Політична ідеологія. Основні ідейно-політичні течії сучасності.

Термін цей уведений в науковий обіг Дестюдом Де трасі у праці «Елементи ідеології» Політична ідеологія - це система поглядів, ідей, вчень, що відображають суспільне життя, інтереси, цінності та потреби різних соціальних спільностей, цілі, завдання і методи їхньої діяльності. Тому можна стверджувати, що політика без ідеології ніколи не існувала й існувати не буде, так як політична ідеологія є необхідним структурним елементом політики. Доки люди поділяються на групи за інтересами, залишається потреба у владному регулюванні їх відносин: вони підтримуватимуть владу або протистоятимуть їй, формуючи групові образи щодо їх місця в суспільстві, відстоюючи власний погляд на речі як найдостовірніший. Потреба в ідеології – це потреба в усвідомленні, систематизації чітко визначеної мети суспільної д-ності.

Щоб пол.. теорія стала ідеологією потрібні наст. умови 1. ця теорія має мати глобальний х-тер; 2. має нести світоглядне навантаження; 3. стосуватися болючих проблем епохи; 4. оцінювати існуючий соц. х-тер; 5. висувати певну альтернативу і перспективу Основні ідеологічні доктрини сучасності: соціалізм (комунізм), соціал-демократія, лібералізм, консерватизм, фашизм.

Соціалізм (з латин.- суспільний) - вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей. Соціалізм - багатозначне поняття і має різноманітні тлумачення. Найголовнішими серед них вважаються два підходи: з точки зору марксизму і з погляду соціал-демократії. Перший визначає соціалізм, як першу фазу комунізму, суспільно-економічну формацію, що приходить на зміну капіталізму й х-зуєтся ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва. Перша невдала спроба втілення ідей комунізму на практиці мала місце під час повстання паризьких комунарів у 1871 р. Подальший розвиток науковий комунізм отримує в працях В.Леніна. Очолювана ним партія здійснила революцію в 1917 р. в Росії, і теоретичні постулати наукового комунізму почали реалізовуватись на практиці. Згодом ця течія отримала назву марксизм-ленінізм.

Побудова соціалізму в цілому ряді країн світу привела до виникнення цілого ряду модифікацій марксистсько-ленінської доктрини, головними з яких були наступні: 1) сталінізм; 2) титоїзм (від імені президента Югославії И.Б.Тіто. Головні ідеї: мирне співіснування з капіталістичними країнами, визнання внутрішніх конфліктів і протиріч, можливість поєднання ринкових відносин і соціалізму тощо); 3) маоізм (від імені генерального секретаря Комуністичної партії Китаю Мао-Цзедуна. Головні ідеї: невпинна боротьба із зовнішніми і внутрішніми ворогами, рушійна сила розвитку селянство тощо).

Поряд з революційним (марксистським) баченням соціалізму в другій половині XIX ст. в його ж лоні зароджується й інше бачення - соціал-демократичне. Соціал-демократична точка зору на соціалізм розглядає його як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпечення соціального партнерства тощо. Одним із найперших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив Едуард Бернштейн (1850-1932), якого називають засновником сучасної соціал-демократії. Свої ідеї він виклав у працях "Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії", "Чи можливий науковий соціалізм", "Класи і класова боротьба". Формула Е.Бернштейна доволі проста: "Кінцева мета - ніщо, рух - все". Теоретична позиція Бернштейна тісно пов'язана з його політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К.Маркса він вважав, що пролетаріат не може завоювати політичну владу, так як не досяг потрібного рівня політичної та моральної зрілості. Більше того, Е.Бернштейн вважає соціалізм законним спадкоємцем лібералізму. На думку мислителя, розвиток суспільства буде здійснюватися на таких засадах: 1) з розвитком науково-технічного прогресу проходитиме децентралізація капіталу; 2) розширятиметься акціонерний капітал; 3) з підвищенням рівня освіти, добробуту робітничого класу необхідність диктатури пролетаріату відпаде сама по собі; 4) розвиток парламентаризму сприятиме трансформації політичної влади у соціалістичну, шляхом послідовних реформ, результатом яких буде поступова еволюційна зміна суспільства в напрямі до соціалізму.

Головними складниками ідеології сучасної соціал-демократії є: свобода; справедливість; солідарність. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал, який об'єднує понад 170 партій, Що налічують більш як 20 млн. членів. На сьогоднішній день в соціал-демократії виділяють цілий ряд її специфічних теоретичних концепцій: 1) латинський або середземноморський соціалізм (Франція, Італія, Греція, Іспанія); 2) скандинавський соціалізм, "шведська модель" (Швеція, Данія, Голландія); 3) інтегральний соціалізм (Австрія, Німеччина). Отже, соціалістична ідея пройшла в своєму розвитку складний шлях, етапами якого були утопічний комунізм, критично-утопічний соціалізм, революційно-демократичний утопічний соціалізм та науковий соціалізм (комунізм). В XX ст. в рамках наукового комунізму були започатковані ще два напрями: марксизм-ленінізм з його модифікаціями та соціал-демократія зі своїми специфічними варіантами.

В європейській науковій традиції існує, принаймні, три основні підходи до розуміння лібералізму. По-перше, лібералізм розглядається як соціально-політичні рухи; по-друге, під лібералізмом розуміється ідеологічна доктрина; по-третє, лібералізм розглядають як сукупність інститутів, процедур і принципів управління, які забезпечують динамічне функціонування політичної системи в цілому. Лібералізм в політиці - теоретична концепція, яка асоціюється з такими ідеями, як самоцінність індивіда і його відповідальність за свої вчинки; приватна власність як необхідна умова індивідуальної свободи; вільний ринок, конкуренція і підприємництво; розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову; правова держава;захист прав меншості тощо.

Саме поняття "лібералізм" увійшло в європейський лексикон на початку XIX ст. Вперше воно було використано в Іспанії, де в 1812 р. "лібералами" називали групу делегатів-націоналістів в кортесах (іспанський парламент). Потім цей термін ввійшов у англ.., франц., а згодом у всі європейські мови. Термін "лібералізм" бере своє походження від лат., що в перекладі значить вільний, свобода. Основоположником філософсько-політичної системи класичного лібералізму вважають видатного політичного мислителя Англії Дж.Локка. До теоретиків лібералізму відносять Ш.Монтеск'є, І.Канта, І.Бентама, Б.Констана, Т.Джефферсона, Д.Медісона …

Дослідники вважають, що політична доктрина лібералізму пройшла в своєму розвитку наступні етапи:

1. Аристократичний (класичний) лібералізм (кінець XVIII –поч. XIX ст.). Для класичного лібералізму було характерним те, що його основоположники, виходячи з концепції "суспільного договору", розробляють конституційний механізм захисту "природніх прав людини" і тому життя, свобода, недоторканість власності виступають базисними цінностями класичного лібералізму, за якими його можна було досить просто розрізнити серед інших суспільно-політичних доктрин.

2. Демократичний лібералізм (середина XIX - 30-ті рокиXX ст.). Починаючи з середини XX ст. цілий ряд ідей соціл-демократії та консерватизму почали використовуватися теоретиками лібералізму. Як на практиці, так і в теорії, починає поєднуватись свобода і демократія, що знайшло відображення в ліберально-демократичній доктрині.

3. Соціальний або неолібералізм (30-ті роки XX ст. - до наших днів). Неолібералізм - сучасна версія традиційної класичної ліберальної теорії. Це політична теорія, що сформувалась як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державного регулювання економіки, інституціалізації нових форм втручання суспільне життя".

Засновниками неолібералізму прийнято вважати М.фрідмана, Ф.Хайєка, Р.Дарендорфа та ін. Порівняльний аналіз класичного і неолібералізму дає змогу зробити наступні висновки: 1) наріжні принципи класичного лібералізму залишились незмінними і в працях неолібералів; 2) якщо класичний лібералізм головну увагу приділяв проблемі політичного устрою, то в працях неолібералів акцент дослідження переміщується в сферу економіки; 3) класичний лібералізм державі відводив місце "нічного сторожа", а неоліберали розробляють концепцію "загального добробуту". Фундаторами вітчизняного лібералізму прийнято вважати М.Костомарова та М.Драгоманова.

Консерватизм (від лат. - зберігати, охороняти) - політична ідеологія і практика суспільного життя, що орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Вперше термін "консерватизм" був вжитий письменником Ф.Шатобріаном, який в 1815 р. заснував журнал "Консерватор", і розумів під ним ідеологію феодально-аристократичної реакції на Французьку революцію. Теоретичне обгрунтування консерватизму належить Ж. Де Местру, Л. де Бональду, Е.Бйорку. Глибоко вражені спробами радикального переустрою суспільства в часи Великої Французької революції, консерватори прагнули утвердити думку про неприродність свідомого перетворення соціального порядку. Характерні ознаки консерватизму наступні: 1) існуючим соціальним інститутам слід віддати перевагу перед будь-якою теоретичною конструкцією, якою б оригінальною і завершеною вона не здавалась. Тобто, вони відстоювали пріоритет наступності перед інноваціями; 2) непорушність природного порядку, ієрархічність суспільного життя; 3) політичні принципи необхідно пристосовувати до національних традицій, які є сталими для суспільства, а не створювати нові соціальні інститути для реалізації нових принципів; 4) консерватизм, на відміну від лібералізму і соціал-демократії, не має конкретної соціальної бази (відповідно, лібералізм - буржуазія, соціалізм -робітничий клас); 5) консерватизм виступає за поступові зміни, які мають на меті збереження хорошого і виправлення хибного.

Сучасним варіантом консерватизму є неоконсерватизм, який пристосовує цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства. Успіх неоконсерваторів багато в чому пов'язаний з усвідомленням ними необхідності технологічних, соціально-економічних і політичних змін у суспільстві. У більшості країн Заходу неоконсерватизм сьогодні виступає як могутня інтелектуальна сила ( Рональд Рейган у США (1980-1984), Маргарет Тетчер у Великобританії (1979-1989), Гельмут Коль у ФРН (1982-1988).

Фашизм (пучок) – ідейно-пол течія, що сформувалася у 1919 році на засадах синтезу категорії нації як вищої і одвічної реальності й деталізованого принципу соціальної справедливості. Головне ідейне гасло фашизму — корпоративна єдність нації, заснована на спільності крові, раси й гарантом якої виступає держава. У класичній (італійській) формі фашизм мав за мету підносити силу національного духу, відродити історичне значення Римської імперії, сформувати ментальні засади нових імперських амбіцій, встановити сильну державну владу, яка б організувала все суспільство для здійснення історичної мети національного відродження. У політичній доктрині фашизму індивід — ніщо. Він має розчинитись у вищій силі — нації й відчувати гордість від участі в ній. Фашизм широко пропагує самопожертву з очевидною метою — обґрунтувати необхідність існування та діяльність вождів, їхнього володарювання над масою. Тільки «надлюдина» (фюрер, дуче) може подолати негаразди та прикрощі, що ними сповнене життя. Ідеал суспільного ладу політичної доктрини фашизму — тоталітарна держава, її суть дає змогу вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою. Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвого простору, має загинути.

Нацизм — різновид фашизму в Німеччині, походить від назви націонал-соніалістичної робітничої партії Німеччини. Для ідеології нацизму характерні: расизм, шовінізм, антидемократизм, елітаризм, марення світовим пануванням. Ці ідеї викладено в книзі А. Гітлера «Майн кампф». У книзі еклектично поєднано ідеї геополітиків, расистів, а також окремі положення з праць таких філософів, як Ф. Ніцше, А. Шопенгауер, О. Шпенглер. У підґрунтя німецького фашизму покладено ідеї расизму. На світі повноправно має існувати лише одна раса — арійська, нордична, тобто німецька раса. «Надлюдина» (ідея Ф. Ніцше) — лише одна, це — фюрер. Решта людства, не німці, — «недолюди». Арійці мають ставитися до них як до тварин, їх можна — і навіть треба! — знищувати, якщо цього вимагають інтереси арійської раси, покликаної панувати на Землі.

Після розгрому нацистської Німеччини безславно впали фашистські режими в Італії, Іспанії та профашистські режими в Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині. Світове співтовариство 10 грудня 1948 р. рішенням ООН засудило антигуманні фашистські режими. Проте від фашизму людство ще не вилікувалося. Модифікований повоєнний фашизм нині зветься неофашизмом. Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст. Неофашистські організації діють майже в усіх країнах Європи, Америки, Азії, в Австралії та Африці. Неофашистська ідеологія дещо відсунула на другий план гітлерівську расистську тезу про перевагу німців, а тепер говорять про білу людину, яку протиставляють «кольоровим народам».

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Німецька школа політичної науки: основні напрями наукових досліджень.	\|	Політичні ідеї мислителів Київської Русі.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.