Історія розвитку та сучасне становище проектного фінансування.

Посилення конкуренції між фінансово-кредитними установами та виникнення принципово нових можливостей в умовах розвитку потужного фінансового ринку спонукали комерційні банки до пошуку інших способів підвищення дохідності своїх операцій. Одним із шляхів розв’язання даної проблеми виявився розвиток новітніх форм інвестиційної діяльності та зростання кількості операцій, які здійснюють банки.

Сучасне проектне фінансування бере свій початок з відомого продукту банківського бізнесу - погашення кредиту виробленою продукцією. На початку 30-х рр. ХХ ст. перші механізми подібного роду були задіяні під час розроблення нафтових родовищ у США. У 70-ті рр. у зв’язку з геологорозвідкою та початком широкомасштабної розробки нафтогазових запасів у Північному морі схеми проектного фінансування почали застосовуватися в Європі. Так, кошти, необхідні для розробки родовищ нафти, надавалися банком у кредит під нафтові запаси. З початком добування нафти позичка погашалася з отриманих від продажу доходів. Фінансовий ризик банку при цьому полягав у ймовірній недостатності нафтових запасів для погашення основного боргу та відсотків по ньому. Згодом фінансування за типом проектного дало поштовх розвитку енергетичних галузей та сировинної промисловості: розробка рудників, будівництво електростанцій, нафтопереробних заводів, тобто тих галузей та напрямів, які відчували потребу у значних вкладеннях. Це суттєво вплинуло на поведінку банків, що зайняли активну позицію на фінансовому ринку. Вони відшукували прибуткові проекти для кредитування з метою їх фінансування без регресу або з обмеженим регресом на позичальника, беручи на себе підвищені ризики. До 1980-х рр. енергетичні та сировинні проекти, особливо розробка нафтових родовищ, були основою портфеля проектного фінансування фінансово-кредитних установ. Проте падіння цін на нафту та газ, з одного боку, знецінило визначений напрям роботи банків, а з другого — спонукало до розвитку та поширення проектного фінансування на інші сфери та галузі, серед яких особливо виділилися високотехнологічні галузі, гірничодобувна та інші галузі мінерально-сировинної промисловості, туристичний бізнес та індустрія розваг (готелі, казино, аквапарки тощо).

З другого боку — світова криза заборгованості країн, що розвиваються, яка почалася в 1982 р., призвела до скорочення кредитування країн, що розвиваються, під суверенні гарантії. Середньо- та довгострокове кредитування платіжного балансу таких країн комерційними банками фактично припинило своє існування.

Високі темпи економічного зростання, характерні для розвитку світового господарства в першій половині 90-х рр., зумовили велику потребу у формах проектного фінансування. Понад усе така потреба була характерна для ринків країн, що розвиваються. До світової фінансової кризи 1997—1998 рр. лідерами на світовому ринку проектного фінансування були країни Південно-Східної Азії. У 1996 р. в Гонконгу було реалізовано 36 інвестиційних проектів обсягом 19,3 млрд дол. США, в Індонезії - 72 проекти обсягом 14,1 млрд дол., у Таїланді — 31 проект обсягом 9,4 млрд дол. Усього в 1996 р. в азіатських країнах було профінансовано 400 інвестиційних проектів обсягом більше 86,2 млрд дол.

Ці показники були більшими, ніж у країнах європейського та американського континентів. У кінці 1990-х рр. азіатські країни втратили першість на світовому ринку проектного фінансування, лідерами знову стали США та західноєвропейські держави. Проте останніми роками азіатські та східноєвропейські країни знову прагнуть забезпечити високі темпи економічного зростання за рахунок залучення іноземних інвестицій. Це стосується передусім таких азіатських країн, як Китай, Філіппіни, Малайзія, Індонезія, а також хідноєвропейських

країн, де темпи інвестування за останні 2—3 роки стали помітними на загальносвітовому тлі.

За даними журналу «Project and Trade Finance», наприкінці 90-х рр. у всесвітньому масштабі було укладено 897 угод інвестиційних проектів на умовах проектного фінансування на загальну суму більше ніж 225 млрд дол.

У міжнародній практиці поширилися такі методи та інструменти фінансування інвестиційних проектів:

· боргові зобов’язання у формі цінних паперів, що випускаються корпораціями та інвестиційно-фінансовими інститутами (у тому числі транснаціональними), державних облігацій, облігацій, що випускаються регіональними та муніципальними органами (включаючи облігації з фіксованими ставками та термінами), цінних паперів, забезпечених активами компанії-позичальника, облігацій з більш низьким статусом порівняно з іншими фінансовими зобов’язаннями емітента тощо;

· різноманітні цінні папери міжнародних фінансових ринків (у тому числі єврооблігації, євроноти та єврокомерційні папери), а також похідні від них фінансові інструменти (передусім опціони та свопціони), доходи за якими не оподатковуються;

· кредитні лінії та банківські кредити («старші» та субординовані, забезпечені та бланкові, авальні, акцептно-рамбурсні, контокорентні, ролл-оверні, револьверні, синдиковані, «стенд-бай» тощо);

· різновиди лізингу, операції факторингу та форфейтингу;

· гарантії, у тому числі умовні гарантії, непрямі гарантії, гарантії виконання контракту, гарантії завершення проекту та інші види гарантій;

· зобов’язання, підкріплені прямими гарантіями третіх осіб; різні комбінації зовнішніх та внутрішніх зобов’язань, обмін ними;

· специфічні контракти (зобов’язання) на продаж майбутньої продукції типу «take and/or pay», толлінгові, «пропускні» (throughput) та інші компенсаційні угоди;

· структурування фінансування проектів на основі дочірніх («кептивних») компаній, спеціалізованих філіалів, спільних підприємств, спеціальних проектних компаній, трастових фірм та венчурних фондів, стратегічних альянсів, партнерств тощо.

Учасниками міжнародної системи проектного фінансування виступають міжнародні та регіональні фінансово-кредитні інститути, багатосторонні агенції розвитку та агенції з гарантій інвестицій, транснаціональні та багатонаціональні корпорації, транснаціональні банки, великі міжнародні страхові асоціації-синдикати, національні уряди, національні агенції експортно-імпортного кредитування та страхування, а також національні кредитори та інституційні інвестори (фінансово-промислові групи, інвестиційні та пенсійні фонди, холдинги, банки чи їх об’єднання, фінансові, інвестиційні, страхові, лізингові компанії, фонди венчурного капіталу та спеціально створені венчури-інвестори цільового призначення тощо).

У наш час проектне фінансування є однією з найпоширеніших форм залучення та організації інвестицій у реальний сектор економіки як в промислово розвинутих, так і в нових індустріальних країнах та тих, що розвиваються. За схемою проектного фінансування реалізується сьогодні значна кількість проектів із загальним обсягом фінансування кожного до 100 млн дол. Враховуючи те, що загальний обсяг запозичень на світових ринках капіталу в кінці 1990-х рр. становив 1250 млрд дол., можна передбачити, що п’ята частина ресурсів міжнародних ринків позичкового капіталу обслуговує проектне фінансування.

У 1991 році заощадження громадян України, що зберігались в установах Ощадбанку, становили більше ніж 200 млрд. крб. За курсової різниці (офіційний курс) 0,55-0,58 карбованця щодо долара США - це майже 360 млрд. дол. США. На кінець 2003 року заощадження фізичних осіб, усіх громадян України, що розміщені в банках, становили 41,65 млрд. грн., або майже 8 млрд. дол. США. На кінець липня 2010-го кошти фізичних осіб, залучені на рахунки банків, становили 59,58 млрд. грн., або майже 22,4 млрд. дол. США.

За такої величини заощаджень останні, безумовно, не можуть бути достатнім інвестиційним джерелом української економіки.

Для їх збільшення потрібні дієві реформи.

Це перш за все стосується кредитної політики. У 2005 році українська економіка одержала кредитів на суму 143,42 млрд. грн.. (32,5 % від ВВП) у т.ч. на інвестиції 40,45 млрд. грн., тобто 3,11 відсотка від ВВП.

2008 рік став роком кредитного буму. При величині ВВП 948,06 млрд. грн., було надано банківських кредитів у сумі 734 млрд. грн., тобто 77,4 % від ВВП. Але в інвестиції з цих 734 млрд. грн. було спрямовано лише 40-45 млрд. грн., тобто 4,3 % від ВВП. З другої половини 2008 р. почалися кризові явища у світовій економіці, які і перейшли у глибоку світову фінансово-економічну кризу. Україна є однією з країн, де криза набула особливо гострого характеру. У 2009 р. інвестиційні кредити склали лише 21,58 млрд. дол. США, тобто приблизно 2,4 % від ВВП.

Безумовно, що такий стан банківського кредитування не міг і не може задовольнити інвестиційні потреби української економіки.

Фінансова криза 2008-2010 років суттєво призупинила процеси фінансування інвестиційних проектів. З іншого боку фіктивна капіталізація багатьох корпорацій на ринку цінних паперів, відрив віртуальних капіталів від показників реального сектору економіки висвітили той незаперечний факт, що ефективність національної (як між іншими, і світової) економіки визначається діяльністю, в першу чергу, саме реального сектору. Звідси осмислення того факту, що банки повинні тісніше співробітничати саме з реальним сектором, і проектне фінансування (ПФ) є одним з найважливіших і найефективніших такого співробітництва.

Для успішного виконання великих проектів (як правило, міжнародних) використовуються різні комбінації видів боргового та пайового, зовнішнього та внутрішнього фінансування, гарантій та організаційних структур, а також різноманітні схеми проектного фінансування типу «будуй - володій - експлуатуй» (BOO = Build, Own and Operate), «будуй - експлуатуй - передай право власності» (BOT = Build, Operate and Transfer) чи комбіновані схеми «будуй - придбавай права власності - експлуатуй - передавай права власності та отримай дивіденди» (BOOT = Build, Own, Operate and Transfer) та інші схеми фінансування, у процесі реалізації яких здійснюється суміщення фінансування з обмеженим регресом та фінансування під державні гарантії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проектне фінансування, його сутність, принципи, види та типи.	\|	Розвиток проектного фінансування в Україні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.