Неділя, Андрій і Маргарита

«Кудрі мої русі, очі мої ясні травами, бур’яном та полиню заростуть, кості мої білі, серце моє сміле ворони й шуліки все по степу рознесуть…» Пригадався рядок із пісні часів училища. Ніколи в нього не було жодного музичного слуху, але від самого малечку голос був, мов дзвіночок. От і в курсантські роки горланити міг так, що інші тільки заздрили. Але, виявляється, на такі сумнівні музичні характеристики завжди є попит у Збройних силах і, відповідно, військових училищах. Там його вміння бути далеко почутим відразу розпізнали, у перший же день долучивши до високого мистецтва, демонстрованого перед вечерею під час стройової прогулянки до столової. Так, дивні були роки. З того часу періодично розважає себе співом, звісно, коли інші не чують. І навіть не вважає рівень свого виконання таким, що ображає почуття людей з музичною освітою. Ну, але тільки тому, про що вже було зауважено. І що цікаво, Рита теж не товаришувала із ведмедем, який із раннього дитинства переглядає діточок та їх маленькі вушка. Коли родина затягувала пісню удвох… це було смішно. І він посміхнувся зараз. Триклятий ведмідь! Шитий білими нитками… Хотілося голосно вилаятися, але неподалік на канапі дрімала дружина. Все ще складно було назвати її колишньою. Незручне слово, погане. Важко підібрати точне визначення, але воно світилося виразним негативом. Триклятий ведмідь! Як він міг трапитися під ноги пришелепуватому п’яничці? Просто складно повірити, не вміщається у голові ця історія. Як можна було так відреагувати? Тепер вже сердився на Сашку. Просто не вистачало уяви. Що ж, він був іншою людиною. Якось, між іншим, і Олександра виголосила йому у вічі те, що своєю ще зовсім маленькою головою вона ніяк не могла осилити. Це звучало приблизно так: «Як ви мені обидва обридли! Скільки можна слухати ваші нескінчені сварки? Зупиніться, подумайте про мене…» Вона не могла зрозуміти їх тоді, а він не розумів її зараз. Що ж…

Спробував розташуватися зручніше у кріслі. Відчував як втома закриває очі. Минула ніч була ледь не першою за кілька останніх років зовсім без сну. Відвик, ніде правди діти, від такого ритму життя. А зараз, прийнявши душ, відчуваючи сякий-такий затишок навколо, повіки самі собою стулялися. А він чомусь не піддавався, тримався із останніх сил, чіплявся за будь-який дріб’язок у квартирі, тільки б не провалитися у сон. Раптом зрозумів чому. Було ніяково перед Маргаритою, хотів аби вона побачила, що він все ще сильний. На нього можна розраховувати! От тільки навіщо переймався тим? Лише вони прийшли до Рити на квартиру, як дружина миттю побігла у душ і особливо там не затримуючись, вже за кілька хвилин тихесенько сопіла. Колись вона чітко розставляла акценти: «Ти – хропиш, а я тихесенько соплю». Так воно далі і трималося. А ще боявся, що Рита прокинеться, і це, випадково постале, марево його колишньої родини розтане ранковим літнім туманом, який хутко зникає із першим сонячним промінням. Там, далі, на іншому кріслі лежав собі нишком тричі ним згаданий сьогодні ведмідь; і коли дивитися з місця, де він зручно прилаштувався, - ніяких особливих проблем у іграшки не було. От тобі тіло, зверху голова. Просто маячня якась! Здається, підійшов би зараз до того, ще Ритиного, подарунка, підняв перед собою і легко переконався: із плюшевим звіром усе гаразд. А отже, і Сашка теж абсолютно здорова. Навіть зібрався вибратися із крісла, але не зміг, бо й там було - затишно і зручно. Вирішив просто відпочити іще хвилинку. І… тут його зовсім не стало.

- Богданов, прокидайся… - незрозуміло, хто промовив і звідки взявся цей голос, - давай-давай, приходь до тями, ходімо, повечеряєш по-людськи…

Виринув із якось тунелю часу та простору і опинився у кріслі в чужій кімнаті. Не зміг до ладу нічого собі пояснити, аж поки перед ним не постала жінка із рушником у руках і не промовила: «Андрію, не гальмуй, мий руки і заходь на кухню…». Послухався і повільно пішов у сторону, куди вказувала правиця господині…

Іронічно посміхнулася, кинула рушник в бік вішалки і сама сіла за стіл. Що ж, бувають у житті моменти; колишні повертаються у твоє життя. Ніколи б не повірила, що все відбуватиметься саме так. А його… стало більше. Плечі іще розрослися вшир. Та й загалом статура помітно покрупнішала. Чи, може, ні? Може все це так здається лише тому, що всіх її останніх партнерів (як по іншому назвати?) не можна було навіть за бажання порівняти із цим атлетичним чолов’ягою. Так собі, винятково худорляві персонажі. Втім, яка різниця… Сама колись сварила його, мовляв, не можна так безконтрольно більшати. А зараз, очевидно, нікого це не обходить. І вже точно - його самого. Чи не багато часу приділяє думкам про Богданова? Звикла більше міркувати про себе. Та це і правильно. Нічого розпорошуватися. Думаючи про когось, власних проблем не вирішиш. А вони, проблеми, здається надумали всі разом вибратися із темряви і стати стіною проти неї. Нічого, все здолає. Зараз єдине і найбільш головне – це її дівчинка. Відразу відчула як збільшується тиск у скронях. Де той могутній ховрашок? Хоча б трохи відволіктися розмовою із ним… Щоправда, і сама зголодніла теж. Поки він спав у кріслі, швидко приготувала легкий бульйон, гарнір із котлетами, салат, рясно заправлений зеленню. Пам’ятала, Андрій ніколи особливо не схилявся до петрушки та укропу, але придумувати щось інше не було можливості. Та і часу так само. В будь-якому випадку, сьогодні була гарною господинею. Як і майже завжди, поки вони жили разом. А інше? Ніякого бажання згадувати про інше не було.

- Андрію, скільки можна тебе чекати?

- Вибач, вже йду. Просто довго не міг зрозуміти, де я і що тут роблю.

- Ти справді? Нічого собі…

Поки вечеряли – мовчали. Якісь необхідні фрази, окремі до столу слова. Пам’ятала, що йому потрібна сіль поряд. Він все ніяк не міг підняти на неї погляд. Розгледіти її. Втім, зробив це не без задоволення, коли вона першою заснула і була зовсім беззахисна перед ретельним оглядом. Мовчазна красуня. Але зараз не знав, із чого почати розмову. Хіба це взагалі було потрібно? У її зіницях світилася іскорки цікавості. Вистачило кілька окремих його рухів і вона вже все пригадала, відтворила із небуття. Особистими тактильними спогадами. Не можна сказати, що відчувала якийсь незримий комфорт від сцени зі свого трохи щасливого минулого, ні... Точніше буде сказати: їй саме цікаво. Абстрагувалося від ночі і ранку, нескінченого очікування повідомлення від лікарів, а ще від того, що тиск у скронях і не думав зменшуватися. Просто роздивлялася його як частину колишньої себе. Чи може людина незатишно почуватись за столом? Саме про це нині кричало все у Богданова. Вона так само вечеряла, але встигала і спостерігати за трохи нескладною фігурою поряд, всі рухи якої були напружені, обережні. Йому не було зараз спокійно і впевнено. Сама від себе не чекаючи, вільною рукою взялася за могутню п’ятірню свого колишнього майора.

- Андрюшо, заспокойся… Немає чого хвилюватися. Тобі, принаймні, - і щиро заглянула в його очі.

Він поперхнувся і навіть всім тілом зробив рух назад, - ніяк не був готовий до такої реакції з боку дружини. Це була просто катастрофічно небезпечна мить. Відразу заклало глотку і стисло ніс, там з’явилася стороння волога, яка захоплювала всі вільні порожнини. Мозок мимоволі відреагував на слова із воскреслого минулого і вологими очима відтворив справжню реакцію. М’язи обличчя від випадкового перенапруження не стрималися і затремтіли у найбільш зрадливих місцях… Здається, якби вмить не опанував себе, розклеївся б прямо перед тією, для якої прагнув залишатися сильним і незворушним. Стримався? Навряд чи… Напевне, вона помітила як він відсахнувся, це багато про що може свідчити. А зараз просто не можна було давати їй насолоду спостерігати за ним, коли він не здатен стримати сліз! Прикро, як прикро… Тільки не чекав, що так вона поведеться. Не було для такого її поруху жодних підстав. Бульйон не проходив у горло, там все було затягнуто нервовими спазмами і він просто повернув ложку до тарілки. Оце-так справи, нічого сказати... Звісно, вона помітила і відчуваючи, що вчинила зовсім не так, як міг чекати Богданов, сама була вимушена трохи перелаштуватися. Прибрала пальці, змінила тон на більш звичний і прохолодний. Так, сентиментальність Богданова нікуди не поділася. Як він взагалі стримався, коли так нервово відреагував із самого початку? Гаразд, знатиме, що ця характеристика так і залишилася при ньому. А от в неї не затремтіла жодна струночка. Ні, не можна сказати, що їй нині зовсім байдуже, але вже давно не такі оголені нерви стосовно всього, що стосується давно минулого другого шлюбу. І, поки що, останнього. Промовила тим тоном, яким і розраховувала спілкуватися далі.

- Слухай, Богданов, ну зберися, нарешті, докупи. Тобі іще додому треба дібратися.

- Я знаю, - ледь вимовив; як вони не застрягли у горлі, ці 2 коротких слова…

- І, коли ми повечеряємо, я б хотіла поговорити з тобою про ситуацію із Сашею. Ти не проти?

- Зовсім ні. Чим зможу – допоможу, - ці слова пішли вже легше.

- А зараз… просто посмакуй домашньої їжі. Пам’ятаю, тобі подобалося, як я готую.

- Більше, ніж подобалося.

- От і добре, смачного, - слова і побажання насправді були щирими.

Чим він може бути корисним? Посміхнулася сумною усмішкою, зверненою до себе. Не дуже вірилося в те, що ситуація вирішиться саме за рахунок Андрія. Прекрасно розуміла через кого все сталося. І усвідомлювала міру власної відповідальності, але який сенс зараз про це? Що правильного в тому, коли точиш себе із середини? Нічого… Тим більш, зі станом її здоров’я. Психіка вже зовсім не та, всі ці розлучення, які слідували одне за одним, пошуки нового тата для Олександри. За великим рахунком, особисто для неї чоловік і не потрібен був. Яка в ньому практична користь? Тільки здатність утримувати сім’ю. Сашин батько цього зробити не міг, та і родинного ставлення там не було і близько. А цей здоровань, що, насправді, від початку створив атмосферу домашнього затишку, надто швидко здався. Бажав власної дитини, але нічого не робив для того, аби дружина була впевнена у завтрашньому дні із двійком ротів, які постійно вимагали б їсти і пити. Так потрохи те родинне багаття і згасло; жевріло, ледь жевріло, і ось, маєте… Чи зможе зараз допомогти їй та Сашці? Чим… Ну, будь-яка допомога може бути корисною, треба обговорити всі можливі варіанти. Подумала, що, напевне, її очі зараз скляного вигляду. Лише фізично вона на кухні поряд з Богдановим, всі думки обіймають кожен вигин тіла донечки. Серденько її любе, зіронько ясна… Складно було поряд із роздумами, що не відпускали її, одночасно імітувати ще й вечерю, тому вона повільно відклала ложку в бік. Він звернув на це увагу і так само засвідчив свою готовність до розмови. Тим більше, вже майже упорався з другою стравою і салатом. Попереду був лише вишневий компот. Але Маргарита помітила його намір і попросила не залишати нічого у тарілці. Що ж, хай так, адже готувала вона справді смачно…

- Там, коли ми залишилися із лікарем наодинці… він багато чого мені розповів. Власне, те, що був зобов’язаний, - відчував як важко давалися їй ті звуки, не в останню чергу тому, що, ймовірно, проситиме його про допомогу, а він – таки чужа людина. Звичайно, Маргариті просто боляче було повторювати слова медика про стан доньки… - Так от… стан Саші визначили як середньої важкості. І це майже щасливий випадок. Вона без свідомості. У неї переломи, струс головного мозку, ураження внутрішніх органів, - почала частіше дихати і тихіше говорити, зупинялася і відпочивала, коли було зовсім важко. А потім в одну мить наблизилася до нього майже впритул, так що він відчув її дихання, жорстко взялася за його лікті обидвома руками; і здалося в основному - аби впевненіше триматися на ногах. - Там іще складне отруєння, інші деталі, про які не надто важливо говорити. Принципові речі в тому, що вона у реанімаційному відділенні. Власне, це туди нас всіх привезли сьогодні під ранок. Потім їй робили штучну вентиляцію легень, намагалися відновити повноцінне функціонування внутрішніх органів. Очевидно, завтра робитимуть операцію. Я з самого ранку побіжу туди, хоча… не знаю, особливої користі від мене до завтрашнього вечору Олександра точно не відчує. Що стосується тебе… В тебе є якісь кошти?

- Якісь є… - просто не знав про які приблизно суми йдеться. Але, чесно кажучи, готовий був зараз витратити усі свої копійки, хай там що…

- Просто… Все нині в лікарнях сплачується за власний кошт, може ти знаєш... Для операції і подальшого відновлювального періоду Сашки потрібні знеболювальні ліки, різноманітні ін’єкції, засоби для санітарного огляду… Загалом, багато чого. Давай домовимось так. Приїжджаймо завтра до лікарні швидкої допомоги об 10 ранку. Зустрінемось біля головного входу. Візьми, прошу тебе, все, що в тебе є. Залиш вдома тільки гроші, необхідні для їжі. Там лікар обіцяв підготувати перелік найнеобхіднішого. Відразу поїдемо містом купувати, що необхідно. Гаразд?

- Гаразд. Ти мені поясни, щоб зрозуміло було: вона житиме, з нею буде все нормально?

- Жити буде, - і вона тричі перехрестилася, а потім поцілувала хрестик, який висів на шиї, - так сказав лікар, іще сказав: коли операції минуться успішно, і кістки гарно зростуться, - то нічого не буде помітно в поставі, у ході, - знову цілувала хрестик, а потім шепотіла молитву, і він не зміг перебити, аби перепитати чи уточнити, що не зрозумів відразу за ширмою короткого, але лихого Ритиного монологу.

- Слухай, Рито, а…

- Андрію, чесно – я страшенно втомилася, я сама себе дратую, не можу чути навіть власний голос, а ще завтра, відчуваю, буде багато роботи. Ти пам’ятаєш про моє прохання?

- Так, завтра о 10… Біля центрального входу.

- І будь-ласка, візьми з собою гроші.

Відпустила його лікті і дала зрозуміти, що час йти, ледь відштовхнувши від себе. Готова була розплакатися і боялася своїх сліз. Не перед Богдановим, а просто розуміючи, що сталося. Не було можливості почуватися слабкою. Це – дорога в нікуди, і вона тільки віддалить від можливості допомогти Олександрі. Навіть так і не скажеш. Навряд чи це допомога з її боку, бо допомога – це коли потребують твоєї уваги. В її випадку, це дорога до прощення. Не від доньки. Прощення самої себе. Саме на це мають бути спрямовані всі її зусилля найближчим часом. А сльози тут ні до чого. Хай би як легше не стало після того як виплачешся. Вона на мить уявила, наскільки їй зараз буде важко залишитися одній у порожній кімнаті, наодинці зі своїми думками, і навіть помітила, що Богданов, вже розвертаючись спиною до неї, ледь угледів у її очах той мимовільний сумнів, і зробив півкроку назустріч, але стояла на своєму. Це особистий вибір, її сьогоднішня спокута. Залишити Андрія в ніч, було б поверненням до себе, якою була минулої ночі. Дати собі можливість розміняти сором і провину на пігулку забуття. А вона… потребувала відчуття провини, це було рішучим кроком у майбутнє. Власне і доньчине. Вся суттєва різниця між нею та колишнім чоловіком полягала у цій простій, навіть примітивній формулі, - він чіплявся за щасливі уривки минулого, сама ж прагла нового, прийдешнього. Що не тисне на сумління не використаними можливостями і втраченими раніше шансами. Така от проста філософія.

Він раптом відчув бажання обійняти, зігріти у мить, коли так помітно, що їй зле… Як дати зрозуміти, аби не викликати реакцію відрази, не детонувати все більш помітні ознаки роздратованості? Тільки от чи варто встрявати у цю гру, яка занадто легко читалася. Маргариті потрібна зараз допомога. Він і є та допомога, про яку швидко забудуть назавжди. І мати, і донька. Це очевидно. Втім, все ж в більшій мірі допомоги чекає юна дівчинка, знайома від самого малечку. Та ніжна і маленька ручка, з якою він 3 роки відходив у дитячий садок, а потім ще стільки ж - у початкову школу. Тримав її і відчував відповідальність, мов за власну дитину. Вона і була йому рідною. Увесь той час. Яка різниця, що трапилося потім. Сашка потребувала допомоги. Намагався хоча б щось зрозуміти у Ритиному погляді, але вона ховала очі – це занадто ясне бажання уникнути подальшої розмови. Що ж, він розгледів її дівчинку на нічному асфальті у калюжі крові, а вона - нагодувала його вечерею. Власне, вони квиті за минулу добу. А ще… Чекай, а на що розраховував? Що затримувало його у ці хвилини, коли ясно дали зрозуміти: вже час йти… Що ж, прикро зізнатися собі, але пояснення лежало на поверхні – дружина все ще залишалася оберегом у цьому житті. Із нею було затишно. З нею хотілося сидіти і мовчати. Вислуховувати якісь пусті балачки. Хм, просто провалювався у власні спогади. Але ж ті спогади були частиною життя. Може, навіть кращою частиною. Відчував, як легенько, але вперто вона підштовхує його до виходу і слухався її. І все ж не стримався.

- Рито, одне питання…

- Андрію, облиш, завтра всі питання і відповіді теж – завтра. Добраніч.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Понеділок, Анастасія	\|	Вівторок, Анастасія

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.