Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Додаткова література

1. Анісімова Н. На зламі культурних епох : поезія покоління 80-х років ХХ ст. у системі пізнього українського модернізму монографія / Ніна Анісімова. – Бердянськ, 2012. – 543 с.

2. Гундорова Т. Кітч і Література. Травестії / Тамара Гундорова. – К. : Факт, 2008. – 284 с.

3. Даниленко В. Лісоруб у пустелі. Письменник і літературний процес / Володимир Даниленко. – К. : Академвидав, 2008. – С. 119–136.

4. Зборовська Н. Вісімдесятництво як колоніальна симптоматика / Ніла Зборовська // Зборовська Н. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. – К. : Академвидав, 2006. – С. 395–406.

5. Ільницький М. Перегук через покоління : Нотатки про сучасну молоду поезію / Микола Ільницький // Київ. – 1986. – № 4. – С. 133–142.

6. Ільницький М. Сучасна українська поезія / Микола Ільницький. – К., 1987. – 48 с.

7. Моренець В. Сучасна українська лірика : модель жанру / Володимир Моренець // Сучасність. – 1996. – № 6. – С. 90–100.

8. Поліщук Я. Література як геокультурний проект : [Монографія] / Ярослав Поліщук. – К. : Академвидав, 2008. – 304 с.

9. Рубчак Б. Бо в нас немає часу. Поезія у часописах України 1988 р. / Богдан Рубчак // Сучасність. – 1990. – № 1. – С. 37–66.

Засадничими для усвідомлення специфіки пізнього поетичного модернізму є відомі праці Юрґена Габермаса «Філософський дискурс Модерну», «Модерн – незавершений проект», які спонукали літературознавців до перегляду концептуальних характеристик модернізму, визначення його структурних частин та часових меж. Проголошена філософом сентенція про модерн як «незавершений проект» [28, 40] стала підґрунтям для усвідомлення важливої ідеї, до якої літературознавство йшло поволі й у перебігу гострих дискусій: модернізм не завершився та не відбувся остаточно у певному часопросторі, більше того, як естетичний рух він містить у собі схильність до потенційної видозмінюваності та розімкненості у часову перспективу.

Суголосний погляд акцентував і Ганс-Роберт Яусс: учений стверджував відкритість модернізму, його спрямованість у майбутнє [35, 37–38]. З концепцією Ю. Габермаса та Г.-Р. Яусса перегукуються дослідження українських літературознавців. Першопрохідцем в обґрунтуванні теорії «циклів» та «епох» виступив Іван Франко: у праці «Мислі о еволюції в історії людськості» учений обстоював не однолінійний, а хвильоподібний характер поступу («поступ наперед і поступ назад») [27, 78]. У 1920-ті роки його розвинули представники творчого кола «неокласиків» (М. Зеров, В. Петров), а від них – М. Хвильовий, автор концепцій «азійського ренесансу» та «романтики вітаїзму».

Принципу циклічної зміни культурних епох дотримувався Дмитро Чижевський, який попереджав проти поверхового його тлумачення, зауваживши, що конкретні культурно-історичні епохи «є не хронологічно обмеженими урізками часу, а «надчасовими» цілостями» [29, 33]. Отже, певний період у розвитку модернізму не можна сприймати ізольовано від попередніх «хвиль», лише бачення їх у сукупності, а також порівняльно-типологічний аналіз можуть створити цілісну картину еволюції художньої свідомості. Кожен етап у розвитку модернізму, попри його значущість і вивершеність, давав могутні імпульси для наступних «хвиль» та «сплесків» функціонування, ставав підґрунтям нових естетичних явищ.

Серед сучасних українських літературознавців теорію циклічності доповнили і розвинули креативними концепціями відомі вчені: Тамара Гундорова акцентувала «затягнений» характер» модерністського руху, в якому чергувалися «систематичне відставання» з «похопливим надолужуванням […]» [4, 36]; Дмитро Затонський зауважив «незужитість модерністської художньої практики в українській літературі», «вічно юний» модернізм; модернізм як «систему динамічну, котра перебуває у безперервному русі і постійно змінюється» [7]; Дмитро Наливайко писав про модернізм як «не завершену художню систему» [19, 46]; Соломія Павличко завважила «тяглість» модернізму [21, 24–38]; Володимир Моренець відзначив «перманентність» модернізму [15, 19]; Раїса Мовчан висловила суголосну думку про «відкритість» модернізму [14, 5–16] тощо. Отже, більшість учених одностайна в утвердженні незавершеності модерністського проекту в українській літературі та його можливого відродження за певних культурно-історичних умов. Оцінюючи зрілий модернізм, Дмитро Наливайко наголосив, що «незавершеність іманентна самій природі модернізму й породжується його генеральною інтенцією бути модерним, новим, для нього в принципі неприйнятна […] та естетико-художня стабільність, що називається традицією. Нове в модернізмі, за відомим визначенням Теодора Адорно, є скоріше постійною потребою нового, ніж новим в усталеній художній формі» [19, 46].

Усталеною є думка про те, що світовому культурному поступу притаманне циклічне повторювання. Шпенґлерівська теорія циклів підтверджує висунуту французьким ученим Ф. Торресом ідею подібності межових ситуацій порубіжних епох. Зокрема, порівнюючи естетичну ситуацію кінця ХVІІІ, ХІХ і ХХ століть, дослідник дійшов висновку: у століть, а може й тисячоліть «схожі хвости» [Див.: 25].

В українському літературознавстві більшість сучасних дослідників феномену модернізму (Тамара Гундорова, Ю. Ковалів, В. Моренець, Д. Наливайко, Соломія Павличко, Вал. Шевчук та інші) виокремлює три періоди («хвилі») у розвитку модернізму: ранній модернізм – кінець ХІХ – перше десятиліття ХХ ст. (Микола Вороний, Олександр Олесь, Леся Українка, поети «Молодої Музи»: Петро Карманський, Богдан Лепкий); розвинений («високий») модернізм – 20-ті – 30-ті рр. («празька школа», Богдан-Ігор Антонич, Володимир Свідзінський); пізній модернізм – 60-ті – 80-ті р.р. ХХ ст. (Нью-Йоркська група, окремі шістдесятники та «постшістдесятники»: ранній Іван Драч, Микола Вінграновський, Ігор Калинець, Василь Стус та ін.; представники Київської школи; поетичне покоління 80-х рр.).

Відповідно до шпенґлерівської теорії циклів, кожен черговий етап модернізму не ставав завершеним явищем, яке б природно та не силувано еволюціонувало у наступний, якісно відмінний культурно-історичний період. В Україні модернізм не був до кінця засвоєний, його було обірвано на півслові, декретом заборонено, вилучено з літературного процесу. Репресивні заходи тоталітарної держави спричинили циклічне відродження модерністських «спалахів», що тягнуться крізь усе ХХ сторіччя. Кожен із означених періодів, як слушно завважив Ярослав Поліщук, «започаткувавши цікаві модерністські проекти, не зміг їх зреалізувати. Отже, розвиток українського модернізму в ХХ ст. багато разів переривався, що змушувало кожне нове покоління повертатися до досвіду попередників і компенсувати відсутність того досвіду власними творчими інтенціями» [22, 8].

Услід за Д. Чижевським, Вал. Шевчук уводить у літературознавчий обіг поняття «культурно-стилістичних епох», із-поміж яких чільне місце посідає й «епоха» модернізму, яка, на його думку, в українській літературі охоплює все ХХ ст. Дослідник наголошує, що «кожна епоха, як і будь-яке явище чи істота, у своєму розвитку мають три періоди: ранній, розвинений та пізній» [30, 4, 6]. Шевчукова концепція заснована на особливостях українського літературного процесу в ХХ ст. і містить своєрідну періодизацію модернізму.

Існують різні спроби класифікації етапів модернізму у новітній літературі, зокрема поезії. Так, згадана концепція Вал. Шевчука багато в чому збігається з тією, яку запропонувала й Соломія Павличко, тлумачачи модернізм в українській літературі як європейське естетичне явище, що виявляється в ній час від часу у вигляді певних «хвиль». Дослідниця зауважила, що «українська література ХХ ст. зазнала кілька спроб модерністського оновлення. Хронологічно їх можна позначити роками fin de siecle, десятиліттям напередодні Першої світової війни, десятиліттям по ній, кінцем 40-х, нарешті, 60-ми і 80-ми роками. Кожного разу оновлення виявлялося частковим і не охоплювало художньої культури в цілому» [21, 419].

Звичайно, причини цього вбачаються у негативних наслідках для розвитку літературного процесу кількасотлітнього колоніального статусу України. За Т. Гундоровою, «[…] уґрунтування модерністських форм в українській культурі впродовж ХХ ст. вповні не відбулося і є актуальним і донині. Цьому уґрунтуванню завадила, з одного боку, постійна боротьба ідеологічних та естетичних програм усередині самого українського літературного процесу, а з іншого боку, модерністський експеримент був перерваний із настанням епохи соціалістичного реалізму, послідовно еволюціонуючи до міметичних форм художності» [4, 125].

Тобто у самому культурно-історичному поступі українська література мала свої національні особливості, які зумовили значне відставання багатьох естетичних явищ, у тому числі, і розвиток модернізму. На відміну від інших літератур світу, українська, як відзначила Наталка Білоцерківець, «пережила кілька запізнілих відроджень і повернень модернізму» [1, 6]. Це спростовує категоричні висновки про «недокрівність», «несамодостатність» українського модернізму у зіставленні з західноєвропейським і світовим «модернізмами». Тож можна не погодитися з Соломією Павличко, котра стверджує, що український модернізм «не відбувся» [21, 415]. Він-таки відбувся як цілісна естетична система, проте має національні особливості.

Віталій Дончик убачає у розвитку української літератури ХХ ст. вияви циклічності за схемою: зародження, розквіт і відмирання чи винищення [12, 57] відповідно до вже згаданої шпенґлерівської концепції зміни культурних епох. У другій половині ХХ ст., як уважає вчений, спостерігається названий цикл: із кінця 50-х років «почали визрівати зміни у літпроцесі, але найсильніше вони виявилися в «шістдесятництві», наростання якісних характеристик тривало до кінця 60-х, а потім […] застій і розправа 70-х. Нові ознаки літературного процесу помічаємо вже у 80-х роках […]» [12, 57]. Таким чином, дослідник у творчості покоління 80-х завбачив естетичні риси, які засвідчили тенденцію до модернізації художньої свідомості та формування якісно відмінної від попередніх епох новизни.

Концептуальним для дослідження є твердження Ю. Ковалева, який наголосив, що модернізм «пройшов чотири етапи еволюції: початок ХХ ст., 20-ті, 60-ті, 80-ті ХХ ст.» [13, 66]. Тож розглядаючи конститутивні характеристики пізнього поетичного модернізму, варто провести зіставлення з раннім та зрілим періодами його розвитку, визначити спільні й відмінні риси між ними.

Важливою для усвідомлення специфіки пізнього модернізму є проблема незавершеності модернізму як естетичного явища на будь-якій стадії його розвитку. В. Моренець виступає за трактування модернізму ХХ ст. «як процесу, що й далі розгортається в багатьох європейських літературах, зокрема й українській, де він надто ще далекий від стадії вичерпаності та філософсько-естетичної «втоми», ознаки яких давно заявили про себе в найрозвинутіших літературах світу […]» [15, 14–15]. Дослідник розвиває циклічну теорію еволюції модернізму в українській літературі, наголошуючи, що поняття «модернізм» треба «увільнити» від виключної приналежності до першої половини ХХ ст. «і спробувати […] поглянути на тяглість процесу модернізму як множину самозначущих епізодів художньо-естетичної активності людини. В конкретно-особистісному плані кожний із таких епізодів є завершеним, в онтологічно-родовому, себто соціокультурному, – незавершеним, таким, історичне буття якого триває не відразу помітними впливами на наступні «епізоди» та й просто духовно-інтелектуальною рецепцією наступних поколінь» [15, 20]. Учений уважає, що процес модернізму ХХ ст. становить «темпоральну серіальність» модерних епізодів із властивими їм дискурсами, «замкнутих у собі» якраз тією мірою, якою визначається їх філософсько-естетична оригінальність, і воднораз «відкритих» у культурний часопростір Європи фактом свого звершення […]» [15, 24]. Дослідник пов’язує розвиток національного поетичного модернізму із зорієнтованістю на західну модель цього естетичного явища. У поетичному дискурсі покоління 80-х це виявилося у широких інтертекстуальних перегуках із творчістю представників Нью-Йоркської групи, які у своїх модерністських пошуках акумулювали риси національної і західної поезії, тим самим прискоривши процес інтегрування української літератури у світовий контекст.

Підтримуючи думку про незавершеність кожного періоду модернізму, Д. Наливайко водночас указує і на культурно-історичну та естетичну доцільність його розвитку: «[…] в українській літературі модернізм існує у вигляді кількох спроб або хвиль, жодна з яких, головним чином під дією позалітературних чинників, не вилилася у завершену художню систему. Отже, український модернізм існував як необхідність, як окремі прориви й звершення, як принципово важлива траєкторія літературного процесу, до котрої тією чи іншою мірою тяжіли як теоретичні дискурси, так і художня практика епохи» [19, 48].

Думка про «іманентність», «незавершеність», «відкритість» і «тяглість» процесу модернізму спростовує твердження тих дослідників, котрі означують часові межі цього явища виключно кінцем ХІХ – першою третиною ХХ ст. Оскільки «жодного разу модернізмові не вдалося повністю здолати стереотипи й мову традиційної культури, відтак невдоволена іманентна потреба модернізації успадкувалася наступним поколінням» [21, 419]. Отже, можна зробити висновок, що кожне літературне покоління ХХ ст. відчувало творчий потяг до відродження основних засад модернізму, їх розвитку та кардинального оновлення внаслідок потреби модернізувати художню свідомість.

Незважаючи на те, що жоден із етапів у розвитку модернізму не набув цілісного завершення, усі вони відзначаються своєрідністю і неподібністю в ідейно-стильовому відношенні, а також мають своїх яскравих репрезентантів. Має рацію Соломія Павличко, котра завважила, що «у кожному хронологічно виокремленому періоді, в кожній своїй хвилі модернізм (як і народництво) мав свій специфічний зміст […], свої структури, свою систему кодів, свою риторику» [21, 420]. Приміром, поетичний модернізм 20-х років кардинально відрізняється від пізнього модернізму 60–80-х – і у світоглядно-філософському, і художньо-стильовому аспектах.

Одним із найбільш дискусійних питань літературознавства є визначення хронологічних меж у розвитку різних «хвиль» українського модернізму. Сучасні дослідники одностайні в тому, що його історично окреслена доба почалася наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст., що збіглося з подібними процесами у світі. Однак у періодизації модернізму та визначенні верхньої межі існують розбіжності, які почасти пояснюються різним розумінням самого поняття. Так, Соломія Павличко, називаючи «специфічні дискурси» модернізму в українській літературі «рубежу віків», 1910-х, 1920-х, 1940-х, 1960-х р.р, усе ж не заперечуючи певної тяглості їхніх «естетичних завдань, художньої практики й теоретичної риторики», вважає ці дискурси відмінними за потужністю та якістю явищами, «хвилями» [Див.: 21, 35–36]. Натомість польська дослідниця Агнешка Корнієнко окреслює кордони модернізму від початку ХХ ст. до 1991-х рр., не виокремлюючи раннього чи пізнього періодів [36, 32].

Неоднозначним видається підхід Михайла Наєнка, який називає такі етапи розвитку модернізму: ранній к. ХІХ – п. ХХ ст. (М. Вороний, О. Олесь, М. Сріблянський, Г. Чупринка); реальний (високий) модернізм 20–30-х р.р. ХХ ст. (П. Тичина, М. Рильський); низовий модернізм і перші вияви постмодернізму. Найбільшу незгоду викликає означення останнього періоду розвитку модернізму як «низового» (учений називає його ще «післямодернізмом») і якісний його склад: Б.-І. Антонич, «празька поетична школа», шістдесятники, В. Стус. При цьому творчість поетів покоління 80-х узагалі не згадується як явище модернізму. «Післямодернізм», на думку М. Наєнка, є «суто українським феноменом» [Див.: 17, 49, 1053]. Однак термін «післямодернізм» викликає цілком слушне питання: до якого напряму варто віднести поезію «чистих» модерністів другої половини ХХ ст. – представників Київської школи та поетичного покоління 80-х. Дискусійним видається твердження вченого про завершення модернізму в українській поезії 60-ми роками – з «густим метафоризмом» раннього Івана Драча [18, 7].

Варто узагальнити найбільш поширені підходи, що існують у визначенні часових меж модернізму: модернізм закінчився наприкінці 1920–30-х (М. Наєнко, В. Яременко); модернізм тривав у період 50–60-х рр. (Євгенія Волощук, Д. Наливайко); модернізм завершився 70-ми роками, його «останнім вершинним явищем в українській поезії» стала творчість Київської школи поезії (Б. Бойчук); модерністські явища проявлялися до кінця 80-х років (Тамара Гундорова, В. Дончик, Ю. Ковалів, Соломія Павличко, Вал. Шевчук).

Дискусійною постає і концепція Д. Наливайка: вчений зауважив, що епоха модернізму охоплює період кінця ХІХ – і першої половини та середини ХХ ст. Останню третину цього століття вчений відносить до доби постмодерну [19, 44], зовсім не виокремлючи при цьому пізній модернізм. Із таким твердженням важко погодитися, адже 80-ті роки ХХ ст. засвідчили спалах чергової «хвилі» модерністського поетичного руху. Доцільніше говорити про одночасне співіснування пізнього модернізму та постмодернізму, що засвідчує віртуальний характер літературного процесу останньої третини ХХ ст.

Так само не можна без застережень сприйняти і позицію В. Яременка: вчений висловив дискусійну думку про обмеження модернізму як культурно-історичної епохи 30-х рр.; до середини 80-х років панував «соцреалізм», а з середини 80-х – розвивається постмодернізм. Дослідник пов’язує завершення модернізму з творчістю В. Голобородька, В. Стуса, І. Калинця, М. Воробйова та В. Рубана [12, 61]. Безумовно, поезія названих авторів стала вершинним здобутком пізнього модернізму, однак вона ж спричинила модерністські пошуки у творчості представників покоління 80-х – В. Герасим’юка, О. Забужко, І. Малковича, П. Мідянки, І. Римарука.

Неоднозначність ситуації з визначенням часових меж українського модернізму засвідчує той факт, що почасти один і той же дослідник називає різні координати. Так, Євгенія Волощук наголошує, що «тривалість існування Модерну / модернізму» обмежується періодом, який «співпадає з останнім десятиліттям ХІХ – серединою ХХ ст.». І в той же час дослідниця метафорично висловлює думку про те, що «фінальна риса» модернізму «так само вільно дрейфує ледь не по всій поверхні ХХ ст.» [3, 24]. Такий різнобій поглядів спонукає українське літературознавство відмовитися від точного означення верхньої межі модернізму в Україні. Очевидно, добу національного модернізму визначити чітко, як у Західній Європі, не можна, позаяк письменники творили «на межі, на перетині тих рухів, що усвідомлено задекларували європейські діячі культури» [20, 83].

Верхню межу в розвитку модернізму автори «Енциклопедії постмодернізму» вбачають у кінці 1950-х років: «Модернізм – це назва, яку було дано літературному, філософському та історичному періодові, що тривав приблизно від 1890-го до 1950 р. […]» [5, 268–269].

Дискусійним залишається питання визначення часових меж усередині пізнього поетичного модернізму, в розвитку якого так само можна виокремити послідовні еволюційні етапи. В. Моренець пов’язує хронологічну точку відліку «новітніх модерних тенденцій» із творчістю Б. Рубчака» та інших представників еміграційної поетичної групи, які «першими усвідомили марність прямих соціальних позовів і зводин літератури з суспільною дійсністю» [16, 96].

Усталеним є погляд, що нові, якісно відмінні естетичні явища в українській поезії чітко означилися ще у творчості окремих поетів-шістдесятників (М. Вінграновський, І. Драч) та «постшістдесятників (І. Калинець, Т. Мельничук, В. Стус, Г. Чубай). Саме художні пошуки шістдесятників стали «відправною точкою» у розвитку пізнього модернізму у 80-ті роки. Поява шістдесятників, уважає Вал. Шевчук, – «була реальною спробою повернутися до засад модернізму […]. Цілком можемо назвати цей новий період пізнім модернізмом, який загалом протягся до появи постмодернізму, тобто кінця 80-х років» [30, 4]. Таким чином, дослідник означує часові межі пізнього модернізму 60–80-ми рр. ХХ ст.

Безсумнівним видається той факт, що підвалини та передумови формування пізньомодерністського дискурсу в радянських літературах, у тому числі й українській, сформувалися після Другої світової війни, яка виразно зааідчила есхатологічний катастрофізм та кризу художньої свідомості. Як твердить Б. Шумилович, «ідеологія пізнього модернізму ще перебуває в силовому полі філософії ХІХ ст., проте змінюється трактування багатьох ідей. Важливими чинниками новітнього світогляду стають європейські війни, які радикально змінюють розташування сил на світовій арені» [31, 238]. Едвард Люсі-Сміт наголосив, що період, який наступив після 1945 р., можна назвати пізнім модернізмом, за аналогією до мистецтва пізнього ренесансу – маньєризму [37, 7].

Серед дослідників нерідко безпідставно змішуються поняття «пізній модернізм» і «постмодернізм», які, безперечно, варто розмежовувати. Теоретик постмодернізму Петер Козловські вважає, що «сучасна культурна свідомість характеризується протистоянням двох теорій сучасної епохи. Згідно з однією із них, ми живемо ще в епоху модерну, проект якої дещо розпорошений, дифузний, ще має бути завершеним. Інша теорія розглядає теперішнє як епоху постмодерну, котра повинна зберегти певні імпульси попередньої епохи […] і одночасно розвинути їх далі в новий синтез субстанціальності і модернізації» [9, 21]. За спостереженнями вченого, «межу, що розділяє епохи, особливим чином позначає момент трансцендентного. Обличчя епохи стає пізнаванним, лише якщо її акме, стадія її найбільш повного й остаточного формування уже пройдені. Епоха Модерну, чи Новий час, – це епоха, яка вже залишила позаду пік свого розвитку. Суперечка навколо модерну і постмодерну йде не стільки про констатацію факту, скільки про розв’язання питання, чи досяг проект модерну свого завершення чи, у зв’язку з більш важливими перспективами, від нього можна відмовитися» [9, 21]. Виходячи зі слів ученого, якщо проект модерну не вичерпав себе, він буде відроджуватися періодично у вигляді чергових сплесків і «хвиль», підтверджуючи тезу про його «відкритість».

Неприйнятною є позиція тих літературознавців, які ставлять знак рівності між пізнім модернізмом і постмодернізмом [Див.: 6, 16–23]. Специфікою літературного процесу в Україні 80–90-х було одночасне поєднання двох дискурсів – пізньомодерністського і постмодерністського. Незаперечну рацію має Тамара Гундорова, яка наголосила: на початку ХХІ ст. «все впливовішим стає переконання, що постмодернізм розвивається в межах модерністського проекту, але є іншим, порівняно з модернізмом, його варіантом» [4, 50]. Щодо їх часових меж, то принциповим видається зауваження вченої: «Постмодернізм […] не є ані продовженням, ані запереченням модернізму […]» [4, 8]. Тому необґрунтованою видається думка Таміли Кравченко, яка твердить: «Постмодернізм – це те, що відбувається «після модернізму» […]» [Див.: 11, 60–61]. Суголосну думку висловлює й Ігор Бондар-Терещенко, котрий наголошує: постмодернізм «посів місце елітного модернізму, будучи своєрідною реакцією на культ нового» [Див.: 2, 58]. Для одних теоретиків постмодернізм реконструює модернізм і розриває з ним, але з модернізмом не самим по собі, а з тією асимільованою та інституціоналізованою формою культури, на яку він перетворився [38, 27–35]. Для інших постмодернізм є радше видозміною певних тенденцій усередині самого модернізму, оскільки модерністський дух, як діонісійський вірус, «лежить усередині великого модерністського тіла» [33, 139]. Ігаб Гасан уважає, що трактування творчості як ігрового процесу вказує на постмодерністський тип художнього мислення [Див.: 34, 47–54].

Про відмінність між модернізмом і постмодернізмом писав Дмитро Наливайко: «Це не неомодернізм, а саме постмодернізм, те, що йде на зміну, не витворюючи спільного континууму з тим, що йому передує, як це було з декадансом і модернізмом. Багато що з модернізму перейшло до постмодернізму, але виходить він з інших епістемологічних та естетичних засад і створює іншу загальну парадигму літератури. Парадигму, яка характеризується позбавленістю центру, перевагою структурного принципу сурядності над підрядністю, сутнісною стороною, відсутністю внутрішньої динаміки, що витворює розвиток, витісненням її на поверхню. А все це означає, що постмодернізм перебуває поза межами епохи модернізму» [19, 48].

Принципова відмінність між цими поняттями – у світоглядній площині, яка зумовлює специфіку художньо-виражальних засобів. Якщо в модернізмі головне – віра у певну ідею, то в основі постмодернізму лежить концепція занепаду сучасної культури, щодо якої Давид Галеф зауважив: «Постмодернізм – це модернізм, який страждає через утрату віри» [32, 85]. Постмодернізм базується на запереченні, протестних настроях, суцільній іронії. Натомість пізньомодерністський дискурс наскрізь креативний і постулює конструктивну естетику та світогляд, в основі яких – прагнення не руйнувати, а розбудовувати художні моделі національної культури.

Подекуди звучать думки про віднесення творчості ранніх шістдесятників, поетів Нью-Йоркської групи, покоління 80-х років ХХ ст. до явищ постмодернізму. Такі погляди – дискусійні і не завжди вмотивовані. Дослідники (І. Бондар-Терещенко, Т. Кравченко) апелюють до таких чинників: у поезії репрезентантів пізнього модернізму домінують наскрізні мотиви заперечення, тексти перейняті антиідеологічністю, спостерігається перехрещення стилів і жанрів, руйнування канонів, схильність до ігрового начала, наявність широкого інтертексту тощо. При цьому ігнорується принципова відмінність між модернізмом і постмодернізмом, яка полягає у розмежуванні елітарності й масовізму, високої літератури і кітчу, зорієнтованого на комерційний аспект. Пізній модернізм, що є черговою «хвилею» у розвитку власне модернізму, в українській поезії виступає явищем елітарним, таким, що не асоціюється з жодними модними тенденціями чи комерційними чинниками. Натомість, як наголосив Ю. Тарнавський, те, що називають «постмодернізмом», […] насправді є популярним, комерційним варіантом справжнього постмодернізму, метою якого (комерційного варіанту) є дешевим коштом, дешевими засобами здобути собі ринок і тим популярність та гроші […]. Справжній постмодернізм годиться розглядати як останню фазу модернізму, і включає він такі явища, як театр жорстокості та абсурду, французький новий роман і т.п.» [26, 177]. Щоправда, ототожнення дослідником пізнього модернізму і постмодернізму видається сумнівним. Насправді, пізній модернізм представляє високу, елітарну поезію, чого не можна сказати про постмодернізм, який завжди йде поруч із масовою літературою і потурає смакам пересічного читача, незрідка продукуючи низькопробне «чтиво».

Так само дискусійною постає проблема «кордону» між модернізмом і постмодернізмом, що є однією з найактуальніших і в світовому, і в українському літературознавстві. Основний перебіг цієї дискусії тлумачить М. Наєнко: «У європейських літературах (дехто вважає) постмодерн почав виявлятися вже в повоєнний час, але оформився лише на початку 80-х рр.; у російській – досі тривають похорони модернізму, оскільки там переконані, що він лише щойно помер; українські критики відтягують тривання модернізму до початку 90-х рр. (творчість І. Калинця, поетів Київської школи, а також діаспорної Нью-Йоркської групи для них є модернізмом), а з виникненням постмодернізму вони пов’язують лишень утворення на рубежі 80–90-х рр. літературних угруповань на зразок «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад», «Нова дегенерація» тощо. Такий різнобій у встановленні «кордону» між модернізмом і постмодернізмом зумовлений передусім відсутністю чітко означених рис цих явищ» [18, 7].

Окрім того, відмінність можна простежити на бінарних опозиціях: модернізм – це певна структура, чітка система, що ґрунтується на світоглядно-естетичних засадах; натомість постмодернізм спирається на теорію і практику постструктуралізму й деконструктивізму, постійно демонструючи негативне ставлення до метафізичних засад буття; модернізм утілює певну ідею, постмодернізм її заперечує; у модернізмі головне – структурованість, постмодернізм продукує «замість цілісності фрагментарність, замісь тяглості – її відсутність» [23, 107] тощо. На підтвердження цієї тези Марія Ревакович наводить уривок із поезії Е. Андієвської: «Буття нема. Є січка-монолог / Речей. Скрізь замість цілого – частини» [23, 106].

Свій голос до дискусії з приводу межі між модернізмом і постмодернізмом долучила і Тамара Гундорова: «Постмодернізм як явище, зовсім не настає після модернізму і зовсім не має опонувати йому, а народжується ще перед модерном, у вигляді передмодерних форм культурної свідомості, таких як бароко чи маньєризм. Модернізм і постмодернізм можуть також упритул іти один за одним або чергуватися, як стверджував Умберто Уко [….]» [4, 49]. Отже, вчена дотримується думки про одночасне об’єднання в літературному процесі власне модерністських імпульсів із постмодерністською концепцією світовідчуття. Натомість Лукаш Скупейко убачає відмінність між цими дискурсами у їх ставленні до «історичного»: «На противагу модернізму, який заперечує безперервний розвиток епох, їх неповторність і плинність, утверджуючи остаточну завершеність і межу історії (у різних формах – утопії, апокаліпсису, нігілізму, міфології), постмодерн постулює уявлення про історичну природу людини та її культури» [24, 74].

Попри всі відмінності, пізній модернізм як естетичний феномен, без сумніву, зазнав упливу поетики постмодернізму. Тісну злютованість між ними Петер Козловські вбачає у спадкоємності й тяглості художніх процесів: «Неможливо позбутися історії й новизни, але можна розпрощатися з модерном як ідеологією. Постмодерн як критика модернізму й форсованого поняття історії є відновлення історичності та, отже, повернення до нормальності» [19, 93]. Співіснування двох дискурсів – пізньомодерністського та постмодерністського – є однією з посутніх рис літературного процесу останньої чверті ХХ ст.

Ніна Ільїнська акцентувала визначальну особливість сучасної культурно-естетичної ситуації: наявність у поетичних текстах різновекторних складових, які, з одного боку, наслідують поетику постмодернізму (центонність, іронія, інтертектуальність, відсутність прямого особистого висловлювання), а з іншого – її руйнують [8, 69]. У творчості ранніх шістдесятників, представників Нью-Йоркської групи, поетичного покоління 80-х простежуються окремі риси постмодерністської естетики, однак поетів не можна віднести до явищ постмодернізму, оскільки за типом світовідчуття вони залишаються модерністами.

Таким чином, тенденції розвитку естетичної свідомості у ХХ ст. засвідчують, що через несприятливі культурно-історичні умови модернізм не мав можливості набути ознак безперервного художнього процесу. Відповідно до теорії циклічного чергування культурних епох, обґрунтованої Т. Гундоровою, С. Павличко, Д. Чижевським, Вал. Шевчуком та ін., модернізм в українській літературі розвивався кількома етапами («хвилями»), які можна означити як ранній, зрілий та пізній модернізм. Кожен із цих періодів, започаткувавши цікаві «модерністські проекти», не зміг їх зреалізувати повною мірою. Незавершеність та неприродна перервність модернізму як художньої системи зумовлені репресивною радянською машиною, що спричинило іманентні модерністські «спалахи» у другій половині ХХ ст.

Хронологічні межі українського модернізму у багатьох наукових студіях штучно звужені, насправді історія національного модерну не обмежується лише першою половиною ХХ ст., позаяк позначена відкритістю, незавершеністю і тяглістю. Культурно-історичні умови сприяли еволюції модернізму, яка тривала впродовж усього хх ст. «Хвилеподібний» характер розвитку модернізму пояснюється жорстокими ідеологічними утисками, а також фізичним винищенням його найяскравіших представників тоталітарною системою. Пізній модернізм трактується як поетичний рух, що розгортався впродовж 60–80-их рр. ХХ ст. і мав на меті протистояти засадам «соцреалізму», модернізувати художню свідомість та звільнити її від ідеологічних упливів та надмірної заангажованості.

Зв’язки між модернізмом та постмодернізмом мають діалектичний характер: постмодернізм не є ані продовженням, ані запереченням модернізму, він виступає іншим культурно-історичним напрямом. У творчості ранніх шістдесятників, представників Нью-Йоркської групи, поетичного покоління 80-х простежуються окремі риси постмодерністської естетики, однак за типом світовідчуття поети залишаються модерністами. Модерністський проект у системі пізнього поетичного модернізму ще не завершений і триває до сьогодні. Його особливістю є те, що відбувається він одночасно в одному культурному просторі з постмодерністськими явищами.

Питання для перевірки знань

1. Дайте визначення поняття «пізній поетичний модернізм».

2. Чому засадничими для для усвідомлення специфіки пізнього поетичного модернізму є відомі праці Юрґена Габермаса «Філософський дискурс Модерну», «Модерн – незавершений проект»?

3. Назвіть «хвилі» у розвитку українського поетичного модернізму.

4. Поясність шпенґлерівську теорію культурних циклів.

5. Розкрийте концепції циклічного чергування культурних епох, обґрунтовані Т. Гундоровою, С. Павличко, Д. Чижевським, Вал. Шевчуком.

6. У чому сенс ідеї подібності межових ситуацій порубіжних епох, висунутої французьким ученим Ф. Торресом?

7. Назвіть представників раннього, «високого» та пізнього модернізму в українській поезії.

8. Чи можна ставити знак рівності між пізнім модернізмом і постмодернізмом? У чому принципова відмінність між ними?

9. Чому, відповідно до шпенґлерівської теорії циклів, в українській поезії кожен черговий етап модернізму не ставав завершеним явищем, яке б природно та не силувано еволюціонувало у наступний?

10. Простежте основний перебіг дискусії щодо визначення хронологічних меж у розвитку різних «хвиль» українського модернізму (М. Наєнко, В. Яременко, Євгенія Волощук, Д. Наливайко, Б. Бойчук, Тамара Гундорова, В. Дончик, Ю. Ковалів, Соломія Павличко, Вал. Шевчук).

11. Чому неможливо точно означити верхню межу модернізму в Україні?

12. Які культурно-історичні умови спричинили іманентні модерністські «спалахи» у другій половині ХХ ст.?

13. Чому українська література переживала «кілька запізнілих відроджень і повернень модернізму» (Н. Білоцерківець)?

14. Які періоди виокремлюються у пізньому поетичному модернізмі в українській літературі другої половини ХХ ст.?

15. Чому, попри те, що у творчості ранніх шістдесятників, представників Нью-Йоркської групи, поетичного покоління 80-х простежуються окремі риси постмодерністської естетики, поетів не можна віднести до явищ постмодернізму?

16. Чи погоджуєтеся ви з думкою Т. Гундорової про те, що в літературному процесі другої половини ХХ ст. одночасне функціонували власне модерністські імпульси з постмодерністською концепцією світовідчуття?

17. Визначте основні відмінності між пізнім модернізмом та постмодернізмом.

18. Які визначальні бінарні опозиції розмежовують пізній модернізм і постмодернізм?

19. Чому в українській літературі постмодернізм розвивався у межах модернізму?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекція 1.	\|	Лекція 2.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.