Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях 1860 – 1880-х рр., його своєрідність

«Весна народів» 1848–1849 рр. сприяла розвитку української національної ідентичності на західноукраїнських землях. Виявом цього процесу стала поява нового суспільно-політичного руху – галицького народовства, яке визнавало національну самостійність українського народу як єдиного цілого, попри поділ між двома імперіями. У своїй діяльності народовці надавали першорядного значення освітній та організаційній роботі серед народу. Лави народовців формувалися за рахунок ряду патріотичних діячів періоду української національної революції 1848 – 1849 рр., зокрема таких, як Іван Гушалевич, Богдан Дідицький, Йосип Заячківський, Степан Качала. Втім, новий рух поповнювався представниками народовецької молоді, яка із зацікавленням читала твори українських письменників із Наддніпрянщини, демократичними козацькими звичаями, народними традиціями.

Чинниками, що безпосередньо вплинули на поширення народовського руху в Галичині, слід назвати український національний рух Наддніпрянщини і польське повстання 1863 р., польська революційна демократія.

Вже у 1861 р. народовці заснували у Львові Товариство «Руська Бесіда» української спрямованості. Засновником і багатолітнім головою організації був Юліян Лаврівський (1821 – 1873), який брав активну участь у подіях «весни народів» як член «Руського собору» і «Собору руських вчених», а з 1861 р. став послом Галицького сейму, з 1870 р. його віце-маршалом.

Раннє народовство відстоювало дві основоположні засади свого світогляду: інтелектуально-духовну самодостатність українців і відокремленість від Росії та рівноправність українців у всіх сферах державного життя та крайової адміністрації і на цьому ґрунті досягнення українсько-польського порозуміння. Організаційними осередками народовецької молоді стали дві громади, які в 1862 р. діяли серед духовних семінаристів і світських студентів університету.

Ідейними лідерами раннього народовства були молоді письменники та публіцисти, зокрема К. Горбаль, Ф. Заревич, К. Климкович, В. Шашкевич. Ці діячі розгорнули активну видавничу діяльність. Під орудою народовців виходили у світ львівські журнали «Вечерниці» (1862-1863), «Мета» (1863 – 1865), «Нива» (1865), «Русалка» (1866), газета «Русь» (1867).

Парадоксально, що запровадження австрійської конституції 1867 р. майже водночас призвело народовців до відходу від радикальної демократії і до посилення консервативної компоненти в ідеології. Це було пов’язано з підвищенням ролі духівництва в народовському русі, без чого було неможливо опанувати селянські маси, а відтак і стати масовою політичною силою. Саме звідси йде переорієнтація народовців на село, видання часописів для селян, створення на селі клубів-читалень і кооперативів.

У 1867 р. о. Степан Качала закликав до створення української освітньої установи. Цю ініціативу підтримала народовецька молодь. Восени 1868 р. Міністерство освіти дало дозвіл, і 8 грудня того ж року народовці скликали Перший Загальний Збір культурно-освітнього Товариства «Просвіта». До виділу – керівного органу Товариства – обрали професорів академічної гімназії Олександра Борковського, Омеляна Огоновського та Юліяна Романчука, професора учительської семінарії Омеляна Партицького, урядників Михайла Косака та Корнила Сушкевича, докторанта права Максима Михаляка, художника і письменника Корнила Устияновича. Майже всі ці діячі відіграли помітну роль в українському суспільному житті. Першим головою «Просвіти» став Анатоль Вахнянин (1841-1908), який очолював Товариство у 1868-1870 рр.

27 жовтня 1869 р. Ю. Лаврівський ініціював у Галицькому сеймі українсько-польську угодову акцію, яка передбачала рівноправність русинів і поляків у мовній, шкільній і політичній сферах. Однак угода зазнала провалу, оскільки більшість русинів і поляків була налаштована на боротьбу, а не на примирення. До того ж спроба Ю. Лаврівського призвела до протистояння між «молодими» і «старими» народовцями. Восени 1869 р. «молоді» народовці (В. Навроцький, А. Січинський та ін.) утворили таємну Галицько-українську громаду, яку «старі» (Ю. Лаврівський, В. Ковальський, І. Добрянський, К. Сушкевич, Н. Вахнянин, О. Партицький) вважали «забакою». Ще одним предметом розбіжностей стала редакція часопису «Правда». За умов посилення обвинувачень народовців у пропольських симпатіях, відмежуванні від загальноруського культурного світу, радикалізмі група львівських народовців взяла більш консервативний курс і стала акцентувати не на російській, а на польській загрозі українству. Ідейне керівництво народовцями перейшло до таких діячів, як А. Вахнянин, В. Навроцький, О. Партицький, К. Сушкевич.

Головним народовецьким осередком стала «Просвіта», популярність якої зростала, а чисельність учасників збільшувалася. Так, якщо в 1869 р. їх нараховувалося лише 100, то в 1874 р. – вже 289. Щорічно до Товариства вступало по 200 – 300 осіб. Зменшення членських внесків привело до помітного чисельного зростання. Так, у 1890 р. до лав Товариства увійшло ще 770 нових членів, а в 1897 р. – 1333.

Основним напрямом «Просвіти» стало українське книгодрукування, видання популярних книжок для народу. До травня 1874 р. «Просвіта» видала 81628 книжок, з яких було продано 29436 примірників. Тільки у 1874 – 1875 рр. «Просвіта» видала 24 книжечки для народу загальним накладом 281 850 примірників. На думку Р. Іваничука, Т. Комаринця, І. Мельника, А. Середяка, «це було початком духовної революції в регіоні».

У 1870–1873 рр., коли другим головою «Просвіти» обрали Ю. Лаврівського, діяльність товариста набула політичної спрямованості. Так, голова «Просвіти» знову робив спроби досягти українсько-польського порозуміння, ініціював петицію 1871 р. про впровадження української мови у вищих класах академічної гімназії у Львові, виступав за утворення кафедри історії України у Львівському університеті, піклувався про розповсюдження українських підручників на Буковині та Закарпатті, налагоджував контакти з письменниками Наддніпрянщини.

У 1873 – 1877 рр. за головування в Товаристві Володислава Федоровича (1845-1917) «Просвіта» відійшла від політики і посилило освітянську діяльність. У 1874 р. просвітяни заснували першу читальню Товариства, а в 1875 р. – першу філію. У 1877 – 1894 рр. головою «Просвіти» був Омелян Огоновський, видавець «Слова о полку Ігоревім» з українським перекладом і коментарями (1876), «Кобзаря» Т. Шевченка у 2 томах (1893), «Історії літератури руської» (1 – 4 частини, 6 випусків, 1887-1893), який велику увагу приділяв видавничій діяльності.

У 1873 р. у Львові було засновано ще один важливий осередок народовців – Літературне товариство імені Шевченка. Ініціатива створення фонду Товариства належала наддніпрянцям: О. Кониському, Є. Милорадович, Д. Пильчикову, до яких приєдналися о. С. Качала та М. Жученко. Засновники разом з 32 патріотичними львів'янами зібрали 18 056, 84 австрійських крон і придбали друкарню – основу діяльності Товариства. За статутом, який написали Д. Пильчиков і М. Драгоманов, головною метою Товариства мав стати розвиток української словесності. Першим головою ЛТШ обрали Корнила Сушкевича (1840–1885) – відомого галицького громадсько-культурного діяча, видавця першого повного «Кобзаря» Т. Шевченка (1867), який очолював Товариство у 1874 – 1885 рр.Товариство вело культурно-просвітницьку роботу, розгорнуло видавничу діяльність. Поряд з художніми творами Товариство видавало українські журнали «Правда» і «Зоря». У 1889 р. О. Кониський виступив з ініціативою перетворити літературне товариство в наукове, що й було зроблено в 1892 р.

Учені-народовці формували концепцію національної історії і тим самим сприяли формуванню української національної ідентичності галичан. Серцевиною історичної свідомості народовців було козаколюбство. Українофільська концепція національної історії набула найбільшої цілісності в працях О. Барвінського – ініціатора 24 томного видавничого проекту «Руська історична бібліотека» (з 1886), автора популярної «Історії Русі» у трьох частинах (1880 – 1884) та найбільш вартісної «Ілюстрованої історії Русі від найдавніших до нинішніх часів» (1890).

Народовський рух розвивався не по висхідній. Після піднесення політичної активності 1869 – 1873 рр. наступив певний спад діяльності, посилилися пошуки ідейно-програмних засад руху. «Молодші» народовці, зокрема М. Бучинський, В. Навроцький, Є. Желехівський підтримували контакти з М. Драгомановим, але розбіжності в поглядах на національне питання й соціалізм призвели до розриву відносин восени 1875 р.

У 80-х рр. ХІХ ст. народовецький рух набирав усе більшої політичної спрямованості. Вже на початку десятиліття народовські ідейні провідники виробили перші українські програми «органічної праці», поклавши в їх основу прагматичні погляди на політику та виділивши пріоритетність національних інтересів. Особливу увагу народовці звертали на важливість популярно-белетристичної та публіцистичної літератури, сімейного життя в національному вихованні. Вони ініціюють видання ряду дешевих серійних видань у межах «Бібліотеки найзнаменітіших повістей», «Руської історичної бібліотеки», «Дрібної бібліотеки», «Русько-Української Бібліотеки».

Народовці приділяли увагу періодиці. З 1879 р. Ю. Романчук став видавати популярну політичну газету для селян «Батьківщина». У 1880 р. на противагу старорусинському «Слову» народовці почали випускати у світ політичний часопис «Діло».

У 80-х рр. ХІХ ст. народовці започаткували традицію скликання всенародних і місцевих віч, які служили важливим засобом формування національної спільності, сприяли залученню інтелігенції та селянства до активної політичної діяльності. Народовці переглянули й тактику ведення виробчих кампаній, стали скликати передвиборчі збори, на яких кандидати в посли особисто зустрічалися з виборцями, знайомили їх з програмами. Все це привело до помітної активізації народних мас, до зростання популярності народовців.

Основними світоглядними прикметами народовської ідеології були лібералізм й націоналізм, визнання необхідності забезпечення природних прав кожної людини незалежно від походження і переконань. У процесі націотворення приділяли увагу мовно-культурним, національно-психологічним та соціально-економічним чинникам.

Яскравим виявом цього стало заснування в 1885 р. політичної організації «Народна Рада» на чолі з Юліаном Романчуком, яка об’єднала представників середнього й молодого поколінь народовців. У 1888 р. галицькі українці розробили першу політичну програму. За цих умов у 1880-х рр. посилився вплив народовства, яке за популярністю відтіснило на другі позиції москвофільство. Галицькі народовці підтримували розвиток українського національного руху на Буковині, де розгорнула діяльність «буковинська трійця»: Ю. Федькович, С. і Г. Воробкевичі. Західноукраїнські народовці імали зв’язки і з наддніпрянськими народолюбцями.

Ідейним опонентом галицького народовства бул галицьке русофільство – найвпливовіший напрям в західноукраїнському суспільному русі 60 – 70-х рр. ХІХ ст. В літературі цей суспільно-світоглядний феномен здебільшого визначають як москвофільство, а інколи – старорусинство. Проте навіть в сучасній історіографії спостерігаються застарілі стереотипні твердження про русофільство як реакційне ідейне явище, а його послідовників як зрадників свого народу. Водночас ряд сучасних істориків, зокрема О. Аркуша, О. Киричук, М. Мудрий, І. Куций визначають русофільство органічною частиною національного руху галицьких русинів (українців). Ці дослідники дійшли обґрунтованого висновку, що «общеруську» ідентичність русофіли не розуміли як російську, або великоросійську.

Визнаючи під поняттям руський, «общеруський» весь східнослов’янський простір, прихильники русофільства виділяли малоруський (південноруський) та великоруський (північно руський) простори, усвідомлюючи їх історичну та етнокультурну регіональну самобутність. Галицькі русофіли були носіями малоруської регіональної ідентичності, усвідомлювали себе малоросами, розглядаючи Галичину як частину Малої (Південної) Русі. Водночас їхній «общерусизм» був виявом загальнонаціональної свідомості.

Як стверджує І. П. Куций, світогляд галицьких русофілів містив чотири рівні самоідентифікації: регіональний, або «галицько-руський», «австро-руський»; мегарегіональний, або «південноруський», «малоруський»; загальнонаціональний, або «общеруський», «руський світ» і цивілізаційний, або «всеслов’янський», «слов’янський світ».

За загальноприйнятою в українській історіографії думкою, москвофіли ототожнювали галичан із росіянами (великоросами), ігнорували їхню мовно-етнічну окремішність. Виходячи з цього, з погляду М. Мудрого, русофільство слід відокремлювати від москвофільства, тому що перше було носієм пан- руської («общеруської»), а друге – російської, або великоросійської національної ідентичності.

У деяких працях використовувався термін старорусинство як синонім русофільства, хоча повне їх ототожнення, на думку І. Куцого, не є виправданим. Адже старорусинство являло собою світогляд, культурно-історично орієнтований на давньоруську спадщину, який постав законсервованою формою середньовічно-барокового світосприйняття. Старорусини цінували такі прикмети «старої Русі», як церковний обряд, церковнослов’янська мова, етимологічний правопис. Відтак вони були носіями традиціоналістського світогляду, а їхня національна самоідентифікація була явно невиразною. Національно-політична концепція старорусинів базувалася на культурній і державно-історичній традиції, яка, на їх погляд, сприяла легітимізації прагнень галицьких українців до самостійного, рівноправного існування українців серед народів Австро-Угорщини.

У другій половині ХІХ ст. виразники цього світогляду здебільшого пристали на панруську ідентичність, отже додержувалися русофільських позицій. Водночас деякі старорусини, наприклад історик С. Качала, прийняли ідеологію галицького українофільства, або народовства. На думку І. Куцого, старорусинство не варто розглядати як початковий етап формування русофільства.

О. Аркуша та М. Мудрий запропонували такі ієрархію світоглядних ідентитетів: старорусини – певна генерація галицьких діячів зі своєрідними суспільно-політичними, соціальними, культурними та духовно-етичними поглядами; русофіли – галицькі діячі з панруськими настроями; москвофіли – нечисленна група старорусинів, прибічників орієнтації на Росію, які заперечували різницю між Україною і Росією, хоча усвідомлювали її.

Зазначені вчені О. Аркуша та М. Мудрий запропонували таку періодизацію ідеологічного й організаційного русофільства: перший етап – 1848 – 1870 рр.; другий етап – 1870 – 1890 рр.; третій етап – 1890 – 1900 рр.; четвертий етап – 1900 – 1914 рр. На думку О. Киричук, періодизація русофільської науково-історичної течії є такими: перший етап – 1829-1848 рр. – зародження русофільської історичної думки, пов’язаний з діяльністю ідейного натхненника галицького русофільства Д. Зубрицького; другий – 1848 – 1863 рр. – організаційного оформлення русофільської течії галицької історичної думки, коли у стінах Ставропігійського інституту послідовниками Д. Зубрицького розроблялася «всеруська модель» минулого галичан і тим самим відбувалося втілення програми вивчення історії ріднокраю, прийнятої Собором руських учених 21 жовтня 1848 р.; третій етап – 1863 – 1890 рр. – час остаточного ідейного й концептуального утвердження русофільської течії в історичній науці, що знайшло вияв у працях І. Шараневича, Б. Дідицького та Т. Ріпецького; четвертий етап – 1890 – 1914 рр. – час кризи, занепаду та ідейного краху русофільської історичної концепції.

Ідейними лідерами русофілів були М. Качковський, І. Наумович, Б. Дідицький. Культурна діяльність москвофілів у Ставропігійному інституті, Народному Домі та Галицько-руській матиці. Заснування політичної організації «Руська Рада» 1870 р., яка стала осередком старорусинів. Однак на парламентських виборах 1879 р. «Руська Рада» зазнала відчутної поразки: з 15 послів старорусини зберегли в новій каденції лише трьох. Журнал «Слово», газети «Руська Рада» та «Наука». Панування москвофільської течії на Закарпатті.

За умов, коли Львів відігравав роль транзитного пункту в налагодженні контактів між російською й українською революційною еміграцією у західній Європі і Російською імперією австрійська поліція запідозрила ряд галицьких діячів у належності до міжнародної соціалістичної змови і заарештувала М. Павлика, І. Франка, І. Мандичевського, О. Терлецького, Сельського, А. Павлик і російського революціонера Кобилянського, обвинувативши їх у причетності до таємного товариства. Політичний судовий процес над соціалістами 15 – 21 січня 1878 р. у Львові зафіксував початок галицького соціалістичного руху і мав великий суспільний резонанс. Підсудні отримали від одного до трьох місяців ув’язнення й ідейно загартувалися, стали справжніми радикалами й соціалістами Після суду у січні 1878 р. І. Франко і М. Павлик працювали в польському соціалістичному русі, знайомили громадськість з соціалістичними ідеями. У квітні 1878 р. вийшов у світ україномовний соціалістичний часопис «Громадський друг», який продовжив радикальну традицію студентського видання «Друг». Через проблеми з поліцією і цензурою видання виходило також у вигляді збірників»Молот» і «Дзвін». Фінансову підтримку надавав М. Драгоманов та інші соціалісти з Російської імперії. У 1881 – 1882 рр. І. Франко видавав україномовний часопис «Світ».

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Старі» і «молоді» громади, українські гуртки та осередки в Наддніпрянщині 1870 – 1880-х рр.	\|	лекція № 9 (ІІІ)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.