Тема 4: Західноєвропейська філософія Середньовіччя.

Мета:

- Пізнавальна: ознайомитись із специфікою та проблематикою західноєвропейської філософії середньовіччя.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Релігійний характер середньовічного світогляду та філософії.

2. Період апологетики і патристики як перший етап становлення і утвердження християнської філософії.

3. Схоластична філософія.

Середньовіччя – це період зародження і розвитку феодальних відносин, епоха панування релігійного світогляду.

На початку VI ст. християнство з форми протесту поневолених і знедолених людей, перетворилася на державну, офіційно визнану релігію Римської імперії. Разом з цим поступово формується нова філософія, яка спиралась на фундаментальні ідеї Святого письма.

Філософія епохи середньовіччя мала цілком релігійний характер і відігравала роль «служниці теології».Теологія (від грец. «теос» - Бог, «логос» - вчення, слово) – вчення про Бога, богослов’я, що спирається на священні тексти божественного одкровення.

Риси середньовічного християнського світосприйняття:

1. По-перше, теоцентризм – ідея єдиного Бога-творця як центральна для християнського світогляду і філософії. Християнство відкинуло всі форми політеїзму(багатобожжя), і проголосило концепцію єдиного Бога.

2. Теоцентричність християнського світогляду доповнюється антропоцентризмом- уявленням про людину як центр створеного світу, як «вінця творіння», тоді як для космоцентризму античності людина є частиною Всесвіту.

3. У християнському світогляді утверджується ідея творіння «з ніщо» (так званий «креаціонізм»). Бог творить з небуття, а не «породжує» світ з першоматерії, як це уявлялось у міфології та філософських вченнях минулого.

4. У середньовічному світогляді панує ідея духовності, тобто вперше в історії людства акцент уваги на людину як на особистість, як на духовну, а не тільки природну істоту. Духовність виявляє себе як міра причетності людини до Бога. Християнство відкриває ще один «вимір» людського існування – дух.

5. Християнство відкриває віру як особливий стан людської душі, вона є впевненістю, що по той бік видимого світ є світ божественного буття. Це є ще однією ознакою релігійного світогляду: «подвоєння» світу на духовний і тілесно-матеріальний.

Періоди середньовічної філософії:

- Зародження і розвиток християнської філософії (апологетики і патристики) в умовах античності (ІІІ-V ст.)

- Ранній період європейської схоластики (VІ – ІХ ст.)

- Розквіт схоластичної філософії (ІХ – ХІІІ ст.)

- Пізня схоластика (ХІІІ – ХІV ст.)

Початок середньовічному етапу розвитку філософсько-теологічних ідей поклали так звані апологети, або захисники церкви і християнських ідей. Найвідоміші представники апологетики – Юстин Мученик (ІІ ст.) і Квінт Тертуліан (ІІ-ІІІ ст.).

Християнське одкровення, вважав Тертуліан, скасовує «мудрість світу цього». Віра не потребує раціонального обґрунтування: «Вірую, бо це абсурдно». Духовна чистота – той шлях, який веде до істини віри, часто всупереч доказам розуму.

На початку ІV ст. християнська церква стає державною в Римській імперії, Нікейський собор 325 року затверджує символ християнської віри. Відтепер потрібно було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати. Ці завдання вирішувалися «отцями церкви», видатними богословами, упродовж ІІІ-VІІІ ст. Твори святих отців церкви сформували так звану патристичну літературу (від латинського «патер» - батько), а період їх творчості назвали періодом патристики. Розрізняють східну (грецькомовну) і західну (латиномовну) патристику. На сході найбільш видатними представниками патристики стали Григорій Богослов, Василій Великий, Григорій Нисський (ІV ст.), Діонісій Ареолагіт (V-VІ ст.), Іоан Лествічник (VІІ ст.), Максим Сповідник (ІV-VІІ ст.). Західнапатристика представлена іменами Амвросія, Ієроніма, Аврелія Августина (ІV ст.). Основну увагу отці церкви приділили богословським питанням (проблемі божественної Трійці, співвідношення божественної і людської природи Христа, проблеми богопізнання).

Августин (354-430 рр.), спираючись на принципи платонізму та неоплатонізму, систематизував християнський світогляд. Протиріччя людської душі, зв’язок людини з Богом, проблема добра і зла, історичного часу і вічності, сенсу історії – ось проблеми, які цікавили його понад усе.

Основним змістом життя, за Августином, є прагнення до щастя, щастя ж полягає у богопізнанні. Пізнання Бога і самопізнання людини взаємопов’язані у концепції Августина. Сутність людської душі – воля, а не розум, тобто здатність робити вільний вибір. Свобода волі– і великий дар, і велике випробовування для людини. Бог як абсолютне добро і любов створив світ чистим, вільним від зла. Зло увійшло у світ внаслідок гріхопадіння. Зло – це вільний вибір людини і вона несе за нього відповідальність.

Розглядаючи проблему співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі, але не відкидає значення розуму, який потрібен для сприйняття християнського віровчення. «Вірую, щоб розуміти» - теза Августина. Августину здається безглуздим схоластичне питання «що було до створення світу?» У божественній сутності не може бути «до» і «після», тут є вічне «тепер», тому людина повинна орієнтуватися на вічність. У творі «Про місто Боже» Августин зробив спробу створення філософсько-історичної концепції, де уся людська історія – це боротьба двох «царств» - «міста Божого» і «міста земного».

Схоластика (від лат. «схоле» - школа, навчання) – особливий тип філософування, підкорений теології і орієнтований на формально-логічне обґрунтування основних догматів християнського віровчення. Схоласти розробили витончену техніку логічного міркування, спираючись на логіку Арістотеля, тоді як західна патристика орієнтувалась на філософію Платона. Арістотель стає провідним авторитетом католицької церкви, а основні положення його творів (узгоджені Фомою Аквінським з християнством) були практично перетворені у догми католицької віри. До основних представників західноєвропейської схоластики належали І.С.Еріугена (ІХ ст.), Ансельм Кентерберійський (ХІ-ХІІ), П’єр Абеляр (ХІ), Фома Аквінський (ХІІІ ст.), Уільям Оккам (ХІІІ – ХІV ст.).

Центральною проблемою схоластичної філософії стає проблема співвідношення віри і розуму. Схоластику особливо цікавила проблема виправдання християнських догматів засобами людського розуму.

Проблема співвідношення віри і розуму у середньовічній філософії має три основних варіанти свого вирішення:

- Апологети і представники містичного напрямку середньовічної філософії стверджували абсолютну несумісність віри і розуму.

- Прагнення примирити розум і віру, раціональне пізнання і божественне одкровення (Августин, Фома Аквінський).

- Твердження вирішального значення розуму, притаманне переважно мислителям пізньої схоластики (П’єр Абеляр).

Уся проблематика середньовічної філософії, у тому числі проблема універсалій, або загальних понять, так чи інакше була підпорядкована основній проблемі. Проблема універсалій була відома ще з часів античності. Як існує загальне? Це було гострим питанням як для Платона, так і для Арістотеля, на яких спиралися мислителі середньовіччя. У Платона загальне (ідеї, сутність речей) існувало поза конкретними одиничними речами. Для Арістотеля загальне міститься у самих одиничних речах, і не може існувати окремо від них. Для схоластичної філософії проблема універсалій набула особливого значення, пов’язаного насамперед з проблемою Трійці. Як співвідносяться три постаті у єдиному Бозі?Інакше кажучи, як співвідносяться між собою одиничне та загальне? Це стало предметом суперечки між двома позиціями з цього питання – реалізмом та номіналізмом…

Номіналізм(лат. Ім’я) – різновид середньовічної схоластики, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), і таким чином, стверджує, що універсалії, якщо і існують, то лише у мисленні (поміркований номіналізм). Крайній номіналізм повністю заперечує буття загальних понять (Расцелін (ХІст.), Уільям Оккам, Іоган Бурідан та інші).

Реалізм(лат. – речовий, дійсний) – протилежний номіналізму напрям середньовічної філософії, який з’ясовує реальний статус універсалій (загальних понять), тобто питання про їхнє об’єктивне існування. Відрізняють крайній реалізм і поміркований. Представники крайнього реалізму, наприклад, Іоанн Скот Еріугена (ІХ ст.), вважали, що універсалії існують ідеально, до речей. З точки зору поміркованого реалізму Фоми Аквінського (1225-1274), вони існують, як суттєві значення до і після речей, як поняття про них у розумі суб’єкта (людини, яка знає).

Фома Аквінський – центральна постать схоластичної філософії Західної Європи. Теологічнадіяльність Фоми полягала у перегляді вчення Арістотеля у дусі католицизму, а саме, він намагався створити таку доктрину, яка б давала можливість контролю над філософським і науковим пізнанням з боку церкви. Філософія повинна бути лише «служницею теології».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 3: Антична філософія.	\|	Тема 5: Філософія епохи Відродження (XV-XVI ст.)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.