Національно-культурне піднесення західних українців доби революції 1848 – 1849 рр.

«Весна народів» розпочалася у Відні 13 березня 1848 р. 15 березня повстав Берлін, 18 березня – Мілан. 18 – 19 і 21 березня 1848 р. на вулиці Львова теж вийшли демонстранти, внаслідок чого в місті був замінений бургомістр, а губернатор Франц Стадіон дозволив звільними політичних в’язнів та погодився на формування національної гвардії. 18 березня 1848 р. польські ліберально-шляхетські кола виробили петицію до імператора і наступного дня подали на підписання львів’янам.

На початку «весни народів» найбільш організованим у Східній Галичині був польський національний рух, представлений Центральною Радою Народовою – ліберальною організацією, що виникла 13 квітня 1848 р. До складу організації спочатку увійшло близько 25 діячів, а затим це коло розширилося до 145 представників різних верств населення за винятком селян. Серед відомих діячів ЦРН слід назвати таких, як Олександр Батовський, Август Бєльовський, Тадей Василевський, Кирило Вінковський, Ян Димінський, Ян Добжанський, Францішек Смолька та ін.

На думку Пітера Брока, дана організація являла собою коаліцію польських консерваторів і лібералів з деякою підтримкою більш радикальних елементів, пов’язаних з емігрантами Демократичного товариства. Програма Центральної Ради Народової базувалася на вимогах, викладених у петиції від 18 березня 1848 р., і передбачала проведення ліберальних реформ та запровадження в Галичині польської автономії у складі Австрійської імперії. Кінцевою метою діячів ЦРН було відновлення Польщі в давніх кордонах. Прагнучи здобути популярність серед народних мас, ЦРН закликала шляхту до негайного звільнення селян від панщини. Хоча це й не дало відчутного відгуку серед дідичів, австрійський імператор Фердинанд вирішив зіграти на випередження і 17 квітня скасував панщину в Галичині з 15 травня 1848 р., про що проголосив на Великдень 22 квітня.

Центральна Рада Народова намагалася згуртувати різні, здебільшого середні, верстви польського населення Львова під гаслами національно-державного відродження. З 19 квітня рупором організації став друкований часопис «Gazeta Narodova», що швидко здобув популярність серед читачів. Упродовж квітня – травня 1848 р. ЦРН утворила свої філії на місцях, налагодила співпрацю з легальними товариствами, провела численні національно-релігійні маніфестації, сформувала польську Національну гвардію. Серйозною проблемою для ЦРН виявилася утвердження на політичній авансцені Галичини українського національного руху, який розвивався паралельно з польським [Історія Львова, т. 2, с. 150 – 153].

Започатковання українського руху часів «весни народів» виявилося у врученні 19 квітня 1848 р. губернаторові Францу Стадіону петиції на ім’я цісаря Фердинанда від імені групи греко-католицького духовенства і міщанства Львова. В петиції містилися побажання запровадити у школах і громадсько-політичному житті Східної Галичини української мови, забезпечити українцям доступ на всі посади та зрівняння у правах духівництва всіх віросповідань.

25 квітня установчою грамотою цісаря проголошена перша конституція Австрії, яка перетворювалася на конституційну монархію, де декларувалися демократичні свободи, а народам гарантувалася непорушність їхньої національності та мови. Вселяло великі надії й обговорення в імперському парламенті (рейхстазі) федеративного проекту держави. Так розпочалася українська національна революція в Галичині.

За умов початку революції активізувалися національні рухи, в тому числі український. 2 травня 1848 р. утворилася Головна Руська Рада у Львові – перша легальна політична організація українців у Східній Галичині. Головою ГРР був єпископ Г. Яхимович, заступниками – М. Куземський, І. Борисикевич, а секретарями – М. Малиновський й Т. Леонтович. Усього в ГРР нараховувалося 66 членів, зокрема 20 дрібних чиновників, 18 духовних осіб, 13 студентів, 9 світських інтелігентів, один підприємець. Заснування ГРР відбулося при демонстративному вшануванні пам’яті М. Шашкевича, що мало засвідчити зв’язок з колишньою «Руською Трійцею».

На перші збори української політичної організації прийшло близько 300 українців, кілька поляків. ГРР видала Маніфест до народу, який визнавав право українського народу на самовизначення, містив демократичну програму діяльності. Програма ГРР висувала такі вимоги, як скасування середньовічних повинностей селян за викуп, ліквідація привілеїв великих землевласників на полювання, примусовий найм тощо, гарантування селянської земельної власності і захист селян від утисків дідичів, розвиток сільського господарства, промисловості та торгівлі, утворення кредитних установ, скасування нерівності станів, встановлення рівності громадян перед судом і законом, поліпшення рівня освіти та охорони здоров’я, вільний національний розвиток русинів. В основу програми була покладена стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині» (1846).

Головною вимогою ГРР стало гасло поділу Галичини за етнічним принципом на дві окремі адміністративно-політичні одиниці: західну (польську) і східну (українську) з центром у «столиці Руського краю Львові з наданням Східній Галичині статусу коронного краю, тобто національно-територіальної політичної автономії з власною конституцією, сеймом та адміністрацією і правом на об’єднання з українським Закарпаттям. Ця вимога здобула широку підримку серед східногалицького українства, яке до початку січня 1849 р. поставило під нею понад 200000 підписів.

Греко-католицька церква, яка мала сильний вплив на ГРР, вбачала своїм головним союзником у боротьбі проти польського політичного табору австрійську бюрократію.

ГРР мала 50 відділень – місцевих руських рад, які перетворилися на справжні осередки українського громадсько-політичного й культурного життя. З її ініціативи національними символами галицьких українців став синьо-жовтий прапор та герб галицько-волинських князів із зображенням золотого лева на блакитному тлі.

15 травня розпочалося видання першої газети українською мовою – «Зоря Галицька» на чолі з Антіном Павенцьким (1818 – 1889). У першому ж номері газети відозва до українського народу вперше в Галичині офіційно задекларувала належність галицьких русинів «до великого руського (тобто, українського) народу» і водночас закликала до використання демократичних свобод, виборених революцією, до утворенння рад на місцях, до мирних взаємин з польським населенням і наголошувала на відданості конституційній монархії.

Польська громадськість негативно поставилася до українського національного руху. Не маючи змоги перешкодити утворенню ГРР, ЦРН у травні 1848 р. спричинила заснування на противагу їй з представників сполонізованої української шляхти та інтелігенції окремої організації «Руський Собор» на чолі з кн. Левом Сапігою, що мала на меті спрямувати український рух у пропольське річище. РС розпочав видання газети «Дневник Руський», редактором якого був запрошений колишній член «Руської Трійці» Іван Вагилевич. До складу РС увійшло 64 поляки українського походження, українці складали там меншість. Серед учасників РС слід виділити три групи: сполонізовані аристократи і дрібномаєтні дідичі ліберальних поглядів на чолі з гр. Володимиром Дідушицьким, сполонізовані інтелігенти з радикальним політичним минулим, наприклад Каспер Ценглевич та Юліян Горошкевич, та українські інтелігенти демократичних ідейних поглядів, як, приміром Іван Вагилевич, що перебували в опозиції до ГРР і виступали за окреме існування української нації як культурної спільноти, але у своєрідній федерації у складі вільної і демократичної Польщі. РС рішуче виступив проти поділу Галичини на українську і польську частини. Втім РС не зміг завоювати популярність серед українців і розпався напередодні Листопадового повстання у Львові.

За цих обставин польсько-українські взаємини ускладнювалися й набували ознак політичного протистояння. Українське питання спричинило гостру полеміку між ГРР і ЦРН та РС, вийшло за межі східногалицького регіону і стало предметом обговорення європейської громадськості. При цьому голова ГРР Григорій Яхимович роз’яснював позицію української сторони в конституційній комісії австрійського рейхстагу, а ГРР розповсюджувала відповідні відозви, надсилала статті до європейської преси.

Важливим заходом у цьому контексті став Слов’янський з’їзд у Празі, який відкрився 2 червня 1848 р. Не випадково на форумі була створена польсько-українська секція, в засіданнях якої брали участь 63 делегати від ГРР, ЦРН та РС, тобто поляки і українці. Значення з’їзду полягало, насамперед, у тому, що діячі ГРР уперше здійснили політичний діалог з представниками інших слов’янських народів, започаткували чесько-українське зближення, а головне 7 червня 1848 р. ГРР, ЦРН і РС уклали першу польсько-українську угоду – програмний документ «Вимоги українців у Галичині», який декларував необхідність зрівняння української і польської мов у сфері освіти, соймі та діловодстві, а також право двох народів мати свої окремі гвардії. Однак конгрес не зміг успішно завершити свої засідання, бо 11 червня 1848 р. австрійські війська вчинили артилерійський обстріл Праги, вступили в кривавий бій з чеською гвардією. Конгрес було розігнано.

На початку травня 1848 р. генерал-губернатор Ф. Стадіон ініціював розгляд питання про поділ Галичини на східну, руську та західну, польську на засіданні імперського уряду, а рада міністрів обговорювала його на засіданнях 11, 17, 30 травня, 8 червня 1848 р. В результаті 11 червня того ж року уряд Ф. Піллерсдорфа ухвалив рішення про поділ Галичини на дві провінції з 1 серпня 1848 р., а 17 червня цю ухвалу апробував цісар. Проте відставка уряду і сформування нового кабінету під керівництвом А. Добльгофа зняло питання з порядку денного, що, вірогідно, слід пов’язувати з протестами ЦРН, РС та Товариства дідичів, а також із діяльністю польських депутатів рейхстагу. На початку вересня 1848 р. новий губернатор В. Залеський заявив про те, що про поділ Галичини на дві частини «не може бути й мови».

«Весна народів» змусила австрійську монархію піти на проведення виборів до конституційного державного сойму, який мав складатися 383 члени, серед яких 96 місць належало депутатам від Галичини. Після виборів, 10 липня 1848 р. австрійський парламент зібрався. Українські депутати налічували 27 селян, 9 священиків, один дідич, один учитель гімназії та колишній губернатор Ф. Стадіон. До депутатського корпусу увійшли й керівники ГРР Г. Яхимович і М. Куземський. Посли-українці внесли на розгляд 4 меморіали, в яких пояснювалися особливості національних відносин у Галичині і петицію про поділ краю, підписану 15 000 осіб. Проти петиції виступили поляки і діячі РС.

ГРР та її філії ініціювали створення української національної гвардії. Відповідна заява надійшла від української громади Львова на ім’я головного військового командування в Галичині 6 серпня 1848 р. Наступного дня ГРР зверталася із такою ж заявою до Крайової президії, а згодом – до імперського уряду та самого цісаря.

У середині 1848 р. в м. Сянок польською мовою вийшла в світ публіцистична брошура українсько-галицького діяча, сільського священика Василя Подолинського «Слово перестороги». В ній автор відмічав наявність серед галицьких українців чотирьох течій українського руху, які умовно називав «партіями». «Партія чисто українська» прагнула, на думку В. Подолинського, «України вільної, незалежної і поривається до неї прямо та безпосередньо або через Слов’янщину». «Партія польсько-українська» теж хоче вільної і незалежної України, але через федеративну Польщу, або Польщу у федерації з Україною. «Партія австрійсько-українська виступає за «Україну вільну тільки від поляків, а не взагалі від неволі». «Партія російсько-українська» прагне «України, може, й вільної, а поривається до неї через попереднє з’єднання з Росією з тим задумом, що бодай аж тоді буде вільна, коли буде вільною Росія». Зазначена праця В. Подолинського є свідченням спроби аналізу ідеології в українському національному русі Галичини і фактом визрівання української національної ідентичності.

Улітку – восени 1848 р. ГРР вела активну роботу в царині українського культурно-національного відродження. Важливим завоюванням стало урядове рішення від 9 травня 1848 р. про запровадження викладання українською мовою в народних школах. Після того, як на початку червня 1848 р. новий галицький губернатор Вацлав Залеський замінив на цій посаді гр. Ф. Стадіона і незабаром домігся від імперського Міністерства освіти розпорядження про викладання польською мовою в усіх гімназіях й у Львівському університеті, ГРР направила делегацію із семи осіб до цісаря. Українська делегати вручили імператору петицію, в якій висували вимоги поділу Галичини на дві автономні частини, запровадження української народної гвардії, введення української мови у школах і всіх урядах, встановлення замість мандаторів цісарських урядів, встановлення комісії для розгляду суперечок за грунти і ліси між дідичами і громадами, урівняння в правах уніатського та римо-католицького духовенства. Нслідком петиційних вимог ГРР стало розпорядження цісаря у грудні 1848 р. про те, що мовою викладання в гімназіях Галичини залишається німецька. Водночас 4 грудня 1848 р. і 8 січня 1849 р. Уряд ухвалив рішення про українську мову як обов'язкову дисципліну в гімназіях.

Не менш важливим досягненням став імператорський патент від 13 вересня 1848 р. про відкриття кафедри української мови у Львівському університеті. На початку 1849 р. професором відкритого підрозділу став Я. Головацький.

19 – 25 жовтня 1848 р. у Львові зібрався «Собор руських вчених», в якому взяли участь 118 письменників, освітян, журналістів, юристів, дрібних службовців, студентів і священиків. Натхненником Собору був «соловей карпатський», відомий поет М. Устиянович, який пропонував продовжити традицію «Руської трійці» і набиратися сили у «громкого Шевченка». З’їзд ухвалив пропозиції про заснування господарського та історичного товариств, охорону пам’яток історії та культури, видання популярного підручника історії України, програму розвитку українського шкільництва, висловився за літературну мову, близьку до народної, хоча дозволив використання в наукових працях церковнослов'янської. 25 жовтня було засновано Товариство народної освіти як керівний орган «Руської Матиці» – культурно-освітньої організації, яка ставила на меті видання дешевих популярних книжок для народу.

Апогеєм «весни народів» на Галичині стало збройне повстання у Львові 1–2 листопада 1848 р. Спричинило повстання застосування зброї австрійськими військами проти натовпу львів’ян. У відповідь робітники й ремісники на площі Ринок почали будувати барикади. Впродовж однієї ночі їх постало 23, центр міста Лева опинився в руках повстанців. До міських низів приєдналася й частина національних гвардійців. Діячі ЦРН і керівництво Національної гвардії не змогли заподіяти збройній боротьбі, яка розпочалася вранці 2 листопада 1848 р. Тоді генерал Вільгельм Гаммерштайн наказав вдатися до артилерійського обстрілу міста, який тривав дві з половиною години і призвів до численних пожеж, внаслідок яких згорів будинок університету, університетська бібліотека, Старий театр, Технічна академія і ратуша. За офіційними даними варварський обстріл спричинив загибель 55 і поранення 75 осіб, здебільшого ремісників, робітників і студентів. Уже о 12-й годині дня повстанці були змушені капітулювати. Наступного дня в Львові проголосили надзвичайний стан, Національну гвардію розпустили, заборонили будь-які збори, закрили всі часописи, крім урядових. Чимало учасників повстання предстали перед військовим судом. 6 грудня 1848 р. Закриті всі демократичні та робітничі товариства і клуби. 10 січня 1849 р. Надзвичайний стан поширили на всю Галичину, що віщувало близьке завершення революції.

«Весна народів» привела до зміни монарха. Цісар Фердинанд зрікся престолу, і 2 грудня 1848 р. імператором став Франц-Йосиф (1848-1918). 4 березня 1849 р. новий імператор подарував країні так звану октройовану, надану зверху, конституцію, яка засвідчила, що тільки цісар може надавати громадянські права і свободи, утворювати нові державні установи Адміністративно-політичний статус Галичини залишався без змін. Революція пішла на спад, припинив свою діяльність рейхстаг. Навесні 1849 р. розгорілася революція в Угорщині. 21 травня того ж року Микола І і Франц-Йосиф зустрілися у Варшаві й домовилися про направлення 240 тис. російських військ проти Угорщини. Влітку 1849 р. завдяки допомозі «жандарма Європи» Угорська республіка зазначала поразки. В 1851 р. за умов наступу реакції ГРР була змушена саморозпуститися.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Кирило-Мефодіївське товариство та його роль у розвитку українського національного руху	\|	Старі» і «молоді» громади, українські гуртки та осередки в Наддніпрянщині 1870 – 1880-х рр.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.