вимагають від людини виконання певної ролі за усталеною схемою. Включення у відповідну групу може бути спря­моване (за Р. Малецькі) на досягнення таких цілей:

- вихід з ізоляції і можливість обговорювати свої проблеми (на­приклад для хворих на СНІД);

- знайти товаришів, які розуміють твої переживання;

- набуття впевненості;

- навчатися в інших;

- знайти підтримку;

- навчитися обговорювати свої проблеми з родиною та друзями.

Протягом останнього десятиріччя в Україні створювалися такі

групи взаємодопомоги.

1. У сфері фізичного здоров'я - групи, метою яких є задово­лення потреб людей, що мають проблеми із здоров'ям чи доглядом за хворими родичами. Прикладом може бути товариство родичів душевнохворих «Підтримка» при Житомирській психіатричній лі­карні №1. Групи утворювалися також жінками, хворими на рак мо­лочної залози, хворими на СНІД.

2. У сфері емоційного та психічного здоров'я відомі групи осіб, хворих на шизофренію, й групи дівчат-підлітків та жінок, які зазна­ли сексуального насильства.

3. Групи для членів сімей, що мають дітей з фізичною інвалід­ністю, дітей з труднощами у навчанні. Такі групи діяли на базі Бла­годійного товариства допомоги інвалідам та особам з інтелектуаль­ною недостатністю «Джерела», в школі «Життя» (м. Київ).

4. Групи зміни поведінки, об'єднують людей з різними видами шкідливої залежності. Це групи анонімних алкоголіків, які працю­ють у відділеннях «Соціотерапії», групи людей з наркотичною за­лежністю.

5. Групи Подолання наслідків життєвих змін. Такі зміни вимага­ють від людей пристосування. Група такого роду (група безробітних) діяла при Центрі працевлаштування Мінського району м. Києва.

Дослідники (Р. Кравченко, Н. Кабаченко, О. Васильченко) від­значають такі загальні вади діяльності НДО в Україні:

- невеликий чисельний склад груп;

- недостатній досвід роботи та спілкування членів і керівників групи;

- орієнтація на перерозподіл ресурсів лише на користь власних членів;

- неготовність до співпраці з іншими організаціями та структура­ми, які діють у соціальній сфері.

Серед обставин, що сповільнюють становлення НДО в

Україні, відзначають: брак традицій громадянського суспільства, сприйняття НДО населенням як посередника від імені держави; погана поінформованість населення про суть діяльності НДО; роз­різненість НДО; невикористання можливостей взаємодії з держав­ними структурами, діловими колами, міжнародними НДО; амбіцій­ність і вузькість інтересів керівників НДО, низький рівень внутрі­шньої демократії.

7. Волонтерство у соціальній роботі

За останній час в Україні з'явився і поширюється волонтерсь­кий[12] (від «волонтер» - доброволець) рух. Основні чинники його розвитку ті ж самі, що і для НДО: загострення соціальних проблем та неспроможність чинної системи соціального захисту надавати соціальні послуги вразливим верствам населення у достатній мірі. Роль волонтерів є надзвичайно важливою у багатьох неприбуткових організаціях (НДО), причому сьогодні вже значна кількість волон­терів займається соціальною роботою як у недержавних (більшість волонтерів), так і в державних організаціях багатьох регіонів. Але в Україні ще не сформовано певної моделі волонтерської роботи, яка включала б ефективні механізми залучення й відбору, навчання і супервізії підтримки та заохочення, що є основними елементами й етапами менеджменту волонтерів.

За приналежністю до певної організаційної структури волонте­рів України можна поділити на дві умовні групи:

• перша - волонтери, які працюють при центрах соціальних служб для молоді (ЦССМ);

• друга - волонтери, які є членами різних громадських органі­зацій.

Але волонтери другої групи такими себе не вважають, хоч під визначення «волонтер» підпадають.

На початку розвитку ЦССМ (1992-1993 рр.) членами волонтер­ських груп переважно були неповнолітні і молодь (старшокласни­ки, студенти), тобто особи без досвіду і кваліфікації у цій справі. Та за останній час усе частіше до волонтерських лав вступають і до­свідчені фахівці (правники, лікарі, психологи, педагоги та ін.). На кінець 1990-х років українських волонтерів можна розподілити за віковою категорією, основним місцем навчання, роботи, рівнем освіти на чотири групи.

Перша група - підлітки та юнаки, учні старших класів шкіл та середніх спеціальних закладів, які становлять актив різних груп при ЦССМ (у клубах молодих інвалідів, творчих об'єднаннях, школах лідерів, групах самодопомоги, молодіжних та дитячих об'єднаннях тощо).

Друга група - студенти вищих навчальних закладів (переважно з відділень педагогіки, психології, соціальної роботи, соціальної педагогіки), які звертаються до ЦССМ з приводу практичної допо­моги у навчанні за профілем діяльності центрів або проходять у центрах навчальну практику. Щоправда, проходження практики - захід не зовсім добровільний.

Третя група - батьки проблемних дітей та підлітків (дітей- інвалідів, дітей з девіантною поведінкою тощо), які об'єднуються у групи взаємодопомоги.

Четверта група - волонтери-фахівці (психологи, соціологи, пе­дагоги, соціальні працівники, правники, лікарі), які надають консу­льтативну допомогу соціальним працівникам, іншим волонтерам або практично допомагають клієнтам соціальних служб.

У різних групах залучення людей до волонтерської діяльності відбувається різними шляхами і на різних засадах. Найпошире­ніший варіант - залучення студентів відповідних спеціальностей (соціальна робота, психологія, право, медицина) до соціальної ро­боти через волонтерські групи. Наприклад, у Запоріжжі на доброві­льних засадах працювали 12 студентів факультету соціальної педа­гогіки та психології місцевого університету. У Дніпропетровській області функціонувала програма «Терези Феміди», де було задіяно волонтерський молодіжний юридичний клуб. Членами клубу були студенти-правники Дніпропетровського державного університету. Працівниками Чернівецького обласного ЦССМ та волонтерами з числа студентів педагогічного факультету місцевого університету було організовано постійне чергування у міському притулку для неповнолітніх дітей. Великий обсяг роботи виконували волонтери щодо розроблення та розповсюдження друкованих агітаційних ма­теріалів з актуальних соціальних проблем, а також щодо проведен­ня соціологічних опитувань соціального, екологічного спрямування тощо. Різні міжнародні фонди при виборі партнерів в Україні нада­ють перевагу громадським організаціям, оскільки конкретними ви­дами соціальної роботи займається сама організація, а її члени (во­лонтери) виконують окремі складові цієї роботи.

Разом з цим, аналіз ситуації у регіонах дає змогу зробити ви­сновок про те, що робота з волонтерами у цей початковий період провадилася ще недостатньо і не досить цілеспрямовано.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Дайте характеристику соціально-економічної ситуації в Україні напе­редодні і в перше десятиліття після набуття незалежності.

Рекомендована література

1. Волонтерський рух в Україні: тенденції розвитку / Р.Х.Вайнола, А.Й.Капська, Н.М.Комарова та ін. - К., 1999.

2. Голованова Т.П., Гапон Ю.А. Волонтерство в соціальній роботі як фе­номен цивілізованого суспільства. - Запоріжжя, 1996.

3. Захист і допомога ветеранам війни та праці в Україні. - К., 1995.

4. Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В.І.Полтавця. - К., 2000.

Читайте також:

1. Авангард в Україні
2. Автоматизація банківської діяльності в Україні
3. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
4. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
5. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
6. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
7. Адміністративне судочинство в Україні
8. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
9. АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
10. АНаліЗ СТанУ ЗДОРОВ'Я ДІТеЙ І ДОРОСЛИХ В УКРАЇНІ
11. Аналіз стану та проблем реалізації Болонського процесу в Україні за ключовими напрямками.
12. Аналіз сучасного стану зайнятості і безробіття в Україні.

Переглядів: 1384