Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 4. Особливості розвитку української культури в литовсько-руську та польсько-литовську добу (XIV – перша половина XVII ст.)

План

1.Специфічні риси культури Ренесансу.

2. Поширення гуманістичних ідей у духовній культурі України доби Ренесансу.

3.Діяльність братств та культурно-освітніх осередків.

4.Мистецькі здобутки України доби Ренесансу.

Рекомендована література:

Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – 130 c.
Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 408 с.

3. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко. — К: Знання, 2004. — 567 с.

Шейко В. М., Білоцерківський В. Я. Історія української культури: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2010. – 271 с.
Шейко В. М., Тишевська К. Г. Історія української культури: Навч. посіб. – К.: Кондор,2010. – 264 с.

Додаткова

Історія української культури : у 5 т. Т. 2. Українська культура XIII – першої половини XVII століть – К., 2001.
Нічик В. М. Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні (ХVІ – поч. ХVІІ ст.) /В. М. Нічик, В. Д. Литвинов, Я. М. Стратій. – К., 1990.
Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. Частини 1, 2. – К., 1995.
Філософія Відродження на Україні. – К., 1990.
Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література XVI – XVIII століть : у 2 кн. Кн. 1. Ренесанс. Раннє бароко / В. Шевчук. – К., 2004.

Ренесанс — перехідна епоха від середньовічної культури до культури Нового часу. Нова епоха трансформувалась, орієнтуючись на відродження античного стилю мислення і чуттєвості. Звідси, власне, і започаткована назва Ренесанс, або Відродження. Ренесанс охоплює близько чотирьох століть, хронологічно XIII — XVI ст. Розвиток ренесансної культури, витоки якої пов'язані з Італією, зумовлює розклад феодальних і становлення ранньокапіталістичних суспільних відносин. Соціальну основу Відродження визначає піднесення італійських вільних міст-комун, які внаслідок розвитку ремісничого виробництва і зручного географічного розташування активно прилучалися до торгівлі між Європою та Сходом.

В епоху Відродження складалася нова світоглядна парадигма. Вона органічно вписує людину в земне життя, не протиставляючи ідеальне та реальне, духовне й тілесно-чуттєве начала її єства, причому дух вважається активною силою, яка "обробляє" матерію життя й організує її вияви у формах досконалості.

Провідна ідея епохи Відродження ідея гуманізму (лат. humanus — людський, людяний) – система ідей і поглядів, спрямована утвердження поваги, гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Ренесансний гуманізм обґрунтовує новий ідеал людини — творчої особистості, здатної до самопізнання, покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити себе і перетворити себе.
Не випадково в добу Відродження майже зникає відмінність між наукою (як пізнанням буття), практично-технічною діяльністю (яку називали "мистецтвом") та художньою фантазією. Інженер і митець — не лише умілець, технік (античність чи Середні віки), а й Майстер Творець.

Доба Відродження долала аскетизм середньовічного образу краси, надаючи йому життєвої повноти виявів у формах художньо-прекрасного. Уособленням прекрасного постає людина, її розглядають як творче начало життя: "земний Бог". Виражене творче спрямування стосунків людини зі світом — характерна риса ренесансної епохи. Саме з неї розпочався бурхливий розвиток різних галузей наукового пізнання, утверджувалося наукове природознавство, становилося мистецтво — особлива сфера духовного досвіду, зміцнювалася свобода творчої самореалізації митця. Відбувалося становлення нового типу особистості — розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття свободи, самоцінності, розмаїття внутрішнього світу. Діяльна творча особистість утверджується в культурі як найдосконаліший вияв краси природного світу. Вона усвідомлює власні творчі сили, сповнюється самоповаги та потреби об'єктивації досвіду в різних видах духовної та предметно-формуючої діяльності. Універсалізм — характерна риса особистості доби Відродження.

Культура Ренесансу звернула увагу людини на земний світ і його принади, відкриваючи очі на його красу та формуючи потребу активної взаємодії в пізнанні таємниць, а також в творчому переформуванні й увічненні його образу художньо-естетичними засобами. Краса світу стала естетичною моделлю творчо-формуючої діяльності митців, надаючи їй високого (піднесеного, величного) звучання та неповторної краси. Інтерес до пізнання земних речей, відкидання безперечного авторитету церкви, зростання світських елементів у культурі дослідники називають характерною прикметою Відродження.

Розвиток української культури ХІV – першої половини ХVІІ ст. відбувався у непростих суспільно-політичних та історичних умовах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала у середині ХІІІ ст. з подальшим пануванням Золотої Орди призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя на українських землях. Починаючи з ХІV ст. усі державні утворення на українських землях опинилися під іноземною владою. У кінці ХІV ст. більша частина українських земель увійшла до влади Великого князівства Литовського. Згідно з Люблінською унією 1569 р., Велике князівство Литовське об’єднувалося з Польським королівством в єдину державу – Річ Посполиту. Господарське і суспільне життя перебудовується за польськими зразками. Поширюється католицизм, засновуються католицькі (єзуїтські) освітні заклади, насаджується польська і латинська мови. Це призводить до послаблення православної церкви, яка для українців за умов відсутності власної держави залишалася важливим фактором збереження національної самобутності та ідентичності.

1596 р. було укладено Брестську церковну уніюпро об’єднання православної та католицької церков. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська (греко-католицька) церква(з’єднана з Ватиканом) і православна церква, яка у другій половині ХVІІ ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішла за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем Костянтином Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилися на позиції православ’я. Рішення Брестського церковного собору спричинили розкол в українському суспільстві, породили потужний антикатолицький рух. Усі ці зміни безпосередньо позначились на особливостях формування та розвитку української культури. Але не зважаючи на те, що зовнішньо- та внутрішньополітичні обставини того часу були складними, все ж вони не могли спинити суспільного та економічного розвитку України, який у ХІV – ХVІ ст. набирає нових обертів. У цей час активізується розвиток ремесел, цехового виробництва, пожвавлюються зовнішньоекономічні та торгівельні взаємовідносини. Зростає політична та економічна могутність міст, чому сприяло запровадження магдебурзького права. У містах формується численна, економічно заможна міщанська верства, яка стає основою розвитку культури.

У загальному процесі розвитку гуманізму в Україні можна виділити три періоди: до середини XVI ст. — типологічно подібний до раннього італійського з його суспільно-політичною, етичною та естетичною проблематикою; з другої половини XVI ст. до початку XVII ст. відбувається інтенсивна розробка ранньогуманістичних ідей в переплетенні з реформаційними, активне формування історичної самоусвідомленості українського народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму; з другої половини XVII ст. розроблюється весь комплекс гуманістичних ідей без звернення до реформаційних. Наведена періодизація розвитку гуманізму в Україні має умовний характер, оскільки розчленування цілісного процесу не завжди піддається проведенню чіткої межі завершення одного і початку іншого періоду.

Гуманістичні ідеї проникли на українські землі у період «олельковицького ренесансу» (1440-1470 рр.) – час відновлення Київського князівства на чолі з Олельком Володимировичем, яке охопило Переяславщину, Київщину, частину Чернігівщини, Полісся, Житомирщину. Тут працював потужний осередок перекладачів, які ознайомлювали українську суспільність із досягненнями європейської культури. Діяльність цього осередку спричинила переорієнтацію культури від візантійської містичної традиції, яка вже вичерпала життєдайні сили, до традиції західноєвропейської з її життєстверджуючим раціоналізмом. Вчені київського осередку перекладали церковнослов’янською мовою трактати "Арістотелеві врата" ("Тайная тайних"), "Космографію" і "Шестокрил", а також логічні праці Моисея Маймоніда й Аль-Газалі "Логіку Авіасафа". Саме ці трактати умовно можна назвати природничо-науковими, адже вони ознайомлювали українського читача з основами знань, необхідних людині в земному житті, а також творили українську наукову термінологію.

Знаменною для цього періоду в розвитку української культури була пильна увага до своєї історії, що можна назвати відродженням традицій культури Київської Русі. В часи Олельковицького ренесансу відбудовувалися зруйновані татарами київські святині, насамперед Софійський собор, заново переписався Києво-Печерський патерик (1460 p., 1462 p.), з'являються перші українські рукописні книги "Листвиця" (1455 р.), "Златоструй" (1474 p.).

Проникнення і розвиток ренесансно-гуманістичних ідей в Україні пов’язане з діяльністю цілої плеяди вчених, філософів, культурних діячів, митців – людей європейської освіти, блискуче ерудованих, з широким колом інтересів, по-новому мислячих (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй Русин, Юрій Рогатинець, Кирило-Транквіліон Ставровецький та ін.).

Юрій Дрогобич (Котермак) (бл.1450— 1494 pp.) народився у Дрогобичі, навчався у Болонському та Краківському університетах. Доктор філософії та медицини, у 1478—1482 pp. викладав тут математику й астрономію у Болонському університеті, впродовж 1481 — 1482 p.p. був обраний ректором медичного факультету та вільних мистецтв. Опублікував трактат "Прогностична оцінка року Божого 1483" (Рим, 1483 р.), у якій подано певні наукові відомості з географії, астрономії, філософії. Вперше світ дізнався про точні географічні координати українських міст — Дрогобича, Львова, Феодосії (Кафи), а також Вільно і Москви.

Павло Русин із Кросна (бл. 1474 — 1517 pp.) народився на Лемківщині, навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах (Німеччина), тут дістав 1499 р. ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 р. викладав у Краківському, а пізніше Віденському університетах античну літературу. Деякий час учителював в Угорщині. Писав вірші латинською мовою, вважається основоположником польської ренесансної поезії. Збірка його віршів опублікована у Відні 1509 р. Утверджував ренесансно-гуманістичну ідею про спроможність людини завдяки власним зусиллям, дотримуючись доброчесності та доблесті, піднятися до рівня богоподібності, досягти земного щастя і залишатися в пам'яті людей. Був прихильником концепції природного права, особистої свободи індивіда, свободи совісті, слова, віри, права керуватися власним розумом, справедливості, толерантності.

Лукаш з Нового Міста (помер близько 1542 р.) — педагог і філософ, народився біля Самбора. Навчався у Краківському університеті, згодом працював тут; з 1517 р. — бакалавр, а з 1521 р. — доцент філософії та магістр вільних мистецтв. У останні роки життя переїхав на батьківщину, продовжував співпрацювати з Краківським університетом; 1522 р. опублікував перший у Європі підручник з епістолографії, написав також філософський трактат, який залишився неопублікованим. Мистецтво епістолографії — вміння писати листи — було для гуманістів дійовим засобом популяризації своїх поглядів, відстоювання соціальних, релігійних, національних прав і свобод.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566 pp.) — оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст. Народився в с.Оріхівка Перемишльського повіту Руського воєводства. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах, а також вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцигу. У 1543 р. повернувся в рідні місця, зайнявся суспільно-політичною діяльністю. Найвизначніші праці: 1. "Дві промови "Про турецьку загрозу" (Краків. 1543—1544 pp.), "Настанови польському королеві Сигизмунду Августу" (1543 p. і 1548 p. — дві редакції). Автор порушує актуальну тоді проблему згуртування європейських народів для подолання турецької експансії., наголошує на виборності короля всім народом, обґрунтовує теорію демократичної держави, де влада підзвітна народові.

Йосип Верещинський (1532—1598 pp.), який народився на Холмщині, був київським католицьким єпископом, поетом і політичним діячем. Він створив проект лицарської школи на Задніпров'ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві. З його ініціативи організовано друкарню у Фастові. Розуміння, що тільки власна держава може розв'язати проблеми українського населення, він намагався втілювати у державотворчих ідеях своїх політичних проектів (1590 р. і 1596 р.) про організацію самоврядування в Україні.

Поет Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558—1629 pp.). Народився він у Львові, навчався у Краківському університеті. Відомий філолог, мав титул "королівського поета". В польській літературі Шимонович започаткував новий жанр — русинські пісні "Селянки", а також писав епітафії, драми, дрібні оповідання — фрашки. Вчений цінував пізнавальні можливості людського розуму, виступав за розвиток світського знання, акцентував на важливості виховання у громадян доброчесності й інших моральних цінностей. Оспівував красу рідної землі, звеличував фізичну працю простих людей, виступав за рівноправність усіх верств у державі — міщан, ремісників, купців. Селян вважав фундаментом держави.

В економічному, політичному та культурному відношенні Україна XV —XVI ст. була складовою частиною Європи. Головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів. У згаданих українських містах уже в XVI ст. з'явилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту — богословські, світські, підручники, а й навчали молоде покоління. Почали з'являтися переклади Святого Письма слов'яно-руською мовою: Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 pp.). євангеліє В.Тяпинського (1575 p.), В.Негалевського (1581 p.), Літківське Євангеліє, Псалми Давида (1582 p.), а також знаменита на весь світ Острозька біблія (1581 p.). Переклади та масові розповсюдження Святого Письма мовою, доступною широким колам освічених людей, прокладали шлях до розуміння Священних текстів, знайомили читачів із засадами первісного християнства, сприяли поширенню раціоналістичних ідей протестантизму — антитринітаріїв та социніан. Це засвідчує наявність реформаційних ідей в Україні XVI-XVII ст.

Під впливом західноєвропейських гуманістичних і реформаційних ідей в українській освіті на межі ХVІ – ХVІІ ст. відбуваються найвагоміші зміни. Створюються якісно нові навчальні заклади, які ґрунтуються на національних традиціях, поєднують вітчизняний і передовий європейський досвід.

Особливу роль у цьому процесі відіграли братства– національно-релігійні та громадсько-культурні об’єднання міського населення, православного духовенства, шляхти, які почали виникати у кінці ХVІ ст. для захисту соціально-економічних інтересів і духових цінностей українського народу. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але особливу активізували свою діяльність після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Брестської унії 1596 р.

Братські діячі постійно боролися з православною церковною ієрархією, критикували зловживання духівництва, особливо вищого, добивалися виборності духівництва світськими людьми, прагнучи контролювати діяльність кліру та знищити монополію духівництва на тлумачення Св. Письма. Зусилля братств, спрямовані на демократичну реформу релігійно-церковного життя, поряд з практичними заходами ренесансно-гуманістичного характеру (налагодження книгодрукування, організація науково-освітнього процесу і демократизація школи, поширення знань і розвиток світського письменства) становлять основні культурно-ідеологічні напрями їх діяльності. Братства у багатьох питаннях ставили цілі, подібні до тих, що їх вирішували реформаційні течії у Західній Європі. У братському русі активністю вирізнялися Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства.

Значний внесок здійснило Львівське братствоу розвиток українського шкільництва. Воно виступало засновником Львівської братської школи, відкритої наприкінці 1585 р. З появою братських шкіл підвищується рівень викладання і поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Львівська братська школамала елементи вищої освіти, хоч за програмою братські школи були закладами середнього типу. Братські школи були загальнодоступними, у них навчалися на кошти братств сироти, діти бідних батьків. Більш заможні вносили гроші в залежності від своїх можливостей. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої давало змогу учням знайомитися із досягненнями західноєвропейської науки та літератури. Наприкінці ХV – початку ХVІІ ст. братські школи діяли у багатьох містах України. Крім Львова, вони були засновані у Луцьку, Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Кременці та інших містах. Усі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками й вчительськими кадрами. Культурно-освітній й громадсько-політичний братський рух поступово поширювався із заходу на схід у стратегічному напряму на Київ.

У кінці ХVІ ст. в Україні виникає новий тип школи – греко-слов’яно-латинської, у якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися із досягненнями західноєвропейської школи і науки того часу. Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька греко-слов’яно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Острозьким для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля.

Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою «семи вільних мистецтв», яка поділялася на тривіум – граматику, риторику і діалектику і квадривіум – арифметику, геометрію, музику, астрономію. Особлива увага приділялася вивченню слов’янської, грецької та латинської мов.

Сучасники називали Острозьку колегію академією. Її першим ректором був Герасим Смотрицький– письменник і культурно-освітній діяч ХVІ ст. Тут працювали вчені, письменники, перекладачі з високою гуманістичною культурою. Серед них – священик, публіцист, філософ Дем’ян Наливайко, письменники-полемісти Василь Суразький, Клірик Острозький, поет і перекладач Андрій Римша та ін., а вихованцями були Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофеєвич, Іван Княгиницький, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін.

Складовими частинами Острозького культурно-освітнього центру разом із колегією, були літературно-науковий гурток, бібліотека та друкарня, яку у 1577 – 1582 рр. очолював Іван Федоров. Найголовнішою культурною пам’яткою Острозького центру було перше видання повної художньої ілюстрованої Біблії церковнослов’янською мовою 1581 р. «Острозька Біблія»була найпершою друкованою Біблією не тільки на сході слов’янства, але й серед усього слов’янського світу.

Намагаючись зберегти культурну ідентичність, діячі осередку перекладали Священні тексти і публікували власні твори слов'янською мовою, відстоювали православний релігійний обряд, започаткували полемічну літературу. Вони вивчали і переосмислювали передусім духовну спадщину Київської Русі, надбання греко-візантійської книжності, а також літературу, пов'язану з другим південнослов'янським впливом. Найактивніша ідеологічна діяльність центру розгорнулася в період підготовки Берестейської унії на початку XVII ст. Тоді з'явилася низка талановитих праць, що обґрунтовували ідейні, догматичні й політичні позиції острозьких діячів: "Ключ царства небесного" (1587 р.) Герасима Смотрицького, "Отпис на лист... отца Іпатія" Клирика Острозького, його ж "Історія о лістрікійском, т.е. о разбойническом Ферарском илі Флорентийском синоде", "О единой істинной православной вірі" (1588 р.) Василя Суразького та ін.

Важливим осередком освіти у Києві було братство, засноване у 1615 році. Історичним досягненням братства була організація Київської братської школи, яка у майбутньому стала Києво-Могилянською академією. У порівняно короткий термін школа підійшла до тодішнього європейського рівня вищого навчального закладу.

Культурно-освітній осередок при Києво-Печерській Лаврі, хоч і був організований на зразок Острозького, все ж дуже суттєво відрізнявся від нього. Якщо в Острозі передусім дбали про збереження візантійської святоотцівської традиції, розвиваючи православ'я на власній культурній основі, то на поклик Є.Плетенецького до Києва з'їхалися насамперед ті, хто відчув потребу оновлення. Ці діячі не стільки підтримували ініціативу Іпатія Потія і Кирила Терлецького, котрі вбачали шляхи оновлення української церкви як оберега культурних традицій через поєднання з Римським престолом, скільки намагалися оновити православ'я на власній основі, привносячи в догматику та практику церкви раціональні елементи (так було в католицизмі). Здійснив реформу церкви Петро Могила, який став архімандритом Лаври 1627 p., a отже, й очолив культурний осередок. Центром осередку була друкарня, основним її завданням вважалася публікація джерел: літератури богословської — творів святих отців, служебників, требників, підручників для школи, книг для читання, а також історичних, полемічних і художніх творів. Це була найбільша та найпотужніша у тогочасній Україні друкарня, продукція якої сприяла формуванню моральної й естетичної свідомості, а знання стали здобутком широкого загалу.

Первістком друкарні вважається "Часослов" (1616 p.), призначений для шкільного навчання. Вміщені тут тропарі та кондаки давньокиївським святим — Антонію і Феодосію Печерським, Ользі й Володимиру, Борисові та Глібу викликали повагу до власної історії, будили національну самосвідомість, побуджували вірність вірі батьків, дух опору чужоземцям. Така мета висловлена у написаній Є.Плетенецьким і З.Копистенським передмові. Перекладений з грецької мови "Анфологіон" (1619 р.) — збірник святкових служб на весь рік, засвідчив, що Русь має свої свята, звичаї, традиції, не менш важливі, ніж в інших краях. У публікаціях Лаври чільне місце посідає антична культурна спадщина, ознайомлюючи читача з іменами Платона, Арістотеля, Сенеки, Цицерона, Плутарха, Гомера, Овідія, літературою Ренесансу.

У 1594 р. спеціальною буллою папи Климент VIII у м. Замості у Холмській землі, поблизу україно-польської етнічної меж було відкрито Замойську академію — вищий навчальний заклад з трьома факультетами: "вільних мистецтв", права і медицини (1648 р. до них було долучено теологічний факультет).

Програма навчання передбачала два рівні студій: нижчий — п’ятирічний і вищий — академічний, що тривав шість років. На нижчому щаблі, як і в середній школі, поглиблено вивчалися граматика латинської мови, поетика і початки риторики. Академічні ж класи обслуговували сім кафедр: математики; логіки й метафізики; натуральної філософії і медицини; красномовства, моральної філософії і політики, загального права та польського права. Завдання академії було прагматичним — готувати своїх вихованців до виконання чиновницьких обов’язків, що приваблювало малозаможну шляхетську молодь, яка розраховувала зробити кар’єру на канцелярсько-адміністративних службах чи займаючись адвокатурою. У період від заснування Академії до середини XVII ст. у студентських метриках занотовано понад 4,5 тис. прізвищ.

Полемічна література

Серед релігійних, культурно-освітніх та громадських діячів кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. було немало талановитих письменників-полемістів. Полемічна літератураяк оригінальне явище української духовної культури дістало таку назву від свого головного завдання – полемізувати з представниками інших конфесій, насамперед католицизму, що прагнули поширити свій вплив на православне населення.

Полеміка між православними і католиками ХVІ ст. досягла своєї кульмінації у період підготовки і підписання Брестської унії 1596 р.. Полеміка велася не лише довкола розходжень, які існували у віровченні, а й торкалась важливих питань культурного і громадського життя українського народу. Письменники-полемісти, серед яких варто згадати Герасима і Мелетія Смотрицьких, Івана Вишенського, Василя Суразького, Христофора Філалета, Захарію Копистенського, Клірика Острозького та інших, обстоювали право народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували і вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересів свого народу.

Першим визначним полемістом з православного боку вважається Герасим Смотрицький (перша половина ХVІ – 1594), автора книги «Ключ царства небесного», надрукованої 1598 р. в Острозі. З католицького і греко-католицького табору активно полемізували Петро Скарга, Іпатій Потій, Щасний Жебровський, Бенедикт Гербест. За підрахунками дослідників, у ході полеміки було створено близько140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами та 60 – православними авторами. Незважаючи на те, що полемічна література мала переважно релігійно-догматичний характер, вона мала і мистецьку цінність. Письменники-полемісти у своїх творах вдавались до ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії.

Інший відомий письменник-полеміст Мелетій Смотрицький(Максим Герасимович Смотрицькй; 1577—1633) – український мовознавець, письменник, церковний і освітній діяч. Є автором повного курсу церковнослов'янської мови – унікальної «Граматики слов'янської» (1619), де подано орфографію, морфологію, синтаксис. Він увів нову літеру на позначення дзвінкого проривного приголосного – ґ, узаконив вживання букви й. Виділив вісім частин мови: ім'я, містоименіє, глагол, причастіє, нарічіє, предлог, союз, междометіє. До поч. ХІХ ст. «Граматика...» Смотрицького була основним підручником церковнослов'янської мови, він витримав багато видань.

Іван Вишенський(1545-50—1620) український письменник-полеміст. Народився в м. Судова Вишня (Львів. обл.). У 70-х рр. ХVI ст., не мирячись з феодальним ладом Речі Посполитої, став ченцем Афонського монастиря (півострів Афон у Греції), що був у ті часи центром православного чернецтва на Сході. Підтримував зв’язки з Львівським братством. Літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Відомо 16 творів, найвизначніші з яких спрямовані проти Берестейської церковної унії: «Послання до єпископів...», «Писання до всіх, у Лядскій землі живущих», «Викриття диявола-світодержця», «Порада»та ін. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад, вимагав простоти старохристиянського братства, відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські.

Клірик Острозький — письменник-полеміст, релігійний і освітній діяч др. пол. XVI ст. Автор полемічних послань до прихильника унії Потія («Отпис на лист…», 1598; «На другій лист велебного отца Ипатіа…», 1599) та історії Флорентійського собору, в яких виявив високу теологічну і світську освіченість, зокрема, цитував Петрарку.

Захарія Копистенський(псевдонім Азарія; ? – †1627) – шляхтич з Перемишля, український письменник, культурний і церковний діяч, з 1624 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря. Брав участь у полеміці з представниками інших християнських течій. Його найбільшим полемічним твором вважаєьться «Палінодія, або книга оборони»(1621—1622), що була спрямована проти католицизму та унії і виражала ідею об'єднання Східної Європи під єгідою православ'я.

Архітектура

Архітектура ХІV – ХVІ ст. базувалася переважно на традиціях давньоруської епохи, водночас використовуючи досягнення західноєвропейських стилів: романського, готичного та ренесансного. Пам’ятки того періоду можна поділити на дві групи: оборонні споруди і культові.

Оборонне будівництвов умовах постійної воєнної небезпеки стало нагальною життєвою потребою. Упродовж ХІV – ХV ст. зростала кількість міст і фортець. Замки будувалися у важкому фортечному стилі, з грубими мурами, бійницями та високими спостережними вежами. Замки-фортеці були споруджені у Кам’янці-Подільському, Львові, Луцьку, Острозі, Хотині, Білгород-Дністровському та інших містах. Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було великих покладів каменю, укріплення міст були здебільшого дерев’яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів, Путивль тощо).

Оборонну роль виконували також численні храми: монастирі, церкви, костьоли, синагоги. Великі монастирі мали вигляд фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами: Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом, Дерманський монастир на Волині, Успенський Почаївський монастир.

У церковному будівництві основним архітектурним типом були дерев’яні так звані зрубні храми, побудовані без цвяхів. До нашого часу збереглося дуже мало таких споруд. До найдавніших дерев’яних пам’яток належить церква Святого Духа в с. Потеличі на Львівщині (1555 р.) та церква Святого Миколая у Чернівцях (1607 р.).

Характерною ознакою забудови міст стає стильова різноманітність, зумовлена наявністю різних релігіях конфесій, а відтак впливом на українську архітектуру східної та західної культури. У панорамі міст сусідують православні церкви та готичні католицькі собори. Найбільш виразні споруди готичного стилютого часу – кафедральний собор у Львові ХІV – ХV ст. та костьол у Дрогобичі ХV ст. Однак готичний стиль мало характерний для української архітектури, оскільки у період інтенсивної забудови міст (ХV ст.) готика в європейських країнах вже стала історією.

До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на площі Ринок: «Чорна кам’яниця», будинок Бандінеллі– флорентійського різьбяра. Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема Успенська церква, складовою частиною ансамбля якої є каплиця Трьох Святителів та найцінніша пам’ятка українського Ренесансу – Вежа Корнякта результат роботи архітекторів П.Римлянина, В.Капиноса, А.Прихильного, Петро з Барбона.

Образотворче мистецтво

Гуманістичні ідеї епохи Ренесансу мали вплив і на розвиток образотворчого мистецтва, що характеризувалося монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка, високою професійністю виконання. В образотворчому мистецтві поступово утверджувався реалістичний напрям, особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачали нерухомість і часто набували рис простих людей. Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона "Богоматері Печерської-Свенської", "Микола з житієм", "Юрій Змієборець". Обличчя святих зображені реалістично, м'яко і просто, колоритно намальовано одяг. Митців цього періоду особливо хвилювала таємниця життя та смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскравим свідченням є ікона "Оплакування Христа", що зберігається у храмі (с.Трушевичі).
Морально-етична проблематика відображена в іконах, написаних на сюжети "Страшного Суду". Такі картини набули у цей час важливого соціального й антифеодального спрямування.

З мистецькою творчістю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу Федора Сеньковича, Лаврентія Пилиповича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Творчість львівських художників характерна високою професійною культурою, їхньою обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва. Важливе місце серед пам'яток монументального живопису посідають іконостаси, створені видатними художниками-живописцями, з-поміж яких вирізняється Богородчанський іконостас (церква с.Богородчани). Творцем його був талановитий маляр Іов Кондзелевич. Іконостас. зберігається у Львівському національному музеї.

Музичне мистецтво

В епоху Відродження на перший план виходять пізнавальні та естетичні функції музики, її здатність не тільки впливати на поведінку людини, а й відображати внутрішній світ. У музиці виділяється індивідуальне начало. Розквіту набуває інструментальна музика, зокрема гра на бандурі.

Продовжують розвиватися народно-пісенна творчістьта виконавство. Особливе місце належить епічному жанру – думам та історичним пісням, зміст яких пов'язаний з визвольною боротьбою проти татр і турок та польського поневолення («Дума про Марусю Богуславку», «Дума про Самійла Кішку», «Хмельницький та Барабаш», «Дума про трьох братів азовських». Носіями цього мистецтва були кобзарі, які славилися гарними голосами, даром імпровізації, досконалим володінням інструменту.

Українська професійна музикабере початок ще з першої половини XV ст. від професійних братств і братських шкіл. Обов'язковим в них було навчання церковного співу та музичній грамоті. Найбільше значення відіграла діяльність Острозького, а потім Київського колегіумів. Обов'язковими дисциплінами були тут церковний спів по нотах та музична грамота. Викладання цих дисциплін доручалося братчикам-регентам хорів та музикантам.

Розвиток української професіональної музики був тісно пов'язаний з так званими музичними цехами, які існували на зразок ремісничих. Відомо, що музичні цехи, які мали свої устави, існували в Києві ще з початку XVI ст. Це були міцні організації, які захищали права професіоналів. Вони обслуговували міське та навколишнє сільське населення.

З кінця XV ст. у православних церквах існував багатоголосий хоровий спів, який став можливим завдяки реформі системи нотації.

Поширився попит на своєрідні форми світського музичного побутув містах. Одним з найбільш ранніх професійних пісенних жанрів в Україні був кантна три голоси – пісня без інструментального супроводу. Особливо популярними були канти любовні та жартівливо-сатиричні. Існували також панегіричні (хвалебні), побутові, філософсько-повчальні й антирелігійні канти.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Додаткова	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.