Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Додаткова література

1. Бутирська Н. Олег Коцарев: любов, географія та наївний цинізм : [передм. до публ. творів О. Коцарева] / Н. Бутирська // Курєр Кривбасу. – 2008. – № 218/219 (січ.–лют.). – С. 322–323.

2. Власенко В. «Дві тонни» : Найяскравіше покоління української літератури / В. Власенко // СУМНО: інтернет-видання. – Режим доступу: http://sumno.com/article/najyaskravishe-pokolinnya-ukrajinskoji-literatury/.

3. Горобчук Б.-О. Девятдесятники – чи були ви? двотисячники – чи будете? / Богдан-Олег Горобчук // http://litclub.org.ua/texts/show/1111/

4. Горобчук Б. Дерево над безоднею / Горобчук Б. // Знак : літературний дод. до бюл. «Смолоскип України».

5. Жежера В. «Двотисячники» міряють поезію кілограмами / В. Жежера // Газета по-українськи // http://vuzlib.com/content/view/1542/43/

6. Зарудний Б. Дві тонни свіжого поетичного тіла / Зарудний Б. // Майдан-ІНФОРМ // Режим доступу: http://maidan.org.ua/static/news/2007/11920 14759.html.

7. Захарченко О. Бирка «покоління» / Захарченко О. // Крейда : літ.-мист. газета.

8. «…І політики мені поки що не заважають». «Поет-двотисячник» Олег Романенко : від лірики до видавничих прожектів // Українська літературна газета. – 2011. – 11 березня. – С. 9.

9. Старовойт І. У домі, збудованому із брил подиву (Рец. : Неждана Неда. Котивишня / Ірина Старовойт // Березіль. – 1998. – № 1 – 2. – С. 186–188.

10. Стусенко О. 2 (дві) тонни субстанції / Олексадр Стусенко // http://litakcent.com/2008/01/24/oleksand.

11. Черняхівська В. Роль ЗМІ у популяризації поезії українського літературного покоління «двотисячників» (на матеріалі публікацій про антологію “Дві тонни”) / В. Черняхівська. – Режим доступу: http://s-journal.cdu.edu.ua/.

В українському літературному процесі з початком XXI ст. відбулося становлення поетичного «покоління-2000» – так званих «двотисячників». «Двотисячники» – це молоді поети, які почали писати й оприлюднювати свої твори з 2000 р. Точиться дискусія щодо самого існування покоління: чи є підстави вирізняти групу молодих митців як окреме і вагоме явище в літературному процесі. Тим більше, що «двотисячники» не мають чітких спільних ознак, засад творчості. Навпаки, однією з особливостей наймолодшої генерації митців називають повну їх несхожість між собою.

До теми діяльності літературного «покоління-2000» зверталися І. Бондар-Терещенко, В. Даниленко. У 2005–2006 pp. питання самого існування цієї генерації постало надто гостро. Цій темі навіть було присвячено круглий стіл «Покоління двотисячників – міф чи реальність», що відбувся на Семінарі творчої молоді в м. Ірпінь 2006 р. (організатор – видавництво «Смолоскип»). Прозвучали різні погляди, часом різкі:

«... покоління кожного десятиліття – це така сама дурниця, як п'ятирічний план на заводі» [11];

«Інертне поширення "десятиліток" на весь літературний процес сьогодні засвідчує свою неспроможність дати бодай якісь притомні оцінки художньому явищу...» [2].

Учасниця круглого столу В. Балдинюк зазначила, що хоч і не слід штучно поєднувати низку імен у літературне покоління, керуючись лише віковим принципом, але «сама генерація, яка іменує себе двотисячниками, усіляко підкреслює свій статус молодняка і навіть наполягає на оцінюванні власної творчості виключно представниками своєї ж генерації» [ ].

З іншого боку, спільнота молодих літераторів, яка формується на наших очах, наразі не має спільних естетичних чи ідеологічних засад творчості (якщо вони існують у межах творчих груп «Ыеабищо», «Весло слова», «Zacharpolis», то такі творчі одиниці, як Г. Ткачук, О. Мамчич, К. Бабкіна, К. Калитко, П. Коробчук, Д. Лазуткін, М. Леонович, Б. Матіяш їх ніяк публічно не озвучують).

Об'єднує молодих митців літературний дискурс, сформований довкола «Гранослова», «Смолоскипа», «Молодого вина» і «Культреваншу», деякі з них отримали премію ім. Б.-І. Антонича «Привітання життя» [2]. Було згадано і про деякі аспекти комунікативно-рецептивних вимірів покоління: «Нехай двотисячники не збирають стадіонів, не влаштовують розкручених презентацій чи майстер-класів тощо – але навіщо це їм? Це зайва витрата часу, енергії, самості врешті-решт: це розпилення, нікому насправді не потрібне. Двотисячники збирають віртуальні мінливі стадіони, презентації їх – якщо не щоденні – то щотижневі, їх поезія та проза втілені в Bookman Old Style чи там Courier New. Про них не пишуть ні в поважних літвиданнях, ні в попсових молодіжних журналах, проте про них пишуть в ЖЖ (www.livejournal_com)» [6].

У 2007 р. дискусія продовжилася, а головним питанням стала мистецька цінність творів наймолодшого покоління («Двотисячники чи "нулячники"?» [12]). Однак незабаром покоління було «легітимоване» в очах громадськості: 1 березня 2007 р. у Київському міському Будинку вчителя відбувся поетичний вечір «Двотисячники», присвячений поезії наймолодшого покоління. А у вересні 2007 р. у видавництві «Маузер» вийшла друком книга, позиціонована як «Антологія поезії двотисячників "Дві тонни"». Видавці назвали антологію першою фундаментальною спробою скласти список найкращих наймолодших поетів України: «Двотисячні роки, дві тисячі кілограмів живої ваги усіх поетів, представлених в антології, дві тисячі її примірників – все це не просто збіг – це хитре сплетіння сенсів, концепція мистецького захоплення влади над серцями любителів поезії» [7].

Українські ЗМІ швидко зреагували на появу книги. Одна з причин такої швидкої реакції журналістів – продумана піар-кампанія «Двох тонн». Адже інформаційними партнерами видання стали: радіостанція «EuropaFM», журнал «ІПО», інтернет-видання «СУМНО», «АртВертеп», видавництво «Смолоскип», громадська організація «Мистецьке об'єднання "Остання баррикада"».

ЗМІ сприйняли появу антології поезії «двотисячників» по-різному. Серед основних підходів до висвітлення події можемо виділити такі: нейтральний підхід («суха» інформація); схвалення (доброзичливі відгуки про книжку, аналіз діяльності «покоління-2000», конструктивна критика); осуд (критика без елементів конструктив-ності). Розглянемо кожен підхід окремо.

Так, нейтрально подав інформацію «Корреспондент»: «В Києве прошла презентация антологии современной Украинской поэзии – "Две Тонны". Название символическое, говорят организаторы акции. Сборник поэзии включает в себя произведения современных украинских молодых поэтов, которые, по мнению авторов сборника, спустя некоторое время войдут в историю украинской литературы под именем поэты-дветысячники» [4].

Також беземоційно про вихід антології розповів Б. Логвиненко (інтернет-видання «СУМНО»): «Усього 32 автори. їм було запропоновано надіслати свої найкращі твори за всю творчу "кар’єру", отже, маємо проміжний підсумок їх діяльності. Кількість сторінок – 304, з післямовою Ростислава Семківа. Упорядники – Горобчук і Романенко» [13].

Автори інших публікацій привертають увагу читачів до певних проблем: аналізують творчість покоління «двотисячників», оцінюють концепцію антології. Журналісти суперечливо сприймають акцентування упорядників книжки на вимірюванні фізичної ваги поетів: поряд із критичними зауваженнями, мовляв, «...субстанцію можна вимірювати лише кілограмами. Тому учасників антології ретельно зважили, – весь гурт затягнув рівно дві тонни. А тих, хто в ці 2000 кг не вмістився, вивели за межі антології та найкращої молодої поезії як баласт, котрий цю поезію тільки обтяжує» [16].

Водночас бачимо і схвалення мовної гри з фізичними термінами: «Не менш вдалим видається обрання найголовнішим показником саме ваги, адже наразі тільки позахудожній, позаестетичний критерій може стати об'єднавчим для огрому (не побоюся цього слова) всього, що могло б бути названим "сучасною українською молодою поезією". Не випадково на обкладинці "Двох тонн" зображено сітку, напхом напхану рибинами: саме на такі рибинки скидаються численні молоді митці, які безжально забивають своїми юними тілами приміщення, де кояться всілякі літвечори, і, штовхаючись, тиснучись, мов шпроти в банці, очікують на свою чергу нарешті щось почитати зі сцени» [9].

Таким чином, відбулася гра значень: те, що упорядники вважали оригінальною концепцію складання антології, а критики – вдалим піаром [6], поети подали як справжню вагомість сучасної української поезії, яка може дати відповіді на важливі буттєві питання. Так, Галина Ткачук у вірші «Вагоме» зауважує, що вона та кілька таких же особистостей “у зграї” знали щось більше за інших: «І кожен відав кілька таїн, / І кожен важив кілька тон». А тому вони наполегливо намагаються достукатися до сердець читачів: «Ми, наче кепський грамофон, / Повторюєм: “Візьміть ці тайни, / Із нами – наші кілька тон”» [3, 265].

І. Самохін (інтернетвидання «СУМНО») вважає за необхідне уточнити термін «двотисячники»: «Тут слід було б дати невелику дефініцію, аби далі не плутатися в поняттях. Отож, двотисячники – це автори, які почали активну творчу діяльність у 2000-х роках. Далі, це – лише поети; прозаїків у нас взагалі не прийнято ділити саме на покоління (частіше – на "школи" чи навіть "феномени"). Нарешті, двотисячники – означення суто формальне, воно не означає певної поєднаности їхніх представників стилістично/тематично/метрично чи якось іще. Тому двотисячником може стати будь-хто з нас, треба тільки написати вірш чи краще декілька. І тому можливо, що дехто з нас – згідно з цими критеріями – вже є двотисячником. Але досі про це не підозрює» [15]. Автор зазначає посилену увагу до антології з боку ЗМІ: «...Тут книжка підкріплена агресивною піар-кампанією (не факт, що грамотною, не факт, що ефективною, але агресивною – а отже, помітною), цю книжку вже добре знають. І це робить не тільки можливим, але і необхідним про неї говорити – про неї і про покоління двотисячників узагалі. (Хоча про двотисячників мовиться вже вельми давно, і мовиться переважно самими двотисячниками)» [15].

Подібний позитивний підхід бачимо у статті В. Жежери («Газета по-українськи»): «Про саму цю книжку можна сказати кілька хороших слів ще навіть до її прочитання. По-перше: серед нас завжди є певна кількість людей, яким хочеться знати щось про сучасну поезію. Але сучасна поезія – це та, якої не вивчають у школі. Отже, ця книжка втішить тих, кому завжди мало шкільної хрестоматії. По-друге: кажуть, поет вимірюється не окремими віршами, а цілими книжками. Так само – і поетичне покоління. Отакі антології здатні показати поезію однієї генерації як певну цілісність. ... Компанія "двотисячників" у ній постає як певна мистецька очевидність, різні голоси тут перегукуються й взаємодоповнюються. Зрозуміло, не всі вони згодом увійдуть до шкільних хрестоматій – але саме це надає книжці додаткового драматизму. У цьому сенсі молодість завжди драматична – ніхто не знає, де згодом опиняться багатообіцяючі імена. Коли вони поважчають – поезія полегшає...» [8].

Своє особисте враження від поезії молодих поетів висловлює А. Захарова («Новости Украина: ОБЗОР»): «Это вне сомнения талантливо и красиво. Не все, конечно, но очень многое. Но это уже было. Много экзистенциализма, потоки сознания, сплетение несплетаемого, свободное построение стиха, не зажатого в рамки. Все это было, и было именно в украинской поэзии. О чем можно говорить, так это о гипертрофированной взрослости стихов. Когда: вы же только вот жить-то начали, а уже безумно устали. Сразу от всего. Много презрения, много боли. Эти поэты не пытаются поднять общеполитические и социальные темы. Не пытаются играть по правилам и против правил. Ведь против правил – тоже догма, только наоборот» [10]. Журналістка також висловлює сподівання, що покоління «двотисячників» – це одне з нових культурних явищ, які творять історію.
Журналіст «ТелеКритики» О. Алексеев навіть певним чином допомагає видавцям розповсюджувати книгу, зазначаючи в статті: «Купити "Антологію" після презентації можна буде у мережі "Книжковий супермаркет", у книгарнях "Знання", "Смолоскип", "Абзац", "Науковій думці". ... Плануються тури-читання поезій у містах України, зокрема у Харкові, куди "двотисячників" запросив "дев'яностик" Сергій Жадан» [1].

Однак не всі поділяють радість із приводу виходу антології. О. Стусенко («ЛітАкцент») називає «Дві тонни» «братською могилою» і запевняє: «Про поетику та естетику мало б ітися там, де присутня поезія, там, де є не просто текст, а твір. Натомість упорядники антології – Богдан-Олег Горобчук та Олег Романенко – схарактеризували те, чим наповнили своє видання, як "2000 кілограмів (себто дві тонни) найкращої, найбільш яскравої та оригінальної поетичної субстанції України». Проте з цієї антології (якщо якому-небудь божевільному філологові стане снаги прочитати її всю) можна зробити висновок, що «двотисячники» – це такий собі натовп випадкових людей, які, варячись у власному соку, спроможні не на поезію та вже й не на її сурогат, а лиш на те, що інакше як субстанцією не назвеш» [16].

О. Стусенко критикує принцип добору авторів (мовляв, "більшість із них є лавреатами літературного конкурсу видавництва "Смолоскип" і бере активну участь у його ірпінських семінарах" [16]) і віршів ("невідомо чий (авторів чи упорядників) суб'єктивний підхід до відбору текстів зіграв не на руку як першим, так і другим. Бо ж і в Катерини Калитко, й в Олесі Мамчич, і у Світлани Богдан є значно сильніші, яскравіші вірші, ніж ті, що представляють їх в антології" [16]). Насамкінець автор висловлює думку, що «...антологія поетичної субстанції "Дві тонни" буде цікава насамперед усім причетним до смолоскипівської тусівки, а також особам, які надто міцно зрослися з вітчизняною філологією» [16].

Безперечно, антологію поезії «двотисячників» ідеалізувати не варто. Як стверджує у своїй публікації І. Самохін, «потрібно бути маніяком, щоби полюбити все чи хоча б дві третини з того, що увійшло до антології. Але потрібно бути повним ненависником поезії, щоби не вподобати собі нічого й нікого» [15].

З виходом антології творча діяльність покоління «двотисячників» лише пожвавилася: вони пишуть, беруть участь у літературних фестивалях, друкуються в альманахах, презентують власні книги. «Там, у дворику Музею Ідей, під величезним тентом, молоді поети вихлюпували свої бажання, страхи, комплекси, таланти, кохання у схолоджене дощем осіннє повітря і вірили, що вони роблять це недаремно» [14], а чого насправді варта творчість «покоління-2000» – аудиторія має змогу вирішувати самостійно, хоча й не без допомоги преси. Саме ЗМІ беруть участь у формуванні суспільної думки, отож, ставлення українського суспільства до поезії молодого покоління залежить не лише від творчості самих поетів, а й від висвітлення цієї творчості в мас-медіа. Тому потрібне належне інформування аудиторії про події культурно-мистецького життя України та світу.

В. Моренець так саркастично характеризує цю поетичну генерацію: «зірване з усіх коренів і гальм покоління імейджмейкерів-самотворців, як із білими від нетерпіння очима чвалує воно у погоні за драйвом, за драйвом, за драйвом […] Аж піна – вітром!» [Володимир Моренець. Приватна гравітація Тараса Федюка // ЛітАкцент, 7 лютого 2008 р.].

Кожен із названих поетів має свої сильні сторони, які водночас є досить характерними для загальної тенденції.

Богдан-Олег Горобчук (справжнє ім'я: Горобчук Богдан Дмитрович) (4 червня 1986, Житомир) – український поет, художник, куратор літературно-мистецьких проектів.

У вересні 2002 року побачила світ перша поетична концептуальна книга –отримала назву «Книга дослідів». З 2005 року відновлює активну поетичну діяльність наживо – відбувається ряд виступів у різних містах України на різноманітних літературних фестивалях тощо: в Харкові – «Цех», потім – «Харківська барикада», у Львові на Львівському форумі видавців, в Києві – «Київські лаври» тощо. Взимку 2007 року організовує поетично-мистецький перформанс «ГоКоКоЛа: міцна чоловіча поезія», що з успіхом відбувася у приміщенні Культурного Центру «Смолоскип».

З 2007 і дотепер бере активну участь у літературному житті країни, є частим учасником літературно-мистецьких фестивалів, зокрема влітку 2009 року активно виступав на фестивалях «Фортмісія», «День Незалежності з Махном» тощо. Авторські поетичні вечори регулярно відбуваються в різних містах України останні були в період літа-осені 2009 року в Києві та Житомирі. Позитивно про поетичну творчість Б.-О. Горобчука висловлювались відомі українські письменники, зокрема О. Забужко, Ю. Андрухович, С. Жадан, А. Дністровий та ін.

Є куратором багатьох літературно-мистецьких проектів, зокрема найчастіше — організованих силами Культурного Центру видавництва «Смолоскип». Останній гучний проект, проте, не пов'язаний зі «Смолоскипом»: 25 вересня 2009 року в рамках фестивалю «Гогольфест», що відбувався в Мистецькому Арсеналі Б.-О. Горобчук курував вечір поезосинтезу з двох частин: візуально-аудіопоетичного перформансу та показу найновішої відеопоезії українських авторів.

Поезія Б.-О. Горобчука наразі перекладена й опублікована англійською, білоруською, польською, португальською, російською та литовською мовами. Вірші друкувалися в журналах «Шо», «Київська Русь», «Кур'єр Кривбасу», «Стых» та ін., у численних українських та іноземних анлогіях та альманахах (останнє, зокрема, –видана влітку 2009 року в Ріо-де-Жанейро українсько-португальська білінґварна антологія української поезії останніх трьох десятиліть).

Основні книжки, де представлені твори поета: «Книга дослідів» (2002), «Місто в моєму тілі» (2007); «Цілодобово!» (Богдан-Олег Горобчук, Павло Коробчук, Олег Коцарев) (2007); «Немає жодної різниці» (2007); «Дві тонни : Антологія поезії двотисячників» (2007); «Літпошта» (збірка молодої поезії, і не тільки…) (2009); «Сновиди : Сни українських письменників» (2010); «Етика любові, естетика смерті» (2013).

Поет має досить багато силаботонічних поезій, час від часу вони з’являються у журналах і антологіях, але його власні збірки складають виключно верлібри. Композиція збірки «Немає Жодної Різниці» дуже струнка і простежується на кожному рівні – не тільки окремих поетичних циклів, розділів, але й кожна частина композиції має свій чіткий малюнок і ритм. Деякі його верлібри ритмізовані, іноді він удається до асонансів, повторів, звуконаслідування. Автор цілком вправно досягає сугестивного ефекту, не заганяючи себе в рамки рими.

Це може бути і досконало-прозорі й виключно прості поезії: «саме та дівчинка

яку волів би бачити прозорою / яку волів би не помічати / але не можу ти» (с. 95). Також напозір сплутані, які насправді самою своєю структурою доповнюють, ілюструють, допомагають розкрити сенс: «коло колорадського жука уявне але живе / коло атональної музики жалить і стишується в несподівані прориви і з’їдає не лише власний хвіст але і зуби і язик тому похрипує і тарабанить щіточками і пальцями по віолончельних поверхнях і по грифах теж і набирає напруги в ноті щоби в наступній згаснути вдавившись щойно заковтнутим зубом розрахованим наближено але не вірно» (с. 158). Так уся збірка втілює концепт пульсування світобудови, проговорений в останньому вірші: «порожнини – як і все – пульсують – але їхній пульс найневловиміший / порожнини здаються пустками проте це не так – пустка нефункціональна пустка втім може позначати відверто злу душу або просто відверте зло – порожнина ж передбачає звільнення або заповнювання – час від часу час до часу переливаючись отримуючи і втрачаючи суть і будучи в третьому стані — перехідному – коли порожнина ось-ось заповниться або ось-ось спорожниться – тому все що є заповненим – теж є порожнинне за суттю» (с. 162).

У збірці «Місто в Моєму Тілі» поширені урбаністичні мотиви: місто ніби зростається з людиною – і вони стають єдиним живим біологічним організмом, але цей симбіоз підкреслює згубний уплив міського середовища не лише на духовне, а й на тілесне існування індивідів. Як підкреслює літературний критик Ігор Самохін, ця поезія демонструє оманливість, нещирість будь-яких спроб імітувати природність у сучасному світі [8]. Тому з’являються наступні рядки: «мій район посміхається ранами у своєму порохнявому животі / вибитими зубами парканів / зламаними щелепами бордюрів / зідраною шкірою котелень» [3, 54] («Герметичні Підземні Краєвиди»).

Поет укладає думку в жанрі «напівсонетів»: «жовтень леготом світлим / пронизує кожну місцевість / чути музику вітру / джазове соло – Майлз Девіс / жовтень у часі визрів / погляд його – залізний / ранки його – рожеві». За версифікаційними ознаками цей та інші твори циклу виявляються також «напівверлібрами» – унаслідок уживання неточних рим і асонансів, відсутності розділових знаків, нерегулярного ритму. Останні рядки кожного вірша лишаються без рим; тим самим вони показують неординарне вирішення поетичної думки; з іншого боку, утверджується їхня самодостатність як окремої строфи (і навіть цілого твору).

Не можна не помітити, що на більшості верлібрів антології позначився вплив новітньої американської поезії, зокрема творчості В. Вітмена та К. Сендберга, імажистів, а також бітників. Одним із доказів цього є унормоване в англійській мові написання самостійних слів заголовка з великої літери, а в самому тексті – її невживання. Таким є вірш зі збірки Б.-О. Горобчука «про водоріст» (зб. «Внутрішній Стриптиз»): «водоріст співмірний із прихованою енергією що відпускається землею але одразу ж розмивається і тане жодними відчуттями не вловлюючись проте – і лоскоче підошви і заплітає тіло так що не вирватися – але захлинутися водоріст небезпечний – він родич воді настільки ж наскільки й рослинам – тому це дуже непевна рослина і настільки ж непевна вода: вислизаючи він наступної миті вхоплює а будучи певним – наступної ж миті зраджує отже він хитріший від більшості людей». У цитованому уривку Б.-О. Горобчука версетна побудова (синтез традицій Павла Тичини та Карла Сендберга) показує рух філософської ідеї твору, прикметники – лише такі, що увиразнюють контраст між світом людей і рослин, а абстракції послідовно опредмечуються в образі «водорість».

Б.-О. Горобчук ще більшою мірою залучає літературних осіб до діалогу. Це поети-бітники й Лорка, Достоєвський, Беккет, Кафка, Євген Пашковський і Михайло Коцюбинський... Останній навіть пускає «молодого незнаного поета» до своєї біографії, де автор обживається, намагаючись за допомогою системи координат свого славного попередника зрозуміти своє життя і місце в ньому («Листи Коцюбинського. Поема хвороби про квіти в зубах», с. 95).

Отже, пошуки поета знаходяться в питомому для літератури полі – спроб осягнення буття. Вірші мають форму щоденникових записів, переказів історій, цікавих лише їхнім учасникам, бажання сповідатись. Одвічна мудрість вплетена у власні історії кохання, подорожей, ранків і ночей у великих сучасних містах, а Бог – всюди: «Господь коли бджолами розсипається – / У вулик впірнує / Коли мурахами – В мурашник / Коли ожиною – / В рот / А в термосі тепло / Господа боїться / Господь для тепла – / Непередбачуваний».

На Б.-О. Горобчука значною мірою вплинули американська поетична школа 1960-х років та поезії Лорки. Простежуються спільні мотиви із С. Жаданом і Ю. Андруховичем.

Дмитро Лазуткін (18 листопада 1978, Київ) – український поет, журналіст. Людина різнобічних інтересів: інженер-металург, журналіст, спортсмен (тренер із кемпо-карате, чемпіон України з козацького двобою, призер Кубка світу з кікбоксінгу та кік-джицу, переможець чемпіонату України з оберслему), учасник і організатор літературно-мистецьких акцій, музикант (грає на трубі). Але насамперед, він – поет, автор чотирьох книг і відповідно, лауреат літературних премій.

Закінчив Національний технічний університет України («НТУУ КПІ»). Працював інженером-металургом, тренером із карате, журналістом, ведучим програми «У світі єдиноборств», «ПроРегбі», «Чоловічий клуб» на Першому Національному телеканалі, коментував Олімпійські ігри в Пекіні, Ванкувері, Лондоні. Коментує бокс на телеканалі «Інтер». Вірші пише українською та російською мовами. Друкувався в таких виданнях як «Потяг76», «Четвер», «Кур'єр Кривбасу», «Кальміюс».

Автор збірок: «Дахи» (2003); «Солодощі для плазунів» (2005); «Паприка грез» (2006); «Набиті травою священні корови» (2006); «Бензин» (2008); «Добрі пісні про поганих дівчат» (2012).

Збірка Д. Лазуткіна «Дахи» є учнівською. Поет суттєво розширює свою стильову концепцію в іншій, уже смолоскипівській, збірці («Набиті травою священні корови». Семантика його деяких нових віршів пройнята густо візійною езотерикою, фантасмагорією і химерною образністю і відтворенні світопорядку: «вчителька вчила бути слухняним / квіти селилися на підвіконні / той хто не вірить – робить погано / мама казала гроші в бідоні / мавпи стрибають – як не стрибати? / книги читають тебе аж до крапки / море – азовське / гори – карпати / острів – зміїний... / чиї ми нащадки? / й наприкінці: / і словеса відлітають – наївні / і небеса пропонують блищати... / не переймайся / гори – зміїні / острів – азовський / море – карпати...». Такий ідейно-стилістичний ілюзіон сповнений гламурним кітчем і абсурдом, які, одначе, виглядають витриманішими, ніж «кайфи» В. Цибулька. «Набиті травою священні корови» не зловживають дійством, пропонуючи колоритні й неформальні рандеву, часто означені пошуками подумки об’єкта такої зустрічі, з нявкотливим гавкуном – ді-джеєм Джедаєм, деміургічним «режисером нашої трансляції» Миколою Рябовим, а ще з часом, коли «Грала етнічна музика, вона була чорна. / По телевізору рекламували снід. / Саме у цей час за півзабутим номером / Мене знайшов спайдермен Леонід».

Ритмомелодика Д. Лазуткіна віддано суголосить змістові. Вона розхитана, але не тільки у схоластично-термінологічному розумінні, а і якісно, природно: наче «ілюмінація над стиглими універсамами», коли «і засушені краби / і усмішки друзів по зброї / мов проціджений через марлю сік / кислота на вустах / голос дубльований на плівці». Такий діалог у межах самого себе нагадує варіант новітньої сповіді, якій властиві то поривання всадити «скалки в сонце» (замість чийогось давно заіржавлого там ножа), то манірне відмахування з «і т.д.».

Так, Д. Лазуткін надзвичайно енергетичний. Це проявляється у його поезії і вибором тем, і на мовному рівні, і в стрімкому розвитку сюжетів окремих віршів. Утім, це не для всіх є однозначним плюсом. Ніде правди діти – драйв присутній. Кайф, захоплення життям, динаміка. «Головна небезпека – у можливості зупинитися» («Бензин», с. 24). Для поета драйв не є сам по собі метою. Скоріше, він необхідний, «щоб відчути спочатку – як пахнуть троянди на схилах / як збираються в улоговинах дні / потім – за які проміжки болю виростають крила / ніби купи каміння на мілині» («Бензин», с. 23). Причому зрозуміти, відчути і прожити життя необхідно водночас, не зупиняючись. Цей поступ має бути зафіксовано: «І надто відлунює просто хода / Що вклинює літеру в літеру...» («Солодощі для плазунів», с. 22)

Образ України у вірші «Цей шалений світ» змальований у негативних фарбах, що виражається з допомогою епітетів та інверсій: «клонований бруд», «клуб веселих і кмітливих», «осередок тупих і сердитих», «сфабриковані справи внутрішніх органів», «терористичні акти», «акти статеві», «шалений світ».

Поетична збірка поезій «Бензин» – це монологи космічної людини, яка природно почувається у Космосі, але тимчасово живе на Землі, це – щоденник спостережень за земним нашим з вами життям. Зрештою, він сам про це розказує: «…цей побутовий космос… ось воно моє небо / я тут працюю – сонцем …життя видовжується по вертикалі / і поступово зникає вгорі…втім там – нагорі / інші побачення інші маневри / інші трембіти для танкових рот / інші розваги інші шедеври / інші підкорення інших висот…».

Але, ніде правди діти, автор живе на Землі і його поради-зауваження-спостереження вельми слушні для нас, землян: ««… варто раз схибити / у найвідповідальніший момент / і тебе занесуть до чорної книги / найчорнішої з усіх чорних книг…всі грають у власні ігри / всі програють / адже ніколи не відомо / у який бік покотиться земна куля…це дійсно важлива праця – тримати за зябра життя та все одно складно / як сильно б цього не хотів / зв’язати бажання втечі з надією на вороття…».

Бажання втечі будь-куди, хоч у тартарари, живе у кожного з нас і поет, як професійний спокусник не забуває час від часу малювати очікувані принади і кликати туди «… де вже інші правила / де чути небесні хорали…там на поверхні / ти побачиш тих кого боявся побачити / там / на поверхні / добрі змії / що стрімко пересуваються іншим світом / оминаючи / коралові рифи / і запалені свічки над зеленими корабликами…/ обриси міст / які зависають у повітрі / чітко запам’ятовуючи кожен порух вітру…/ небеса наповнюються рожевим кремом…/ це прибульці знов / кольорами граються…».

Та все-таки земне тяжіння виявляється сильнішим за космічні спокусливі картини. Поет свідомий того, що навіть якщо «… дороговкази не вказують / пісні брешуть…/ сотні слів / і всі надиктовані / сотні доріг / і всі розтоптані…тільки на Землі можливий душевний стан, коли так просто бути відвертим / так солодко бути безсоромним / так легко бути щасливим…».

У своєму баченні існування людини Д. Лазуткін із ніг до голови дитя Землі – безжальний, безкомпромісний, жорстокий, іронічний: «… та одного разу зриваєшься – батьку – кричиш – що робити?! / на вулиці чернишевського такі питання доречні / як що робити? – вчасно поливати квіти / годувати кота інакше вони приречені…». На жаль, за прогнозом поета, приречені й ми з вами, тобто, земляни: за прогнозом поета: «… світ це куля а ти мішень / мішень і куля колись зустрінуться…». У пошуках виходу автор перегортає сторінки життєвих принад: « любов вимагає оргій / заходьте є вільні місця…/ вона – бенкет подорожніх вона – початок кінця / й на пластикові виделки настромлюються серця / потрібно чимало виделок аби врятувати світ…». Автор радить: «… лише не вмикай телевізор / бо там безнадійні шанси / і опади наче осади / там радять вчити албанську / аби не померти в косово…хочеш кричати – краще – кричи…/ так трапляється / і риба кричить…». Сумно і правдиво, як за методом соцреалізму, але невже так усе безнадійно? Але деякі думки поета вселяють надію, що не все так погано у нашому домі, бо «… так солодко перебирати колишні історії / так затишно вірити у безперервний процес… так хочеться / комусь довіряти / так хочеться покласти сумку на підлогу / й піти займати чергу за квитками у майбутнє…у якому – пророкує поет: помри – і не відчуєш зміни / воскресни – і відчуєш все… врешті-решт будь-яку музику можна вимкнути…тому до побачення…» («Солодощі для плазунів», с. 98)

Олег Коцарев (22 серпня 1981, Харків) – український поет, письменник та журналіст. Закінчив відділення журналістики Харківського національного університету ім. В. Каразіна.

У 2000-х роках був учасником літературного конгломерату «Весло слова». Лауреат видавництва «Смолоскип» 2002 р. другої премії за збірку поезій «Коротке і довге». Лауреат конкурсу імені Валер'яна Підмогильного, часопису «Кур'єр Кривбасу» та фестивалю «Молоде вино». Стипендіат літературної програми «Homines Urbani» (2007 рік, Краків, Польща).

Поезія та проза друкувались у «Кур'єрі Кривбасу», «Березолі», «Черновику», «Футурум Арт», «Дети Ра», «Альманаху 1-го міжнародного літературного фестивалю», «Весло слова», «Весло ХР», «Харків forever», «10 європейців», на сайтах www.samvydav.net, www.litclub.lviv.ua, www.poetry.uazone.net, www.tochka.org.ua, www.artvertep.dp.ua. Критика та есеїстика публікувались у виданнях: «День», «Критика», «ЛітАкцент», УНІАН, «Березіль», «Український Тиждень», «ZaUA», «Тексти», «Історична правда» та ін.

Учасник літературних акцій: «Magnus Ducatus» (Мінськ), «Жак Дерріда. Кінцевої не буде» (Варшава), «NON/fiction» (Москва), «Трактор. Фестиваль оптимізму» (Київ), «Київські лаври» (Київ), «Вітер зі Сходу» (Івано-Франківськ), «Азіятський ренесанс» (Донецьк), «Літературний ґерць» (Дніпропетровськ), «П'ята весна» (Запоріжжя), «ZEX» (Харків), «1-ий міжна родний літературний фестиваль» (Львів), «ГоКо-КоЛа. Міцна чоловіча поезія» (Київ). Поезія перекладась англійською, білоруською, івритом, литовською, німецькою, польською, португальською, російською та чеською мовами. Поетичні збірки: «Коротке і довге» (2003), «Мій перший ніж»: Збірка поезій (2009), «Стечение обстоятельств под Яготиным» (2009), «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого» (2009); «Дві тонни» : Антологія поезії двотисячників: Романенко Олег, Захарченко Артем, Бабкіна Катерина, П.Коробчук, Коцарев Олег, Леонович Микола, Богдан-Олег Горобчук, Ткачук Галина (Київ), «Цілодобово!» Коцарев Олег, Горобчук Богдан-Олег, П.Коробчук (2007),

Поезія О. Коцарева спокійніша, без потужного напору, агресії руху й боротьби – вона виростає із бергсонівського elan vital, життєвої сили. Життя тут і тепер сприймається як щоденне диво, фіксується, проживається по максимуму, і – що прикметно! – вплітається не тільки у сьогоднішній контекст, а і в контекст української і світової літератури й історії. Ці молоді люди – достатньо і не поверховоерудовані, але сьогодні (принаймні, серед адекватних людей) ніхто вже ані хизуватиметься цим, ані приховуватиме.

Інтертекст як норма літератури утвердився ще до їхнього творчого народження. Тож для цього поетичного покоління мова літературних кодів – ще одна із розмовних. Таке переплетіння контекста із інтертекстом не є їхнім відкриттям, проте згадані поети дуже вдало й природно використовують цей прийом.

Є суголосний до Езри Паунда вірш «Танк» Олега Коцарєва: «Поглянь на СБУ Вечірнє й млосне: / Всі фіранки жовті / А одна – / Зелена». Попри суворість абревіатури СБУ, мовець сугестує читачеві відповідний медитативний настрій, який, за задумом автора, допоможе спостерегти оту одну зелену фіранку поміж решти жовтих.

Поема «Соціальне харчування» О. Коцарева найневимушенішим чином поєднує ситуацію 1920-х («З письменником, філософом і науковцем / Віктором Петровим, він же Домонтович, / І взагалі з тими київськими неокласиками, / Та з іншим письменником, Михайлем Семенком» (с. 35) та власні спостереження у «соціальному кафе». Колізія між інтелектуалізмом неокласиків та пролетарською поезією розв’язується з легкістю й іронією, О. Коцарев вписує себе в цей конфлікт, намічає його основні больові точки, декларує свою позицію, і все це – життєрадісно оповідаючи байки-плітки-буденщину. Тобто, перепрошую, епістоляний матеріал, літературні містифікації та власні візії. Трагедія втратила довіру, фарс теж віджив своє – бурлеск-балаган-буфонаду ми вже пройшли – на часі життя, із усіма його проявами.

Ці прояви наповнені сенсом і вплетені в історію. Літератури, культури або країни, як наприклад у триптиху «Сіро-червона речовина». Бо поїздка ліричного героя Польщею – це частина подорожі Шияна з армією УНР Україною 1919, і продовження історії, що сталась у Житомирі в 1943 році, коли «Один старець зцілив / Паралізовану сліпу жінку / Та сказав їй з трьома вдовами / Йти на фронт, у Харків і в Суми, / Спекти хліби, стати перед окопами червоних / Та сказати «Христос Воскрес!» тричі.

Адже «життям життя переможено» (с.74) – і в 1919, і в 1943, і все це і є оте вічне durée, тривання, яким так захоплювались модерністи всєя Європи на початку минулого століття, і яке – завдяки їм, авжеж, література теж триває, як ще одна складова життя – для поетів тут і сьогодні є даністю.

З такої позиції «побутовість» деяких віршів Коцарева, і Лазуткіна, і Горобчука виглядає цілком умотивованою.

У сучасній поезії і досі зустрічаємо тривожно-меланхолійні мотиви розгубленості, зазвичай пов’язані з відчуттям «порожньої свободи»: «Свобода – як легкий голод, / Свобода – як добрий апетит!»… «Це коли просто не можеш / Увімкнути м’язи, / Щоб підвестись / І зробити щось, / Коли гризеш себе за хвіст / Серед рудої глиці» [Коцарев 2011, 95]. Ліричний герой поезії О. Коцарева, міркуючи над сутністю свободи, говорить саме про негативну її сторону – відсутність спонуки до дії. Саме свобода, на його думку, породжує кволість м’язів, яка неодмінно трансформується і в кволість душі. У О. Коцарева значно більше від поетичного авангарда 20-30-х років, ніж від поезії наступних десятиліть.

Олег Романенко (26 грудня 1979, м. Суми) – український письменник, видавець. Один із найпомітніших представників двотисячників. 1998 закінчив приватну середню загальноосвітню школу «Золота рибка» (Суми). 2003 — філологічний факультет Сумського педуніверситету. Тема дипломної роботи «Феномен поезії Едґара По».

Член літературно-мистецької студії «Орфей». Лауреат поетичних конкурсів і фестивалів «Орфей», «Привітання життя», «Молоде вино», «Смолоскип», «Гранослов», «Культреванш». 2001р. ініціював створення мистецької збірної м. Суми «Творче збіговисько «Паркан», котре успішно функціонує й досі. Вірші та проза широко публікувались в альманахах, журналах, антологіях тощо («Березіль», «Четвер», «Кур’єр Кривбасу», «ШО», «Київська Русь» та інші).

Автор збірок поезій: «Абстиненція» (2003; 2004); «Злочин Ікара» (2004); «Речовини» (2008 ); «Калейдоскоп» – книга новел (2010); упорядник та видавець антології поезії двотисячників «Дві тонни» (2007). Увійшов у відому антологію «Сновиди: Сни українських письменників» (Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010).

Разом із письменницею Юлією Бурковською заснував малий видавничий проект «Маузер», у рамках якого вийшло близько десятка книг сучасних авторів: «Дві тонни. Антологія поезії двотисячників», «Етюди оптимізму» білоруського художника і письменника Товариша У, «Тра-ля-ля» Юлії Бурковської, «Я, ти, він, вона» Вікторії Черняхівської, «П'ятизнак, або Життя і нежить» Романа Скиби та інші. Також у проекті «Маузер» побачив світ диск аудіопоезії «Хлопчик – Дівчинка».

Один із найвідоміших віршів О. Романенка – «Мій кіт за тобою скучив». Цей текст свого часу настільки рясно цитувався, що навіть ледь не викликав скандалу з приводу авторських прав. У цьому короткому вірші, який уже встиг стати одним із артефактів цієї, ще незавершеної, епохи, всі слова на своєму місці і ця досконала простота не потребує рими. Вірш перекладено італійською, івритом, французькою, білоруською, російською мовами. Перший рядок цього твору було використано Людмилою Стельмах як назву книги її мемуарів. «Мій кіт за тобою скучив – спогади дружини одного з найяскравіших і найуспішніших українських драматургів кінця ХХ століття (найвідоміші п’єси – «Драма в учительській» (1978), «Привіт, синичко» (1979), «Провінціалки» (1986), «Кохання в стилі бароко», «Синій автомобіль» (1991)), кінодраматурга, талановитого прозаїка, перекладача Е. Олбі, Н. Саймона, Дж. Вассермана Дж. Джойса та багатьох інших зарубіжних авторів – Ярослава Стельмаха, який трагічно загинув в автокатастрофі в серпні 2001, у неповні 52 роки.

Для поезії О. Романенка характерний особливий вид інтимності. Нефізіологічна, не сповідальна, вона навіть і не дорівнює відкритості. Скоріше поет упускає досередини уважного читача, до того джерела, де емоції й досвіди творяться, де вони ще існують у вигляді елементарних частинок. Назва найновішої його збірки «Речовини» – дуже точна. Тільки цими речовинами є й самотність, і літери, і темрява, і память, не кажучи вже про кров, сльози, воду тощо. О. Романенко сприймає-досліджує життя на рівні мікроструктур, адже «візьмімо для прикладу воду – / найпрозорішу, найчистішу у всесвіті. / навіть вона не є однорідною масою, / бо складається з різних часточок, / котрі швидко-швидко кохаються одне з одним / і утворюють відомий усім ефект – / коли ви дивитесь на якусь частину води, / вона негайно стає оком, / що грайливо підморгує вам. / також вони не дають змоги розпастися воді, / ніби трухлявому пеньку» (с. 112)

Кохання-ненависть, зіткнення-розлучення всього з усім як джерело постійного народження життя – що може бути приватнішим, якщо досліджувати це на собі? Ліричний герой О. Романенка (який, здається, завжди є альтер-его самого автора) ідентифікує себе із опудалом, «котре вже завтра опудалятами розвагітниться». Тут життя опановує дві площини – зовнішнього досвіду і внутрішніх метаморфоз, часом відхиляючись у більший натуралізм, іноді йдучи в чисту абстракцію.

Ганна Багря́нцева (літературний псевдонім А́нна Багряна́; 24 березня 1981(19810324), Фастів, Київська область) – українська поетеса, прозаїк, драматург, перекладач. Перекладає з польської, болгарської, македонської та російської мов.

Дитячі роки пройшли в селищі Борова Фастівського району. З 1989 – киянка. 2004 р. закінчила з відзнакою магістратуру Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (спеціальність – українська мова та література).

З 2004 – член Національної спілки письменників України. Працювала редактором телекомпанії «ЮАна», автором і ведучою телепрограми «Гармонія душі», старшим редактором Всесвітньої служби радіомовлення України, референтом із питань українознавства КУН, головним спеціалістом Національної спілки письменників країни з роботи з молодими авторами, головним редактором часопису «Гранословіє».

2006–2008 – голова Всеукраїнської ліги українських жінок. 2006–2009 – секретар ради Національної спілки письменників України. З 2010 – член Асоціації українських письменників. З 2010 – мешкає в м. Скоп'є (Республіка Македонія), член Слов'янської літературно-мистецької академії (Болгарія).

Автор поетичних збірок: «Суцвіття слів» (2000), «Поміж бузкових снів». Поезії (2002), «Між богами і нами» (2005), «Мандрівка линвою / Spacer po linie» (2008), «Інші лінії» (2009), «Замовляння із любові» (2011).

Книжку Анни Багряної «Замовляння із любові» умовно можна розмежувати на дві автономні книжки: вочевидь, даються взнаки тексти різних років написання. Перша частина збірки «Втеча» – цикл віршів, поєднаний канонічним віршуванням – силабо-тонікою. Можна відстежити переважно тристопний розмір з наголосом на другому складі (амфібрахій): «Іще шабля моя не убила ні скіфа / не римляна, / Потойбічні сніги не торкнулись Балкан / і Карпат».

Лейтмотивом першого розділу «Втеча» стали внутрішні переживання і терзання ліричної героїні, ідентифікованої з авторкою. Її сумніви та сум’яття породжують суцільні кола, що виражають безкінечність, подекуди – замкнутий простір, що креслить воду.

Мариністичні замальовки невимушено і комфортно вписані у доробок Анни Багряної: «…ти – зміліла ріка, що нікуди із себе не витече», «цілувати вуста, що – за морем, що морем посолені». У водній та земній стихіях автору вдається віднайти точку перетину з вищим світом і при цьому не втратити віри в свій життєвий шлях. Символ дороги іноді заводить ліричну героїню (alter ego поетеси) то в глухий кут, то – в гріх, то – в спокусу. Тому ця дорога видається покрученою, витоптаною часом, знівеченою проблемами, що підстерігали Анну Багряну під час ходіння поколу.

Після тривалої та наполегливої мандрівки лірична героїня вирішила «перепочити» у циклі «Твоя історія», де, разом із новою моделлю свідомості, «визріла» і вільна структура віршування – верлібр та ритмізована проза. Верлібр – це неримований різнонаголошений вірш, що характеризується неврегульованістю синтаксичних, фонетичних, навіть метричних мір повтору: «Було собі озеро / безсільне – безслізне / і був собі час / безмежний – безсмертний / і я була – / між озером і часом

стояла…».

Ритмізована проза заснована на природних особливостях мовлення, артикуляції, зберігає сюжетну лінію тексту: «На п’яльця, / від прабаби-язичниці успадковані, / чисте полотно свого майбутнього часу / натягую». Це – цілком характерне явище для поетів, що паралельно випробовують себе ще у кількох жанроформах. Цикл розкриває цілий спектр подій, що переслідують героїню. То вона старанно «виписує» «Балканські листівки», то опиняється в «Антисанаторії», де до неї прилітає «лелека з рисового поля», щоби стати «Рідним чужинцем». Дві частини книги об’єднує насамперед назва «Замовляння із любові».

Магічна сила замовляння полягає у вмінні вплинути і змінити словом, певною ритмічною його структурою, певну життєву ситуацію чи енергетичну ауру навколо людини. Анна Багряна, будучи інтровертивною жінкою, намагалася «замовити» світ любов’ю до слова, узявши розгін з фольклорних джерел обрядової моделі: сватання, заручини, весілля, комора, Купайла. Строкатий рушник вишиваючи рукою своєї прабаби…

У книзі «Замовлянні з любові» помітна стилістична, зокрема, тематична стриманість, що, можливо, пояснюється її назвою, і певною мірою, є програмною. Замовляння старше за молитву, його витоки губляться в глибині тисячоліть культури давніх слов’ян. Уведення християнства вогнем і мечем породило суцільну мішанину духовних надбань, адже знищивши частину поганських вірувань, церква не порушила загальні поняття про світ, тому основні категорії мислення, віри в магічну силу слова, що посилює енергетику роду, є синтезом язичництва і християнства.

У поезії простежується захоплення праслов’янським фольклором, відновлення національної пам’яті. У своїх кращих зразках замовляння – яскраве поетичне дійство, котре оперує магічно заклинальними формулами. Правда, для сучасного поета саме тут криється небезпека використання поетичних кліше, мовних штампів, шаблонних фраз. Не уникла цього і наша авторка. Образний ряд у більшості поезій, є набором звичних символів, перепущених через розмірковування шляхом конструювання: «Іще шабля моя не убила ні скіфа, ні римляна, / потойбічні сніги не торкнулись Балкан і Карпат, / а вже коні летять – візники їх за віжки притримують, / наші коні летять, щоб уже не вертатись назад (...) Ми – на конях, котрих не стриножать / ні люди, ні сили – оті, що з громів та вітрів, / ні водні стихії – оті, що потопами правлять.... Якщо меч, то поржавілий, або хижий, ніж у руках м’ясника і тому подібне. Дійство у вірші «Купальське-2008» відображає магію купальської ночі: « упирі повиходили з лісу (...) і був повний місяць найвищим космічним злиттям нащадків і предків мого нескінченного роду (...) пробуджені духи ...». .

І там, де Анна Багряна виходить за межі нав’язаної самій собі програми, де виявляється її справжня, глибоко інтуїтивно відчута потреба вислову найпотаємнішого, медитативне заглиблення у підсвідомість, в особисті кармічні проблеми, створюються природні моделі осучасненого поетичного мислення. Тут вже не заважають наслідкові зв’язки з минулими чи майбутніми реінкарнаціями, генетична пам’ять поколінь. Це шлях високої відповідальності душі, найтяжчий, але найвірніший для обдарованих творчих натур. «Я не впевнена вповні, що втрапила в пастку підозр, / просто надто багато з’явилося друзів – нізвідки. / Шлях до себе минула, до інших – долаю і досі. / Достеменно, життя – це процес накопичення свідків».

Силаботоніка, тропіка, стилістичні фігури, помежові версифікаційні струмені, римування органічно природні й оригінальні. Яскравими прикладами цього є вірші «Свято», «Прагнення висоти», «Буттєве», «Присяга», «Вишивання», «Невтримане», «Великоднє». Окремі строфи і навіть рядки з інших поезій підкреслено інтелектуальні, що філософськи осмислюють глибоку інтимність поетичних одкровень, не ховаючи сумніву й скепсису: «Із райського саду плоди / насправді були непотрібні (...) де твій Бруто і хто тобі друг, / там експансія духу / тотожна експансії серця. (...) Адже кожен із нас – вже мертвий / для когось (...) кожне життя – це окремий набір кольорів, / вишивка на шматку полотна (...) Усе, що далеке – поруч, / усе, що найближче – за горами. / Долонями ловимо час, / кожна мить – це маленький прозорий метелик» (підкреслення моє – Т. Д.) Призначення поета – зберегти ці миті-метелики у часі, скристалізувати в образи, своєрідні, нові, що нікого не копіюють, не наслідують.

По суті, збірка є певним висновком, завершенням молодого періоду творчості і початком переборювання набутого літературного досвіду, а точніше й оптимістичніше – періодом реформації, «адже будь-яка істина з часом стає хибною».

Питання для перевірки знань

1. Як міграційні процеси і наближення до Євросоюзу вплинули за переформатування тематики та проблематики української літератури поч. ХХІ ст?

2. Доведіть, що ігрова тенденція у поезії порубіжжя замінюється світом символів, знаків, образів.

3. Як змінилася сама фактура поезії на рубежі тисячоліть?

4. Доведіть, що екстравагантність, зближення з товаром, модою, рекламою, спортом є основними прийомами у літературі останнього покоління.

5. Прокоментуйте тезу Т. Гундорової: «Поезія справді перетворюється в сучасній після-постмодерній ситуації на річ фізичну і займає своє місце у реальному, а не віртуальному світі» Транзит, с. 236

6. Із ким ідентифікується ліричний герой сучасної поезії?

7. Прокоментуйте висловлювання лідера луганського творчого об’єднання СТАН О. Сигиди: «Кожне покоління приносить революцію в літературу. Абстрактні тексти вже були, треба створювати щось індивідуальне. Літописці, або скриптори, у нас будуть не актуальні принаймні 15 – 20 років».

8. Яку роль відіграв круглий стіл «Покоління двотисячників – міф чи реальність», що відбувся на Семінарі творчої молоді в м. Ірпінь 2006 р. (організатор – видавництво «Смолоскип») у визначенні творчого обличчя «міленіумного» покоління?

9. Чому В. Моренець саркастично характеризує цю поетичну генерацію: «зірване з усіх коренів і гальм покоління імейджмейкерів-самотворців, як із білими від нетерпіння очима чвалує воно у погоні за драйвом, за драйвом, за драйвом…Аж піна – вітром!» Ніде правди діти – драйв присутній. Кайф, захоплення життям, динаміка. «Головна небезпека – у можливості зупинитися»(«Бензин», с. 24).

10. Чи погоджуєтеся ви з думкою критика О. Стусенка, що антологія «Дві тонни» представляє «двотисячників» – «такий собі натовп випадкових людей, які, варячись у власному соку, спроможні не на поезію та вже й не на її сурогат, а лиш на те, що інакше як субстанцією не назвеш» [Див. : Стусенко].

11. Чому поезію покоління поч. ХХІ ст. І. Долженкова назвала «клаптиками незшитої ковдри»?

12. Назвіть представників «міленіумного» покоління. В яких антологіях репрезентована їхня творчість?

13. Чому творчість поетів поч. ХХІ ст. видається аморфною, бездуховною, неоригінальною, позбавленою стрижня?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основна література	\|	Районные отделы статистки в городах

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.