неділя, Олександра, Максим

Паскудство! Зачинилися двері, і відразу провалилася у сон. Але прикрість, звісно, не у тому. Прокинулася вже ввечері із такою ясною головою, що стало навіть лячно. Всі її спогади легко вилучалися із пам’яті звичним зусиллям. Легко пригадувала, про що б не подумала. Паскудство! Як так можна було? Про кого зараз більше думала – про маму чи про власний вчинок? Здається, про себе… Настільки була захоплена Максом, що відмовлялася розумом сприймати скоєне собою. Просто вражаюче дурний вчинок! Як можна відмовитись від незвіданого, коли воно таке… Солодке? Ні, зрозуміло, серце тремтіло від самої думки про те, що рани на обличчі повільно гояться, і чи буде вона взагалі такою вродливою, як до… до того страшного кроку у нічне небо? Посміхнулася. Звідки це вона – про свою небачену красу? Але зараз хотілося себе відчувати саме такою. Задоволено посміхалася без жодного звуку. І зовсім не соромилася міркувати так. Виявляється, це дивне почуття здатне здіймати надзвичайно високо вгору! Силою однієї лише думки. Максим! Максим…

Всередині неначе відмерло все зайве. Він вийшов із Сашкиної палати і не міг зрозуміти, що із ним діється. У перший момент здавалося, що ноги - ватні. Важко давався кожен наступний крок, поки на цьому зосереджував увагу. Але тільки-но вийшов на вулицю, ступні самі відірвалися від землі. Ще одне зусилля і злетів би під хмару, - сіру, дощову хмару. Така вона дивна, ця дівчинка… Що особливого приховане в її погляді? Не відповів би, бо відчував, що дивиться на неї, і у нього виникає єдине бажання – продовжувати дарувати їй троянди. А ще пригощати мандаринами. Дощило, але то байдуже. Продовжував посміхатися і вдихати повітря нового життя. Тепер… мусив бути відповідальним. Не можна замкнутися у собі і жити у штучному коконі. Є заради кого ставати дорослим. Особливе відчуття - певність у власній важливості для когось, про чиє існування ще пару тижнів тому навіть не підозрював. Дивно, яким різним на смак може бути щастя. Готовий був одним помахом крил здійнятися на дах багатоповерхівки, розташованої поруч з лікарнею, і горлати всім, що закоханий. А тут у голові тіснилися думки про відповідальність. Подивився врізнобіч і вже збирався як міг швидко прямувати до своєї однокімнатної квартири. Аж раптом прямо перед собою через дорогу побачив, - від Марини Шепель відходить чорнявий парубок. Марина… Складно точно визначити теперішнє до неї ставлення. І все ж, був вдячний їй. Страшенно вдячний.

Чорт, швидше б загоювалися рани на обличчі! І всі решта теж… Ну і сукню салатового кольору хотілося. Чи будь-яку іншу, та нову. Сильно. Дивно, як швидко змінюються погляди. Ще зовсім недавно байдуже було, у чому вона. Ну, не зовсім вже буквально, але питання зовнішності ніколи не стояло серед першочергових. А сьогодні… хотілося, і не лише мріяти. Цікаво, а у мами буде можливість подарувати їй плаття? Просто, щоб зробити доньці приємно. Так багато всього пригадалося, - того, що воліла б, може, і забути, а воно… І все ж, з мамою треба миритися. Треба спробувати поговорити із нею відверто. Як би не було складно. Самою шкірою пригадала, як сиділи, обійнявшись, за добу до тієї дощової ночі. Матусі було зле, здається, проблеми з тиском, і донька, відвівши очі, просто приторкнулася до неї і, вже за мить, стала половиною від цілого. А потім не було сил відділитися. Не було жодної відрази, не бажалося у той момент бути на самоті. Вони… однієї крові, і сама – частина від своєї мами. Так багато питань постає у дорослому світі, до якого часом настільки прагне. І все ж, очі блищали жагою наступного кроку, сподіваннями нового. Але більше від усього чекала, коли наступного разу у дверях з’явиться симпатичний профіль того неймовірного хлопця із інституту! Вже завтра?

Швидко перебіг дорогу. Як часто варто не проґавити момент! Зараз не хотів втратити нагоди поговорити з Мариною, чомусь відчував таку потребу. Бажав поділитися власним щастям? Не так все просто, тому не встиг дати собі відповідь. От відчув таке внутрішнє спонукання і за кілька секунд був поруч із дівчиною.

- Привіт, можна до тебе під парасолю? – посміхнувшись, звернувся до Шепель, - здається, ти одна серед усіх завчасно подумала про можливий дощ.

- Знову ти? – в цьому було більше бадьорості, ніж, зазвичай, вкладають у таку фразу, - слухай, - вона промовляла, а її очі посміхалися, - так тобі вдалося пробратися до Олександри? – і рукою зробила рух, запрошуючи його сховатися від дощу поряд з нею.

- Так… і знаєш, це було класно.

- Що «це»? Ви змогли поговорити? У неї все нормально?

- Я не знаю, з медичної точки зору – не знаю. Але ми справді поговорили. А ще… їли мандарини, - посміхнувся, пригадуючи, як саме все це відбувалося.

- А Настя? Що з нею, ти встиг за її візком? – тут її погляд затягнуло сумною поволокою. Так швидко, як тільки можна було б уявити.

- Анастасія? – посмішка миттю зникла і з його уст. Прикусив губу, поки відтворював у пам’яті послідовність картинок. Починаючи від сумного виразу обличчя медсестри у реєстратурі і аж до того моменту, коли обличчя чарівної феї зникло за спинами санітарів. Втім, особливо виразно, - побачив її сльозу.

- Максе, не мовчи! Ти не уявляєш, як це для мене важливо…

- Не мовчу. Я дістався до неї на якомусь поверсі у холі – другому чи третьому, не пам’ятаю. Біля неї стояла мати. Вона звернулася до мене, а я довго не міг зрозуміти, хто вона, чого від мене хоче… Потім? Потім із кінця коридору з’явилися санітари і забрали візок із Настею. От і все. Ні… не все. Вона надзвичайно вродлива – те, що помітив у ту долю секунди, коли наші погляди зустрілись. Чому змовчав про поцілунок?

- Вона відкрила очі? – Марина не змогла стримати подиву. На мить заклякла, а потім охопила його руками за шию, так, що вдарила по спині парасолею, - це ж класно!

- Чому класно, чим? Ти на цьому розумієшся?

- Ні. Але щось мені підказує, - це добрий знак! – нарешті відпустила його.

- Хочеться вірити! Слухай, розумію, що це не моя справа… Але тільки що ти стояла із якимось хлопцем. Хто він тобі?

Її обличчя прикрасила щира, рясна посмішка. Такою живою, з іскристим поглядом ще жодного разу не бачив цієї дівчинки. Здається, його здивування було надто помітним для неї. Бо наступної миті, вона звично посерйознішала. І, все ж, по всьому видно, що зараз вона на позитиві.

- Поясниш?

- Пояснювати довго. Але в двох словах скажу. Ти ж пам’ятаєш, я займалася танцями. Роман був моїм партнером. На якомусь етапі наша пара розпалася. Роман… У нього були певні проблеми. Останнім часом я навіть не знала, чи живий він. Ось така історія. А тут зовсім випадково він підходить до мене. Я ледь встояла на ногах, чесно… Каже, що вже більше місяця самостійно займається танцями. І хоче знову танцювати зі мною. Уявляєш?

- Несамовитий день у кожного із нас. Сьогодні.

- Так, погоджуюсь, - відповіла, а він не міг зрозуміти, чи з ним вона зараз, чи подорожує якимись неймовірними світами. Світами власних мрій…

- Слухай, Марино… У мене у житті точно не було жодного дня, схожого на цей. Може, я помиляюся, але ти… теж переживаєш якісь особливі хвилини… Ти не заперечуватимеш, якщо ми зайдемо у якусь кав’ярню і сховаємося від дощу?

- Поговорити про щось важливе? Поділитися?

- Саме так. Хочу послухати твоїх історій. І сам дуже прагну виговоритись.

- Ну що ж, а ходімо!

січень 2011 р.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Неділя, Маргарита і Андрій	\|	LIVING IN A CITY

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.