Виникнення, поняття і види прав на чужі речі

ПРАВА НА ЧУЖІ РЕЧІ.

Одним із істотних обмежень права приватної власності є права на чужі речі, сукупність яких становить ще одну групу речових прав. Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі:

а) сервітути;

б) емфітевзис і суперфіцій;

в) заставне право.

Найдавнішим правом на чужі речі е сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право—це вже породження пізніших часів.

Сервітути виникли в ті далекі часи, коли була общинна власність на землю. Земельні наділи, що передавалися у володіння окремій сім'ї, природно, не могли бути рівноцінними. Один наділ, наприклад, мав водоймище або пасовище, а інший — був позбавлений їх, що істотно знижувало його цінність, якість. Недоліки такого наділу компенсувалися за рахунок сусіднього: земля була спільною і володілець сусідньої ділянки зобов'язаний був надавати воду чи пасовисько володільцю земельної ділянки, позбавленого зазначених зручностей, переваг. Проте з встановленням приватної власності на землю задовольняти потреби однієї ділянки за рахунок сусідньої стало значно важче, а інколи просто неможливо. Можна було домовитися з сусідом про надання можливості користуватися водою чи пасовиськом або будь-якими іншими вигодами, але договір у такому випадку не був надійним правовим засобом для задоволення потреб однієї ділянки за рахунок іншої, оскільки мав суворо особистий характер і міг зобов'язати лише осіб, які його уклали. При зміні власника сусідньої ділянки цей договір втрачав силу. Крім того, контрагент у договорі мав право в будь-який час односторонньо відмовитися від зобов'язання, від укладення договору на наступний строк.

Слід було знайти більш усталений засіб речового характеру. З цією метою римляни використовують давній досвід компенсації недоліків однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої при общинній власності на землю. Вони встановлюють право власника земельної ділянки, позбавленої певних переваг, користуватися ними на сусідньому наділі незалежно від волі його власника. Таке право користування чужою землею в одному якомусь відношенні почали називати сервітутом, від лат.— служити. Пізніше такі права істотно поширились як засіб задоволення потреб.

Преторська практика створила нові форми права на чужі речі—емфітевзис і суперфіцій .Крім того, в цей період широкий розвиток дістало заставне право (право застави) —один з різновидів прав на чужі речі. Проте воно не є правом користування чужою річчю. Більш того, розвинуті форми застави взагалі не допускали права користування її предметом. Заставодержцю надавалося лише право певним чином розпорядитися предметом застави. Отже, право на чужу річ полягає не тільки в праві користування, айв праві розпорядження чужою річчю.

Права на чужі речі знаходяться в певній колізії з правом власності, яке вони обмежують в міру свого обсягу. Якщо суб'єкт сервітутного права має право взяти 20 відер води в сусіда або випасати 20 голів худоби на його пасовиську, то право власності сусіда обмежується в такому ж самому обсязі. При цьому сервітути користуються пріоритетом. Конкуруючи з правом власності, вони виявляються сильнішими. Власник зобов'язаний уступити вимогам, що випливають з сервітуту або іншого права на чужі речі. З припиненням права на чужу річ право власності поновлюється в повному обсязі. Разом з тим право на чужу річ за обсягом не може зрівнятися з правом власності, навпаки, воно досить обмежене. Проте це речове право, саме право на річ, а не право вимагати певної поведінки від власника цієї речі. Воно не залежало від волі власника предмета сервітута, який не міг його припинити або відмінити.

Режим права на чужі речі був неоднаковим. Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоча й мали багато спільного. Так, земельні сервітути мали багато спільного з емфітевзисом і суперфіцієм, але й істотно відрізнялися один від одного. Особисті сервітути практично були невідчужуваними, а інші речові права можна було відчужувати і передавати в спадщину. Помітні були відмінності і в обсязі прав. Суб'єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одному або кількох відносинах, а емфітекарій користувався земельним наділом в повному обсязі.

Права на чужі речі також надовго пережили своїх творців. Поряд з іншими інститутами вони рецепіюються пізнішими правовими системами і дістають подальший розвиток.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Сервітути: поняття і види

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.