Влада в Україні

Крах комуністичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи та в СРСР небезпідставно пов’язують із кризою легітимності як наслідку неузгодженості цілей і цінностей з уявленнями більшості громадян про необхідні форми й засоби політичного регулювання, норми справедливого правління та інші цінності масової свідомості. Однак не менш гостро проблема легітимації влади в Україні постала в період трансформації. Адже незалежність не спричинила зміни політичної еліти, а отже, і характеристики української влади. Легалізація шляхом виборів незначною мірою пом'якшила проблему, оскільки, узаконивши своє право на керівництво державою, еліта була покликана забезпечувати легітимність за допомогою економічних і соціальних успіхів, які протягом 90-х рр. ХХ ст. не спостерігалися. Натомість стала очевидною її орієнтація на самозбагачення і концентрацію власності в своїх руках, чому сприяли ініційовані нею процеси приватизації та формування ринкових відносин. Внаслідок їх номенклатурності і непрозорості відбулася взаємна конвертація влади і власності, монополізація суспільних ресурсів та творення панівного класу на олігархічно-кланових засадах. Останній, за влучним висловом П.Бурдьє, живе з політики, але не задля неї, а отже дуже вибірково реагує на впливи зубожілого населення, яке до того ж часто схильне до відтворення якостей "середнього українця", і намагається долати їх силовими інструментами з використанням відповідних інститутів. У свою чергу, значна кількість інституційних форм, прямим призначенням яких є відтворення й захист інтересів різних прошарків суспільства, не виконують зазначених функцій, орієнтуючись швидше на позицію владної еліти, що тримає їх під контролем.

Показово, що у більшості тих, хто отримав мандат на здійснення влади, практично відсутнє прагнення викликати і підтримувати легітимацію знизу у вигляді поваги й визнання. Тим самим влада не набуває авторитету з боку виборців і не формує у них переконаності в особливій значущості та правильності своїх дій, непрямим підтвердженням чого є показники рівня довіри до неї, які щодо її інституцій зазвичай не перевищують 10% за 50% і більше відсотків недовіри. Більш прийнятними для державної еліти є технології самолегітимації, серед яких соціолог С.Макеєв виділяє такі: демонстрація відданості (ідеї незалежності й суверенітету); культивування переконаності у відсутності авторитетної альтернативи, своєрідного політичного варіанту "іншого не дано"; апелювання до авторитету науки й мистецтва; призвичаєння до відносин "патрон-клієнт" на всіх рівнях ієрархії влади, особливо щодо фігури та інституту президента. Застосування згаданих технологій розгортається в медіа-просторі, де газети, радіо і телебачення виступають головними оформлювачами і організаторами символічно-знакових систем, покликаних забезпечувати виробництво політичного продукту під назвою легітимність.

Таким чином, хоча формальним джерелом влади в Україні задекларовано народ, реальним її носієм постають бюрократія, чиновництво й функціонери апарату управління могутньої системи виконавчої влади, а також різні угруповання правлячої еліти, між якими розподіляються "сфери" владних повноважень та "зони" контролю над ресурсами. Разом з тим з них практично виключений соціум, його різні групи і прошарки, що мають свої "зони впливу та інтересів" і через канали зворотнього звязку, систему представництва та інші форми демократичного волевиявлення здатні здійснювати власний вплив на владу.

Підставою для подальшої еволюції влади, а отже, і підвалин її легітимності, залишається досить широка підтримка в суспільстві ідеї демократії як політичного устрою, зміцнення якого вимагає використання тих механізмів легітимації, що засвідчили свою ефективність:

- формування демократичної ідеології розвитку українського суспільства як підстави його консолідації та збільшення кредиту довіри громадян до влади;

- зміцнення інституційних форм і структур представницької демократії поряд з розширенням залученності громадян у політичні процеси, розвитком форм їх впливу на владу, механізмів відповідальності останньої перед ними;

- впровадження конституційного патріотизму як стрижневого принципу владних взаємин і механізму повсякденної політичної практики;

- спрямування політичної волі еліти за рахунок її оновлення на реалізацію стратегії демократизації, неможливої без справжніх демократів, особливо в структурах вищої державної влади;

- підвищення економічної ефективності режиму, від чого прямо залежить його легітимність. Р.Інглехарт небезпідставно пов’язує можливість зміцнення демократії з двома головними факторами

- міжособовою довірою та задоволенням населення життям, що пов’язано з рівнем економічного розвитку країни. Останній, однак, сам собою демократії не гарантує і сприяє її усталенню лише тоді, коли супроводжується відповідними змінами в соціальній структурі та політичній культурі як культурі громадянськості;

- інтеграція України в європейське інституційне й соціокультурне

середовище, активне засвоєння його демократичного досвіду, що також є впливовим чинником легітимаційного процесу.

Тема 10. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ПРАВОВА ДЕРЖАВА

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Легітимність політичної влади	\|	Поняття та сутність громадянського суспільства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.