Каролінзьке відродження (VІІІ – ІХ ст.)

За своїм історичним та історико-культурним значенням каролінзька епоха досить цікава. Остання чверть VІІІ – перша половина ІХ ст. у країнах Західної Європи характеризується розквітом мистецтва, що було пов’язано із створенням Карлом Великим першої імперії Середньовіччя, що займала території від Ельби до Барселони – майже всієї тодішньої християнської Європи (окрім Британії та північно-західної Іспанії). Цей період назвали „Каролінзьким відродженням” через те, що суттєвою рисою мистецтва цього часу було свідоме наслідування пізньоантичної культури.

Політика Карла Великого, що зводилася до захисту церкви, проведення судової і військової реформ, сприяла формуванню феодальних відносин у Західній Європі. Карл Великий опікувався освітою у державі. „Капітулярій про науки”, виданий у 787 р., зобов’язував утворювати школи у всіх єпархіях, при кожному монастирі. Також була проведена реформа письма та написані підручники з різних шкільних дисциплін. Центром освіти стала придворна академія в Аахені, якою керував монах Алкуїн. Він сприяв вивченню грамоти та філософії для досягнення вершин мудрості. При дворі Карла Великого існувала історична школа, яскравими представниками якої були Павло Диякон, автор „Історії лангобардів”, та Ейнгард, що склав „Життєпис” Карла Великого.

Для каролінзького мистецтва характерне звернення до античності, що найбільше проявилось в архітектурі будівель центричного типу. До таких пам’яток належать придворна капела (собор) Карла Великого в Аахені, церква в Жерменьї де Пре, поблизу Орлеана. Каролінзький період підготував тип романської базиліки з двома трансептами, подовженим хором та баштами.

Важливим елементом архітектури був монументальний живопис в техніці фрески та мозаїки. Пам’яток монументального живопису залишилось дуже мало. Це мозаїка апсиди церкви в Жерменьї де Пре (806 р.), розписи на біблійні та євангельські сюжети в швейцарській церкві в м. Мюнстері (кін. ІХ ст.) та мозаїки апсид церков Санта Марія ін Домініка, Санта Прасседе (817 – 824 рр.) та ін.

Оригінальним видом мистецтва, що представлений великою кількістю пам’яток, є книжкова мініатюра. Каролінзька книга – це пам’ятка релігійного змісту. Вона належала вищому духовенству та придворно-аристократичним колам. За допомогою техніки гуаші, золота, фарбування пергамента пурпуром книга набула декоративної пишності. Центром виготовлення розкішних рукописів було м. Аахен – резиденція імператорського двору. На замовлення Карла Великого було створено багато ілюстрованих Євангелій. У цих художньо оздоблених манускриптах помітний візантійський вплив, поряд із елементами ранньохристиянського англосаксонського та німецького мистецтва. Суміш цих традицій породила каролінгський стиль у якому створені ілюстрації „Золотих Євангелій Харлі”, „Євангеліє Карла Великого”, „Аахенське Євангеліє”та ін.

Після смерті Карла Великого культурний розвиток занепадає, школи закриваються. Але культурне життя не припиняється, воно зосереджується у монастирях, що у ІХ – Х ст. стали центрами культурно-освітнього життя. В монастирських скрипторіях були переписані та збережені для майбутніх поколінь античні твори, з’явилася монастирська релігійна поезія та світська література, представлена „історичними поемами”, „славословіями” на честь королів, дружинною поезією, записами німецького фольклору, що пізніше став основою німецького епосу „Вальтарій”. На півночі Європи в Ісландії та Норвегії з’явилася своєрідна поезія скальдів, що була необхідним елементом життя двору конунга та його дружини. Поширена була і така література, як житія святих та видіння, що відбивали систему уявлень народу та його свідомість.

У Х ст. через війни та міжусобиці культурний розвиток згас і наступив період т.з. „культурного мовчання”, що проіснував аж до кінця Х ст. А період ХІ – ХІV ст. стане часом, коли культура набуде своїх класичних форм.

Світогляд. Теологія та філософія. Світогляд середніх віків був в основному теологічним. У час переходу від античності до Середньовіччя найбільш прийнятною формою, що відповідала потребам масової свідомості людини, було християнство. Воно стало ідеологічним стержнем культури та всього духовного життя середньовічного суспільства. Вищою формою ідеології освічених людей була теологія, або релігійна філософія, а для неосвічених прошарків населення вона мала практичне значення як культова релігія. Поєднання теології та інших рівнів релігійної свідомості створило специфічну ідеологію, що мала вплив на всі класи та прошарки феодального суспільства.

Пізнати Бога – означало пізнати його одкровення через священне письмо. В ХІ ст. виник інтелектуальний рух, який називали схоластикою ( від лат. schola – школа ). Схоластика – це філософія, що виходить із теології, тісно з нею пов’язана, але не рівнозначна їй. Її суть – розуміння основ християнства з раціоналістичних позицій та за допомогою логіки. Центральне місце у схоластиці зайняла боротьба навколо проблеми універсалій – загальних понять.

Протиборство різних напрямків у схоластиці відкрило нові імена у середньовічній релігійній філософії. Це Петро Абеляр (1079-1142 рр.), який розвинув методи діалектики. Він був прихильником концептуалізму та опозиціонером до церкви. Його противником був

Бернар Клервоський, яскравий представник середньовічної містики, що тяжів до Бога і вершиною його містичної медитації було злиття людини з Богом.

У ХІІ ст. спостерігається помітний інтерес до греко-римської спадщини, глибоке вивчення та переклад на латинську мову праць Арістотеля, трактатів античних учених Евкліда, Птолемея, Гіппократа та ін. Вчення Арістотеля швидко поширилося у наукових центрах Італії, Франції, Англії та Іспанії. Цьому сприяла діяльність знаменитого теолога, філософа й алхіміка Альберта Великого (1193– 1280 рр.).

Вчення Арістотеля з офіційною філософією католицизму поєднав видатний середньовічний філософ і теолог, чернець ордену домініканців, доктор Фома Аквінський (бл. 1226 – 1274 рр.). Філософська система Фоми Аквінського базувалася на принципі „гармонії” віри і розуму. Він проголосив Бога творцем і управителем світу, вважав найвищим принципом пізнання „істини одкровення”, розглядав філософію як „служницю теології”, проголошував вищість церковної влади над світською. З кінця ХІІІ ст. вчення Фоми Аквінського було визнано офіційною доктриною католицької церкви.

На становлення натурфілософії великий вплив мало вчення Миколи Кузанського (1401–1464 рр.). Він намагався виробити універсальне осмислення початку світу та влаштування Всесвіту, що базувалися не на ортодоксальному християнстві, а на діалектико- пантеїстичному його пояснення. М. Кузанський намагався відокремити предмет раціонального пізнання (вивчення природи) від богослов’я.

Освіта. Школи та університети. У Західній Європі середньовічна освіта будувалася на античній основі і передбачала вивчення „семи вільних наук”. Граматика вважалася „матір’ю усіх наук”, діалектика давала формально-логічні знання, основи філософії та логіки, риторика навчала правильно та чітко говорити. Арифметика, музика, геометрія й астрономія вважалися науками про

числові співвідношення, що лежали в основі світової гармонії. Такий поділ започаткував філософ Боецій, у працях якого тривіум визначався як система гуманітарних знань, а квадривіум – природничих.

У ХІ ст. школи ділилися на монастирські, кафедральні та приходські. Внаслідок розвитку міст, появи прошарку горожан та розквітом цехів з’являються світські, міські, приватні, гільдійські та муніципальні школи, над якими церква не мала прямої влади. Навчання в школах велося латинською мовою, а з ХІV ст. поступово впроваджується навчання національними мовами.

Велике значення для поширення середньовічної освіти мав розвиток міст, які були центрами ремесел і торгівлі, а також знайомство з візантійською та арабською культурами.

З часом кафедральні школи у великих містах Європи перетворилися в університети (від лат. Universitas – сукупність). Так, у ХІІІ ст. такі вищі школи вже існували в Болоньї, Оксфорді, Палермо, Салерно, Парижі, Монпельє та інших містах. Університет мав юридичну, адміністративну та фінансову автономію, яка надавалася господарем або папою.

Найстарішими університетами (кінець ХІІ ст.) Західної Європи є Болонський, Паризький, Оксфордський та Орлеанський. Навчання у них велося латинською мовою, а основним методом викладання були лекції професорів. Практикувалися і диспути або прилюдні дискусії, що часто влаштовувалися на богословсько-філософські теми. У диспутах брали участь як професори, так і студенти.

В ХІV–ХV ст. у містах Західної Європи з’являються колегії (коледжі). Спочатку так називались гуртожитки, але поступово вони перетворилися на центри занять, лекцій та диспутів. Наприклад, заснована у 1257 р. духівником французського короля Робером де Сорбон колегія, була названа Сорбонною і здобула високий авторитет. Її іменем став називатися Паризький університет.

Середньовічні університети, як правило, мали чотири факультети: вільних мистецтв, медичний, юридичний і теологічний. Університети були центрами знань і відігравали важливу роль у культурному розвитку суспільства.

Наукові знання. У період Середньовіччя важливого значення набули наукові знання. В ХІІІ ст. особливий інтерес проявився до експериментальних знань. До цього часу знання мали умоглядний характер та фантастичний зміст. Природничі методи пізнання не розроблялися, поширювалися лише граматичні, риторичні та логічні погляди.

Але життя вимагало не ілюзорних, а практичних знань. Почалося вивчення природи не тільки як Божого дару, але й як сукупності явищ, які можна пізнати розумом. Це спричинило розвиток таких наук, як механіка, математика, фізика, хімія, біологія, астрономія та медицина. Основи експериментального методу в науці заклав професор Оксфордського університету Роджер Бекон (бл. 1214–1292 рр.). Він займався вивченням природи, надавав перевагу експерименту перед чисто умоглядною аргументацією. Бекон досяг значних результатів у фізиці, хімії та оптиці. Йому належали твердження про те, що можна створити судна та колісниці, які рухаються самі, апарати, що літають у повітрі та ін. Церква засуджувала Бекона за його наукові погляди.

Продовжувачами справи Бекона були Микола Отрекур, що був близький до атомізму, та Микола Орезмський (Орем), що наблизився до відкриття закону падіння тіл і розвинув учення про добове обертання Землі.

У часи Середньовіччя розвивалися медичні знання, центром вивчення яких була медична школа в Салерно.

З ХІІІ ст. у Західній Європі набула поширення алхімія. Це назва донаукової хімії, в основі якої лежала помилкова ідея про можливість

перетворювати неблагородні метали на золото та срібло за допомогою „філософського каменя”. Практична робота алхіміків дала поштовх для розвитку хімії та металургії.

Значною мірою збагачуються і географічні знання європейців. Так, у ХІІІ ст. брати Вівальді із Генуї намагалися обійти західноафриканське узбережжя, а венеціанець Марко Поло здійснив подорожі до Китаю та Центральної Азії, про які описував у відомій праці „Книга”[15]. У ІХ–ХV ст. з’являються численні описи різних земель мандрівниками, вдосконалюються карти, складаються географічні атласи. Все це мало важливе значення для підготовки Великих географічних відкриттів. Так, у 1497–1499 роках Христофор Колумб відкрив морський шлях з Європи в Індію, у 1519–1622 роках здійснив перше кругосвітнє плавання Васко да Гама, чим довів, що між Америкою та Азією лежить океан, і що земля має форму кола [16].

Західноєвропейський епос періоду Середньовіччя поділяється на дві групи: історичний (героїчні сказання, що мають реальну історичну основу), та фантастичний, близький до фольклору та народної казки. До числа знаменитих пам’яток світової літератури ввійшли такі твори, як „Сказання про Беовульфа” (Англія), „Пісня про Роланда” (Франція), „Пісня про Сіда” (Іспанія), а також ісландські саги – „Старша Едда” та „Молодша Едда” тощо. Пов’язаний із певним типом історичого осмислення світу героїчний епос Середньовіччя був методом ритуально-символічного відображення дійсності.

Лицарська культура. Починаючи з ХІ ст., символом зрілого Середньовіччя стає замок. Він уявлявся довершеним світом, за стінами якого феодал здійснював як духовну, так і мирську владу. Замки виникали для війни й оборони, були міцними самостійними господарчими центрами. Разом з тим, вони дали життя оригінальній придворній культурі – лицарській, що стала яскравою сторінкою культурного розвитку у період Середньовіччя . Її творцем і носієм було лицарство, до якого входили представники військово-аристократичного стану, що зародився у ранньому Середньовіччі і досяг розквіту в ХІ – ХІV ст.

Основу лицарського епосу складала відданість васала сеньйору. Лицар постійно прагнув слави і намагався бути першим у лицарських заповідях – бути хорошим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з „невірними”, захищати слабких та скривджених. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю (фр. Courtois – люб’язний, ввічливий) – середньовічною манерою кохання, коли стосунки між Дамою серця та Лицарем відзначалися ввічливістю, люб’язністю та врівноваженістю. Важливим елементом лицарського ідеалу вважалася розкіш, що була символом влади і викликала поклоніння і повагу[17].

Лицарське мистецтво було вишуканим та витонченим. Лицарська література була не тільки засобом вираження самопізнання лицаря, його ідеалів, але й активно їх формувала. Лицарська поезія проповідувала обожнення земного через кохання. У середині ХІІ ст.

особливим явищем світської культури став лицарський роман, що прийшов на зміну героїчному епосу. Головним образом роману був герой-лицар з його подвигами в ім’я власної слави, любові та морально-релігійної досконалості. Зразком такої творчості є роман „Тристан та Ізольда”.

Джерелом західноєвропейського лицарського (куртуазного) роману був кельтський епос про короля Артура та лицарів Круглого столу. Герої лицарських романів втілювали вищі людські цінності земного буття. Це особливо яскраво виявилося у новому розумінні любові, що була в центрі уваги будь-якого лицарського роману. В лицарській культурі виникає культ дами, яка була необхідним елементом куртуазності.

Оригінальним явищем лицарської культури стала музично- поетична творчість трубадурів, труверів, мінезингерів[18]^. Так називалися благородні лицарі, сеньйори Провансу, півночі Франції, Німеччини, що писали пісні та вірші. Центрами їх творчості були замки.

У ліриці трубадурів домінувала тема кохання. „Висока” любов протиставлялась „безглуздій” любові – долі „дурних багачів”, старих і скупих. Вишукана лірика трубадурів оспівувала лицарську куртуазну любов і радощі життя. У ХІІ ст. із Провансу поезія лицарів-трубадурів поширюється в інші країни. Так, на півночі Франції з’явилися поети-співаки, що називалися труверами. Вони були творцями віршованих куртуазнихроманів і драм, ліричних віршів. Головними пісенними жанрами труверів були пастурелі, сирвенти, шансон. Творчість труверів була більш професійною, чимало з них навчалося в університетах і монастирських школах. Часто це були духівники, дипломати, історіографи, законотворці тощо. Мистецтво труверів було близьким народові..

У кінці ХІІ – ХІІІ ст. у Німеччині набуває популярності творчість мінезингерів – лицарських поетів-співців величного кохання під супровід музичних інструментів. Вони оспівували любов до Дами, служіння Богу та сюзерену, хрестові походи, лицарські звичаї,тощо.

Лицарство стало феноменом середньовічного західного світу. Воно створило особливу світську культуру, пройняту нормами особливої моралі, культуру, що вступила у боротьбу з духовно- релігійним началом і перемогла у цій боротьбі.

Міська культура. В ХІ ст. центрами культурного життя у Західній Європі стали міста. Міська культура була вільнодумною та антицерковною і тісно пов’язаною з народною творчістю. Найяскравіше ці риси проявилися у міській літературі, яка створювалась на основі народної мови на противагу латиномовній літературі.

Поширеними літературними жанрами стали віршовані новели,

байки, жарти (фабліо у Франції, шванки у Німеччині). Їм характерні сатира, сарказм, яскрава образність. У них засуджувалась ненаситність духовенства, безплідність схоластичної премудрості, невігластво феодалів, що стояли на шляху тверезого і практичного погляду на світ, який формувався у міських жителів. Фабліо та шванки створили новий тип героя, що може знайти вихід із будь-якої ситуації, дякуючи природному розуму та здібностям. Мудрість народу набула форми прислів’я та приказок. Церква переслідувала міських поетів.

Улюбленим фольклорним жанром став міський сатиричний епос. У його основі були казки, що зародилися у період раннього Середньовіччя. Досить поширеним був „Роман про Лиса”, у якому винахідливий та сміливий лис Ренар (образ розумного та практичного городянина) перемагає тупого та кровожерного Вовка Ізенгріна, сильного та дурного ведмедя Брена.

У ХІІІ ст. зароджується міське театральне мистецтво. Театралізовані дійства (так звані міські „ігри”) мали світський життєвий характер. Виразними засобами цих дійств були фольклор, творчість бродячих акторів – жонглерів, танцюристів, співаків, музикантів, акробатів, фокусників. У ХІІІ ст. найулюбленішою була „Гра про Робена і Маріон”. Театралізовані „ігри” розігрувалися прямо на „міських площах, вони відтворювали народну культуру Середньовіччя.

Носіями духу протесту та вільнодумства були бродячі школярі та студенти – ваганти, що були опозиційно настроєні до церкви та існуючих порядків. Ваганти створили своєрідну поезію і пісні латинською мовою, в яких оспівували радість життя. Так, поезія французького поета ХV ст. Війона насичена терпким смаком життя, ліризмом, трагічними протиріччями та драматизмом. У його віршах – страждання простих людей, їх оптимізм та бунтарські настрої того часу.

Ідеями вільнодумства пройнята досить популярна у ХІV ст. філософсько–алегорична поема „Роман про розу”. Автори поеми Гільйом де Лоріс і Жан де Мен оспівують Природу та Розум, критикують класову структуру феодального суспільства.

Для розвитку середньовічної культури велике значення мала творчість видатного поета і мислителя, флорентійця Данте Аліг’єрі (1265–1321 рр.). Кращим його твором є „Божественна комедія”, у якій автор створив величну картину світу, природи, буття суспільства та людини. Він веде читача через пекельні муки, чистилище, до бажаного раю, щоб знайти мудрість, зміцнити людський дух заради ідеї добра.

Демократичні та реалістичні тенденції, що поширювалися у кінці Середньовіччя, проявилися у творчості інших видатних письменників і поетів. Це творчість іспанського воїна та письменника Хуана Мануеле (збірник повчальних оповідань „Граф Луканор”), англійських поетів Джефрі Чосера („Кентерберійські оповідання”) та Уїльяма Ленгленда („Видіння Уїльяма про Петра Орача”) та ін. З часом міська культура стала невід’ємною складовою частиною народної культури в цілому.

Особливим проявом народної культури періоду Середньовіччя, синтезом обрядово-видовищних форм став карнавал – масове народне гуляння з вуличною процесією, маскарадом і розвагами. Носіями карнавального свята були мандрівні актори – гістріони. У Франції їх називали жонглерами, у Німеччині – шпільманами, в Іспанії – хугларами. Вони були носіями художнього слова для неосвічених людей, провідниками колективної пам’яті народу.

Образотворче мистецтво. Середньовіччя створило свої особливі форми художнього вираження, що відповідали світогляду даної епохи. Мистецтво було одним із засобів осягнення абсолютної ідеї, божественної істини. Тому йому характерні такі риси, як символізм та алегоричність. Середньовічне мистецтво було релігійне, тому що воно формувалось у сфері релігійного мислення. Як церква, так і світське мистецтво цього періоду, було єдиним за стилем, який, у великій мірі, визначався вченням християнства, його ставленням до світу. Головним завданням мистецтва було втілення божественного начала.

Середньовічне мистецтво не знало поділу на професійне та народне. Пам’ятки мистецтва створювали безіменні майстри, що були ремісниками. Майстри, що зводили собори, прагнули показати світ у його багатогранності та завершеній гармонійній єдності. Намагання знайти певну закономірність цілісності світу породило принципи ієрархії, що визначали характер архітектури та мистецтва, співвідношення у них структурних і композиційних елементів.

Середньовічні собори були своєрідними кам’яними енциклопедіями універсальних знань, „біблійним світом”, а для більш освічених глядачів вони слугували втіленням християнських догм та уявлень про світ..

Романський стиль. Романський стиль панував у середньовічному мистецтві з Х по ХІІІ століття. В той час середньовічні держави були конгломератами окремих, замкнутих і вічно ворогуючих феодів (помість). Тому романське мистецтво було пройняте духом войовничості та самозахисту.

Основним видом мистецтва у романський період була архітектура. Її можна назвати церковною, тому що церква була головним замовником шедеврів мистецтва. Важливим архітектурним завданням стало створення кам’яного монастирського храму, який задовольняв би вимоги церковної служби. Церковна романська архітектура опиралася на досягнення каролінзького періоду і розвивалася під впливом античного, сірійського, візантійського та арабського мистецтв. Головним типом храму була базиліка, але вже значно ускладнена в плані та композиції. Внутрішня частина храму прикрашалася монументальними розписами – фресками.

Головні великі будівлі – це замки-фортеці, або храми-фортеці. Вони були кам’яні, товстостінні зі зводами, простими та суворими зовні. Форми романської культової архітектури (великі площини) сприяли розвитку монументального живопису, що процвітав з ХІ століття. Для романського стилю характерні прості вертикальні та горизонтальні лінії, напівциркулярні віконні та дверні арки, аркади. Візуально вони виглядали досить вузькими. Такі риси надавали храму вигляд величності та суворості..

Новим у еволюції християнського храму стала поява скульптури на фасадах церковних будівель. Поступово відроджувалось мистецт-во кам’яної монументальної скульптури у формі рельєфа на площині. Романська скульптура досить виразна. Фігури різні за розміром, розміщені в межах вертикальної поверхні у строго ієрархічному порядку. Христос завжди більший за ангелів і апостолів, які, в свою чергу, більші за простих смертних. Людські фігури втрачають матеріальність, об’ємність виражена мало, пропорції вільні, одяг спадає складками, що нагадують орнамент, створюючи образну декоративність.

Для романського мистецтва характерне звернення до всього незвичного, фантастичного. Це зображення істот у яких поєднуються форми звірів, птахів, людини. У них простежуються пережитки народних уявлень епохи варварства.

У Західній Європі скульптурні твори, в основному, робили із каменю та піщанику, в Італії – з мармуру. Поширеним було лиття з бронзи, різьблення скульптури з дерева.

Пам’ятками романського зодчества є міські собори у Вормсі, Шпейєрі та Майнці (Німеччина), собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуатьє, собори в Тулузі, Орсивалі,, Арлі, Велезі (Франція), собори в Оксфорді, Вінчестері, Норичі, Даремі (Великобританія) та в інших європейських країнах.

Готичне мистецтво. Термін „готика” виник в Італії в епоху Відродження. У більшості європейських країн розквіт готики припадає на ХІІІ–ХІV ст. Це був час стрімкого росту та процвітання міст.Тому в мистецтві готики поряд з чисто феодальними елементами посилюються риси культури бюргерства. Головними творцями готичної культури були вже не монастирські, а світські майстри. Тому для готичного мистецтва характерні дві риси, що відрізняють його від романського – посилення раціоналізму та реалістичних тенденцій.

Архітектура незмінно залишалась основою середньовічного синтезу мистецтв. На відміну від романського, готичний собор неосяжний, часто асиметричний, спрямований вгору. Каркасна система готичної архітектури (стрілчасті арки, що опираються на стовпи; боковий розпір хрестових зводів, викладених на нервюрах, передається аркбутанами на контрфорси) дозволила будувати дуже високі та обширні інтер’єри соборів, прорізати стіни високими вікнами з багатокольоровими вітражами. Спрямованість собору у височину зумовлена велетенськими ажурними вежами, стрілчастими вікнами та порталами, вигнутими статуями, складним орнаментом.

В образотворчому готичному мистецтві особливе значення належить скульптурі, що розвивалась у тісному зв’язку з архітектурою. Головні риси, що характеризують готичну скульптуру, такі: по-перше, перехід від абстрактного начала у художній концепції

до явищ реального світу, домінування релігійної тематики, образи якої змінюються, наділяються рисами глибокої людяності, посилення ролі світських сюжетів і поява портрету. Другою особливістю є те, що рельєф залишається у готичному мистецтві, але головним видом скульптури стає кругла пластика, перші пам’ятки якої з’явилися у середині ХІІ ст.

Вибір сюжетів і розміщення зображень регламентували правила, встановлені церквою. Сукупність зображень, розподіл їх по фасадах соборів відбивали систему релігійного світорозуміння епохи. Скульптура у готичному храмі присутня скрізь – на фасадах, карнизах, порталах, галереях та капітелях колон, під зводами капел, на гвинтових східцях, на водогінних трубах, на консолях та інших місцях. Наприклад, кожен із французьких соборів в Шартрі, Ам’єні та Реймсі нараховує біля двох тисяч скульптурних творів[19].

Своєю могутністю та фантазією вражають скульптурні зображення собору Паризької Богоматері (Нотр-Дам-де-Парі), Реймського та Шартрського соборів у Франції, Кельнського собору у

Німеччині, Кентерберійського собору та собору Вестмінстерського абатства в Англії та інші.

Каркасна конструкція готичного собору сприяла витісненню площини стін великими віконними прорізами, тому монументальний фресковий живопис поступається місцем мистецтву вітража. Вітраж являє собою орнаментальну або сюжетну декоративну композицію (вікно) у якій зображення складається із шматочків кольорового скла, що з’єднуються між собою вузькими свинцевими перегородками. Тримається вітраж на залізній арматурі, що закріплена у кам’яних амбразурах та сплетіннях віконних прорізів. Звичайними сюжетами для вітражів були сцени із Старого та Нового Завіту, житія святих, а також зображення Страшного суду. Характерним вікном у готичному соборі була кругла „роза” над центральним порталом, як правило, у вигляді орнаментального вітражу.

Пам’ятками готичного зодчества є собор Нотр-Дам у Парижі, собори у Реймсі та Ам’єні (Франція), собор у Кельні (Німеччина), Вестмінстерське абатство в Лондоні (Великобританія), собор св. Стефана у Відні (Австрія), костьоли Діви Марії у Гданську і Кракові (Польща) та інші.

Живопис розвивався переважно не в формі настінних розписів, а головним чином у мініатюрах рукописів та в розписах вівтарів.

Яскравим прикладом готичного живопису служить розпис ряду соборів Чехії, де втілились самобутні національні та реалістичні риси мистецтва того періоду.

Ріст духовної та матеріальної культури, розвиток знань, посилили інтерес до ілюстрованої книги, яка прикрашалася мініатюрами – живописними зображеннями у вигляді заставок або на всю сторінку. Мистецтво книжкової мініатюри досить швидко розвивалось та вдосконалювалось. Багатство та гармонійність оформлення сторінок, де текст, ініціали та ілюстрація досягали органічного поєднання, робили готичну книгу великим надбанням. Окрім мистецького значення, ілюстровані рукописні книги були джерелом історичних та культурологічних знань. Так, польський манускрипт „Книга ремесел” (ХVІ ст.) в прекрасних живих та виразних композиціях зображує картини праці кожум’як, бондарів, ковалів, кравців, шевців.

Ілюструвалися як богослужебні, так і книги світського характеру. Наприклад, знамениті французькі „великі хроніки” представляють у картинах всю історію Франції, починаючи з Меровінгів, а німецька книга любовних пісень „Рукопис Мапессе” (ХІV ст.) є образотворчим літописом „куртуазного” побуту, з турнірами, полюваннями, подвигами на честь „прекрасної дами”. Особливо цінними є Кельтські рукописи, яким характерна висока художня майстерність та виразність. Це – Біблія Дарроу, Євангеліє Ліндисфарна та Біблія Келлса [20]

В цілому образотворче убранство готичних соборів (статуї, рельєфи, вітражі та вівтарний живопис) відігравало роль образної енциклопедії середньовічних богословських знань. Цікаво, що у кожному соборі домінувала якась окрема тема. Паризький – присвячувався Божій Матері і всьому, що з нею пов’язано. Ам’єнський собор з фігурами пророків на фасаді, виражав ідею месіанства. У Реймському соборі особлива роль відведена портретам французьких королів.

Поряд з цими сюжетами, у соборах знайшли місце інші зображення та мотиви. Наприклад, сцени ремісничих і сільських робіт, зображення ковалів, сіячів, будівельників. Пояснювалося це тим, що праця послана людині Богом за спокуту гріхів Алегорії гріхів

та гріховних пристрастей зображалися у вигляді химер, язичницьких потвор. Зображення звірів та рослин уособлювали світ природи, створений у перші дні творіння.

Часто готичні собори прикрашали зображеннями жонглерів, музикантів і танцюристів, у яких відбились народні потішні вистави, що були у середні віки досить поширеними. Готична архітектура демонструє надзвичайно органічне поєднання ремесла і мистецтва та досконалість форм і синтезу мистецтва.

Готичний собор – це цілий світ, що увібрав у себе життя середньовічного міста. Поряд з ратушею, він був центром зосередження усього суспільного життя. Готичне мистецтво володіє великою виразною силою. Напруження душевних сил, що закарбоване на обличчях та фігурах, створює враження бажання звільнитися від плоті та досягти потусторонніх таїн буття. У цьому

мистецтві немає спокою, благоденства, воно пройняте сум’яттям, високим духовним поривом. Краса готичної скульптури – це творіння духа, пошук та боротьба з плоттю.

Готичне мистецтво було переважно культовим та розвивалося в рамках феодально-релігійної ідеології. У ньому відбилося формування національних держав, зміцнення міст і міських торгових та ремісничих кіл.

Музика. Велику роль у музичному житті країн Західної Європи зіграла римо-католицька церква, яка використовувала емоційну силу музичного мистецтва для впливу на прихожан. Стиль церковної католицької музики склався у ІV – VІІ ст. н.е. Намагання церкви відділити церковні наспіви від мирського життя породило таке явище у церковному житті, як Григоріанський спів. Кодекс під назвою „Григоріанський антифонарій” містив зібрання церковних хорових наспівів, основою для яких була Біблія. Григоріанському співу характерні строгість, стриманість мелодії, підпорядкування тексту. Він є строго одноголосим, виконується тільки чоловічим хором в унісон.

Найдавнішим видом Григоріанського співу є псалмодія, яку християнська церква вважала молитовним співом, що найбільше відповідав містичному духу церковного ритуалу.

З часом різні види Григоріанського співу об’єдналися у меси – циклічні вокальні, або вокально-інструментальні твори релігійного характеру, що виконувались латинською мовою. Символічний зміст мес пов’язаний з обрядом „ перетворення хліба і вина у тіло і кров Ісуса”. У ІХ ст. на основі Григоріанського співу виникають перші рінні форми церковного професійного багатоголосся – органум і дискант. З розвитком культового багатоголосся значення у ньому Григоріанського співу зменшується, разом з тим, Григоріанські мелодії використовувались як тематична основа багатьох духовних творів

У цей же час з’являються нові музичні форми „антигригорі- анських течій”, що стало своєрідним ударом по церковній ідеології з боку народної творчості. Це – гімни, які, порівняно із псалмодією, були більш мелодійно розвинені і структурно довершені. Пісні-гімни поступово стали виконуватись у церквах усіма прихожанами у вигляді інтермедій (вставок). Слідом за гімнами з’явилися секвенції (імпровізаційно – поетичні вставки, якими прикрашався старий молитовний текст), тропи (вставки-діалоги) і театралізовані літургійні драми.

Занепад монастирської та лицарської культури сприяв перенесенню музичного життя до міст – центрів економічного, політичного та культурного життя, де складався новой музичний побут і творчість. Центрами музичного життя у Західній Європі були Італія, Франція та Іспанія. Музична творчість відтворювала міське життя, повне протиріч та конфліктів між аристократією і буржуазією, між багатими бюргерами і міською біднотою. У королівських, князівських і єпископських дворах музика відігравала декоративно-звеселяючу та політико-демонстративну роль. Їм протистояло народне мистецтво жонглерів, шпільманів, гістріонів, які обслуговували народ на ярмарках, гуляннях, весіллях і похоронах. Поряд із розважальними піснями вони виконували пісні-сатири, пісні протесту, пісні повстання на владу багатих і духовенства.

Особливості художнього розвитку у середні віки визначалися тісним зв’язком з релігією, тим, що сам світогляд середніх віків був переважно теологічним, що церква була головним замовником творів мистецтва, а духовенство – єдиним освіченим класом. Щоб залучити до віри, церква використовувала силу мистецтва, а ставлення до нього

було таке ж, як до Священного Писання. Вся середньовічна культура мала своїм центром релігійний ідеал і навколо нього розвивалася. Разом з тим, мистецтво було дуже близьке до народної творчості.

Культура Середньовіччя, що проіснувала тисячу років, породила нові ідеї та образи, нові естетичні ідеали та нові художні форми. Надихаючись духом християнства, мистецтво цього часу глибоко проникло у внутрішній світ людини. Мислителі і художники прагнули гармонії, замислювались над влаштуванням світу. Творцями культурних шедеврів були прості майстри, що уміли відтворити багатство внутрішнього світу людини, її душевні пориви.

Середньовічна культура досить різноманітна, їй характерні внутрішні протиріччя, вона зазнала розквіту і занепаду. Разом з тим, їй властива ідейна, духовна та художня цілісність, що визначалась історичною реальністю, яка лежала в її основі.

Запитання для самоконтролю

1. Яке значення мали античні впливи на культуру Середньовіччя?

2. Що характерне для розвитку культури в епоху Каролінзького відродження?

3. Що було характерним для світогляду Середніх віків?

4. Що таке схоластика, в чому її завдання?

5. Які характерні особливості притаманні середньовічній освіті?

6. Яка система освіти існувала в середньовічній Європі?

7. Як розвивалися наукові знання у Середні віки?

8. Що таке лицарська культура?

9. Що проповідували лицарські поети-співці?

10. Які риси характерні для розвитку культури середньовічного міста?

11. Хто був носієм карнавального свята в період Середньовіччя?

12. Які характерні ознаки Григоріанського співу?

13. Яку головну функцію виконувало середньовічне мистецтво?

14. Які стильові особливості романського храму?

15. Які стильові особливості готичного храму?

16. Які риси характерні для романського образотворчого мистецтва?

17. Які риси характерні для готичного образотворчого мистецтва?

18. Яке місце посідає культура Середньовіччя у світовій культурі?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Середньовічна культура Західної Європи (V – XV ст.)	\|	Культура Київської Русі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.