в якому Турчиновський оповідає про покарання його здирців
Зрештою, мене покликано, щоб відбув я суд над своїми ворогами. Вони сиділи в тому ж таки шинку, забиті в ко- лодки, трохи нахабності їхньої поменшало, але коли поба- чили мене, перезирнулися й осміхнулися. Хотіли-бо вика- зати свою зневагу, але я удав, що не помітив того.
Ніколи не міг похвалитися силою чи визначністю своєї особи: хлопчаком я був серед останніх, битий і гнаний, хоч і сотниченко; презирливим поглядом обдаровував мене й батько, коли я неретельне виконував якесь доручення, а це траплялося часто. Одне слово, я знаю, що до мене ставля-
ться без пошанівку, але ніколи не міг збагнути, чому це так. От і зараз, моє зверху, але коли дивився на розбишак, не вони відвели погляд, а я.
Тоді майнула в мене гадка перевірити їх ще в один спо- сіб. Глянув у куток, де сидів Страх,— він розглядав вуса й підморгнув мені. Я схилився до одного із здирців і проше- потів:
— А зирни-но в той куток!
Той зирнув і здивовано втупився в мене:
— Ну і що?
— Не бачиш? — зло прошепотів я, сам дивуючись на власну зловтіху.— Ще побачиш!
Здирця мій видивився на мене ще неймовірніше. Тоді розтулив здоровенну пащеку й зареготав. Я сполотнів. Він же трусився од реготу, аж очі вилазили з очиць. Був це Семен, котрий учора вдавав із себе собаку, і мені здалося, що знову він кинеться на мене, щоб укусити за литку. Я від- ступив на кілька кроків й озирнувся туди, де сидів Страх. За столом і справді нікого не було, стояв тільки, тримаючи в собі золотисту рідину із шапкою піни, великий скляний кухоль.
Ішов суд.
— Чи правду оповів цей чоловік?—спитав сотник, ки- ваючи у мій бік.
— Все брехня, пане сотнику,— засовався перший розбій- ник, Іван.— Це він погрожував четвертувати нас і напхати нам животи половою.
Другий розбишака, Семен, поводився не так упевнено. Я помітив, що вряди-годи він позирає в куток, де нещодавно сидів Страх.
— А що скаже твій товариш? — спитав сотник. Семен звів очі, і в них постали раптом сльози. Він крут- нув шиєю, знову кинув поглядом у куток і важко зітхнув.
— Не забувай,— мовив сотник,— коли не признаєшся по добрій волі, тебе питатимуть з пристрастям.
— Той псюх сказав правду,— сказав Семен тихо. Псюхом був швидше він, бо вдавав із себе собаку, але незвідь од чого я почервонів. Щось дивне відбувається в цій корчмі, навіть Іван розвернувся й пильно, зчудовано позирнув на приятеля.
— А тобі що, приятелю? — спитав він.— Хочеш водно з цим нечестивцем напастувати мене?
Тоді мені вибилися на очі сльози. Я підійшов до Семена, щоб потиснути чесну його руку.
— Панове судді,— сказав я.— Цей чоловік покаявся, і я хочу забрати назад своє оскарження.
Але коли наблизився до здирці, обличчя його стало блі- де й перестрашене. Розтулив рота, вибалушив очі і аж ру- кою захистився.
— Відійди, гаде! — верескнув він.— Заберіть його, бо задушу, мерзотника!
Я спинився, сторопілий.
— Але стривай, Семене,— пробелькотів я.— Я ж хочу звільнити тебе від кари, не хочу тобі лиха!..
— Не підходь, чумнику,— загрозливо процідив перший розбійник, Іван,— не підходь, бо горе тобі буде!
— То ти й справді знімаєш своє звинувачення? — запи- тав нетерпляче сотник.— Отямся, хлопче!
Але я стояв і по-блазенському кліпав очима. Супроти ме- не горіло дві пари запалених очей, і тільки одне в них мож- на було прочитати — ненависть. Я мимовільно відступив і зирнув туди, де сидів Страх. Той душився сміхом.
— Один вину свою визнав,— сказав сотник.— А ти, дру- гий? Коли не визнаєш, допитуватимемо з пристрастям. Іван звів важку голову й понуро зирнув на суддів.
— Визнаю свою вину також,— сказав він, кривлячи вуста.
Коли їх батожили, вони кричали як навіжені. Крутили- ся і в'юнилися, просили милосердя, бо то нечистий приму- сив їх до поганого діла; клялися, що більше ніколи такого не чинитимуть, і так тривало, аж доки не похрипли.
Мені було невимовне тяжко слухати ті зойки, і я вже щи- ро вболівав за своїх мучителів, навіть просив сотника зми- луватися над ними, кажучи, що свою чашу вони випили сповна.
— Як собі бажаєш,— сказав не зовсім вдоволено сот- ник.— Зрештою, ти їх оскаржив і через тебе ця їм торі ура. Дивися тільки, щоб не жалкував через своє добре серце.
Розбишак перестали бити й розв'язали. Вони позводили- ся, постогнуючи, і розтирали закляклі від поворозів руки.
— Виведіть їх до границі,— сказав сотник,— хай ідуть за річку до ляхів!
Їх повели, пізніше я дізнався, що їх били й по дорозі, потім обідрали й вигнали за межі Гетьманщини. А ще передали мені козаки, що мої здирці й грабіжники дуже лаяли мене й погрожували при нагоді злупити з мене шкі- ру, бо це я, мовляв, призвідця всього лихого і що я гірше за люципера. Такі слова непомірне вразили мене, як грім
з ясного неба, але кожному було видно, що саме я за них заступився і не дав збавити їм здоров'я під батогами...
Я задумався. Минуло чимало часу відтоді, як пустивсь у мандрівку, але не знайшов іще того, чого шукав: межі між добрим та лихим. Більше того, чим далі заходив, тим важ- че ставало визначати: а що воно, те добро? І чи існує? Чи не чиню я якогось мимовільного переступу, який потім мені тяжко віддасться.
Йшов дорогою, черпаючи теплу куряву босими ногами, а коли звів голову, побачив — стою проти хати, в якій по- селився.
У цю хвилю мені таки хотілося самоти, тож я зайшов усередину, а що в хаті не було нікого, вкляк перед обра- зами. Бачив перед собою потемніле обличчя Миколая, ди- вився той на мене пильно й суворо, але не міг нічого від- повісти на мої сумніви. Не міг пояснити, що воно таке, справдешнє добро, і чи губиться воно, а чи невидимо мно- житься. Не навчив мене, як подолати зло в собі, і від того страшно мені стало — ні в кого було поради попитати.
Вечоріло, і я вирішив прогулятися на самоті й подиви- тися на захід сонця. Село топилось у глибокій долині, зусі- біч його оточували горби, і сонце лягло на один із них. Мені здалося, що той пагорб був, як одягнена в зелену одежу жінка. Сонце сіло на вершок і стало за голову тій дивній істоті. Це було величне, зворушливе видовище. Розкида- лися навсібіч гострі жовті списи, вони видалися мені золо- тим розсипаним волоссям. Стояла супроти мене золотого- лова, зеленотіла жінка і мала сліпучу, золо.ту всмішку. Про- чинила раптом безмежно голубі очі й подивилася на мене, малого й нікчемного, котрий завмер у її ногах. Навколо хиталося блакитне маєво неба, біля золотої голови стояло кілька думок-хмар — прозорі, легкі й несміливі. Всі звуки раптом пропали, глибока тиша прийшла на землю. У ней- мовірній чистоті літнього вечора почав сплітатися над зем- лею прозорий дим. Жінка дихала на повні груди, і я нама- гався дихати так само. Намагався не пропустити ані хви- лини з цього чудовного одкровення, бо щось мало мені в ту хвилю провіститися. Щось конче потрібне, те, заради чого покинув я батьківську стріху. Зараз воно станеться, поду- мав я, ця жінка розтулить вуста і скаже, як жити й куди мандрувати далі. Я напружився неймовірно, але тиша на- вколо не порушилася. Щось відбувалось у повітрі, але не зі мною воно було зв'язане. На хвилю відвів я очі від золото-
шою тканкою. Синій дим плавав у мене в ногах, і я почав наповнюватися його ясним сутінком. Сльози вибилися мені на очі: неймовірно малим і кволим себе відчував. Схаменув- ся, що забув про ту золоту голову на горбі, адже чекав, що вона до мене промовить. Здригнувся раптом—що воно? Голови на горбі не було, виглядав з-за хмари тільки вузький серпик. Од того розлилася раптом пожежа на ціле небо, і я побачив у ньому загадковий, вигадливий світ. Уздрів кілька блакитних доріг і кілька білостінних палаців — каз- кові міста виставляли сліпучо-червоні стіни і якихось верш- ників, котрі мчали до тих міст. У повітрі миготіли темні крапки, було їх так багато, що в очах мерехтіло. Але то летіли кудись ворони. Безліч ворон, що зібрались у зграї і навіщось покидали цей край.