Субота, Максим

Втомившись сидіти за конспектами, підійшов до шафи з книжками. Перед очима, готові запропонувати свої сторінки, стояли кількома рядками скарбниці людських знань - несистематизовані і різнокольорові, важкозрозумілі і надто легкі. Ті, які листав щодня і покриті товстим шаром пилу, іронічні і зарозумілі, майстрів, початківців і відвертих невдах. Народжені хворою уявою і змальовані до найдрібніших деталей з натури, високоморальні і написані на догоду певній публіці, вишукані і не дуже вдалі. Обережно провів пальцями вертикаллю палітурок, торкаючись доль, історій та почуттів героїв, красунь і простолюду.

Пам’ять сама собою відтворювала якісь епізоди із дитинства та юнацтва, пов’язані з книгами.

Якось взявся відразу за три товстезні літературні праці. Були канікули, прокидався - і зразу читати, обідав не відводячи очей від захопливих сторінок, лягав спати лише дочитавши наступний розділ. І якщо міг, то долав хоча б іще абзац. Так тривало до того часу, поки мати не помітила, що одне око, не витримавши шалених для себе випробувань, почало сльозитись, тільки він брався до читання.

На перших курсах університету обговорювали таке собі дитяче оповідання. Скоріше навіть оповідання для малюків – на півтори сторінки відповідним шрифтом. Визначились із темою-метою, перейшли до змісту. Підняли одного парубка: про кого, мовляв, розповідає автор. Ну, про таку-то дівчинку, що вона робила. І тут викладач розуміє, що студент (якби це коректно визначити?) не досить впевнено володіє текстом. Об’ємом у півтори сторінки. Гаразд, і що ж, зрештою, та дівчинка? Відповідь прогнозована: «Вибачте, але я не дочитав оповідання...»

Якось постав перед проблемою: «Історія Тома Джонса, найди», книга в 600 сторінок і наступного дня практичне заняття. Загалом, подобалась англійська класика, справжня література в його розумінні. Виписані характери, сюжет, що не залишає байдужим, іронічне ставлення до життя. Але при всьому тому: 600 сторінок, а розпочати вдалось лише після занять; і читання - лише в бібліотеці. На все про все не більше п’яти годин. Розпочав із почуттям безнадії, оскільки свідомо не бажав просто гортати сторінки. Виокремлювати задум, систему стосунків героїв, штучно прив’язувати одну подію до іншої – у такому настрої не хотілося. Проте, Том Джонс захопив із першої сторінки. А далі – 50 сторінок позаду, 150, 350. За вікнами бібліотеки – ніч, а йому байдуже, не реагує. І тільки переконливий тон дівчат-співробітниць, які зібрались додому і не йшли лише через нього, змусили розпрощатись із щасливчиком Томом. Ну, зрозуміло, ніякого заняття наступного дня не було, хтось там захворів чи кудись від’їхав, яка різниця... «Історію Тома Джонса, найди» таки дочитав, але вже без того хвилюючого захоплення, з яким були подолані перші 400 сторінок.

Пригадувались в одній зв’язці і великий Заратустра, геній його юності, і ведична література, що ненадовго захопила. А ще Булгаков із придуманим паралельним світом, герої якого так вдало мандрували нашим; змінюючи час і людей.

...Тиснув нескінчений процес дорослішання. Де межа, за якою починається справжнє життя, справжня відповідальність? Що мусить статись аби відмовитись від постійних «завтра, наступного разу, трохи згодом…» Які, втім, і нині дають йому розуміння і таку-сяку повагу оточення. Зрозуміло, тільки тому, що і саме оточення – схоже на нього. І воно вимогливе до себе настільки, наскільки це зручно. Раптом з’явилось дивне відчуття… Що ті м’які подушки, які створили особистий затишний світ; оточили з мовчазної згоди зусібіч… вони не допомагають у дорослому житті.

Знав, що змарновано багато часу. Надто багато. Часу, який можна було витратити, збагатившись. Пам’ятав: знання множать сум, але так само знав, що непрочитані книги вміють мститись, більше того – обов’язково помстяться. Питання тільки в тому, коли?

Чомусь стало моторошно. Подумав, що поки гортає сторінки чужих історій, його життя проходить повз. Пройде іще якийсь час, теперішні друзі стануть знайомими, і однієї випадкової ночі він умре разом зі своєю останньою ілюзією, байдуже з якою. Його не стане, як і решти. І що в житті було справжнього? Мало чесності і мало щирості. Не досить вчинків і занадто поваги до слів, які мають лише умовну владу тільки над самими обережними...

Хотілося подвигу. Того самого вчинку, за який було б не соромно. Хотілося могутніх крил, щоб вистачило хоробрості злетіти до самого сонця. Раптом зрозумів, що здатен бути іншим. На автоматі рука сама собою перекладала все, що рвалося зсередини зовні:

Я сказав непевно: «Так»

Хоча міг сказати: «Ні...»

Сотні раз уві сні

Моє серце б’ється в такт

Крилам, що здіймають птах

У чужу і довгу ніч.

Крилам, що лишають берег

Музики вчорашніх битв

В пошуку нових америк,

В пошуку нових молитов,

Тільки б океанські хвилі

Віднайшли потрібний ритм.

Моє серце б’ється в такт

Пульсу тих, хто просто так

Серед ночі мовить: «Годі!»

Ледь торкнувшись до керма,

Хто вдихнувши аромат

Від шалених перегонів

Забуває про гальма,

Про нещирий свій роман...

Сили не стало. Відчував, що мусить сказати більше - і не міг. Щось в одну мить випило всі соки організму, намертво стиснуло живі м’язи, перекрило якесь особливе повітря, що живило розум. Стало зле і, водночас, навдивовижу спокійно.

...Треба було якось змінити настрій, інакше це загрожувало б черговою депресією на тиждень. Подумки перебрав можливі розваги, на які був здатен. Нічого цікавого. Місцева футбольна команда дратувала навіть невибагливий смак. Вибратись на речовий ринок? Не вистачає коштів, та й не його це справа. Ті, з ким із приємністю спілкувався, ще вчора навідувались в гості, а кінотеатри не пропонували цього дня нічого, що видавалося б бажаним. І тому надумав йти в парк, де багатство відтінків червоного і помаранчевого листя неодмінно врятує від прогресуючої меланхолії.

Здавалось, ледь не біг. Небо було в сіру хмару, і за секунду безліч прозорих краплин проллється на землю байдужими сльозами. Підійняв комір куртки. «В цій історії немає щасливого кінця, мені нічого не змінити. Буду я, не стане мене, все залишатиметься як раніш», - очі чомусь стали дивно теплими. Вкотре примирився із собою – під перший подих жовтневого неспокою, під смак гіркої сльози, що змішувалася з першими дощовими краплями.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Субота, Андрій	\|	Субота, Олександра

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.