І. Розвиток освіти в Україні кінець ХІХ – початок ХХ ст.

На межі ХІХ-ХХ ст. в Україні у зв'язку із зростанням потреб у кваліфікованих кадрах, що диктувалося вимогами розвитку індустріального суспільства, збільшується мережа навчальних закладів. Але навчання було необов'язковим, тому лише 20% сільського і 50% міського населення вміли читати і писати. Лише 10% учителів мали закінчену педагогічну освіту (в обсязі вчительської семінарії).

Для покращення ситуації створювались недільні школи, зокрема у Харкові в 1862 р. Христина Алчевська (1841-1920) заснувала Харківську жіночу недільну школу і утримувала її до 1919 року. В школі вона безкоштовно викладала з колективом педагогів-сподвижників, популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка. Школа стала прогресивним педагогічним центром освіти не лише в Україні, а й в усій Російській імперії.

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії сприяла відродженню української мови та школи, оскільки політика Тимчасового уряду у галузі народної освіти була демократичніше, ніж царського. У цей період на чолі освітнього руху в Україні стали громадські організації, серед яких найважливішу роль відігравало Товариство Шкільної освіти.

Товариство розповсюдження шкільної освіти в Україні – створене українським учительством у 1917 р. з метою організації українського шкільництва. Товариство організувало у квітні 1917 р. Всеукраїнський з’їзд учителів, де вирішили утворити Всеукраїнську вчительську спілку та Головну Шкільну Раду. Остання, була першим офіційним українським державним органом у справах освіти. Тимчасовий російський уряд змушений був дати дозвіл на впровадження у школах української мови, але російська мова ставала другою мовою і виступала як обов’язковий предмет вивчення.

Справжнім виразником інтересів громадянства і учительства у справі освіти стала Центральна Рада (утворена у березні 1917 р.). Тоді ж було утворено Генеральний Секретаріат Освіти на чолі з І.Стешенком.

Секретаріат освіти у співробітництві з Всеукраїнською Учительською Спілкою приступили до українізації школи, яка зводилась до: навчання українською мовою, запровадження українознавчих предметів, підготовка навчальних підручників українською мовою, відкриття нових українських шкіл та реорганізація російських в українські школи, підготовка вчителів-українців тощо.

Влітку 1917 р. пройшли два Всеукраїнські з’їзди вчителів, де було проголошено принципи української школи: наступність усіх шкіл, право всіх на безплатну освіту, обов’язковість освіти, світськість освіти (хоч дозволялося і релігійне виховання школярів). В цей час в Україні було відкрито 39 українських гімназій. Реорганізацію вищих навчальних закладів можна було здійснювати двома шляхами: 1. українізація існуючих університетів; 2. заснування нових українських вищих шкіл; але було вирішено засновувати нові вищі навчальні заклади. З березня 1917 по квітень 1918 рр. були засновані:

1. Український народний університет в Києві, де діяло три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний та юридичний.

2. Педагогічна академія у Києві, де готували вчителів українських середніх шкіл, які б викладали предмети українознавства.

3. Академія мистецтв– головним завданням якої булопіднесення національного мистецтва до світового рівня.

4. Український народний університет у Полтаві з двома факультетами: історико-філологічним та економіко-правовим.

Після проголошення IV Універсалом самостійності УНР (22 січня 1918 р.) Генеральний Секретаріат Освіти реорганізовано у Міністерство народної освіти на чолі з І. Стешенком. Досягненню значніших успіхів перешкоджали вагомі причини: політична нестабільність, відсутність коштів, опозиція росіян та русифікованих українців, дефіцит українських підручників та вчителів.

Справу Центральної Ради продовжив уряд Української держави гетьмана П. Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. За часів правління гетьманату відкрито 54 українські гімназії, а у гімназіях, що залишились з російської мовою було введено обов'язкові предмети: українську мову, історію та географію України та історію української літератури. Продовжують відкривати університети: Державний український університет у Києві;Український університет у Кам'янці-Подільському.

Засновано: 1. Державний український архів – з документами з історії України, що перевезені з архівів Москви та Петрограда; 2. Національну галерею мистецтв; 3. Український історичний музей; 4. Українську національну бібліотеку, фонди якої так швидко зростали, що вона могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи; 5. Український театр драми та опери; 6. Українську державну капелу; 7. Державний симфонічний оркестр; 8. Українську академію наук з трьома відділами: історико-філологічним, фізико-математичним та соціально-економічним. Першим президентом академії став професор хімії Володимир Вернадський.

На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, якими в школах України користувались ще через 10 років.

З середини грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р. за часів Директорії, вважалося, що тільки національна освіта може витворити активну націю, і освіта займала у політиці перше місце. Міністром народної освіти у цей період став професор І.Огієнко. Директорія прийняла постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища учителів, про децентралізацію управління освітою.

З 1919 р. систему української освіти намагались будувати більшовики, але за російським зразком. Беручи за основу російське "Положення про єдину трудову школу", вони прийняли у травні 1919 р. "Положення про єдину трудову школу УРСР". "Положення" передбачало: запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з 8-ми років, загальноосвітній і політехнічний характер навчання, заборону релігійного виховання, введення в школі продуктивної праці дітей. Заперечувалися екзамени, не допускалися домашні завдання, поділ на класи замінювався поділом на групи за рівнем підготовленості, ліквідовувалася 5-бальна система оцінювання знань.

У березні 1920 р. було затверджено українську радянську систему освіти, яка діяла 10 наступних років. Її автор Нарком освіти Г. Гринько виходив з потреб українського народу: 1. підготовка кваліфікованих робітників для відбудови господарства; 2. захист великої кількісті сиріт і напівсиріт, які з’явилися у результаті революції та війни.

У травні 1920 р. було прийнято спільне рішення Наркомосів України і Росії "Про єдність освітньої політики", але українська система освіти відрізнялась від російської. У Росії освіта була політехнічною, а в Україні навчальні заклади, поєднуючись з виробництвом, утворювали єдину систему професійної освіти. У Росії єдина трудова школа була дев’ятирічною, а в Україні – семирічною. У Росії технікум готував до інституту, а в Україні інститут і технікум визнавалися як рівноправні вищі учбові заклади, але технікум випускав вузьких спеціалістів-інструкторів, а інститут – висококваліфікованих спеціалістів-практиків. На відміну від російської українська система виключала зі своєї схеми університети, які у 1920 р. були реорганізовані в інститути народної освіти. Підготовку вчених з тієї чи іншої галузі науки здійснювали академії і інститути теоретичного знання. Розходження в українській і російській системах освіти були аж до 1930 р.

З 1923 р. на радянській Україні проводилась політика «коренізації», спрямована на виховання й висування кадрів корінної національності, що було викликано прагненням більшовиків заручитися підтримкою корінного населення. Але українське населення називало цю політику політикою українізації, оскільки вона здійснювалась у двох напрямах: українізація та створення умов для культурного розвитку населення. Важливим етапом цієї політики була ліквідація безграмотності, коли згідно із постановою Раднаркому УРСР все населення зобов'язане навчитися грамоті російською або рідною мовою. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О. Шумський та М. Скрипник.

Продовжується робота із дітьми-сиротами, правопорушниками та безхатченками. У цей час на педагогічній ниві працює видатний педагог Антон Макаренко (1888-1939), який у 1920 р. він організував під Полтавою колонію для неповнолітніх правопорушників, де навчання поєднувалось з виробничою працею вихованців. У 1926 р. колонія переїздить під Харків на територію колишнього Куряжського монастиря. А. Макаренко теоретично обґрунтував та перевірив на практиці вчення про організацію та виховання особистості в колективі.

Отже, відновлення української державності у 1917-1920 рр. та становлення освіти дали сильний імпульс національному розвитку України, який охопив різні сфери життя, зокрема літературу та мистецтво. Саме тому 20-ті роки ХХ ст. найчастіше характеризують як чергове національне відродження.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
VІI. Становлення театрального та музичного мистецтва (20хв.)	\|	ІІ. Революційно-демократичні мистецькі напрями.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.