Основні характеристики суспільств, виділюваних у теорії постіндустріального суспільства.

Критерії	Доіндустріальне	Індустріальне	Постіндустріальне
Основна сфера діяльності	Первинний сектор економіки	Вторинний сектор економіки	Третинний сектор економіки
Основні виробничі ресурси	Земля, природна сировина	Капітал	Знання, інформація
Найбільш впливова соціальна група	Землевласники, священики	Промисловці, банкіри	Учені, менеджери-консультанти
Специфічні форми соціальної організації	Церква, армія	Корпорації, банки	Університети
Соціальна стратифікація	Стани, касти, рабство	Класи	Професійні групи
Соціальний ресурс, що визначає соціальний статус індивіда про	Влада	Гроші	Знання
Рівень освіти	Абсолютна більшість населення безграмотна	Розповсюдження середньої й середньої професійної освіти	Загальне середнє, розповсюдження вищої освіти, збільшення тривалості навчання
Переважні потреби	Вітальні (необхідні для життя)	Матеріальний добробут, основні соціальні потреби	Самореалізація

Теорії індустріального й постіндустріального суспільства перебувають у рамках соціального еволюціонізму, оскільки передбачають проходження суспільством певних стадій на основі технічних і технологічних нововведень. Технологічні перевороти спричиняють зміни в інших сферах громадського життя, однак, вони не супроводжуються соціальними революціями.

Основоположниками теорії революційного перетворення суспільства були К. Маркс і Ф. Енгельс. Марксистська концепція суспільного розвитку базується на формаційному підході. Людство у своєму розвитку проходить п'ять суспільно-економічних формацій:

· первіснообщинну;

· рабовласницьку;

· феодальну;

· капіталістичну;

· комуністичну.

Перехід від однієї формації до іншої здійснюється на основі соціальної революції. Соціальна революція – це корінний якісний переворот у всій соціально-економічній і політичній системі суспільства. Економічною основоюреволюції є конфлікт, що заглиблюється, між ростом продуктивних сил суспільства й застарілою, консервативною системою виробничих відносин, що проявляється в посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби. Першим актом соціальної революції є завоювання політичної влади. На основі інструментів влади перемігший клас здійснює перетворення у всіх інших сферах громадського життя, таким чином, створюються передумови для формування нової системи соціально-економічних і духовних відносин. З погляду марксизму, велика й стратегічна роль революцій полягає в тому, що вони усувають перешкоди на шляху суспільного розвитку.

Еволюційні та революційні теорії ґрунтуються на ідеї суспільного прогресу. Серед критеріїв прогресу виділяються: ускладнення соціальної організації суспільства (Г. Спенсер), зміни в системі соціальних зв'язків і типах регуляції суспільних відносин (Ф. Теніс), зміни в характері виробництва й споживання (У. Ростоу, Д. Белл), ступінь оволодіння суспільством стихійними силами природи, що виражається в рості продуктивності праці, і ступінь звільнення людей з-під гніта стихійних сил суспільного розвитку (К. Маркс).

Поряд з теоріями, що визнають можливість прогресивного розвитку суспільства, мають місце теорії, що заперечують його. Це так звані циклічні теорії (Н. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнби). Циклічні теорії заперечують можливість нескінченного прогресивного розвитку, акцентують увагу на багатолінейності та багатонаправленності розвитку суспільства й культури. У рамках цих теорій виділяються певні типи культурних і соціальних систем, підкреслюється їхня своєрідність, а в деяких випадках висувається ідея замкнутості, локальності культур і цивілізацій.

Наприклад, теорія культурно-історичних типів Н. Данилевського підрозділяє всі народи на історичні й неісторичні. Неісторичні народи – це тупикові галузі в розвитку суспільства, вони не в змозі вирішувати свою долю, отже, вони не в змозі виробити свої культурно-історичні типи. Н.Данилевський нараховує 13 культурно-історичних типів, створених історичними народами: єгипетський, китайський, асиро-вавілонський (стародавньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітський (аравійський), романо-германський, перуанський, європейський, слов'янський. Культурно-історичні типи розрізняються по сполученню в них чотирьох основних елементів:

1) релігійного,

2) політичного,

3) культурного,

4) економічного.

Багато типів одноосновні, тобто в них переважає якийсь один елемент: у європейському - - релігійний, у грецькому – культурний, у романо-германськом – економічний. І лише слов'янському типу з його православ'ям, культурною самобутністю, самодержавством і селянською громадою визначено стати чьотитьохсновним типом. На думку Н.Данилевського, Західна цивілізація вже пройшла стадію розквіту, майбутнє ж належить слов'янському типу.

Кожний культурно-історичний тип, якщо він не гине насильницькою смертю, проходить чотири фази свого розвитку:

1. Несвідомий період, коли народи ще не вийшли на історичну арену й перебувають у формі „етнографічного матеріалу ”.

2. Період державного становлення, формування основних соціальних інститутів і соціальних регуляторів.

3. Період розквіту.

4. Період занепаду.

По А. Тойнбівсесвітня історія – це відтворення й загибель регіонально несумісних один з одним цивілізацій. При поясненні причин становлення й розвитку цивілізацій вирішальна роль належить "відповіді" народів на "виклик", кинутий їм обставинами. У міру росту усе менше й менше виникає викликів, що йдуть із зовнішнього середовища, і усе більше з'являється викликів, породжених усередині діючої системи або особистості. Основний критерій росту – це прогресивний рух у напрямку самовизначення.

Теорія культурно-історичних типів використається в дослідженні своєрідності й взаємодій локальних культур.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теорія модернізації.	\|	Теорія модернізації.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.