Злочини, що посягають на інші права громадян

Стаття 183. Порушення права на отримання освіти

1. Незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності -
карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних закладах -
карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Статтею 183 передбачена відповідальність за два самостійні злочини. Обидва злочини мають формальні склади, тобто є закінченими з моменту вчинення зазначених у диспозиціях ч.1 та ч.2 ст.183 діянь.
2. Згідно зі ст.53 Конституції України, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. При цьому повна загальна середня освіта є обов’язковою, а право громадян на безоплатне здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах може бути ними реалізоване на конкурсній основі.
Громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання та інших обставин (див. ч.1 ст.3 Закону України “Про освіту” від 23 травня 1991 р. в редакції від 23 березня 1996 р.).
3. Із об’єктивної сторони передбачений ч.1 ст.183 злочин дістає вияв у відмові прийняття до навчального закладу дошкільної, загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої, післядипломної освіти будь-якої форми власності, а також до аспірантури і докторантури.
Під незаконною відмовою у прийнятті до навчального закладу слід розуміти як прямо висловлене небажання прийняти (зарахувати) особу з тих чи інших підстав до навчального закладу (наприклад, відмова прийняти до загальноосвітнього закладу учня з мотивів проживання його в іншому районі), так і завуальовані її форми, наприклад, заниження оцінки на вступних іспитах, тобто неприйняття до навчального закладу з порушенням визначених законами та підзаконними нормативно-правовими актами правил прийняття до них. Зокрема, правила (умови) прийому до вищих навчальних закладів України на відповідний календарний рік затверджуються Міністерством освіти і науки України. Наказом Міністерства освіти і науки України від 19 червня 2003 р. № 389 затверджена Інструкція про порядок конкурсного приймання дітей (учнів, вихованців) до гімназій, ліцеїв, колегіумів, спеціалізованих шкіл (шкіл-інтернатів), дія якого поширюється на названі заклади державної та комунальної форм власності. Порядок приймання дітей (учнів, вихованців) до загальноосвітніх навчальних закладів приватної форми власності визначається директором навчального закладу та затверджується його засновником (власником).
Види (типи) навчальних закладів визначаються ст.33-48 Закону України “Про освіту” та законами, якими регулюється порядок одержання тієї чи іншої освіти: ст.12 Закону України “Про дошкільну освіту” від 11 липня 2001 р.; ст.4, 9 Закону України “Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 р.; ст.4, 18 Закону України “Про професійно-технічну освіту” від 10 лютого 1998 р.; ст.5, 12 Закону України “Про позашкільну освіту” від 2 червня 2000 р.; ст.24-26 Закону України “Про вищу освіту” від 17 січня 2002 р.
4. Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Якщо матиме місце пряме чи непряме обмеження прав за ознаками расової належності, національності, політичних, релігійних та інших переконань громадянина, його етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовними чи іншими ознакам, дії особи мають кваліфікуватися як сукупність злочинів за ч.1 ст.183 та відповідною частиною ст.161.
5. Суб’єкт злочину спеціальний - службові особи навчального закладу, наділені правом вирішення питань про прийняття (зарахування) до навчального закладу (керівник, голова та члени приймальної чи предметної комісії), а так само інші особи, які вчинюють дії, які впливають на прийняття чи неприйняття громадянина до навчального закладу, наприклад, особи, які приймають вступні іспити чи проводять співбесіди із претендентами на зарахування до навчального закладу. Зокрема, зарахування учнів до загальноосвітнього закладу проводиться наказом директора, що видається на підставі заяви за наявності медичної довідки встановленого зразка і відповідного документа про освіту (крім учнів першого класу) (див. ч.2 ст.18 Закону України “Про загальну середню освіту”), який і буде суб’єктом злочину при незаконній відмові у прийнятті до зазначеного закладу.
6. Під незаконною вимогою оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних закладах (ч.2 ст.183) слід розуміти як вимогу (пропозицію) оплати повністю чи частково навчання як умови прийняття до навчального закладу чи продовження (завершення) навчання у ньому (наприклад, оплатити навчання у магістратурі), так і вимогу оплати певних послуг навчальних закладів чи сплати певних коштів для матеріально-технічного забезпечення їх функціонування (проведення ремонту, оплата праці прибиральниць, наочних посібників тощо). Незаконною має вважатись також вимога оплати за навчання у розмірі, що перевищує законодавчо дозволений. Згідно з ч.5 ст.61 Закону України “Про освіту” розмір плати за весь строк навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється у договорі, що укладається між навчальним закладом та особою, яка навчатиметься, або юридичною особою, що оплачуватиме навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів або надання додаткових освітніх послуг, у грошовій одиниці України - гривні, з урахуванням офіційно визначеного рівня інфляції за попередній календарний рік, і не може змінюватися протягом усього строку навчання, а тому, наприклад, вимога сплатити за черговий рік навчання суму, що перевищує визначену у договорі, має вважатись незаконною. Аналогічні за змістом положення містяться і в ч.6 ст.64 Закону України “Про вищу освіту” щодо оплати навчання у вищих навчальних закладах та надання ними додаткових освітніх послуг. При цьому в абз.3, 4 ч.6 ст.64 Закону обумовлюється, що розмір плати за весь строк навчання або за надання додаткових освітніх послуг публікується у загальнодержавних друкованих засобах масової інформації та інформаційних збірниках спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки, а плата за навчання або за надання додаткових освітніх послуг може вноситись за весь строк або надання додаткових освітніх послуг повністю одноразово або частинами - помісячно, по семестрах, щорічно. Незаконною вимогою оплати за навчання має вважатись і вимога оплати вартості підручників, які повинні надаватись безкоштовно.
Іноземці, особи без громадянства здобувають освіту в закладах освіти України відповідно до чинного законодавства та міжнародних договорів. Зокрема, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються правом на здобуття професійно-технічної освіти та повної загальної середньої освіти у порядку, встановленому для громадян України. Інші іноземці оплачують своє навчання, якщо інше не передбачене законодавством або міжнародними договорами України (див. ч.3, 4 ст.5 Закону України “Про професійно-технічну освіту”; ч.4 ст.6 Закону України “Про загальну середню освіту”).
7. Із суб’єктивної сторони передбачений ч.2 ст.183 злочин характеризується прямим умислом.
8. Суб’єкт злочину спеціальний - службова особа державного чи комунального навчального закладу.

Стаття 184. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

1. Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров’я -
карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.
2. Незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я -
карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

1. Статтею 184 передбачена відповідальність за два самостійних склади злочинів, сформульованих відповідно у її ч.1 та ч.2.
2. Термін “медична допомога” широко вживається у національному законодавстві, проте цілісна правова дефініція цього поняття у законах України відсутня, а тому поняття медичної допомоги має бути визначене законом (див. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення ч.3 ст.49 Конституції України “у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно” (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29 травня 2002 р. № 10-рп/02, справа № 1-13/2002).
Згідно з рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 66 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови КМ “Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти” (справа про платні медичні послуги) від 25 листопада 1998 р. № 15-рп/98, поняттям “медична допомога” охоплюється лікування, профілактичні заходи, які проводяться при захворюваннях, травмах, пологах, а також медичний огляд та деякі інші види медичних робіт. У Програмі подання громадянам гарантованої державної безоплатної медичної допомоги, затвердженій постановою КМУ від 11 липня 2002 р. № 955, під медичною допомогою розуміється вид діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров’ю і працездатності та здійснюється професійно підготовленими працівниками, які мають на це право відповідно до законодавства. У названій Програмі визначені види медичної допомоги, які безоплатно надаються державними та комунальними закладами охорони здоров’я: швидка та невідкладна - на догоспітальному стані станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини; амбулаторно - поліклінічна; стаціонарна - у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленням медико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій; невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі - дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років); долікарська медична допомога сільським жителям; санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях; утримання дітей у будинках дитини; медико-соціальна експертиза втрати працездатності. Безоплатна медична допомога перелічених видів надається дозволеними до застосування в Україні методами діагностики та лікування (відповідні протоколи, стандарти), включаючи лікарські засоби, кров та її компоненти і препарати, апаратуру, лабораторні та інші дослідження з використанням наявної матеріально-технічної бази.
У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно (ч.3 ст.49 Конституції України). До медичних послуг, надання яких безоплатно в державних закладах охорони здоров’я не може брати на себе держава, тобто які можуть оплачуватись, у рішенні Конституційного Суду України віднесені медичний огляд осіб для отримання посвідчення водія транспортних засобів; дозволу на право отримання та носіння зброї громадянами, за винятком військовослужбовців і посадових осіб, носіння зброї якими передбачено законодавством; відповідних документів на виїзд громадян за кордон за викликом родичів, що проживають за кордоном, та деякі інші. Перелік таких платних послуг не може вторгатися у межі безоплатної медичної допомоги і відповідно до вимог п.6 ч.1 ст.92 Конституції України має встановлюватись законом (див. назване Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р.).
КМУ постановою від 11 липня 2002 р. № 989 вніс зміни до своєї постанови від 17 вересня 1996 р. № 1138 “Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти”, затвердивши в новій редакції Переліки платних послуг, які можуть надаватися згідно з функціональними повноваженнями державними і комунальними закладами охорони здоров’я, та платних послуг з провадження господарської та/або виробничої діяльності, а також доповнив перелік платних послуг, що надаються згідно з функціональними повноваженнями вищими медичними навчальними закладами та науково-дослідними установами.
Згідно із ч.6 ст.18 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров’я.
Конституційний Суд України визнав таким, що суперечить ст.49 Конституції України, положення абз.2 п.1 постанови КМУ “Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти” від 17 вересня 1996 р. № 1138, яким дозволено лікувальнота санітарно-профілактичним закладам приймати від хворих плату за надані їм інші медичні послуги як внесення добровільної компенсації. Конституційний Суд України, не виключаючи можливості і доцільності добровільних пожертвувань на охорону здоров’я, вважає, що благодійна діяльність має здійснюватись у відповідних правових формах і в порядку, передбачених, зокрема, Законом України “Про благодійництво та благодійні організації” від 16 вересня 1997 р. Положення ж постанови щодо внесення добровільної компенсації (до того ж безпосередньо в касу державного закладу охорони здоров’я) на практиці нерідко використовується як підстава для обов’язкової оплати хворими наданої їм медичної допомоги.
3. Згідно із згадуваним рішенням Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. положення ч.3 ст.49 Конституції України “треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги”.
4. Із об’єктивної сторони передбачений ч.1 ст.184 злочин дістає вияв у вимозі, зверненій до хворого чи будь-якої іншої особи, оплатити (попередньо в момент чи після надання) вартість наданої медичної допомоги чи такої, що має бути надана, яка, згідно з чинним законодавством, має надаватися безоплатно. Незаконною має вважатись вимога оплати за надання будь-якої медичної допомоги в державних та комунальних закладах охорони здоров’я, в тому числі і вимога завуальованої її оплати (добровільна компенсація за надані послуги, добровільне пожертвування на охорону здоров’я, добровільні внески до різноманітних медичних фондів тощо), за винятком оплати медичних послуг, які не є видами медичної допомоги, і які, згідно із згаданою постановою КМУ від 17 вересня 1996 р. № 1138 віднесені до платних, та випадків оплати медичної допомоги, що надається іноземцям, в порядку, передбаченому Порядком надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України, затвердженим постановою КМУ від 28 січня 1997 р. № 79.
Злочин є закінченим з моменту пред’явлення вимоги оплатити медичну допомогу, незалежно від того, мала місце чи ні така оплата.
5. Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.
6. Суб’єкт злочину спеціальний - медичний чи фармацевтичний працівник, який надає медичну допомогу хворому. Суб’єктом злочину можуть бути і службові особи державних та комунальних закладів охорони здоров’я, які або незаконно вимагають від хворих оплати наданої чи такої, що має бути надана, медичної допомоги, або ж дають підлеглим вказівки вимагати плату чи пропонувати здійснювати “благодійні” пожертвування за надання медичної допомоги. За наявності підстав, дії службових осіб також кваліфікуються за ст.364 чи 365.
7. Згідно з ч.3 ст.49 Конституції України існуюча мережа державних і комунальних закладів охорони здоров’я не може бути скорочена, тобто будь-яке рішення про скорочення мережі таких закладів має вважатись незаконним.
Під закладами охорони здоров’я розуміються підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом надання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників. Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санаторно-профілактичні, лікувально-профілактичні (поліклініки, лікарні, диспансери, клініки науково-дослідних інститутів, інші акредитовані заклади, служба швидкої допомоги, спеціальні лікувально-профілактичні заклади), фізкультурно-оздоровчі, санітарно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я (див. абз.4 ч.1 ст.3, ч.1 ст.16, ст.33 Основ законодавства України про охорону здоров’я). Сукупність закладів охорони здоров’я на території певної територіальної громади утворює їх мережу.
Залежно від форми власності та підпорядкування заклади охорони здоров’я поділяються на державні, комунальні, відомчі, недержавної форми власності. Скорочення мережі закладів охорони здоров’я, які не є державними чи комунальними, законом не заборонено.
Незаконним скороченням мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я має вважатись як незаконне закриття (припинення діяльності) закладу в цілому, так і окремих відділень такого закладу.
Не є незаконним скороченням мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я тимчасове припинення роботи такого закладу (його окремого відділення) внаслідок об’єктивних обставин: відсутність медичних чи фармацевтичних працівників певної кваліфікації, необхідність проведення капітального ремонту приміщення, відсутність необхідного медичного обладнання тощо.
7. Із суб’єктивної сторони передбачений ч.2 ст.184 злочин характеризується прямим умислом.
8. Суб’єкт цього злочину спеціальний: службові особи 1) органів влади чи органів місцевого самоврядування, у власності чи підпорядкуванні яких знаходиться заклад охорони здоров’я, діяльність якого ними припинена, та 2) службові особи державних і комунальних закладів охорони здоров’я.
Злочин, передбачений ч.1 ст.184, необхідно відмежовувати від злочину, передбаченого ст.354. Зазначені злочини розрізняються за суб’єктом (суб’єктом злочину, передбаченого ст.354, є будь-який працівник державного чи комунального закладу охорони здоров’я, який не є службовою особою, а передбаченого ч.1 ст.184 - медичний чи фармацевтичний працівник, який надає медичну допомогу чи здійснює керівництво закладом охорони здоров’я або його структурного підрозділу), за цільовим призначенням коштів (при вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.184, оплата медичної допомоги здійснюється на рахунок державного чи комунального закладу охорони здоров’я, а при вчиненні злочину, передбаченого ст.354, матеріальні блага або вигоди майнового характеру вимагаються і одержуються працівником такого закладу для себе особисто), за розміром коштів (за ч.1 ст.184 розмір сплачених коштів значення не має, а за ст.354 розмір винагороди має бути значним).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Злочини проти свободи совісті	\|	Загальна характеристика та види злочинів проти власності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.