КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ І ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНОЗЕМЦІВ

Земна куля стала маленькою, її оповили видимі залізниці і невидимі траси авіарейсів. Люди знайомляться з новими культурами, вивчають мови, від'їзджають далеко від своїх домівок. Не дивлячись на існування державних кордонів, люди повинні мати можливість спілкуватися. І якою закритою країна не була б, їй все рівно не уникнути контактів.

З давніх давен на територіях держав утворювалися посольства і торговельні місії. Чужинці приїзджали і від'їзджали, залишалися на нерідних землях. І звичайно, вони так чи інакше підпадали під правовий вплив країн перебування.

Сьогодні у період великих інтеграційних процесів у світі, підвищеної міграції на територіях держав тимчасово залишається певна кількість людей, перебування яких кожна держава прагне зменшити. Дедалі частіше в обговоренні проблеми втікачів мова заходить про "тимчасовий захист". До ведення категорії "тимчасового захисту" пристає багато європейських урядів, оскільки на відміну від біженців із постійним статусом, який надає їм право користуватися усіма соціальними пільгами країни притулку, втікачі з тимчасовим статусом користуватимуться пільгами не в повному обсязі або взагалі їх не матимуть.

Іноземцями визнаються особи, що перебувають на території держави, не маючи її громадянства, і мають докази громадянства іншої держави. Статус — правове положення іноземців — регулюється національним законодавством країни, в якій вони перебувають, і міжнародними угодами. Разом з цим іноземці зберігають правовий зв'язок з державою, громадянами якої вони є. Дипломатичний виступ такої держави на захист своїх громадян, якщо їх права порушені державою перебування, не вважається актом протиправного втручання у внутрішні справи іноземної держави.

Сукупність прав і обов'язків іноземців, встановлена національним і міжнародним правом, створює їх правовий статус, правовий режим. Існують такі види правового режиму іноземців:

1. Національний режим, який означає надання державою проживання іноземцям прав, пільг і привілеїв загалом рівних обсягу прав своїх власних громадян і юридичних осіб. Цей режим встановлюється національними законами майже усіх сучасних держав, за якими встановлюються і окремі обмеження прав іноземців, спричинені міркуваннями безпеки, національної економіки і управління. Згідно із законом України "Про правовий статус іноземців" іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах (ст. 23), не проходять військову службу в Збройних Силах України (ст. 24). Окрім того, іноземці не можуть призначатися на окремі посади, або займатися певною трудовою діяльністю, якщо заняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України. Так, наприклад, іноземці не можуть призначатися нотаріусами, судцями, прокурорами.

Із надання іноземцям національного режиму в той же час випливає, що іноземці в Україні не можуть претендувати на які-небудь інші громадянські права, крім тих, які надані за Конституцією нашим громадянам; іноземець не може вимагати для себе привілегій та винятків із нашого закону.

2. Режим найбільшого сприяння означає надання громадянам держави, договір з якою передбачає цей режим, прав не менших від громадян будь-якої третьої держави. Режим найбільшого сприяння наближається до національного режиму. Встановивши національний режим для іноземців однієї країни, держава в силу принципу найбільшого сприяння має надати такі ж права іноземцям — громадянам інших держав, які мають режим найбільшого сприяння.

3. Спеціальний режим означає встановлення для іноземців певних держав особливих пільг чи обмежень. Такий режим встановлюється в багатосторонніх регіональних і двосторонніх договорах, що передбачають спрощений порядок перетинання кордону, безвізовий в'їзд і т. д. Спеціальний режим створюється для дипломатичних і консульських представників.

Згідно зі ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі

самі зобов'язання, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Тобто початковим є принцип національного режиму.

Відповідно до закону України "Про правовий статус іноземців" іноземці в Україні є рівними перед законом незалежно від походження, соціального, майнового стану, расової і національної належності, статі, мови, освіти, ставлення до релігії, роду і характеру занять та інших обставин. Закон передбачає, "якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України". Це так звані реторсії, метою яких є, звичайно, досягнення скасування обмежень, встановлених першою державою.

Іноземці зобов'язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України. У галузі цивільних і сімейних прав іноземці прирівнюються до громадян України, тобто діє національний режим. Використання прав і свобод іноземцями не має шкодити інтересам держави, громадян та інших осіб.

Декларація про права людини щодо осіб, які не є громадянами країни, де вони проживають (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 13.12.85), проголошує: "Беручи до уваги усі обмеження, передбачені законом і які є необхідними у демократичному суспільстві для захисту суспільної безпеки, громадського порядку, здоров'я та моралі населення або прав і свобод інших осіб, іноземці користуються широким колом прав і свобод".

Наприклад, відповідно до Конституції, жінки і чоловіки в Україні мають рівні права і свободи. Цей принцип поширюється і на іноземців. Жінкам-іноземкам надаються в Україні рівні права із чоловіками-іноземцями. Тому в Україні не можуть бути визнані різні обмеження прав заміжніх жінок. Правила законодавства, наприклад, Греції, Бельгії, Бразилії, Нідерландів та інших держав, які встановлюють владу чоловіка над дружиною, перестають діяти для громадян цих держав на території України. Дружина без дозволу чоловіка може працювати, розпоряджатися майном, пересуватися, звертатися до суду тощо.

Закон "Про правовий статус іноземців" передбачає поділ усіх іноземних громадян на дві категорії:

— які постійно і тимчасово проживають в Україні;

— які тимчасово перебувають в Україні.

Віднесення особи до тієї чи іншої категорії громадян залежить не від терміну перебування, а від критерію, міри стійкості правового зв'язку іноземця з Українською державою, мети і характеру перебування його на території держави.

Законодавство керується тим, що факт постійного проживання любої особи суттєво визначає її правове положення. Тому в таких питаннях як, наприклад, трудова діяльність, забезпечення житлом, надання медичної допомоги, освіта, іноземні громадяни, що постійно проживають в Україні, повністю прирівнюються до громадян України. Статус їх відрізняється від осіб, що приїзджають в Україну на тимчасове перебування (гості, туристи).

Іноземці, які іммігрували в Україну на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на тимчасове або постійне проживання.

Серед основних, гарантованих іноземцям прав і свобод (право на інвестиційну та підприємницьку діяльність, право на освіту, майнові та немайнові права, шлюбні й сімейні права, охорону здоров'я, свободу совісті, участь в об'єднаннях громадян та ін.), законодавство надає їм право на трудову діяльність.

Ті іноземці, які прибули в Україну з особистих справ, з тимчасовим перебуванням, права на работу в Україні не мають.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах, організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України, за винятками окремих видів діяльності, призначення на які, відповідно до законодавства України, пов'язане з належністю до громадянства України.

Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного в установленому порядку дозволу на працевлаштування.

Наказом Міністерства праці України № 22 від 5 травня 1993 р. затверджено "Тимчасове положення про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволу на працевлаштування в Україні". Такий дозвіл оформляється і видається центром зайнятості Міністерства праці України. Рішення про видачу дозволу приймається на підставі заяви роботодавця з обгрунтуванням необхідності використання роботи іноземних громадян і можливості створення для них необхідних умов перебування і діяльності. Отже, згідно з Декларацією про права людини у відношенні осіб, які проживають на території держави на законних підставах і користуються правом на умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни, на справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якої різниці (ст. 8 п. а).

Дозвіл на працевлаштування не вимагається від іноземців, які мають свідоцтво на проживання в Україні; які мають статус біженців згідно із законом України "Про статус біженців", для керівників спільних підприємств і іноземних суб'єктів підприємницької діяльності, що діють на території України; представників іноземного морського (річного) флоту і іноземних авіаліній, які обслуговують їх на території України, співробітників іноземних засобів масової інформації, акредитованих для роботи в Україні; артистам і працівникам мистецтва для роботи в Україні за спеціальністю; співробітникам аварійно-рятівних служб для виконання термінових робіт.

Іноземці обкладаються податками і зборами згідно із законодавством України і міжнародними договорами України, мають право на захист своїх особистих, майнових та інших прав.

В Україні діє дозвільний порядок в'їзду в Україну і виїзду з України; законодавством встановлюється перелік обставин, які є підставами для відмови у наданні в'їздних та виїздних віз.

Нарівні з іноземцями законодавство України (Конституція і закон "Про правовий статус іноземців") захищає і права осіб без громадянства, що не належать до громадянства будь-якої держави. Апатриди є особами, що позбавлені громадянства за власним бажанням або за рішенням компетентних державних органів і не набули громадянства іншої держави. Згідно з Конституцією України іноземцям та особам без громадянства може надаватися притулок у порядку, встановленому законом.

Право притулку — надання державою можливості в'їзду на її територію і перебування там особам, які на батьківщині або в державі постійного місця проживання переслідуються за політичну, наукову або релігійну діяльність, визначає держава за своїми законами. Ст. 14 "Загальної декларації прав людини" так формулює право притулку: " 1. Кожна людина має право шукати притулок від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. 2. Це право не може бути застосоване у випадку переслідування, яке насправді викликане вчиненням неполітичного злочину "або діяння, що суперечить цілям і принципам ООН".

Конституції деяких зарубіжних держав по-різному трактують підстави надання притулку. Згідно із Конституцією Італії (ст. 10) право притулку надається іноземцю, який в своїй країні "позбавлений можливості дійсно користуватися демократичними свобо-

дами, які гарантовані Конституцією Італії". Ст. 16 Основного Закону Німеччини визначає право притулку в такій формулі: "Особи, які переслідуються за політичними мотивами, користуються правом притулку".

Не важко встановити відмінність визначень: згідно із Конституцією Італії право притулку надається особі, яка не може в своїй країні користуватися тим мінімумом прав і свобод, які передбачає Конституція Італії; Основний закон ФРН надає право притулку особам, які переслідуються за політичними мотивами. Таким чином, згідно із німецьким Основним законом не може претендувати на право притулку той, хто покинув свою батьківщину в зв'язку з несприятливими економічними, політичними чи соціальними умовами. Навіть труднощі і небезпека громадянської або міждержавної війни, яких зазнає все населення країни, не вважаються переслідуванням. "Переслідування" в значенні основи надання права притулку, визначається не з точки зору порівняння з правопорядком ФРН, як в Конституції Італії, а з точки зору оцінки політичного режиму іноземної держави як репресивного.

У відповідності з практикою більшості сучасних держав термін "особа, яка політичне переслідується", стикується з поняттям "біженець". Відповідно до статті 1 а Женевської конвенції щодо біженців, ст. 1 закону України "Про біженців" захистом у формі права притулку користується той іноземець, який внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, вимушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави, внаслідок зазначених побоювань та у визначеному законодавством порядку прийнято рішення про надання йому статусу біженця.

Питання про надання і позбавлення статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Закон України "Про біженців" (24.12.1993) захищає права не лише осіб, які отримали статус біженців, але і тих, хто подав до компетентних органів прохання (заяву) про надання цього статусу, оскільки рішення компетентних органів про надання статусу біженця особа отримує "не пізніше одного місяца з дня подачі заяви" (ст. 10).

У цей строк особі гарантуються права на:

1) тимчасове працевлаштування чи навчання; '

2) медичну допомогу та соціально-побутові послуги;

3) користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення до вирішення питання про надання статусу біженця, але на строк не більше 3-х місяців;

4) вільне сповідування своєї релігії та ін.

Набувши статусу біженця, особа набуває широкого комплексу прав і свобод: вибір місця тимчасового проживання із запропонованого міграційною службою переліку населених пунктів України і пересування на території України за умов дотримання правил, встановлених для іноземців; праця за наймом або право на підприємницьку діяльність; придбання у власність майна за умов, передбачених законами України для іноземців; охорони здоров'я та відпочинок у порядку, передбаченому законодавством для громадян України та ін.

Біженці зобов'язані дотримуватися Конституції та законів України, виконувати рішення та розпорядження органів державної виконавчої влади, регіонального та місцевого самоврядування, виконувати законні вимоги державних органів і службових осіб.

Біженець згідно із нашим законодавством не може бути висланий або примусово повернутий до країни, де ще існують умови, на підставі яких він набув статусу біженця.

Таким чином, Конституція України 1996 р. не тільки закріпила головні засади зовнішньополітичної діяльності держави, а й відкриває додаткові можливості для утвердження авторитету України на міжнародній арені.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ГАРАНТУВАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ	\|	Право-власності за конституцією України

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.