Дивіденди і дивідендна політика. Чинники та методи проведення дивідендної політики. Теорії дивідендної політики.

Дивіденди – найкращий сигнал,

який може бути даний менеджеру

Дивідендна політика – це прийняття рішень керівництвом підприємства виплачувати прибутки у вигляді дивідендів чи утримувати їх для інвестування. Чи іншими словами, дивідендна політика включає рішення про виплату доходів, або про збереження їх для реінвестування у фірму.

Дивідендна політика корпорації – це сукупність стратегічних і поточних рішень щодо розподілу результатів діяльності корпорації.

Дивідендна політика відіграє важливу роль у визначенні вартості фірми. Для акційників дивіденди – це показник спроможності фірми приносити доход.

Неможливо створити ідеальну модель дивідендної політики. Оптимальна дивідендна політика – це така політика, яка максимізує ціну акцій підприємства. Іншими словами, оптимальна дивідендна політика встановлює баланс між поточними дивідендами і майбутнім зростанням, що максимізує ціну акцій.

На дивідендну політику впливає низка факторів – різноманітні кредитні та фінансові обмеження; диференційні податкові ставки на дивіденди і доходи з приросту капіталу; сприятливі форми інвестування у певні періоди; бажання акціонерів отримувати доходи в поточному періоді, а не в майбутньому (або навпаки) тощо.

Дуже часто на практиці використовують залишкову дивідендну політику. Суть її полягає в тому, що інвестори віддають перевагу утриманню і реінвестуванню прибутку, а не виплаті його у вигляді дивідендів. Це в тому разі, якщо прибуток від реінвестування перевищує норму прибутку, котру середній інвестор міг би отримати з інших альтернативних джерел.

Існують три основні методи виплати дивідендів:

· метод стійкого збільшення дивіденду на акцію – підприємство встановлює певний темп зростання дивідендів і прагне щороку збільшити дивіденди на цю суму. Одна з важливих умов цього методу – регулярна виплата дивідендів.

· метод постійного коефіцієнта виплат – виплата певного постійного процента від прибутку. Оскільки величина прибутку коливається з року в рік, то й абсолютна величина дивідендів коливатиметься.

· метод виплати низького регулярного дивіденду плюс приплати – керівництво підприємства встановлює такий низький рівень дивідендів, який може бути виплачений в найнесприятливіші роки, і робити доплати до нього, коли є надлишкові фонди.

Сплачувати дивіденди підприємства можуть як готівкою, акціями (капіталізовані дивіденди) свого підприємства, так і акціями інших (часто дочірніх) підприємств (реорганізаційні дивіденди). Зокрема, дивіденд – доход на цінні папери, як правило, у вигляді грошей або акцій.

Частка прибутку, що залишається після виплати дивідендів, є внутрішнім джерелом фінансування діяльності корпорації, яке (за нестачі обсягів реінвестованого прибутку) має доповнюватися запозиченням зовнішнього капіталу. Джерелами зовнішніх фінансових ресурсів можуть бути додатковий випуск акцій або залучення банківського кредиту.

Існує три теорії дивідендної політики – теорія непотрібності дивіденду; теорія „синиці в руці”; теорія податкової переваги.

Найвідомішою концепцією дивідендної політики є теорема Модільяні-Міллера. Висновки американських вчених про закономірності виплат дивідендів випливали з теорії вартості капіталу. Згідно останньої, на вартість корпорації не впливають ні структура капіталу, ні дивідендна політика компанії (за умови, якщо виплата дивідендів не обмежує реалізації інвестиційних програм). Автори теореми вважають, що майбутні ціни акцій відомі і інвестор не віддасть переваги сьогоднішньому доходові, як надійнішому, перед майбутнім. Інвестору буде байдуже до вибору між зростанням курсової вартості акцій та дивідендами такого ж розміру. Таким чином, у відповідності з поглядами ММ, оптимальної дивідендної політики немає – одна дивідендна політика така ж гарна, як і деяка інша.

Суть теорії „синиці в руці” можна пояснити наступним чином. Merton Miller та Franco Modigliani стверджували, що дивідендна політика не впливає на коефіцієнт обороту акціонерного капіталу k(s). Myron Gordon та John Lintner аргументували, що k(s) знижується, оскільки виплата дивідендів зростає, тому що інвестори меншою мірою одержують прибутки від капіталу (які мають виражати результат від використання нерозподіленого прибутку), ніж вони одержують дивідендну плату. Myron Gordon та John Lintner стверджували, що дивіденди менш ризикові, ніж прибутки з капіталу. Отож, вартість фірми максимізується при встановленні високого коефіцієнту виплати дивідендів.

Суть теорії податкової переваги можна пояснити так. На те, що інвестори могли б віддати перевагу низькій дивідендній платі перед високою, існує три причини. По-перше, багаті інвестори могли б віддати перевагу тим компаніям, що зберігають та повертають прибутки назад у бізнес. Зростання прибутку, можливо, привело б потім до підвищення ціни акцій і прибутків з капіталу, які обкладаються нижчим податком, а акції могли б бути замінені на дивіденди, які обкладаються вищим податком. По-друге, податки по прибутках не сплачуються доти, поки акція продається. Тут слід врахувати фактори, що впливають на зміну вартості грошей в часі. По-третє, якщо акція тримається кимось до моменту його смерті, то податок на прибутки з капіталу не ділиться на всіх. Отож, ця теорія пропонує, щоб компанії тримали дивідендні плати на низьких рівнях, якщо вони хочуть максимізувати ціну акцій.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Податки і оподаткування корпорацій.	\|	ТЕМА 7. РИЗИКИ КОРПОРАЦІЇ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.