Зараження соціальними хворобами

Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, -
карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу, -
карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи більше осіб або неповнолітнього, -
караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.
4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, -
карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

1. Безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст.130, є здоров’я людини.
2. Інфекційні хвороби - це розлади здоров’я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами, продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення (див. абз.2 ст.1 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 р. № 1645-ІІІ).
Відповідно до ст.1 цього Закону інфекційні захворювання можуть бути небезпечними та особливо небезпечними. Особливо небезпечні - інфекційні хвороби, що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням їх серед населення.
Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) - особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). Через відсутність ефективних методів лікування хвороба у даний час є невиліковною і призводить до смерті.
ВІЛ-інфіковані - особи, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту людини. До цієї категорії належать як особи без клінічних проявів хвороби (носії ВІЛ), так і хворі на СНІД - особи з різноманітними патологічними проявами, зумовленими глибокими ураженнями імунної системи вірусом імунодефіциту (див. Закон України “Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” від 12 грудня 1991 р. № 1972-ХІІ).
До інших невиліковних інфекційних хвороб, що є небезпечними для життя, можна віднести особливо небезпечні інфекційні хвороби, які є невиліковними у зв’язку з відсутністю ефективних методів їх лікування. Це визначається судово-медичною експертизою, яка може зачислити до них (окрім СНІДу) ті чи інші інфекційні хвороби, що є небезпечними для життя людини і на той час невиліковними (лихоманка Ебола, сказ, хвороба Марбург, енцефаломієліти та ін.).
3. Оскільки специфіка зараження інфекційною хворобою полягає у тому, що передається вона лише шляхом попадання вірусу (або інших живих збудників - бактерій, грибків, рикетсій та ін.) в організм людини, об’єктивна сторона злочину може полягати в діях у вигляді таких контактів з хворою людиною, які є способом передачі інфекції (для ВІЛ-інфікованих це, передусім, статеві зносини). Небезпечними для зараження такими хворобами можуть бути, наприклад, дії, пов’язані з переливанням крові або використанням шприців для ін’єкцій (наркотиків чи ліків), якими раніше користувалися особи - носії ВІЛ-інфекції або невиліковної інфекційної хвороби.
Інакші контакти з інфікованими ВІЛ або хворими інфекційним захворюванням особами, що не є способом передачі інфекції, не можуть кваліфікуватися як дії, спрямовані на поставлення особи в небезпеку зараження хворобою (вважається, наприклад, що СНІД не передається через повітря, білизну, поцілунки та інші не статеві контакти).
4. При свідомому поставленні особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ч.1 ст.130) злочин вважається закінченим з моменту реального поставлення такої особи в небезпеку зараження, а зараження такою хворобою (ч.2 ст.130) - з моменту контакту з хворим після встановлення факту захворювання потерпілого (стосовно ВІЛ-інфікованих не має значення, захворів потерпілий на СНІД чи його лише інфіковано на ВІЛ).
5. Згода потерпілого на поставлення його в небезпеку зараження такою хворобою не виключає для винного кримінальної відповідальності.
6. Кваліфікованим видом даного злочину визнаються зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою двох чи більше осіб або неповнолітнього (ч.3 ст.130), а також умисне зараження іншої особи цими хворобами (ч.4 ст.130).
7. Для кваліфікації дій згідно з ч.3 ст.130 за ознаками зараження неповнолітнього необхідно встановити, що винний знав або допускав, що потерпілий є неповнолітнім, а так само коли він повинен був і міг це передбачити.
8. Суб’єктивна сторона злочину, кваліфікованого ч.1 ст.130 - поставлення в небезпеку зараження, характеризується такими різновидами вини, як непрямий умисел або злочинна самовпевненість. За ч.2, 3 ст.130 - необережною виною: у вигляді злочинної недбалості або злочинної самовпевненості. Дії, охоплені ч.4 ст.130, характеризуються непрямим умислом.
9. Суб’єктом злочину, передбаченого ч.2, 3 ст.130, є носії ВІЛ, хворі на СНІД або іншу невиліковну інфекційну хворобу, небезпечну для життя; а за ч.1 і 4 ст.130 - як носії ВІЛ, хворі на СНІД або іншу невиліковну інфекційну хворобу, небезпечну для життя, так і особи, що не страждають на ці захворювання (наприклад, людина, яка використовує для ін’єкцій кільком особам один шприц, а серед них є заражений збудником інфекційної хвороби, про якого їй відомо). До вчинення злочину суб’єкту повинно виповнитися 16 років.
10. Якщо зараження хворобами сталося внаслідок скоєння якогось іншого злочину, то все вчинене утворює сукупність злочинів. Наприклад, зараження при зґвалтуванні (ст.152, 130) або при насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом (ст.153, 130).
Дії особи, яка бажала заразити іншу особу (осіб) вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, залежно від мотивів та мети їх вчинення мають кваліфікуватися як замах на вбивство (ч.2 або ч.3 ст.15, ст.115) чи тяжке тілесне ушкодження (ч.2 або ч.3 ст.15, ст.121).

Стаття 133. Зараження венеричною хворобою

1. Зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка знала про наявність у неї цієї хвороби, -
карається виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.
2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою, а також зараження двох чи більше осіб або неповнолітнього, -
караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до трьох років.
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, -
караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

1. У чинному Кодексі значно звужена відповідальність хворого за розповсюдження венеричних захворювань. Виключені норми щодо ухилення від лікування венеричною хворобою (ст.108-1) та щодо завідомого поставлення другої особи через статеві зносини або інші дії в небезпеку зараження венеричними хворобами (ч.1 ст.108), які були у КК 1960 р.
2. Венеричні захворювання відносяться до небезпечних інфекційних захворювань, тому їх носії підлягають обов’язковому лікуванню і профілактичним медичним оглядам, повинні додержуватися в побуті гігієнічних правил, які б виключали зараження інших.
До венеричних захворювань відносять сифіліс, гонорею, м’який шанкр і паховий лімфогранулематоз. Крім того, до цієї групи відносять і трихомоніаз. Передаються венеричні захворювання, як правило, при статевих контактах, проте можлива їх передача і внаслідок порушення гігієнічних правил у побуті.
3. Законодавство України (ст.30 Основ законодавства України про охорону здоров’я) передбачає, що особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, підлягають медичному огляду і лікуванню за рахунок держави, а до носіїв особливо небезпечних захворювань можуть здійснюватись обов’язкові медичні огляди, лікувальні і карантинні заходи.
4. Суб’єктом злочину може бути особа, яка досягла 16-річного віку і знала про наявність у неї венеричної хвороби та про небезпечність своїх певних дій для здоров’я іншої особи.
5. Об’єктивна сторона злочину передбачає дії у вигляді зараження венеричною хворобою особою, яка знає про наявність у неї такого захворювання, іншої особи. Способи зараження не оговорені у статті і можуть бути різними: статеві зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, інші дії сексуального характеру; порушення гігієнічних правил поведінки в сім’ї, побуті, роботі (спільне користування столовим посудом, постільною білизною та ін.).
Відповідальність за вчинення цього злочину настає у разі зараження іншої особи венеричним захворюванням, тому закінченим злочин буде з моменту, коли у потерпілого будуть виявлені клінічні ознаки венеричного захворювання. При цьому інкубаційний період - тобто максимальний відрізок часу, що минає від моменту зараження людини збудниками інфекційної хвороби до появи перших симптомів хвороби, - для різних венеричних захворювань може бути від кількох днів до кількох тижнів (місяців).
6. Суб’єктивна сторона зараження венеричним захворюванням передбачає наявність вини як умисної, так і необережної (у вигляді злочинної самовпевненості, оскільки обов’язковою ознакою цього злочину є знання винним про свою хворобу).
7. Особи, які самі не хворіють венеричною хворобою, але які навмисно тим чи іншим способом заразили іншу особу венеричною хворобою, підлягають відповідальності, залежно від способу дій та форми вини, за тілесні ушкодження, передбачені ст.121 чи 122.
8. Кваліфікований вид злочину передбачений ч.2 ст.133 за однією з трьох ознак: зараження венеричною хворобою особою, яка раніше вже була засуджена за такий же злочин і має за це судимість; зараження двох або більше потерпілих та зараження венеричною хворобою неповнолітнього.
9. Для кваліфікації дій за ознакою зараження венеричною хворобою неповнолітнього (ч.2 ст.133) необхідно встановити, що винна особа знала або допускала, що потерпілим є неповнолітній, а так само, що вона повинна була і могла це передбачити.
10. Про судимість див. коментар до ст.88.
11. За частиною 3 ст.133 кваліфікуються дії винних, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, під якими слід розуміти спричинення внаслідок захворювання потерпілого венеричною хворобою тривалого розладу його здоров’я, середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень; зокрема, позбавлення потерпілого репродуктивної здатності, а також смерті. При цьому вказані наслідки - результат послідовно розвинутого хворобливого процесу, який безпосередньо пов’язаний із зараженням венеричною хворобою. Психічне ставлення винного до тяжких наслідків є необережним.
12. Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок вчинення якогось іншого злочину, наприклад при зґвалтуванні (ст.152) або при насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом (ст.153), то все вчинене утворює сукупність злочинів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Завдання фізичних або моральних страждань	\|	Злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.