Неділя, Олександра і Максим

Дивні люди, ці дорослі… І чому самій так хочеться швидше стати однією з них? Що у цьому гарного? Нічого! Прийшли до неї двоє рідних раніше людей. На кого вони тепер схожі? Мама якась знервована, руки тремтять. Відчувалося, - незатишно було їй сьогодні. Все приховувала свій погляд, уникала хоча б мить дивитися доньці у очі. Домовилися, що вона принесе Мишка наступного разу. Казала: із ним усе гаразд, вийшов як новенький. Ну, звісно, тепер можна сказати і так. Що, справді, там такого особливого? Циганська голка, міцна нитка і ось, маєте, - приятель знову до ваших послуг. Він вислухає, посміхнеться, по-дружньому підтримає вас. Боляче прикусила собі губу. Отож… саме тому постає питання: навіщо поспішати ставати дорослою? Нині багато всього, що видавалось забутим, поверталося, - тільки встигай розкладати у скрині власного минулого. Головне, так принаймні здається, не сплутати свої особисті спогади з тими, які протягом останніх днів бажає вкласти їй у макітру рідна матір. Звідки таке відчуття? Адже ще сьогодні зранку більшу частину від прожитого просто не могла відновити у голові. Складно… складно відповідати, на всі поточні питання, коли минуле повертається дозованою правдою і через силу, а від того навіювані матусею думки викликають підозру і видаються штучними. Чому ж так нервувала мати? Майже спокійно переповідала про Мишка, посміхалася, обіцяючи сьогодні ж ввечері принести теплу ковдру. І все одно, сиділа, немов на голках. То рясніло червоними плямами її обличчя, то видавалося блідим, мов у мерця при місячному сяйві. З чого б це, що такого трапилося, що змушує її так нервувати? Було цікаво, але питати не збиралася. Могла тільки уявляти собі… Соромно за Мишка? Ні, ці переживання зовсім іншого роду. Пов’язані із чимось недавнім, зовсім свіжим – так чомусь вважала. Може, якісь непорозуміння з Богдановим? Скільки може тривати ця безкінечна історія… Другий тато стояв поруч з нею, але трохи в стороні від мами. Стояв і майже увесь час мовчав. І, взагалі, видавався якимось надто відстороненим. Було трохи незручно, - ніби, людина прийшла до тебе, але поводиться, чітко усвідомлюючи, що їй тут не місце. Увесь час простояв мовчки, прихилившись до підвіконня. Роздивлявся за вікном тільки йому зрозуміле кружляння у небі круків. Для чого тоді прийшов? Хай їм грець, цим дорослим! Непевні, не знають, чого хочуть, руйнують разом зі своїм життям і долі тих, хто поруч із ними. Не здивується, коли хтось із них повідомить сьогодні, вручаючи теплу ковдру, мовляв, знаєш, ми вирішили спробувати поновити наші стосунки. Ні, рішуче не збирається ставати дорослою і крапка! Втомилася лежати, все тіло нило від втоми та непевності. Хочеться просто вдихнути свіжого повітря. А ще – там точно тепліше, ніж у палаті № 14! Що ж, попрохала матір і та сьогодні або завтра принесе якісь журнали. А до цього… доведеться перемагати нудьгу у інший спосіб. Прикро, що не має хоча б однієї ровесниці поряд. Принаймні, можна було б зіграти у морський бій, чи ще яку прикольну гру. Сумно, чорт забирай! Навколо тільки й розваг: чи пригадати щось із минулого, чи поміркувати, що там коїться у її колишній родині. Ось сьогодні, зовсім недавно, надумала собі, що не бажала б нікого зі своїх одноліток навіть бачити! А тепер, ніби, і не проти. Коли знову зайде у класну кімнату, цікаво, як на неї дивитимуться? І що взагалі про цей випадок із її життя знають однокласники? Прикро, коли все піде за найгіршим сценарієм. Але… напевне, так воно й буде. Якою б жорсткою не була правда, ровесники все переінакшать по-своєму і цей епізод із життя виглядатиме іще гірше. А як було насправді? Сама поки знає не все, та й перепитувати не особливо хочеться. Прийшла додому, не звернула увагу на відсутність Мишка, а далі? Здається, побачила, що із ним трапилось… а іще далі? Був дощ – нудний, втім, не сильний. Такий дощ у той день йшов не припиняючись. Чому пам’ятає про це? Щось було приємного і окрилюючого перед тим. Серце забилося частіше. Навіть вдалося посміхнутися, не чекала від себе такого. Головне у її теперішній ситуації вміти себе розважати. Без гарної, веселої думки тут, між гладкими матронами, зовсім тяжко. От зайде Андрій Євгенович, блисне своєю єхидною посмішкою і є невеличкий заряд бадьорості. Пригадає смішну історію, і знову класно кілька хвилин. Вміти б лише виокремлювати позитив із минулого – це було б дуже доречно. Справжню школу виживання проходила тут у години самотності. Чорт, як хочеться рухатися, танцювати! От прямо зараз пригадувала шкільну дискотеку. Це було недавно, на початку жовтня. Власне, офіційна частина танців скінчилася, відповідальна особа від адміністрації вимкнула усю музику і наказала розходитися по домівках під відповідальність класних керівників. Але у вчителів старших класів теж був гарний настрій, вони там між собою трохи забарилися, підтримуючи кавою та коньяком позитивний тонус. А дорослі дівчата зайшли у підсобку класної кімнати, наскільки могли притушили світло, увімкнули магнітофони і почалися веселощі. Хлопців не було, але так почувалася навіть впевненіше. Взагалі, якось так щасливо вийшло, в тому колі не було неприємних одноліток. Ото вже дала собі волю! То були неймовірні танці: пристрасні і запальні. Дівчата забули про все, що стримувало, цілком віддаючись ритму і руху. Дозволити б собі зараз хоча б якісь рухи! А тоді… все закінчилось на диво без проблем. Танцюючи у напівтемряві, юнки миттю відреагували на увімкнене світло. Класний керівник стояла усміхнена і трохи навіть щаслива. По-своєму, звісно. Спробувала умовити танцівниць збиратися, але зовсім не сварилася при цьому. Отака була одна шикарна дискотека на її пам’яті. А от повільний танок, який би схвилював, не змогла пригадати. У цей момент трохи заздрила Марині Шепель – однокласниці і, певно, кращій танцівниці серед знайомих. Бачила кілька разів як вона кружляє у парі зі своїм партнером. Дуже гарно, просто не вистачає слів! І собі так, звісно, хотілося б. Марина… Марина… Марина теж там була - у тому мареві зі свого неясного, але щасливого спогаду. Дощ майже цілий день, парк і вони ногами весело жбурляли опалий лист. А потім… трапилося щось приємне! Максим?

Тут зовсім неочікувано, буквально в кількох метрах від палати, почула характерні кроки Андрія Євгеновича, а потім і його невдоволений голос, який роздратовано проволав: «Молодий чоловіче, ну чому вам необхідно аби саме завідувач відділення вказав, де знаходиться бокс № 14? Невже ви не довіряєте санітарам та медсестрам? Це хибний підхід!» У відповідь мовчали. За мить в проймі відчинених дверей з’явилося, вже вкотре за сьогоднішній день, хитре обличчя лікаря. «Олександро, я привів тобі кавалера! І, прошу зауважити, з трояндами – цілі три штуки! Відтепер вважаю усі твої звинувачення з цього приводу у мій бік – безпідставними! Гарно тобі провести вечірній час! Та досить ховатися за моєю спиною, парубоче, заходьте!»

Він стояв зі скуйовдженим волоссям і великими очима. Стояв і мовчав так довго, що встигла впізнати: це саме він! Здається, закляк на місці, - у одній руці троянди, в іншій пакет. Вперся у неї очима і не промовляв жодного слова. Але було помітно, як ворушаться його уста. Її серце так щиро зраділо, що вона знову змогла посміхнутися – це був максимум від її здатності. Спробувала протягнути до нього руку, але помітними ці зусилля були лише для неї. Між тим, вираз і його обличчя змінювався. Від якогось непевного остраху та напруги не залишилося навіть сліду, і він уже щиро посміхався. Ця тривала пауза зовсім не вимагала пояснень. Очі зараз світилися прожекторами. Він же бачить, як світиться її погляд, він же точно бачить, наскільки вона йому рада?

Цей лікар трохи збив з пантелику. Спитав того, хто перший трапився по дорозі. Звідки знати, що саме він тут головний? І от йшов сюди у палату № 14 сповнений рішучості і з якимись, приготованими завчасно, першими фразами. А тепер все полетіло шкереберть! І все ж, - посміхався. У передчутті свята. Завідувач попередив, аби не шукав Олександру, яку пам’ятав перед тим, як дівчина потрапила до лікарні. «Розумієте, хлопче, вона зараз трохи особливої краси – бо вся перев’язана бинтами. Але не бійтеся! У всій палаті вона одна у такому ніжному віці. Усі інші, мм, як би це сказати… усі інші – не у такому. Ну і аби вже напевне: її ліжко друге справа від вікна, так що не зганьбіться!» І от всі флюїди, накопичені протягом тижня, - від жаги її побачити, почути голос, приторкнутися до неї - нині разом спрямовані до того «другого справа від вікна ліжка». Ні, він і так би її впізнав, це абсолютно точно! Такого погляду немає більше ні у кого! Посміхнувся їй і зробив крок назустріч. Здається, всі мешканці палати дивилися в цю секунду на них обох, і від цього йому стало невимовно приємно! Все було, ніби в театрі. Навколо - глядачі, які на відстані витягнутої руки. Чути їх неголосні реакції, покашлювання, рипіння оплачених місць споглядання. Але на це зважав менше миті. Не міг відвести погляд у сторону і зробив кроки, що відділяли від Сашиного ліжка, на автоматі. Вона теж мовчала, втім, не зводила із нього здивованих очей. Хтось мав порушити тишу.

- Максим? Це ти? А я лише щойно тебе пригадала, - промовила повільно.

- Сашо… так багато хочу тобі сказати! Тільки от, цей лікар – галасливий такий, він тільки-но він розмовляв з тобою, збив мене зовсім.

- Андрій Євгенович? Так, він непередбачуваний дядько! А ти що, готував промову? – далі говорити було складно і вона просто підморгнула йому.

- Ну, не промову, звісно… Але знаєш, все ж, хвилююся. Та гаразд зі мною. Як себе почуваєш ти? Я стільки всякого передумав, ти просто собі не уявляєш! Втім, про що я, чого варті мої переживання… Так як ти, Сашо?

- Хіба не бачиш? Я тутешня красуня, - і показала свої зуби – це була її спроба щирої посмішки, - жива, і майже здорова. Єдина у палаті, кого інші кормлять із ложечки. Щоправда, переважно батьки. А троянди… вони для мене?

- Так, тільки для тебе, більше ні для кого, - раптом відчув, що хоче поцілувати її, - ти відчуваєш їх аромат? – і підніс квіти ближче.

- Троянди… це щось чарівне для мене, особливе. Я їх люблю. А ще мені здається, - і вона зробила тривалу паузу, бо було важко і незвично від такої тривалої розмови. Продовжила пильно вдивлятись у нього, - нахились, будь-ласка, до моїх губ, - і після того, як він зробив це, промовила вже тільки йому, - ще мені здається, що це – крадені квіти, хіба ні? – і у неї якось по-особливому заблищали очі, - зізнайся мені, прошу…

Не був достатньо дорослим аби відчути настрій, що так раптово збадьорив її, підтримати цікаву для неї гру. Навпаки, сполошився, і вирішив переконати, що це чесно придбані троянди, тут, порівняно недалеко від лікарні. Збирався бути затятим, захищаючи власну правду, але вчасно помітив особливий погляд, яким продовжувала дивитися на нього. Здається, у Олександри подорослішали очі. У цю мить вона була не дівчинкою, яка сподобалася йому тиждень тому, а молодичкою, що розуміється на житті і вміє поводитися із чоловіками. І все ж, не стало талану підіграти їй, хоча й жалкуватиме за тим згодом.

- Ні, Сашо, не крадені. Але троянди – спеціально для тебе, це правда.

- Дякую, Максе. А що не крадені – прикро, бо мені здається, це було б красиво і романтично.

- Чорт, чорт… звичайно крадені! Тут недалеко на галявині перед палацом культури! – старався, але вже трохи спізнився.

- Що ж, це зовсім інша справа. Тільки на галявині перед палацом культури зараз немає троянд, - і вона знову спробувала посміхнутися, - на цей раз вдало. А він бачив її юною, привітною і чарівною! Продовжувала, – слухай… так незвично, коли тяжко промовляється кожне слово.

- Тоді мовчи, Сашо! Чуєш? Мовчи…

- Не можу. Знаєш, мене тут відразу після обіду пригостили дуже смачним мандарином, тільки, коли скуштувала, апетит лише розігрався. А ти… бачу ти з пакетом. Вибач, я не здаюсь тобі знахабнілою? У тебе раптом немає з собою такої ж смакоти?

- Мені сьогодні неймовірно щастить, - широко посміхнувся, - сам люблю троянди, і тобі вони подобаються. Пригадав, що хворим, приносять до лікарні цитрусові – і ось маєте, ти згадала про них, як про щось, чого по-справжньому бажаєш. Пригощайся, будь-ласка!

Розкрив пакет і підніс їй до обличчя. Звідти вдарив різкуватий аромат фруктів південних країв. Вона посміхнулася, але навіть не поворушилася. А він ще цілу вічність не міг второпати, що у своєму нинішньому стані їй просто не під силу впоратися з невеличкими помаранчевими плодами. Дивилася на нього і у зіницях танцювали веселі бісики. Хіба не розуміє? Спробувала трохи зручніше влаштуватися у ліжку. Він здійнявся на ноги, але навіть уявити собі не міг, як їй допомогти. Відчувала, що починає втомлюватись. Але не хотілося переривати цю казкову мить.

- Максиме, ти пам’ятаєш, що я хвильку тому прохала тебе про мандарини?

- Так, звичайно…

- А ще пригадуєш, я казала, що мені важко даються слова?

- Угу…

- Максе, хочу мандарин, але мені складно поворушити навіть пальцями на руках! – і закашлялася, у роті все хрипіло.

- Вибач, я все зрозумів!

І старанно почав відділяти скоринку від соковитої м’якоті плода. Аромат мандарину миттю поширився невеличким приміщенням. Погляди всіх тут присутніх знову були сфокусовані на цій парочці. Він ретельно очистив кожну скибу від білих прожилок і готовий був пригостити її із власних рук. Втім, вона весело, хай і повільно, заперечливо захитала підборіддям. Замість смакувати із чужих рук, із помітним зусиллям протягнула назустріч долоню. Потім, поклала собі на язика скибку, повільно зімкнула щелепи і з задоволенням посміхнулася. Так тривало неймовірно довго. Зрештою, розплющила очі, втомлено промовила:

- Дякую, просто смакота!

- Тобі правда подобається?

- Знаєш, зізнаюся тобі в одній таємниці…

Нерви витягнулися у струну і стали, здалося, такими ж оголеними, як коли стоматолог перевіряє їх чутливість перед тим, як запломбувати канал. За мить звучатиме щось надзвичайно важливе, вирішальне для нього чи…

- Більше всього сьогодні я бажала поласувати мандаринами. А тепер… Ти не допоможеш мені ще із апельсином?

Ледь не луснув зараз цілим мільйоном шматочків, схожих на святкове конфетті! Спочатку від внутрішньої напруги, від тремтливого очікування, а потім від вибуху сміху. Уже навіть встиг побачити розкидані по всій палаті кольорові уламки від себе самого. Але вчасно повернувся до теперішнього місця перебування. Назовні вирвався лише ледь помітний смішок.

- Із задоволенням, Сашо… Слухай, подумай, будь-ласка, може, тобі необхідні якісь речі? Я роздобуду все, що необхідно. Ти тільки скажи!

- Ну, взагалі-то, у мене є батьки. І вони кожного дня тут.

- Справді? Це класно… - і він якось аж надто раптом замовкнув.

- Що? Чому ти?

- Вибач, не треба зараз про це говорити. Просто пригадав одну нашу попередню розмову.

- Чекай, так між нами, до сьогодні, була лише одна розмова…

- Точно! Дивно, бачиш я не звернув уваги, а ти все чудово пам’ятаєш.

Раптом відчула, що швидко стомилася. Усе-усе стало важким, повіки і ті не можна було втримати, і очі повільно стали заплющуватися. Віддала йому половину дольки апельсина, що залишалася, а потім взялася пальцями за його долоню. Чомусь, в його голові промайнуло, що такі тактильні відчуття сьогодні вже переживав. Так вже було якийсь час тому. Вона зібрала все, що тримало її у цю мить і тихо промовила. Але ті слова було чути, ніби, все сталося у порожній кімнаті.

- Максе, дякую, що знайшов мене. І за мандарини. І… прийди до мене ще.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Неділя, Олександра	\|	Неділя, Маргарита і Андрій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.