Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Правопорушення як актуальна соціальна проблема

Лекція 1.

Лекція 9.Соціальна профілактика як аспект соціальної політики держави

Модуль II. ПРАКТИКА СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ 3 СУБ'ЄКТАМИ ПРОТИПРАВНОЇ ПОВЕДІНКИ

ЗМІСТ

Полтава – 2010


 

МОДУЛЬ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРОФІЛАКТИКИ ПРАВОПОРУШЕНЬ

 

Лекція 1. Правопорушення як актуальна соціальна проблема………………3

Лекція 2. Протиправна поведінка як форма девіантної поведінки ………………..10

Лекція 3. Правопорушення як суспільний феномен …...…………………41

Лекція 4. Соціальні проблеми протиправної поведінки ………………….70

Лекція 5. Чинники формування протиправної проведінки …………………...……78

Лекція 6. Соціально-психологічна характеристика правопорушника …………………103

Лекція 7. Стратегії розв'язання соціальних проблем протиправної поведінки …….......119

Лекція 8. Рівні розв'язання соціальних проблем протиправної поведінки

Резюме до теоретичного матеріалу модуля І …….75

Лекція 10.Соціально-педагогічна робота з правопорушниками як особлива галузь соціальної роботи 142

Леція 11.. Організаційні основи соціально-педагогічної профілактики правопорушень 163

Лекція 12. Технології здійснення первинної профілактики правопорушень

Лекція 13. Технології здійснення вторинної профілактики правопорушень

Лекція 14. Технології здійснення третинної профілактики правопорушень

Лекція 15. Соціально-педагогічна профілактика правопорушень в Україні і за рубежем

Рехзюме до теоретичного матеріалу модуля ІІ …….

 

ДОДАТКИ …………………………………………………………..205

 

ЛІТЕРАТУРА ………………………………….214

 


МОДУЛЬ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРОФІЛАКТИКИ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Сьогодні в нашому суспільстві продовжує існувати відсутність чітко визначених ціннісних орієнтирів, певна розмитість моральних норм, пануючий у суспільній свідомості правовий нігілізм, що істотно впливають на становлення особистості, перш за все, особистості молоді та підлітків, які в найбільшій мірі відчувають злам ціннісної системи суспільства.



Интернет реклама УБС

Складна соціально-економічна ситуація в Україні, поглиблення кризового стану одночасно в трьох сферах життєдіяль­ності - духовній, соціальній і економічній, спричинила глибокі зміни у світо­сприйнятті і поведінці молоді. Ці зміни носять системний характер і значною мірою позначаються на психіці та сприяє формуван­ню девіантної поведінки серед молодого покоління. Особливо згубними є зростання злочинності, розвиток наркотизації та алкоголізації, проститу­ція, втрата високих ідеалів, неоптимістичне сприйняття життя, відчуження від суспільства, прояв злочинної поведінки особливо у підлітковому віці.

За статистичними даними серед злочинів, які скоїли неповнолітні 2,8 % – пов’язані з наркотиками, 6,2% – хуліганство, 70,5% – крадіжки, 2,1% – злочини проти життя та здоров’я, 9,4% – інші [93]. Питома вага злочинів, учинених групами, становить понад 70%. Щодня підлітки в Україні вчиняють понад 100 злочинів, у тому числі одне вбивство або злочин із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, одне зґвалтування, два-три розбійні напади, вісім пограбувань, сімдесят крадіжок приватного та державного майна [95].

Проблема залишається актуальною ще й тому, що кількість засуджених підлітків та молоді складає понад 50% від загальної кількості засуджених. Кожен другий злочин неповнолітніх - тяжкий. Зростає злочинність серед дівчат. На 20% збільшилася рецидивна злочинність. До 70% молодих людей, які скоїли протиправні дії, перебували у нетверезому стані. Майже 40% підліткових правопорушень мають груповий характер [70, c.45].

Наслідки зростання поширеності правопорушень і, відповідно, її соціаль­них наслідків, посилюються слабкою результативністю системи соціального контролю в названій сфері функціонування суспільного життя.

Таким чином, стан і тенденції злочинності неповнолітніх дають достатні підстави говорити про те, що одним з найважливіших завдань боротьби зі злочинністю у нашій країні є боротьба зі злочинністю неповнолітніх. При цьому справа не лише в характеристиках самої злочинності, її рівня, структури, динаміки, але й у тому несприятливому впливові, який вона справляє на обстановку в суспільстві.

Закономірністю також є те, що формування особистості злочинця, життєвого шляху людини, не проявляється несподівано одночасно з фактом скоєння злочину. Особистість злочинця, його злочинний намір та якості формуються поступово. Тому надзвичайно важливим є питання профілактики злочинності [70, c.85].

Наукова дискусія з проблеми профілактики девіантної поведінки, і зокрема, делінквентної та кримінальної поведінки в останні роки протікає паралельно з теоретичним осмисленням і спробами практичного вирішення цілого ряду інших, пов'язаних із правопорушенням, проблем – таких як правове виховання людини, превенція тощо.

Правопорушення викликають наукову зацікав­леність представників гуманітарних і природничих наук. Медицина, історія, психологія, соціологія, юриспруденція звертали свою увагу на дане явище.

Характеризуючи джерела, присвячені даній проблематиці, можна виділити дві основні групи робіт. До першої відносяться історико-критичні огляди зарубіжних досліджень девіантної поведінки. Серед них виділяються кримінологічні праці Ф.М.Решетникова, І.І.Карпеца, Н.П.Дубініна, Н.Ф.Кузнецової, Г.М.Міньковського, О.Р.Ратинова та ін., а також соціологічні роботи І.С.Кона, Л.Г.Іоніна, Г.В.Осипова та ін. Значення цих робіт полягає в тому, що вони дозволяють скласти уявлення про теоретичні дослідження зарубіжних вчених і співставити їх зі станом та напрямками вітчизняних досліджень.

Другу групу складають праці, в яких робляться спроби соціологічного осмислення сутності та значення різних видів девіантної поведінки, зокрема, злочинності, у розвитку нашого суспільства. До них відносяться роботи методологічного та загальнотеоретичного характеру Я.І.Гілінського, В.М.Кудрявцева, В.С.Нерсесьяна, О.М.Яковлєва.

Значну частину робіт складають дослідження конкретних видів девіантної поведінки. Серед них значне місце посідають праці, присвячені різним аспектам вивчення злочинності. В їх числі слід відзначити монографії Ю.М.Антоняна, О.І.Гурова, К.Є.Ігошева, І.І.Карпеца, Г.М.Міньковського та інших.

Проблема протиправної поведінки підлітків протягом останніх років досить інтенсивно досліджувалася як українськими вченими, так і вченими близького зарубіжжя. Аналіз праць, які тією чи іншою мірою присвячені проблемі нашого дослідження, дозволяє окреслити коло питань, що в них розглядаються. Так, у вивченні даної проблеми позначилось декілька напрямів:

1) вивчення мотивації протиправної поведінки неповнолітніх (Ю.М.Антонян, Б.С.Волков, К.Є.Ігошев, Г.Б.Русинов, А.П.Тузов та ін.);

2) дослідження негативних чинників мікросередовища, які впливають на формування злочинної поведінки підлітків (В.Н.Алмазов, Л.А.Грищенко, В.М.Оржеховська, М.Є.Позднякова та ін.);

3) дослідження неформальних та субкультурних об'єднань, у яких підлітки залучаються до протиправної та злочинної поведінки (В.Ф.Пирожков, Г.І.Забрянський, К.Н.Савінкова, В.Д.Єрмаков та ін.);

4) аналіз феномену криміналізації суспільства як результату трансформації суспільних відносин (Б.Кузьменко, Р.В.Ривкіна та ін.);

5) дослідження злочинності через аналіз суспільних суперечностей, що її спричиняють (Я.І.Гілінський, О.М.Казаков, В.М.Кудрявцев, Л.І.Спиридонов, В.ІІ.Філонов та ін.);

6) виявлення психологічної специфіки правопорушень неповнолітніх (М.О.Алемаскін, С.А.Бєлічева, В.Т.Кондрашенко, Л.С.Славіна та ін.);

7) пошуки шляхів і засобів запобігання правопорушенням підлітків (В.Г.Баженов, Н.В.Квітковська, В.М.Оржеховська, А.Ю.Тарас та ін.).

У соціологічних дослідженнях злочинності зарубіжних авторів значна увага концентрується на поняттях соціальної нерівності, культури та субкультури, їх ролі у виникненні злочинної поведінки підлітків (А.Коен (А.С.Соhеn), Т.Селлін (Т.Sеllіn), У.Міллер (W.Мiller) та ін.). Одне з головних місць в оцінці девіантної поведінки, в цілому, та злочинної, зокрема, посіли теоретичні роботи Е.Дюркгейма (Е.Durkheim) та Р.К.Мертона (R.К.Мегtоn) (концепція аномії), соціально-психологічні підходи до аналізу злочинності.

Водночас постійно відкриваються все нові й нові особливості й форми правопорушень, не розроблено ефективних заходів щодо їх профілактики та зменшен­ня негативних наслідків для суспільства.


Лекція 2.

Протиправна поведінка як форма девіантної поведінки

Розвиток уявлень про девіантну поведінку. У наш час серед дослідни­ків спостерігається підвищена наукова зацікавленість до проблеми девіантної поведінки. Вивчення відхилень у поведінці здійснюється в кримінології, юрис­пруденції, психології, соціології, соціальній роботі, педагогіці, медицині, ан­тропології і має свою історію.

Ще у античні часи Платон намагався дати пояснення відмінностям у поведі­нці людей. За поглядами мислителя, людина може мати «добру» та «погану», «зі­псовану» душу. При цьому якщо людина володіє «доброю душею», то вона неми­нуче виявляє природжене прагнення до реалізації численних доброчесностей (муд­рості, доброти, мужності, стриманості тощо), які є проявом однієї базової, інтегра­льної чесноти, якою є справедливість [70, с.7]. Учень Платона Арістотель вважав девіантну (злочинну) поведінку відхиленням від чеснотливості, яка є «сере­диною» (власне, нормою) людського життя [70, c.7].

Один із найвидатніших філософів та теологів початку Середньовіччя (II-IV ст.) Аврелій (Блаженний) Августин (354-430 рр.), розглядаючи джерела людської поведінки, і, зокрема, девіантної, стверджував, що людина, з одного боку, відчуває потяг до гріховної тілесної природи, а з іншого - до Божествен­ної благодаті. Думка і намір, які йшли врозріз із християнським уявленням про мораль, називалися філософом злочинними. На відміну від античних мислителів, він категорично наголошував, що атрибутом душі може бути тільки добро, а атрибутом тіла, матерії - лише зло і гріх [70, с.7].

Беззаперечною заслугою філософії вищезгаданих періодів є привнесення до розуміння причин девіантності саме ендогенних чинників людської природи, які є невід'ємними від неї.

Філософи епохи Відродження (ХІV-ХVІ ст.) вважали, що людською по­ведінкою регулюють такі негативні зовнішні чинники як соціально-економічні, політичні умови та вади виховання. Еразм Роттердамський, займаючись безпо­середнім аналізом девіантної поведінки, наголошував, що під впливом тілесних вад душа деяких людей схильна «хворіти», при цьому керівництво над люди­ною отримує тіло, що призводить до аморальної та злочинної діяльності [70, с.7]. Видатний англійський мислитель-гуманіст Томас Мор одним із пер­ших назвав причинами злочинності соціальні умови, які самостійно можуть призводити до невихованості та аморальності, по-друге, Мор вказував, що зло­чинною може бути названа лише така людина, яка діє аморально та антисуспільно [70, с.8]. Мішель де Монтень вважав, що поведінка зрілої людини залежить загалом від виховання її у найніжнішому віці. На думку гуманіста, на її формування суттєво впливає відношення годувальниць, виховательок, а та­кож батьків, які не повинні заохочувати жорстокість, неприборканість, зрадни­цтво і тим самим активно сприяти формуванню антисоціальної, злочинної (девіантної) особистості [70, с. 8].

Європейські філософи ХVІ-ХVІІ ст. головними джерелами асоціальності називали соціогенні чинники, при цьому біологічні чинники втрачають якість причини і загалом вважаються лише передумовою такої поведінки. Наступною характерною рисою філософських поглядів цього періоду є підкреслення віднос­ності визнання особистісної поведінки злочинною (девіантною) чи доброчесною (чи, принаймні, нормативною) і залежності такого визнання від державного уст­рою, форми правління - тиранічної, республіканської тощо. Ф. Бекон, розгляда­ючи причини злочинної та будь-якої іншої асоціальної поведінки, вважав її нас­лідком недостатньої освіти, виховання, що призвели до слабості розуму і падіння моральності [70, с.8]. На думку Д. Локка девіантна поведінка є результатом численних вад виховання, завдяки яким розум людини не отримував належних чуттєвих образів та взірців поведінки [70, с.8]. Французький мислитель Вольтер визначав екзогенним джерелом моральної чи аморальної поведінки лю­дини не релігійні догмати, а суспільні відносини між людьми у державі, які та­кож виступають у якості критерію моральності [70, с.9]. К.А. Гельвецій причиною девіантної та будь-якої іншої асоціальної поведінки називав середовище, під яким, насамперед, мав на увазі форму державного правління та умови виховання, які вплинули на становлення розуму людини [70, с.9].

Наукова думка Нового часу - гуманізм Відродження, матеріалістичні тео­рії філософії доби Просвітництва - закономірно стала джерелом якісно нового філософського руху кінця XVIII середини XIX сторіччя - німецької класичної філософії (Іммануїл Кант, Георг Гегель, Йоганн Фіхте, Людвіг Фейербах). Вважалося, що діючи девіантно та аморально, людина фактично втрачає ознаки особистості, перестає бути суб'єктом активної соціальної діяль­ності і цим сама дає дозвіл на притягнення до відповідальності та справедливого покарання. Передумовами такої поведінки, на думку німецьких класиків, були особливості матеріальної організації людини - переважно, темперамент, а дійс­ними причинами - вади виховання і незалучення до культури (мистецтва).

Наступним етапом розвитку європейської і, особливо, вітчизняної філосо­фії є філософія марксизму. Основоположниками цього філософського напрямку були Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, а головною концепцією - діалектичний та історичний матеріалізм. Цей напрямок філософської думки найбільш повно та інтегрально визначив головні характеристики та ознаки девіантної особистості.

Наукове становлення і формулювання поняття «девіантність» триває з кі­нця XIX до середини XX століття. Французький соціолог Еміль Дюркгейм ви­суває і аналізує поняття «аномія», під яким розуміє відсутність у колективному житті унормовуючого взірця, стан ціннісного та нормативного безладу, який характерний для перехідних та кризових етапів суспільства. Не використовую­чи прямо поняття «девіантність», Дюркгейм для позначення «аномічних» про­явів, зокрема, злочинності та самогубства, послуговується поняттями «мораль­на дисципліна», «норма», «аномалія», «соціальна патологія», «анормальність» [70, с.6]. При цьому вчений наголошує на відносності визнання такими пев­них видів поведінки, які у різних соціумах можуть визнаватися і нормативними і «патологічними» — внаслідок відносності моральних норм.

Одним із перших науковців, які безпосередньо ввели і широко застосову­вали поняття «девіація» та «девіантна поведінка», є відомий американський со­ціолог Роберт Мертон. Мертон вважає, що під поняттям «девіантна» повинна розглядатися поведінка такої особистості, яка при досягненні визначених куль­турою соціальних цілей є обмеженою у застосуванні інституціоналізованих засо­бів. Основними видами такої поведінки, яка відхиляється від суспільних норма­тивів, автором називаються: «інновація», «ритуалізм», «ретритизм» та «заколот». У контексті свого вчення Мертон зазначає, що безумовно нормативною може вважатися лише комформна поведінка особистості, яка є надзвичайно рідкісною, а під «девіантною» повинен розумітися надзвичайно широкий спектр поведінкових реакцій - від морально засуджуваної до не правової [70, с.9].

У свою чергу, інший відомий представник соціологічної науки - Ірвінг Гоф­ман - розвиваючи мертонівське бачення, наголошує, що всі члени соціуму можуть розглядатися як більшою чи меншою мірою девіантні, оскільки ніхто повною мі­рою не відповідає усім без винятку нормативам прийнятної поведінки і за певних обставин кожна людина обов'язково виявляє суспільно засуджувані якості.

Західноєвропейські та американські вчені XX століття, які вивчали проблему людини, особистості і причини її девіантної поведінки, оформлювали свої переко­нання у вигляді спеціальних філософських вчень, серед яких виділяються наступні найбільш відомі концепції - психоаналітична (3. Фрейд), психодинамічна (А. Ад­лер), аналітична (К. Юнг), гуманістична (Е. Фромм), соціокультурна (К. Хорні), диспозиціональна (Г. Олпорт), соціально-когнітивна (Бандура), біхевіористична (Б. Скіннер) та екзистенціалізм (В. Франки, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель та А. Камю).

Здійснюючи філософський аналіз особистості, поведінка якої характеризу­ється девіантною спрямованістю, вітчизняні вчені (Альохіна Л.В., Белічева С.О., Виготський Л.С., Гілінський Я.Л., Лічко А.Є., Менделєвич В.Д., Філонов В.П., Фролов О.І. та ін.) вважали її закономірним явищем, передумовами якого є вплив деяких

(генотипічних) біологічних чинників, а конкретними причинами - певні культурно-побутові, духовні, матеріальні та соціально-політичні умови, які впли­вають на внутрішній світ людини та, як наслідок, на її діяльність. За сучасної віт­чизняної філософської позиції, особистість, діяльність якої є девіантною, злочин­ною, є не лише об'єктом, але і суб'єктом, який характеризується певною соціаль­ною активністю і, відповідно власному духовному світові, формує навколишні умови. Разом із цим, така особистість не є суб'єктом моральності і виявляє свою активність поза її сферою.

Засновник культурологічного аспекту девіантної поведінки ЯЛ. Гілінський увів у вжиток термін «девіантна поведінка», який в даний час застосовуєть­ся нарівні з терміном «відхилення у поведінці» [23, с.72]. Із точки зору ЯЛ. Гілінського та В.М. Кудрявцева, девіацій - як флуктуації в неживій природі і мутації в живій природі - є загальною формою, способом мінливості, отже, життєдіяльності й розвитку будь-якої системи. Оскільки функціонування соціа­льних систем нерозривно пов'язане з людською життєдіяльністю, у якій соціа­льні зміни реалізуються також шляхом девіантної поведінки, відхилення в по­ведінці - природні і необхідні. Вони слугують розширенню індивідуального до­свіду. Розмаїтість, що виникає на основі цього у психофізичному, соціокультурному, духовно-етичному стані людей і їх поведінці є умовою вдосконалення суспільства, здійснення соціального розвитку [70, c.61].

У вітчизняній літературі під девіантною поведінкою (Гілінський ЯЛ., Кон І.С., Степанов В.Г., Фролов ЮЛ. та ін.) розуміється:

1. Вчинок, дії людини, які не відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам.

2. Соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим або фактично сформова­ним у даному суспільстві нормам.

У першому значенні девіантна поведінка є переважно предметом загаль­ної і вікової психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні - предметом соціології і соціальної психології. Девіантна поведінка нерозривно пов'язана з розумінням поняття норми. В.Д. Менделєвич підкреслює, що девіація - це межа між нормою і патологією, крайній варіант норми. Девіантність не можна визна­чити, не спираючись на знання норм [17, с.78].

Поняття норми і критерії визначення девіантної поведінки. Розуміння норми є відправним для вивчення будь-яких девіацій. Норми є тим механізмом, який утримує суспільну систему в стані життєздатної рівноваги в умовах неми­нучих змін. Соціальні норми є одним із видів існуючих норм (на рівні з техніч­ними, біологічними, естетичними, медичними та ін.). Соціальна норма - сукуп­ність вимог і очікувань, які пред'являє соціальна спільність (група, організація, клас, суспільство) до своїх членів із метою регулювання діяльності й відносин [26, с.9]. Соціальні норми можуть мати різноманітні форми і зміст. Норми мо­жуть бути формалізовані - записані у вигляді законів, правил та інструкцій. Але найчастіше вони існують у формах суспільної свідомості - народні традиції, со­ціальні установки, громадська думка. Різні види норм тісно взаємопов'язані. За сферою регулювання відносин виділяються такі основні групи соціальних норм: духовно-етичні (носіями є люди, сім'я, релігійні та громадські організації), мора­льно-етичні (носіями є конкретні соціальні об'єднання, їх лідери і керівники), правові (конституція, кримінальний та цивільний кодекси), політичні (сформу­льовані в міжнародних і міждержавних угодах), організаційно-професійні (поса­дові інструкції, правила внутрішнього розпорядку, професійні традиції).

Я.Л. Гілінський стверджував, на відміну від природних норм протікання фізичних, хімічних та біологічних процесів, соціальні норми складаються як ре­зультат відображення (адекватного або спотвореного) у свідомості і вчинках людей закономірностей функціонування суспільства. Тому соціальна норма може або відповідати законам суспільного розвитку (тоді вона буде «природ­ною»), або відображувати їх неповно, неадекватно, являючись продуктом спо­твореного (ідеологізованого, політизованого, міфологізованого, релігієзованого) відображення об'єктивних закономірностей. І тоді стає аномальною сама «норма», а «нормальними» (адаптивними) - відхилення від неї.

Основними критеріями, які дозволяють ідентифікувати відхилення у по­ведінці, на думку О.В. Змановської [26, с. 11-14] є:

1) Розлад поведінки ~ це поведінка, яка відхиляється від найбільш важ­ливих в даному суспільстві в даний час соціальних норм. Іншими словами, це будь-які дії, які не відповідають існуючим законам, пра­вилам, традиціям і соціальним установкам.

2) Несхвалення (негативна оцінка та осуд) зі сторони інших людей по­ведінки (розладів у ній) і особистості, що її проявляє. Несхвалення, насамперед, виконує функцію соціальної санкції - покарання неба­жаного явища. З іншого боку, засудження часто призводить до таких негативних наслідків, як стигматизація особистості - навішування на неї ярликів, які перешкоджають позитивним змінам і підсилюють небезпечну ізоляцію.

3) Особливістю поведінки, що відхиляється, є те, що вона наносить реальні збитки самій особистості або оточуючим людям.. Це може бути дестабілізація існуючого порядку, спричинення моральних і ма­теріальних збитків іншим людям, фізичне насилля і спричинення бо­лі, погіршення здоров'я. В крайніх випадках девіантна поведінка представляє безпосередню загрозу життю, наприклад, суїцидальна поведінка, насильницькі злочини, вживання сильнодіючих наркотич­них речовин.

4) Девіантну поведінку переважно можна охарактеризувати як таку, що стійко повторюється (багатократна або тривала). Ця особли­вість має виключення, наприклад, навіть однократна суїцидальна спроба є досить серйозною небезпекою і може розцінюватися як від­хилення у поведінці особистості.

5) Розлад поведінки немов би узгоджується з загальною спрямованістю особистості. При цьому поведінка не повинна бути наслідком нестанда­ртної ситуації, як, наприклад, у випадку посттравматичного синдрому, або наслідком самооборони при наявності реальної загрози життю.

6) Розлад поведінки не повинен цілком ототожнюватись із психічними захворюваннями або патологічними станами, хоча і може поєдну­ватися з останніми. У випадку психічного розладу має місце пато­логічна поведінка психічно хворої людини. Патологічна поведінка відхиляється від медичних норм, потребує першорядного медичного втручання і вивчається психіатрією, як, наприклад девіантна поведі­нка психічно хворих. У той же час при певних умовах девіантна по­ведінка може переходити у патологічну. Наприклад, залежна поведі­нка може перерости в системне захворювання - алкоголізм, нарко­манію. Таким чином, особистість із девіантною поведінкою може за­ймати будь-яке місце в континуумі психопатологічних проявів «здо­ров'я - передзахворювання - хвороба».

7) Розлад поведінки супроводжується різними проявами соціальної дез­адаптації. В свою чергу, стан соціально-психологічної дезадаптації може бути самостійною причиною відхилень у поведінці особистості.

8) Розлад поведінки має виражену індивідуальну своєрідність. Одні й ті ж види девіантної поведінки по-різному проявляються у різних лю­дей. Індивідуальні відмінності зачіпають мотиви поведінки, відно­шення до неї самої особистості, форми прояву, динаміку, частоту і ступінь вираженності. Ступінь вираженності є однією з найбільш важливих характеристик девіантної поведінки. Вона може варіювати від досить нешкідливих проявів до тотального порушення життєдія­льності особистості.

Отже, виходячи з вищенаведеного, девіантною поведінкою вважається стійка поведінка особистості, яка відхиляється від найбільш важливих соціаль­них норм, і яка спричиняє реальні збитки суспільству або самій особистості, а також яка супроводжується її стійкою дезадаптацією. Відповідно, соціальна но­рма визначає межі, міру, інтервал допустимої (дозволеної або обов'язкової) по­ведінки, діяльності індивідуумів, соціальних груп та соціальних організацій, які історично склалися в конкретному суспільстві. Виявляється девіантна поведін­ка у вигляді незбалансованості психічних процесів, неадаптивності, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді ухиляння від етичного і естетичного ко­нтролю над власною поведінкою.

Класифікація девіантної поведінки. Розглянемо основні сучасні підхо­ди до проблеми класифікації девіантної поведінки: соціально-правовий, медич­ний та психологічний [23, с.12].

Соціально-правовий підхід до класифікації девіантної поведінки. Сучасна соціологія визначає девіантну поведінку як соціальні девіації та розглядає їх як со­ціальне явище, яке проявляється у відносно масових, статистично стійких формах (видах) людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим у даному суспільстві (культурі, групі) нормам та очікуванням. У соціології розрізняють три основних підходи у визначенні девіантності: девіантність як поведінка, що порушує норми; девіантність як «конструкція, що реагує» (реакція суспільства та держави на ті чи інші поведінкові форми); девіантність як порушення прав людини [17, c.73].

Соціологія розглядає девіантну поведінку як соціальне явище, яке можна класифікувати за наступними ознаками:

• індивідуальні або масові (в залежності від «соціального масштабу» порушень);

• за значимістю наслідків;

• у залежності від суб'єкта порушень: відхилення у поведінці окремих людей, неформальних груп (наприклад, кримінальні підліткові гру­пи), умовних соціальних груп (наприклад, зловживання психоактив-ними речовинами серед неповнолітніх) і т.д.;

• у залежності від об'єкта порушень: економічні, побутові, майнові порушення, злочин проти особистості та інше;

• за часовим критерієм: короткострокові та тривалі;

• за критерієм наслідків: ті, що безпосередньо викликають шкідливі наслідки і створюють потенційну небезпеку;

• здійснені шляхом діяльності чи бездіяльності та ін.

За типом соціальної норми, що порушується, розрізняють наступні види соціальних відхилень: правопорушення (злочинність); п'янство (алкоголізм); зловживання наркотиками та іншими психоактивними речовинами; самогубст­во; бродяжництво; аморальна поведінка; проституція; хуліганство (делінквентність); схильність до деструктивних культів і т.д.

У своїй останній монографії «Девіантологія» Я.І. Гилінський дає нову типо­логію девіацій, що змінилась у відповідності до реалій сьогоднішнього дня: зло­чинність; тероризм; корупція; наркотизм; п'янство та алкоголізм; самогубство; від­хилення в сфері сексуальної поведінки. Інші види девіантості: правопорушення; порушення інших, крім правових, соціальних норм (порушення правил ввічливості, брехня, обжерство, граффіті, потяг до азартних ігор); відхилення в здоров'ї та пси­хіці; позитивні девіації (наприклад, творчість як породження нового).

Із точки зору правознавців, під «відхиленням у поведінці» розуміють всі дії, що протирічать прийнятим у даний час правовим нормам і заборонені під загрозою покарання. Ведучим критерієм правової оцінки дій індивіда є міра їх соціальної небезпеки.

Правопорушення - це невиконання правил поведінки, що встановлені зако­ном та іншими нормативними актами. Воно може полягати у вчиненні забороненої дії або, навпаки, у невиконанні передбаченого законом обов'язку. Іншими словами, правопорушення - будь-яке невиконання не тільки моральних, але й правових норм, вимог закону про належну поведінку. За характером та ступенем суспільної небезпеки діяння поділяються на злочини, адміністративні та цивільно-правові де­лікти, дисциплінарні проступки.

Проступки - головним чином малозначні правопорушення, які не станов­лять великої суспільної небезпеки. Як правило, це порушення встановлених су­спільством вимог та правил поведінки, закріплених у різних правових актах (крім Кримінального кодексу) і які тягнуть за собою застосування мір дисцип­лінарного чи суспільного впливу.

Злочин, на відміну від проступка, - вже небезпечна для суспільства дія (чи бездіяльність), а тому в якості міри покарання законодавством передбача­ється кримінальна відповідальність.

За законом кримінальну відповідальність несуть громадяни, яким до ско­єння злочину виповнилось 16 років. Однак за особливо небезпечні злочини (вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, зґвалтування, розбій, грабіж, злісне хуліганство, навмисне пошкодження суспільного чи особистого майна, крадіжка наркотичних речовин та ін.) неповнолітні притягуються до криміна­льної відповідальності з 14 років. Правопорушення вважається антисуспільною, у тому числі и протиправною, дією тільки в тому випадку, якщо людина, що скоїла його, володіє всіма якостями соціальної особистості, певним станом пси­хічного здоров'я, тобто повністю усвідомлює свої дії та керує ними. Вчинки неосудних, навіть якщо вони соціально небезпечні, неможна розцінювати як антисоціальну поведінку [23, с. 14-15].

Злочини, в залежності від ступеня суспільної небезпеки, поділяються на наступні категорії: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі злочини та особливо тяжкі злочини. За характером дій злочини поділяються також на зло­чини проти особистості, злочини в сфері економіки, злочини проти державної влади, злочини проти військової служби, злочини проти миру та безпеки людс­тва. Таким чином, Кримінальний та Цивільний кодекси є класифікаціями різних форм девіантної поведінки з правової точки зору. Час породжує все нові форми правових відхилень, наприклад рекет, організована злочинність, фінансові пі­раміди, хакерство, що викликає необхідність постійних змін у законодавстві.

Поняття «відхилень у поведінці» часто ототожнюється з поняттям «деза­даптація». В світлі основних педагогічних задач виховання та навчання учнів відхилення у поведінці школяра може носити характер як шкільної, так і соціа­льної дезадаптації особистості в цілому. Дезадаптація - це стан зниженої здат­ності (небажання, невміння) приймати та виконувати вимоги середовища як особистісно значимі, а також реалізовувати свою індивідуальність у конкретних соціальних умовах [28, с.15]. Умовно можна виділити соціальні та індивідуа­льні прояви дезадаптації.

Соціальними проявами дезаптації є знижена здатність до навчання, хро­нічна або виражена неуспішність у життєво важливих сферах (сім'ї, роботі, міжособистісних стосунках, сексі, здоров'ї), конфлікти з законом, ізоляція. В якості індивідуальних проявів дезадаптації можуть розглядатися:

• негативна внутрішня установка по відношенню до соціальних вимог (незгода з ними, нерозуміння, протест, опозиція);

• неадекватні претензії до оточуючих при прагненні самому уникати відповідальності;

• хронічний емоційний дискомфорт;

• неефективність саморегуляції;

• конфліктність та нерозвинутість комунікативних умінь;

• когнітивні викривлення реальності.

У структуру шкільної дезадаптації, поряд з такими її проявами, як неуспіш­ність, порушення взаємовідносин з однолітками, емоційні порушення, входять і поведінкові відхилення. Досвід співробітництва з педагогами дає можливість го­ворити про наступні найбільш розповсюджені поведінкові відхилення, які поєд­нуються з шкільною дезадаптацією: дисциплінарні порушення, прогули; гіперактивна, агресивна або опозиційна поведінка, паління, хуліганство, крадіжки, брех­ня. Ознаками більш масштабної дезадаптації в шкільному віці можуть виступати регулярне вживання психоактивних речовин, сексуальні девіації, проституція, бродяжництво, скоєння злочинів. В останній час спостерігається прояв відносно нових форм відхилень у поведінці школярів, пов'язаних з залежністю від латино­американських серіалів, комп'ютерних ігор та релігійних сект.

Медичний підхід до класифікації девіантної поведінки. Деякі види відхи­лень у поведінці можуть «переміщуватись» у межах континууму «норма-патологія» в область хворобливих проявів і ставати предметом клінічної меди­цини. Так, наприклад, епізодичне вживання наркотиків у медичних цілях може набувати форми зловживання (психологічної залежності) і розвинутися у хво­робливу пристрасть із ознаками фізичної залежності (наркоманію).

Медичні класифікації відхилень у поведінці ґрунтуються на психопатологіч­ному та віковому критеріях. У відповідності з ними у межах клінічного підходу ви­діляють різноманітні поведінкові порушення індивіду, які відповідають медичним діагностичним критеріям, тобто досягають рівня захворювання. Міжнародна кла­сифікація захворювань (МКЗ) в розділі «Класифікація психічних та поведінкових відхилень» містить наступні поведінкові відхилення [23, с. 16-17]:

• психічні та поведінкові відхилення внаслідок вживання психоактивних речовин (алкоголю, наркотиків, тютюну, седативних та снодійних препа­ратів, стимуляторів, поєднання вживання або використання інших ПАР);

• поведінкові синдроми, пов 'язані з фізіологічними порушення та фізи­чним факторами (розлади у харчуванні, розлади сну неорганічної природи, статева дисфункція, не обумовлена органічним розладом або захворюванням, психічні та поведінкові розлади, пов'язані з піс­ляпологовим періодом, зловживання речовинами, які не викликають залежність, наприклад, стероїдами, вітамінами);

• розлади звичок та потягів (патологічна схильність до азартних ігор, патологічні підпали - піроманія, патологічні крадіжки - клеп­томанія, виривання волосся - трихотиломанія, інші розлади звичок та потягів);

• розлади сексуальних вподобань (фетишизм, фетишиський трансвес­тизм, ексгібіціонізм, вуаєризм, педофілія, садомазохізм, множинні розлади сексуальних вподобань).

Вказані розділи містять перелік конкретних діагностичних критеріїв та ознак, у відповідності з якими дану поведінку можна віднести до хворобливого розладу. В тій же класифікації додатково наводяться види поведінкових відхи­лень із початком, характерним для дитячого та підліткового віку, основними з яких є: власне «розлади поведінки» і змішані розлади поведінки та емоцій.

За визначенням МКЗ, розладом поведінки називається стійка десоціальна, агресивна або виклична поведінка, що повторюється. Така поведінка пови­нна у значній мірі порушувати вікові соціально очікувані норми, тому її прояв повинен бути більш тяжким, ніж звичайна дитяча неслухняність або підлітко­ве бунтарство. Крім того, цей поведінковий патерн повинен бути стійким (тривалістю 6 місяців і більше). Ознаки розладу поведінки можуть бути симп­томами інших психічних захворювань. Приклади поведінки, при якій ставить­ся цей діагноз, включають в себе підвищену схильність до бійок та хуліганства, жорстокість по відношенню до інших людей або тварин, руйнування влас­ності, схильність до підпалів, крадіжок, брехливість, прогули шкільних занять, втеча з дому, аномально часті та тяжкі спалахи гніву, неслухняність. МКЗ так характеризує основні розлади поведінки у підлітків [25]:

• Відхилення у поведінці, які обмежуються сімейним оточенням. Це відхи­лення поведінки, яке характеризується десоціальною або агресивною (але не просто впертою, викличною, руйнівною) поведінкою, яка проявляється виключно або майже виключно вдома і при взаємодії з членами сім'ї.

• Несоціалізоване відхилення поведінки - поєднання стійкої дисоціальної або агресивної поведінки з вираженими загальними порушеннями у вза­ємовідношеннях підлітка з іншими дітьми або підлітками.

• Соціалізоване відхилення поведінки (групова делінквентність) - стій­ка дисоціальна або агресивна поведінка, яка спостерігається у осіб, в цілому достатньо інтегрованих у групах однолітків.

Змішане відхилення поведінки та емоцій являє собою поєднання стійко агресивної, дисоціальної (такої, яка призводить до грубого нехтування соціаль­них норм) або викличної поведінки з явними та вираженими симптомами де­пресії, тривоги та інших емоційних порушень.

На практиці використовуються й інші класифікації. В.Д. Менделєвич вва­жає, що тип девіантної поведінки залежить від різновидів взаємодії людини з оточуючою дійсністю (реальністю), і, виходячи з цього, виділяє окремі типи і форми девіантної поведінки [53, c.65].

Типи девіантної поведінки:

• делінквента (соціальна, антисоціальна);

• адиктивна;

• патохарактерологічна (в основі - патологічні зміни характера - пси­хопатії);

• психопатологічна (психопатологічні симптоми та синдроми);

• варіантом є саморуйнуюча (аутодиструктивна поведінка);

• девіації обумовлені гіперздібностями людини.

Форми девіантної поведінки:

• агресія;

• суїцидальна поведінка;

• зловживання психоактивними речовинами;

• порушення поведінки харчування (переїдання, голодування);

• аномалії сексуальної поведінки;

• надцінні психологічні захоплення (нехімічні адикції);

• надцінні психопатологічні захоплення (філософська

інтоксикація, клептоманія, дромоманія та інші);

• характерологічні та патохарактерологічні реакції (емансипації, гру­пування, опозиції та інші);

• комунікативні девіації (аутизація, гіперкомунікабельність, конфор­мізм, псевдологія, ревнощі, фобічна або нарцистична поведінка, нігі­лізм та інше);

• безвідповідальна та аморальна поведінка;

• неестетична поведінка, або девіація стилю поведінки.

Кожна з форм може бути обумовлена будь-яким типом девіантної поведінки, а іноді мотивом вибору тієї чи іншої форми слугує декілька різновидностей девіантної поведінки одночасно.

Девіантну поведінку підлітків достатньо висвітлено і у вітчизняній меди­чній літературі. Вона, як правило, включає такі форми як: агресивна і тісно пов'язана з нею делінквентна (протиправна) поведінка; вживання алкоголю та наркотичних речовин (адиктивна поведінка); суїцидальна поведінка; девіації сексуальної поведінки. При цьому, розробляючи переважно клінічні аспекти порушень поведінки підлітків, вітчизняні дослідники підкреслюють провідну роль її соціально-психологічних детермінант.

Делінквентна поведінка - це сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися покарання згідно статей цивільного та кримінального кодексів.

До протиправних дій відносять проступки (провини), правопорушення та злочини. Серед типових проступків неповнолітніх виокремлюють лихослів'я, систематичне порушення дисципліни в школі, бійки з однолітками, бешкетування ( наприклад, жбурляння з балкону в перехожих різних предметів; дзвінки по телефону до незнайомих осіб тощо). Правопорушення - це порушення адміністративних та правових норм, які проявляються через дрібні крадіжки, здирництво, викрадення автотранспортних засобів, хуліганство. Злочин - протиправне, суспільно-небезпечне діяння, що класифікується за певними нормами кримінально-процесуального права (зґвалтування, вбивство, нанесення значних тілесних пошкоджень),

Передумовою делінквентної поведінки е "важковиховуваність". "Важковиховуваність" — основна передумова відхилень у поведінці особистості. Поняття, що пояснює труднощі, з якими стикаються педагоги при організації і здійсненні виховного процесу.

Цей термін характеризує дітей з негативним ставленням до навчання та норм моральної поведінки. З точки зору медичної психології відхилення у поведінці неповнолітніх поділяють на патологічні (хворобливі) і непатологічні. Важковиховуваними в непатологічному плані е в цілому повноцінні діти з деякими відхиленнями у фізичному здоров'ї, дещо розладнаною чи ослабленою нервовою системою внаслідок дій психотравмуючих факторів. В їхній поведінці можуть спостерігатися неадекватні реакції, надмірна агресивність, лицемірство, розбещеність, озлобленість, заздрість. Найбільш характерними проявами важковиховуваності дітей є ледарство, схильність до безцільного проведення часу, безвідповідальність, неорганізованість, неуважність, емоційна нестійкість, слабка спроможність до опору негативному впливу інших.

Психологи виокремлюють такі групи делінквентних осіб: 1) індивіди, які здійснюють правопорушення під впливом певних обставин чи оточуючих людей; 2) особи з достатнім рівнем правосвідомості, але пасивним ставленням до інших порушників правових норм; 3)

Делінквентна (протиправна) поведінка — різновид девіантної поведінки, сукупність протиправних вчинків та злочинів, які не відповідають формально зафіксованим соціальним та юридичним нормам.

Делінквент (правопорушник) — неповнолітній з соціальними відхиленнями у поведінці, який здійснює вчинки, заборонені діючим законодавством та іншими нормативними актами. Це в основному психічно і фізично здоровий учень з певним негативним життєвим досвідом, деформованими соціально-етичними знаннями, нездоровими звичками та потребами, зіпсований неправильним вихованням чи асоціальним впливом певного середовища.

Осіб, схильних до протиправної поведінки, можна поділити на такі категорії:

1. Послідовні правопорушники — особи, яким властива активна, свідома протиправна поведінка, свідоме самостійне створення ситуацій протиправної поведінки, самовиправдання.

2. Ситуативні правопорушення — особи, яким властива певна суперечливість мотивації поведінки (наявність як протиправних мотивів, так і мотивів слідування праву), правопорушення вчиняються під впливом ситуації або інших осіб, але не робиться спроба протидії ситуації, її наслідки використовуються у власних цілях.

3. Випадкові правопорушення — у цілому право слухняні підлітки, які зробили протиправні вчинки несвідомо або під впливом екстремальних обставин, але в особистості яких є певні передумови до протиправної поведінки (мотивація, характер тощо).

На прояв делінквентної поведінки впливає ряд соціальних факторів, серед них можна виділити:

• загострення соціальних проблем (зниження рівня життя, проблеми зайнятості і працевлаштування, забезпечення житлом тощо);

• неефективну роботу соціально-культурної сфери, обмежені можливості для змістовного проведення дозвілля;

• неефективне законодавство;

• недоліки в роботі правоохоронних органів;

• кризу системи народної освіти;

• низький рівень правової, педагогічної культури населення;

• криміналізацію культури;

• поширення зловживання алкоголем, наркотичними речовинами;

• недостатній рівень соціального захисту населення, брак можливостей отримати соціально-психологічну допомогу.

Формуванню схильності до делінквентної поведінки сприяють

• виховання за умов кримінального середовища,

• виховання в проблемних і кризових сім'ях,

• відсутність індивідуального підходу до проблемної дитини в навчально-виховних закладах,

• вплив асоціальних груп.

Прийнято виділяти три групи факторів ризику делінквентної поведінки (К.С. Лебединська, М.М. Райська, Г.В. Грибанова, В.В. Ковальов, В.А. Шатенко, Д.І. Фельдштейн, В.Т. Кондратенко та інші):

• біологічні,• психологічні,• соціальні. [41, c. 69].

Біологічні фактори. Ключовими моментами для розуміння біологічної сторони проблеми підліткової кризи є процес статевого дозрівання і нестійкість у цьому віці різних фізіологічних систем, і в першу чергу нервової.

Поєднання двох факторів — дисгармонії, напруги перебігу статевих перетворень і декомпенсацій різних видів недостатності центральної нервової системи (ЦНС) — призводить до того, що в підлітковій фазі розвиток частіше, ніж в інших критичних вікових фаз дитинства, виявляються душевні захворювання; загострюються певні риси характеру і психологічні відхилення, пов'язані з декомпенсацією органічної недостатності ЦНС; виникають вікові синдроми, типові для прискорення або затримки самого темпу статевого дозрівання; підвищується схильність до реакцій, що мають тенденції до відхилення, зумовлених ситуаційно.

Значення патології нервової системи в генезисі відхилень поведінки у підлітків доводиться двома рядами фактів:

1. Частотою й клінічною специфічністю порушень поведінки у дітей і підлітків з різними видами недостатності ЦНС: при деяких генетичних пороках розвитку, залишкових явищах внутрішньоутробних, пологових та постпологових інфекцій, інтоксикацій та травм мозку.

2. Частотою діагностики різноманітних видів неповноцінності нервової системи у дітей та підлітків, які є важковиховуваними або здійснили правопорушення.

До біологічних факторів, які відіграють роль у порушеннях поведінки підлітків, деякі сучасні дослідники відносять і дисгармонійний перебіг періоду статевого дозрівання: як його прискорення, так і затримку. При цьому, в одних випадках йдеться про фізіологічну акселерацію, яка призводить до різноманітних відхилень у поведінці, у інших — про порушення термінів і темпу статевого дозрівання, пов'язане з декомпенсацією органічної неповноцінності нервової системи.

Численні психодіагностичні і клінічні дослідження показують, що вищеназвані біологічні особливості є підґрунтям, на якому нерідко формуються різні варіанти протиправної поведінки, алкоголізму й наркоманії.

Виділяються два механізми формування патохарактерологічного розвитку:

1. Закріплення і іррадіація особистісних реакцій відмови, опозиції, гіперкомпенсації, імітації та інших, що виникли у відповідь на психотравмуючі впливи;

2. Пряме стимулювання негативними впливами тих чи інших патологічних рис характеру (збудливість, істеричність).

Не дивлячись на те, що ці стани є соціально обумовленими, вони відносяться до патологічних. Хронічні психотравмуючі впливи на незрілий мозок дитини призводять до перебудови його афективно-вольової сфери, вегетативної нервової системи, що у значній мірі обумовлює порушення в поведінці. Бурхливе фізичне, статеве дозрівання вимагає великої моторної активності, сприяє афективній збудливості, перебудові ієрархії потреб і потягів, породжує прагнення до більш дорослого, самостійного способу життя .

Психологічні фактори. Психологічними факторами ризику делінквентної поведінки є наявність у підлітків таких акцентуацій характеру, як нестійка, гіпертимна, істероїдна, епілептоїдна. Іноді делінквентна поведінка може зустрічатися у емоційно лабільних підлітків в умовах емоційного відторгнення і бездоглядності. Іншим типам акцентуації характеру, особливо сенситивному і психастенічному, делінквентність не притаманна.

Делінквентні підлітки відрізняються низьким рівнем особистішої зрілості, для них характерна підвищена навіюваність, засвоєння асоціальних установок, залежність від ситуації, нездатність активно впливати на неї, схильність до втечі від важких ситуацій чи повне підкорення їм. У них часто нестійка самооцінка, яка залежить від власного настрою підлітка, змін оточення, в залежності від того, перед ким підліток оцінює себе, а також від гостроти і складності ситуації. Низький рівень об'єктивності по відношенню до себе може виражатися в тенденції до завищення самооцінки.

Неадекватний і механізм формування рівня домагань. Досягнення, як у сфері міжособистісних відносин, так і в різних видах діяльності (в т. ч. навчальної), відрізняються низьким рівнем. Спостерігається несформованість морально-етичних понять, слабкість навчальної мотивації, односторонній розвиток сфери мотивацій та потреб. При цьому їх домагання у сфері спілкування, у' міжособистісних стосунках часто виявляються завищеними.

Таким чином, результати клініко-психологічних досліджень показують, що порушення поведінки підлітків пов'язані з порушеннями розвитку за типом емоційно-вольової, особистішої незрілості. У дітей з органічною незрілістю пізнавальної й емоційно-вольової сфери з досягненням підліткового віку формуються явища педагогічної занедбаності, які теж сприяють декомпенсації їх поведінки за рахунок шкільної дезадаптації [52, c.233].

Соціальні фактори. До соціальних факторів, що відіграють велику роль у генезі порушення поведінки, відносять несприятливі умови оточення і виховання.

Серед порушень поведінки, викликаних соціальними факторами, значно більше місце належить формам непатологічним, пов'язаним з явищами мікро соціальної і педагогічної занедбаності. У цих випадках мова йде про тривало, нерідко з раннього дитинства, існуючі несприятливі умови оточення і виховання. Більшою частиною це пов'язане з умовами бездоглядності, хронічним дефіцитом інформації, в результаті чого у дитини уповільнюється формування пізнавальної діяльності, навичок систематичної самостійної праці, вольових і моральних установок. Така мікро соціальна та педагогічна занедбаність, яка виникла у психічно здорового підлітка, не має під собою первісного хворобливого біологічного фундаменту і не набуває його вторинно, як при вище написаному патохарактеорологічному розвитку особистості. Вона являє собою непатологічну соціально-психологічну деформацію особистості. Порушення поведінки, у тому числі і асоціальні форми, у підлітків з явищами мікро соціальної та педагогічної занедбаності є нерідкісними.

Усі наведені вище дані дозволяють виділити фактори ризику делінквентної форми поведінки в підлітковому віці. Слідує ще раз підкреслити, що у кожному окремому випадку має значення не одиничний критерій, а їх сумісництво, включаючи ряд вище написаних біологічних та соціальних факторів.

Особистість людини, схильної до свідомих правопорушень, як правило характеризуються:

• мотивацією, що передбачає антигромадський засіб задоволення потреб або аномальні потреби;

• ціннісними орієнтаціями, які допускають порушення норм права та моралі;

• особливостями інтелекту та емоційно-вольової сфери, що ускладнюють оцінку ситуації та вибір правомірних засобів поведінки, утримання від асоціальних дій, протистояння тиску оточуючих [52, c.235].

Мотивами протиправної поведінки можуть бути:

1. Безпосереднє досягнення умов, необхідних для існування;

2. Самоствердження (на соціальному, соціально-психологічному, індивідуальному рівні);

3. Страх перед можливою агресією, небезпекою, бажання упередити реальний або уявлений напад на себе;

4. Перенос агресії на іншу особу;

5. Бажання отримати гострі відчуття (ігрова мотивація) [55, c.25].

Протиправна поведінка може слугувати безпосередньому задоволенню потреби, ліквідації перешкод на шляху задоволення потреб, здійсненню більш віддалених життєвих планів, вирішенню особистих конфліктів.

Всі правопорушення поділяються на проступки (провини) та злочини.

Проступок — це протиправні дії, що регулюються нормами адміністративного, цивільного, трудового та іншими галузями права.

Види проступків неповнолітніх:

■ агресивно-насильницька поведінка (кривдження інших, бійки, лихослів'я тощо);

■ корислива поведінка (здирництво, мілкі крадіжки, викрадання автотранспорту тощо);

■ бродяжництво.

Злочин — протиправне, суспільно небезпечне діяння, що класифікується за певними нормами кримінально-процесуального права (зґвалтування, вбивство, нанесення значних тілесних пошкоджень тощо).

Передумовою делінквентної поведінки є важковиховуваність. Термін "важкий учень", "важковиховуваний" характеризує дітей з негативним ставленням до навчання та норм моральної поведінки.

З точки зору медичної психології відхилення у поведінці неповнолітніх поділяють на патологічні (хвороби) та непатологічні.

Важковиховуваними в непатологічному плані є в цілому повноцінні діти з деякими відхиленнями у фізичному здоров'ї, дещо розладнаною чи ослабленою нервовою системою внаслідок дій психотравмуючих факторів [5, c.84].

У їхній поведінці можуть спостерігатися неадекватні реакції, надмірна агресивність, лицемірство, розбещеність, озлобленість, заздрість. Найбільш характерними проявами важковиховуваності дітей є ледарство, схильність до безцільного проведення часу, безвідповідальність, неорганізованість, неуважність, емоційна нестійкість, слабка спроможність до опору негативному впливу інших.

Ми стверджуємо, що делінквентна поведінка є наслідком неспроможності окремої людини знайти дозволений юридичними нормами спосіб задоволення власних потреб.

Причини протиправної поведінки слід шукати в соціальних умовах людини і особливостях її особистості, перш за все її мотиваційної сфери, ціннісних орієнтаціях, особливостях емоційно-вольової сфери. Соціальні проблеми, з одного боку, породжують складні життєві ситуації, при вирішенні яких людина порушує правові норми, з іншого — впливають на формування особистості людини.

Психологічні підходи до класифікації девіантної поведінки. Психологіч­ний підхід ґрунтується на виділенні психологічних відмінностей видів відхилень у поведінці, які проявляються в наступних характеристиках: вид норми, що порушу­ється; психологічні цілі поведінки і її мотивація; результати даної поведінки та зби­тки, що наносяться нею; індивідуально-стильові характеристики поведінки.

Російські дослідники Ц.П. Короленко та Т.А. Донських поділяють всі відхилення у поведінці на дві великі групи: нестандартна та деструктивна по­ведінка [35, c.45].

Нестандартна поведінка, на думку авторів концепції, може мати форму но­вого мислення, нових ідей, а також дій, які виходять за рамки соціальних стереоти­пів поведінки. Подібна форма пропонує активність, яка хоч і виходить за рамки прийнятих норм в конкретних історичних умовах, але відіграє позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства. Прикладом нестандартної поведінки може бути діяльність першовідкривачів у будь-якій сфері знань. Слід зауважити, що дані види поведінки не відповідають вищевказаним критеріям «девіантності» і не мо­жуть бути визнані відхиленнями у поведінці в прямому розумінні цього поняття.

Деструктивна поведінка класифікується в залежності від її цілей. В одному випадку це зовнішньо деструктивні цілі, спрямовані на порушення соціальних норм (правових, морально-естетичних, культурних), і, відповідно, зовнішньодеструктивна поведінка. В іншому - внутрішньодеструктивні цілі, спрямовані на дезінтег­рацію безпосередньо особистісної організації, її регрес, і, відповідно, внутрішньо-деструктивна поведінка. Девіантна поведінка розглядається як деструктивна за сво­їм змістом, тобто наносить шкоду суспільству та людині, тим самим руйнуючи їх.

У структурі зовнішньодеструктивної поведінки Ц.П. Короленко та Т.П. Донських виокремлюють адиктивну та антисоціальну поведінку [42, c.72]:

• Адиктивна поведінка передбачає використання деяких речовин або специфічної активності з метою втечі від реальності та отримання бажаних емоцій.

• Антисоціальна поведінка полягає в діях, які порушують існуючі за­кони та права в формі протиправної, асоціальної, аморально-безвід­повідальної поведінки.

У групі внутрішньодеструктивної поведінки автори виділяють суїцидаль-ну, конформістську, нарцистичну, фанатичну та аутистичну поведінку:

• Суїцидальна поведінка характеризується підвищеним ризиком само­губства - «свідомого позбавлення себе життя».

• Конформістська поведінка позбавлена індивідуальності, її носій орі­єнтований виключно на зовнішні авторитети.

• Нарцистичний тип поведінки керується почуттям власної грандіозності.

• Фанатична поведінка відрізняється сліпою відданістю будь-якій ідеї, погляду.

• Аутистична поведінка проявляється у вигляді безпосередньої відо­кремленості від людей і оточуючої дійсності, зануреності в світ вла­сних фантазій.

Всі перераховані форми деструктивної поведінки відповідають основним критеріям девіантності, оскільки супроводжуються погіршенням якості життя, зниженням критичності до своєї поведінки, когнітивним викривленням (сприй­няття та розуміння того, що відбувається), зниженням самооцінки та емоційними порушеннями. Врешті, вони призводять із великою вірогідністю до стану соціаль­ної дезадаптації особистості аж до повної її ізоляції.

Класифікація відхилень поведінки, яка запропонована В.Т. Кондрашенко і модифікована О.В. Змановською, заснована на наступних базисних критеріях: вид норми, яка порушується; негативні наслідки відхилень у поведінці [23, с. 21].

Основні групи відхилень у поведінці, які відповідають перерахованим критеріям:

1. Антисоціальна (делінквентна) поведінка, яка суперечить правовим но­рмам, загрожує соціальному порядку та благополуччю оточуючих лю­дей (будь-які дії або бездіяльність, заборонені діючим законодавством);

2. Асоціальна поведінка (ухилення від виконання морально-етичних норм), яка безпосередньо загрожує благополуччю міжособистісних відносин (агресивна поведінка, сексуальні адикції, проституція, бродяжництво та т.д.) Часто відхилення в сексуальній поведінці, внаслідок їх різноманіт­ності, виділяють в окрему категорію відхилень у поведінці.

3. Саморуйнуюча (аутодеструктивна) поведінка, яка безпосередньо за­грожує цілісності та розвитку самої особистості (суїцидальна поведінка, зловживання психоактивними речовинами, харчові адикції та інші).

Таким чином, порівняльний аналіз вказує на спорідненість клінічної та психологічної типології відхилень у поведінці, що вірогідно, відображає єдність їх психобіологічних патогенетичних механізмів.

Виділення окремих видів відхилень у поведінці та їх систематизація за схожими ознаками в достатній мірі умовні, хоча і виправдані в цілях наукового аналізу. В реальному житті окремі форми нерідко поєднуються або перетина­ються, а кожний окремий випадок девіантної поведінки виявляється індивідуа­льно забарвленим і неповторним.

Отже, враховуючи все вище сказане, правопорушення вважають видом девіантної поведінки за типом соціальної норми, що порушується, і класифікують за наступними ознаками:

• за змістом поведінки - правопорушення є деструктивною поведінкою, що наносить шкоду суспільству та людині, тим самим руйнуючи їх;

• за типом поведінки - є делінквентною і аутодеструктивною пове­дінкою;

• за формою поведінки - є безвідповідальною і аморальною поведін­кою, при цьому часто поєднуючись з агресією, зловживанням психоактивними речовинами і аномаліями сексуальної поведінки.

Враховуючи основні критерії, що дозволяють говорити про відхилення у поведінці, правопорушенні мають десоціалізуючий і дезадаптуючий вплив на особис­тість. Згідно чинного законодавства України, правопо­рушенням карається законом.

Таким чином, правопорушення займає своє законне місце серед видів девіантної поведінки.

 



Читайте також:

  1. IV. Проблема антропогенних змін клімату або «парниковий ефект».
  2. Адміністративне правопорушення
  3. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
  4. Адміністративне правопорушення.
  5. Адміністративні правопорушення в галузі охорони здоров'я. Адміністративна відповідальність медичних працівників.
  6. Адміністративні правопорушення та адміністративні стягнення.
  7. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
  8. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
  9. Актуальність і завдання курсу безпека життєдіяльності. 1.1. Проблема безпеки людини в сучасних умовах.
  10. Альтернативність ресурсів і проблема економічного вибору
  11. Б. Громадсько-політичний рух 60-90 рр. ХІХ ст. інтелігенції Росії та України, в центрі уваги яких був народ, селянська община та соціальна революція.
  12. Біологічна, соціальна та психологічна сутність здоров’я.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Лекції з курсу | Правопорушення як суспільний феномен

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.02 сек.