МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів Контакти
Тлумачний словник |
|
|||||||
ДжерелаПоняття і система Основи правового в статусу людини і громадянина в ЄС
Основи правового положення людини і громадянина - один з головних правових інститутів у демократичному суспільстві, що входить у систему галузі конституційного права конкретної країни. Його норми встановлюють найбільш істотні, вихідні початки, що визначають положення особистості в суспільстві і державі, принципи їхніх взаємин1. У сучасній Європі інститут основ правового положення особистості існує не тільки на національному (у рамках окремих держав - членів ЄС), але і наднаціональному рівні, тобто в рамках Європейського Союзу в цілому. Він являє собою сукупність норм права Європейського Союзу, що закріплюють найбільш важливі і єдині для всього Союзу стандарти поводження людини і громадянина в суспільстві, а також принципи взаємин особистості з органами публічної влади на всіх рівнях, у тому числі з інститутами Європейського Союзу. З погляду свого предмета інститут основ правового положення людини і громадянина утворить складову частину "конституційного права" Європейського Союзу (у західній доктрині слова "конституційне право Союзу" використовуються звичайно без лапок) і охоплює, у принципі, усі три опори організації Європейського Союзу. Даний інститут зародився в рамках Європейських співтовариств (комунітарного права), де донині створювалась і діє велика частина його норм. З врахуванням пріоритетного і зростаючого значення основ правового положення людини і громадянина на сьогоднішній день вони перетворилися в один із самостійних компонентів у системі права Європейського Союзу в цілому, норми якого "пронизують" і зв'язують всі інші її компоненти, не тільки комунітарне право, але і право ОВПБ, право СПСО і шенгенске право. Основи правового положення людини і громадянина в Європейському Союзі, у свою чергу, також носять системний характер. Система основ правового положення особистості включає три базових елементи: - по-перше, громадянство як стійкий правовий зв'язок людини з Європейським Союзом; - по-друге, принципи правового положення людини і громадянина; - по-третє, основні права, свободи й обов'язки.
Джерелами основ правового положення людини і громадянина, як і інших норм права Європейського Союзу, служать у першу чергу статті "конституції" Союзу, тобто його установчих документів. Однак у зв'язку з тим, що договори про Європейський Союз і ЄС дотепер не містять повноцінного "білля про права", документи первинного права треба було доповнити положеннями інших видів нормативних актів і договорів, у тому числі запозичених з інших правових систем, а також актами прецедентного права. Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р. Даний Договір є найважливішим джерелом первинного права Союзу в цілому. Саме в ньому містяться норми, що вводять інститут громадянства Європейського Союзу. Вони складають предмет окремої частини Договору - частини другий "Громадянство Союзу", що закріплює також ряд основних прав особистості (наприклад, право чи петицій волю пересування і вибору місця проживання). Деякі права особистості, в основному в економічній сфері, містяться й в інших частинах Договору (особливо в третьої - "Політика Співтовариства"). До них відносяться, зокрема , "волі" загального ринку (воля пересування працівників, воля установи й ін.), принцип рівності жінок і чоловіків у питаннях оплати праці і деякі інші. Договір служить також головним джерелом повноважень інститутів Союзу по регулюванню і захисту основних прав і воль і демократичних принципів правового статусу особистості. Наприклад, згідно ст. 12 і 13 першої частини документа ("Принципи") Рада і Європарламент уповноважені приймати законодавчі акти й інші заходи для боротьби з такими видами порушень принципу рівноправності, як дискримінація по національній ознаці, по ознаці підлоги, раси, етнічного походження і т.д. Нарешті, у цьому Договорі встановлені найважливіші гарантії захисту прав і воль людини і громадянина, особливо від зазіхань з боку наднаціональних інститутів: скарги Омбудсману, позови в Суд ЄС і Трибунал першої інстанції, у тому числі про компенсацію збитків, заподіяних індивіду Співтовариством і його посадовими особами, і ін. Договір про Європейський Союз 1992 р. На відміну від ДЕС Договір про Європейський Союз регулює, головним чином, відносини між державами-членами і наднаціональними інститутами в рамках другої і третьої опор. У той же час саме в ньому закріплені загальні принципи конституційного ладу, обов'язкові для дотримання на всіх рівнях політичної влади (ст. 6), серед яких одним з найважливіших є принцип поваги прав людини й основних воль. Його порушення може служити підставою для позовів у Суд ЄС (ст. 46), а якщо аналогічні порушення систематично допускають держави-члени, то до них можуть бути застосовані санкції за рішенням Ради Європейського Союзу. Прецедентне право судів Європейського Союзу Наднаціональні органи правосуддя ЄС, особливо Суд ЄС, зіграли ключову роль у становленні і захисті демократичних основ правового статусу особистості на рівні Європейського Союзу, насамперед основних прав людини і громадянина. Принцип верховенства основних прав і воль, проголошений у Договорі про Європейський Союз, являє собою кодификацію прецедентного права Суду, що визнав його обов'язковим для ЄС ще в 1960-і рр. У рішеннях судів Європейського Союзу (ці рішення виступають одночасно і як правозастосовчі, і як правотворчі акти) уперше був встановлений і юридично закріплений ряд окремих прав і свобод особи стосовно ЄС, у тому числі право власності, право на недоторканність приватного життя й ін. Визнаючи конкретне чи право принцип у якості обов'язкового для Співтовариства, Суд ЄС, у свою чергу, ґрунтується на інших нормативних актах і договорах, на яких він посилається у своїх рішеннях. До числа таких джерел прецедентного права відносяться, зокрема , загальні конституційні традиції держав-членів; загальновизнані принципи міжнародного права і міжнародні документи про права людини (Міжнародний пакт про економічні і соціальні права 1966 р., Міжнародний пакт про цивільні і політичні права 1966 р., Європейська соціальна хартія 1961р. і ін.). Європейська конвенція про захист прав людини й основних воль 1950 р. Конвенція був підписаний у рамках Ради Європи і в даний час відіграє роль загальноєвропейського білля про права, обов'язкового і для Росії . Оскільки в Конвенції беруть участь усі держави - члени ЄС, Суд ЄС у 1970-і рр. визнав Конвенцію як джерело комунітарного права, що повинні дотримувати не тільки країни Співтовариства (як сторони, що підписали Конвенцію), але і Співтовариство в цілому. Рішення Суду були підтверджені Договором про Європейський Союз. Згідно § 2 ст. 6 "Союз поважає основні права людини, як вони гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини й основних воль, підписаної 4 листопада 1950 р. У Римі...". Рецепція Конвенції Ради Європи - у чималому ступені вимушений крок, викликаний відсутністю у Європейського Союзу власного "білля про права". Знайдене рішення, однак, не вирішує проблеми, оскільки Конвенція усупереч своїй назві закріплює далеко не весь комплекс основних прав і свобод особи. У її тексті майже відсутні права "третього покоління" - соціально-економічні і культурні. Захист їх на рівні Союзу не менш важливий, чим охорона "класичних" прав, що ідуть ще від ранніх етапів конституціоналізму, до доктрини держави як "нічного сторожа". Потреба у визнанні і захисті всіх категорій основних прав і воль на рівні сучасних стандартів змусила інститути і держави - члени Союзу повернутися до питання про розробку свого, союзного, "білля про права" - спочатку у виді декларацій, потім - повноцінної Хартії основних прав. Декларації про права людини 1989 р.у 1989 р. у рамках ЄС (Союзу тоді ще не існувало) минулого прийняті два акти про права людини з рекомендаційною силою: Декларація основних прав і воль і Хартія Співтовариства про основні соціальні права працівників. Перший документ розроблений Європейським парламентом, другий - результат колективного правотворчості держав-членів (її підписали 11 з 12 тодішніх країн ЄЕС - усі, крім Великобританії). Декларація основних прав і воль - досить короткий акт, що складається з 25 статей, у якому проголошуються основні права всіх категорій, у тому числі соціально-економічні, а також їхні гарантії і найважливіші принципи правового положення особистості (принцип рівності перед законом - ст. 3) і політична системи в цілому (принцип демократії - ст. 17). Хартія Співтовариства про основні соціальні права працівників, як видно з її назви, закріплює насамперед соціальні права і гарантії облич найманої праці: право на зайнятість і винагороду, право на поліпшення умов життя і праці, право на соціальний захист і т.д. Її основна частина включає 30 пунктів, багато хто з який носять програмний характер (наприклад, п. 17, відповідно до якого "інформування, консультація й участь працівників у керуванні повинні розвиватися по відповідним напрямках, приймаючи в увагу діючу практику в різних державах-членах"). Декларація Європарламенту і Хартія соціальних прав (відповідно до її преамбули також має силу декларації) лише з застереженнями можуть бути названі джерелами основ правового положення людини і громадянина в Європейському Союзі. Хоча обидва документи мають чимале політичне значення, жоден з них не одержав сили юридично обов'язкового нормативного акта. У західній доктрині їх звичайно характеризують як джерела "м'якого права" - на відміну від "твердого права" (права в традиційному змісті слова), норми якого містяться в регламентах, директивах, інших стандартних формах правотворчості. Хартія Європейського Союзу про основні права 2000 р.1 Після довгих коливань і проміжних мір у 1999 р. на вищому політичному рівні (на засіданні Європейської ради) було прийнято рішення почати підготовку Хартії про основні права з перспективою додання їй вищої юридичної чинності в правовій системі Союзу. Текст Хартії розробляв спеціальний тимчасовий орган - Конвент, що включав представників законодавчої і виконавчої влади держав-членів і Європейського Союзу: депутати національних і Європейських парламентів, уповноважені представники глав чи держав урядів країн ЄС і глави Європейської комісії. Після схвалення керівниками держав-членів Хартія була прийнята й урочисте проголошена в якості спільного правового акта трьох інститутів Союзу: Європейського парламенту, Ради і Комісії. Це відбулося 7 грудня 2000 р. у Ніцці - майже одночасно зі схваленням тексту Ницького договору. Призначення Хартії - звести воєдино, підтвердити і систематизувати основні права, а також принципи правового статусу особистості, що були визнані раніше за громадянами Європейського Союзу в інших джерелах (включаючи установчі договори і Конвенцію Ради Європи 1950 р.). У той же час абсолютна більшість прав, що містяться в Хартії, - це права людини, визнані за кожним обличчям, що знаходиться на території Європейського Союзу (отже, і за громадянами Росії). У Хартію включені також деякі нові права, уперше визнані тут у якості основних, зокрема право на цілісність особистості (ст. 2) і право на гарне керування (ст. 41). Відмінною рисою Хартії є її унікальний спосіб класифікації основних прав і воль. Хартія систематизувала основні права людини і громадянина, але підставою класифікації виступають не предмет суб'єктивного права (права особисті, політичні, економічні і т.д.), а цінності, на захист яких вони спрямовані: людське достоїнство, воля, рівність, солідарність (абз. 2 преамбули). Відповідно іменуються перші розділи Хартії і розподіляються закріплені в них основні права і волі. Глава І "Гідність" (ст. 1-5) крім, власне, права на людське достоїнство (ст. 1), закріплює права і гарантії, що забезпечують гідне існування людської особистості в суспільстві: право на життя, заборона катувань, рабства й ін. Глава ІІ "Свободи" (ст. 6-19) включає переважно "негативні" права, тобто права на невтручання в приватне життя і сторони інших облич, головним чином з боку публічної влади. Ці права виступають як юридична міра свободи особи: право на волю й особисту недоторканність, на повагу приватного і сімейного життя, на захист даних особистого характеру, на вступ у шлюб і створення родини, волю думки, сумління і віросповідання, волю мистецтва і науки, волю підприємництва й ін. З приведених прикладів видно, що права, що містяться в гл. ІІ Хартії, по своєму предметі відносяться як до особистим і політичної, так і до соціальним, економічним і культурної. Глава ІІІ "Рівність" (ст. 20-26) містить норми, спрямовані на забезпечення третьої цінності, зазначеної в преамбулі Хартії. Поряд із принципом рівності в різних його проявах тут закріплені права обличчя, що бідують у підвищеному соціальному захисті: дітей, літніх, інвалідів. Метою Хартії, таким чином, є досягнення не тільки формально-юридичної рівноправності, але і, по можливості, фактичної рівності всіх членів суспільства. Глава ІV "Солідарність" (ст. 27-38) спрямована на досягнення соціальної справедливості в суспільстві, зм'якшення протиріч між різними класами і шарами населення, насамперед , між найманими робітниками і роботодавцями: право працівників підприємства на інформацію і консультації, право на колективні переговори і колективні дії, у тому числі право на страйк, право на безкоштовну допомогу в працевлаштуванні й ін. Тут же закріплюються права на соціальне забезпечення, охорону здоров'я й інших соціальних прав і гарантії. Глава V "Громадянство" (ст. 39-46) включає права, користування якими, як правило, зв'язано з наявністю в обличчя громадянства Європейського Союзу. В основному це політичні права, що відтворені з частини другий ДЕС "Громадянство Союзу". Глава VІ "Правосуддя" (ст. 47-71) закріплює не стільки права, скільки гарантії прав особистості, переважно в рамках карного процесу: ефективний судовий захист порушених прав, презумпція невинності, неприпустимість зворотної сили закону, що встановлює чи підсилює відповідальність, покарання, розмірне ваги злочину, і ін. Глава VІІ "Загальні положення" (ст. 51-54) - заключна - визначає сферу застосування Хартії в цілому, у тому числі критерії допустимості обмежень прав і воль, заборона зловживання правами. Тут же вирішене питання про співвідношення Хартії з іншими джерелами основних прав, що діють на міжнародному, національному і наднаціональному рівнях. Союзний "білль про права" не скасовує і не обмежує дія конституційних і міжнародно-правових гарантій основних прав і воль. Вони зберігають у повному обсязі силу "у рамках своєї відповідної області застосування" (ст. 53). Не утрачає своєї сили як джерело права Європейського Союзу і Конвенція 1950 р. "Про захист прав людини й основних воль". Більш того, якщо Хартія і Конвенція закріплюють однакове по змісту право (наприклад, волю об'єднання), ті обидва джерела повинні застосовуватися також однаковим образом відповідно до тлумачення Європейського суду по правах людини. Разом з тим право Європейського Союзу, включаючи Хартію, може надавати більш широкий захист основних прав, навіть врозріз з Конвенцією (ст. 52). До вступу в силу Лісабонського договору Хартія не володіє повною мірою обов'язковою силою в правовій системі Європейського Союзу. Проте уже в даний час на Хартію посилаються у своїх рішеннях судові органи держав-членів, у тому числі конституційні суди деяких з них (наприклад, в Іспанії). У преамбулах практично всіх правових актів Європейського Союзу, виданих після 2001 р., міститься вказівка на те, що відповідний документ "дотримує права і додержується принципів, що закріплені в Хартії Європейського Союзу про основні права". У цьому зв'язку Суд ЄС у 2006 р. визнав допустимість використання Хартії як акт тлумачення при дозволі справ, що торкаються основні права людини і громадянина1. Читайте також:
|
||||||||
|