Основи законодавства про охорону навколишнього природного середовища

Завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання негативному впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище та ліквідація його, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій і природних об'єкта, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

Екологічне право України — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються з приводу використання, відтворення природних ресурсів в їх неподільному стані з природним середовищем, охороною навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, метою яких є досягнення гармонійного співвідношення між природою і суспільством.

Екологічне право містить у собі систему правових норм, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів (екологічні відносини). У складі системи є такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче право та деякі інші галузі права, якими регулюються відносини з охорони та раціонального використання природних ресурсів певних видів.

Предметом екологічного права є нормативно врегульовані суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів. Метод екологічного права є комплексним і являє собою комбінацію методів підгалузей права, які становлять його систему.

Предмет правового регулювання екологічного права становлять екологічні правовідносини, що виникають у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, які ґрунтуються на різноманітності форм права власності, природокористування та права громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище. З цього визначення випливає, що змістом екологічного права є відносини стосовно використання природних ресурсів (природоресурсні правовідносини) і правовідносини в галузі екології (природоохоронні правовідносини). Таким Чином, норми, що регулюють ці правовідносини, формують окремі підгалузі екологічного права, яке, у свою чергу, є комплексною галуззю права.

Під методами правового регулювання екологічного права розуміють способи та прийоми, спрямовані на ефективне регулювання екологічних правовідносин, забезпечення реалізації прав і дотримання обов'язків суб'єктами цих правовідносин у галузі використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища. У теорії права традиційно вирізняють два основних методи правового регулювання: адміністративно-правовий (метод владного підпорядкування) і цивільно-правовий (метод рівності).

Зі специфіки об'єктів правового регулювання екологічного права випливає, що найбільш прийнятним для цієї галузі є адміністративно-правовий метод, який дає можливість максимально забезпечити виконання екологічних приписів, встановлюючи обов'язки, заборони, відповідальність тощо.

Водночас в екологічному праві застосовують цивільно-правовий метод, зокрема під час регулювання відносин власності на природні об'єкти, у разі сумісного використання природних об'єктів, відшкодування завданої шкоди.

Також в екологічному праві сьогодні все частіше користуються економічним методом, тобто застосовують вплив на суб'єкт через матеріальну заінтересованість в охороні довкілля (встановлюючи податкові пільги, дотації тощо).

Особливим для екологічного права вважають також метод екологізації. Його застосування зумовлене специфікою предмета та об'єктів екологічного права і передбачає, що будь-яка діяльність, пов'язана з навколишнім середовищем, має здійснюватися з урахуванням законів природи та підпорядковуватись їм, що, у свою чергу, має відображатись у правовому регулюванні.

Отже, екологічне право використовує в сукупності різні методи правового регулювання з пріоритетом імперативного (адміністративного, владного) методу.

Під системою екологічного права розуміють розміщення в певній логічній послідовності його структурних підрозділів (інститутів), які зумовлені змістом екологічних правовідносин. Систему екологічного права становлять загальна, особлива та спеціальна частини.

До складу загальної частини належать такі інститути: права природокористування; права власності на природні ресурси; екологічних прав та обов'язків громадян; правового забезпечення екологічної безпеки; правового регулювання здійснення екологічної експертизи; економічного механізму в галузі охорони навколишнього природного середовища; юридичної відповідальності як засобу реалізації екологічного права.

До складу особливої частини належать такі інститути: правового режиму використання, відтворення та охорони земель; правового режиму використання, відтворення та охорони надр; правового режиму використання, відтворення та охорони вод; режиму використання, відтворення та охорони лісів; інститут правового режиму використання, відтворення та охорони атмосферного повітря; правового режиму використання, відтворення та охорони тваринного світу; правового режиму екологічної мережі України, що охоплює правову охорону природно-заповідного фонду, а також правовий режим лікувальних, оздоровчих, рекреаційних зон та інших її складових; правового режиму зон надзвичайних екологічних ситуацій.

До складу спеціальної частини екологічного права належать норми, що регулюють міжнародне співробітництво в галузі охорони довкілля.

Об'єктами екологічного права вважають певні природні блага, умови, елементи, що підлягають регулюванню за допомогою норм екологічного права. При цьому, щоб бути об'єктом екологічного права, природний об'єкт має відповідати таким ознакам, які були тривалий час своєрідними стандартами, що характеризували природні об'єкти:

— природне походження (хоча допускається і застосування людської праці, наприклад садіння дерев);

— екологічний взаємозв'язок з навколишнім природним середовищем;

— виконання функцій життєзабезпечення.

Природні об'єкти можна поділяти на види:

— диференційовані (вода, ліси, надра тощо) та комплексні (природно-заповідні та інші території);

— власне природні та видозмінені під впливом людини;

— природно-господарські та ті, що особливо охороняються.

Під джерелами екологічного права, зокрема, слід розуміти прийняті уповноваженими державними органами нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні екологічні відносини стосовно приналежності, використання, відтворення природних об'єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних, економічних та інших потреб суспільства. В Україні домінуючим джерелом права є нормативно-правовий акт, а також ратифікований Україною міжнародно-правовий договір (угода).

Нормативно-правові акти — це акти державної (публічної) влади, які встановлюють (санкціонують), вводять у дію, змінюють чи скасовують правила поведінки суб'єктів екологічних правовідносин у суспільстві.

Нормативно-правовий акт — це найбільш виражене джерело права, яке являє собою основу для чіткого й точного правового регулювання правових екологічних приписів. Серед них найважливіше місце посідає закон, який приймає вищий орган державної влади — Верховна Рада України.

Залежно від складності структурованої ієрархічної системи екологічного законодавства нормативно-правові акти як джерела екологічного права не є однорідними. Залежно від юридичної сили і правової спеціалізації екологічно-правові акти можуть відображати структуру державної (публічної) влади, вони характеризують правовий статус і компетенцію органів влади, що їх приймають. Це залежить від підпорядкованості та взаємозалежності цих державних органів.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекція 9. Нормативно – правове забезпечення менеджменту навколишнього природного середовища	\|	Основним джерелом екологічного права є закон.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.