Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Вівторок, Максим і Анастасія

Стояв, впершись спиною в стіну котельної школи, яку обрав першою. Уважно вдивлявся в дорослі обличчя старшокласниць, був певен, що впізнає її за одним випадковим рухом, за помахом руки, що поправляє зачіску, навіть за пальцями, які, можливо, тримають цигарку. Але тієї, кого чекав, все не було. Одну перерву, наступну, потім ще одну. Сподівався побачити хоча б Марину – і з тим же успіхом. Гарні дівчата проходили повз нього, а він був похмурим. Дивився на короткі спідниці і стрункі ноги і не помічав того. Йому посміхались, на ньому затримували погляд, скільки це взагалі можливо, - не реагував. Так вже було раніше, хотів просто бажаних очей і боявся будь-якого пристойного авто, за склом якого світилися б два її привітних вогники; прагнув торкнутися кінчиків її пальців і не знав як реагуватиме, коли побачить руку якогось парубка на Сашинім плечі.

Трохи втомився від такого алгоритму. Втомився безрезультатно сварити себе за те, чого уже не повернути. Необхідна була розрядка. Викид адреналіну в тому вигляді, який був для нього прийнятним. Хотілося вийти на поле і поганяти м’яча. Згадати спортивне дитинство. Змалечку був вболівальником, але крім футболу по телевізору, ще й трохи займався ним. З часом його команда розпалася, доводилося підтримувати форму у випадкових баталіях, та був задоволений і тим. По дорозі додому у кіоску сусіднього дворі придбав улюблене спортивне видання. На тижні Київ грає у єврокубках, приїздить потужний західний суперник – було цікаво, що передує грі.

Вдома, розібравшись із дрібними справами, взявся за ручку. Це вже ставало чи смішно, чи сумно, але тільки починала боліти спина, сідав за свої віршування. Сьогодні біль чомусь здавався новим. Зазвичай, відчував, що хребет ніби перетворювався на щось застигле, і різкими поворотами корпусу вправо-вліво добивався його тимчасової рухливості. Зараз одна з груп м’язів, десь зовсім поруч із його стержневою віссю, ледь не під час кожного кроку нагадувала про себе. Може, це жовтневі пошуки дають про себе знати? Не дуже було б здорово застудити спину… Але тільки на папері з’явилося перше слово - забув про все. Ще коли все тільки починалось, прийшов до висновку, що поезія - справа дуже інтимна. Вже спершу відмовлявся від штучних зворотів, що звертають на себе увагу, від несправжніх слів, що подобаються публіці, а не тобі, від високих трагедійних сюжетів, не прожитих та не відчутих ним особисто. Тому, переважна частина з написаного ним має форму сповіді. Відвертої розмови з самим собою. Про настрій, чесноти, сумніви і сподівання; він радився з тим, хто був його другим “я”, - із власним сумлінням.

Собі, не юрбі, дарую я сповідь -

В ній трохи втоми і трохи любові,

В ній спрага і голод, і змучена совість.

Я мушу бути. Німим чи поетом,

Справжнім героєм чи ледь-ледь сюжетом,

Бути як всі чи бути відвертим...

Десятки, сотні разів впирався у невидиму, але непрохідну стіну. Жодного неправдивого слова. Часом доводилося переписувати рядок за рядком лише через те, що якась фраза, тільки двійко слів, здавались нечесними, не звідси, придуманими. Умисно уникав компромісів, це була та життєва площина, за яку готовий був стояти до кінця. Інколи взагалі здавалося, що визначною авторською характеристикою завжди залишається питання чесності з собою, відповідність творчості генетичному внутрішньому коду. Посміхнувся. І було чого. Парадоксально, та створюваний ним поетичний світ і його ж повсякденне життя принцип чесності ввібрали у себе різною мірою. Вимріяні кришталеві переконання кристалізувалися, переважно, на білому папері. В житті все було трохи складніше.

...Задзвонив телефон. Щось фантастичне і точно неможливе пройшло електричним струмом крізь тіло, передчуття найбажанішого вимусило вичекати пару викликів і впевненим від неймовірного напруження голосом промовити:

- Слухаю вас.

- Привіт, рідний! – телефонував батько, - Десь ти зник, синку, - і його очі просяяли, раптова світла провина вмить перебила увесь щем, сховала в дальню шухляду предмет його філософських роздумів.

- Привіт, любі мої, привіт хороші! Як там ваше далеко? – зрозумів, що не встигне розпитати про все, але так хотілося, стільки питань постали відразу, скільки нерозтрачених родинних емоцій… Відразу уявив себе поряд з батьками.

Розмовляли так довго як це могли собі дозволити батьки. Вони цікавилися перспективами сина після закінчення освіти (ну, які перспективи, поки що самі проекти, певніше можна буде говорити згодом), рівнем стосунків з деканатом, чи все гаразд між товаришами, може вже знайшов собі кохану і мовчить (а як, власне, було відповісти?). Він бажав їм міцного здоров’я, дякував, що вони у нього є, що вони і тільки вони живлять його силою (у відповідь на закиди стосовно можливої нареченої), поспіхом питав про сусід та однокласників, і знову бажав здоров’я. Вони цілувалися на прощання, а останніми словами були батькові:

- Синку, знаю, що в тебе все неодмінно вийде так, як ти собі надумав. Я вірю в тебе.

Вже майже розкрив фотоальбом після того, як розпрощалися, вже повернувся в дитинство, та щось перебило. Без особливої мети у п’ять кроків пройшов кімнату по діагоналі. Кинув погляд на газету, яку придбав йдучи додому, на недопиту чашку чаю, на списані дрібним почерком папірці і відкриті навмання товсті конспекти, - нічого не змінювалося в його житті. Так само було і тиждень, і півроку, і, може, два роки тому. Чого він по-справжньому бажає?

Я сказав непевно: «Так»

Хоча міг сказати: «Ні...»

Про що це? Кому сказав «Так"? Що вчинив, подолавши себе... Ну, звісно, питань, як завжди, вистачало. Не вистачало відповідей. Головне, не міг свідомо пояснити собі, де є межа між ним справжнім і тим іншим, який має ті ж права на його тіло, думки, почуття, а ще – слова та вірші. І, скільки разів маєш відповісти на справді серйозні запитання, аби, зрештою, відповідально виголосити: «Так, тепер я справжній». Посміхнувся. Знову прийшов до своїх звичних висновків. А чи можна прийти до інших?

...Сидів у невеличкому затишному кафе. Чого чекав? Гарних новин від крихітної феї з прозорими блакитними крильцями? Ні, про жоден щасливий випадок не думалось. Сподівався, що атмосфера невимушеного спілкування, відпочинку однолітків, підійме настрій, і його наступний день виявиться більш вдалим ніж попередній. Замовив собі сік і розважався оточенням. Це було чимось схожим на філософію тих дівчат, які роздивлялися чуже життя із вікон гуртожитку. Хоча, без сумніву, будь-хто із соломиною в роті сприймається із розумінням – так він себе заспокоював. І погляд знову фіксував принади вродливих дівчат, і знову хотілося побачити більше від помітного на перший погляд. Нікуди не поспішав, втім, коли дим від цигарок став по-справжньому заважати, підвівся аби залишити приміщення. Раптом руки лагідно торкнулись чиясь інша. Все єство завмерло, стиснулося у пружину, готове вибухнути радісним криком від зустрічі, якої чекав. Обернувся і, на щастя, очі напроти не встигли помітили розчарування. А воно було...

- Привіт! Скучаєш? – легка і промениста білявка в сукні кольору неба зацікавлено розглядала його. Гм... щось в ній здавалося знайомим. Підсвідомо відчував, що десь бачив її. Може, якось у чужому вікні, поки блукав вулицями? Чи просто придумав собі колись ввечері, поки йшов дощ. Ні... Імені точно не пригадував.

- Не знаю, точно не знаю… А ми знайомі?

- Ну так давай знайомитись, це ж не складно, правда?

Нічого собі! Давно його не підчіпляли. А вона о-ля-ля! Струнка, із сміливим, впевненим поглядом, округлі, справді дівочі плечі, перспективне декольте. Втім, головне - це відкрита, ніби підкреслено доброзичлива посмішка. Таку не часто зустрінеш, навіть самому спробувати позалицятися до неї - не факт, що дозволила б, а тут… така краля і напрошується на знайомство. Певно, пауза була надто тривалою, боявся, що скаже якусь дурницю...

- Не складно, так... Слухай, скажи мені своє ім’я. Будь-ласка. Ти навіть не уявляєш, як важливо, щоб я його знав.

- Анастасія – вона пустотливо посміхнулась, і ті куточки уст здавалися такими звабливими, що йому забажалося підтримати її тон і настрій. – А ти, як тебе звати?

- Іван – збрехав, не розуміючи для чого, - Можу тебе чимось пригостити?

- З мене вистачить і твоєї уваги, розкажи мені, чому такий сумний. Це дуже помітно. І, до того ж, тобі не пасує.

- Справді? Слухай, а як ти вважаєш, жіноча дружба існує? Часто про це доводиться чути, а...

- Безперечно. Більше ніколи в житті не сумнівайся з цього приводу. Чоловіча ж існує. І між чоловіком та жінкою теж може бути дружба, так щоб без ліжка. Ти ж дорослий, розумієш про що я кажу. В тебе є добрі і гарні друзі? А дівчина в тебе є? Мені здається тобі щось болить. Ти сумуєш саме із-за якої-небудь русоволосої красуні. Чи, може, з-за білявки? – її дзвінкий сміх перебивав музику, що лунала в кафе.

- Настю, послухай мене, стільки питань... Але, знаєш, в головному ти права.

- Уяви собі, я знаю, - вона торкнулася кінчиками пальців його зап’ясть. Розкажи мені, в чому твій біль.

Її променистий образ переконав довіритись. Так просто, по хлопчачому, все розповів від самого початку, від знайомства до тієї першої миті, коли, спочатку, трохи розчарований, побачив вже її... Пояснював, які відчуття панували в душі, мотиви кожного свого кроку. Вона здавалася своєю, в ній не було нічого зайвого, штучного, підозрілого. Так просто було говорити дівчині про кохання до іншої, про полум’яні почуття, про щось виключно чоловіче. І вона його розуміла. Розуміла не тому, що вміла добре слухати, а тому що відчувала необхідне слово, яке він не міг знайти, бездоганно підтримувала його інтонацію, жартувала в тон.

- Настю, чому в мене таке враження, що знаю тебе 100 років?

- Спробуй сам собі відповісти на запитання... До речі, я знаю, що тебе звати не Іван... – вона якось особливо вишукано встала з-за столу, торкнулася устами його щоки і вже залишаючи, прошепотіла на вухо «Не залишай її одну».

Здається, весь покрився інеєм. Йому здалося, чи справді від її цілунку на щоці лишилася крапля вологи? Приторкнувся рукою до того місця і віднайшов залишки від її сльози. Дивно. Нічого не міг зрозуміти. Поки вирішував для себе, як вчинити далі, налаштовувався на те, щоб встати із-за столу і зупинити аби продовжити розмову, вона вже була біля дверей кафе. Дорослий чоловік поряд із нею допомагав одягти їй гарне кремове пальто. Увесь цей час вона (не міг помилятися!) краєм ока продовжувала спостерігати за ним. Але… бачив у чоловікові поруч з Настею ціле море почуттів, звернених до неї, і не зміг навіть піднятися зі стільця. Хто це може бути? Втім, яка різниця. Все відбулося, як і завжди. Все важливе у житті знову пройшло повз нього. І саме тоді, коли мав нагоду вирішувати ситуацію на свою користь. Обхопив голову руками і крізь вікно побачив останній погляд Анастасії, що знову був адресований виключно йому. Знав напевне. Це був якийсь особливий погляд. Але що у ньому? Не міг прочитати. Настя вже сіла у іномарку до свого супутника, і за мить авто рушило з місця. Вона зникла, як кількома днями раніше зникла і Сашка. Звісно, між ними двома не стоїть знак рівності, по-різному до них ставиться. Схвильований, не відчував здатності логічно міркувати. І визнавши це, встав, збираючись повертатись додому. Чомусь здавалося, що зараз у нього на скронях з’явиться срібляста сивина. Не хотілося.

…Торкнулася пальцями чорних, мов смола, татових скронь. Він відповів їй посмішкою очей і продовжував дивитися вперед на дорогу. Ледь стримувала сльози. Вони були лише залишками, останніми бризками угорі від того фонтану позитиву, що бив емоціями у неї всередині. Як себе стримувала? Гаразд… Пишалася у цю мить татом. Завжди почувалася впевнено. А ще поруч із ним було приємно мовчати. Стільки прихованої сили. Звідки ця шалена впевненість у собі? Відвела руку від скронь, поправила власні пасма і акуратно прихилилася головою до його плеча. Прикро, що так давно вони не були поряд. Все ж таки, телефонні дзвінки ніколи не замінять живого татового погляду. Поверталися додому, підминаючи під себе простір дороги. Хотіла спитатися, що найбільше запам’яталося йому останнім часом? Але подумала, що відповідь все одно не буде до кінця відвертою. І так зрозуміло, - всі думки лише про неї. От і зараз відчувала потужні потоки батькового тепла. Здається, він ідеальний тато. Чи кожен щасливий настільки, аби промовити таке найближчим для себе людям? А от вона може. Не стрималася у цю хвилину і замріяно промовила:

- А ти… знаєш, що я люблю того хлопця? Із кафе.

- Так.

- Звідки, тату? – її здивування було справжнім, - ну, кажи!

- Бачив, як ти на нього дивилася. Так дивляться тільки закохані дівчата.

- А звідки ти знаєш як дивляться закохані дівчата? – спробувала вщипнути його за бік, але завадив цупкий светр, - оце так! – і щиро розсміялася.

- Нічого особистого, - посміхнувся і він собі, - просто так само дивилася на мене і твоя мама. Від самого початку пам’ятаю її погляд. Правду кажучи, він за всі ці роки майже не змінився. І от, чи не вперше, я знову бачу ці лагідні блискавки. Але тепер уже в тобі.

- Красиво. Мені сподобалось як ти сказав. А… що таке кохання, тату? В твоєму розумінні.

- В моєму? Ти знаєш, що скажу і не пояснюватиму. Тільки я - про любов. Для мене це почуття давно вбирає в себе два слово: щастя і відповідальність. Я щасливий, що ви із мамою у мене є. І я мушу бути дуже відповідальним, - він трохи скинув швидкість і поцілував у її підставлену щоку.

- А я знаю інше визначення любові.

- Справді? Цікаво.

- Любити людину – значить бажати їй щастя.

- Згоден. Гарно сказано. І правильно.

- Ти правда так вважаєш?

- Дуже слушні слова.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вівторок, Анастасія	\|	Середа, Максим

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.